Поняття та зміст прямих іноземних інвестицій

Хоча економічна рецесія, з  одного боку, звужує джерела формування інвестиційних ресурсів та пропозицію прямих інвестицій країн—експортерів капіталу, з іншого боку, вона змушує фірми підвищувати конкурентоспроможність та зменшувати витрати за рахунок переводу певних видів економічної діяльності в більш "дешеві" місця їх розміщення. Це може викликати нові ПІІ в пошуку економії витрат, наприклад, організації філіалів у країнах з дешевою робочою силою. Ця тенденція ще більш посилюється, якщо темпи зростання ринку країни, що приймає, перевищують ринкову динаміку в країні базування ТНК.

Ці фактори певною мірою дають  змогу пояснити тенденцію збільшення питомої ваги країн, що розвиваються, та країн Центральної та Східної Європи в загальному обсязі припливу капіталу в період останніх світових економічних рецесій (початок 90-х років XX ст. та 2001 p.) і, відповідно, зменшення їхньої частки в роки високої економічної динаміки в провідних "центрах сили" світової економіки.

Ще однією причиною інвестиційного буму стали фактори економічної політики різних країн. У багатьох країнах світу з середини 80-х років XX ст. почала відбуватися значна лібералізація зовнішньоекономічного курсу, були переглянуті закони, які стосуються іноземних інвестицій, значно поліпшений інвестиційний клімат для ТНК. Відіграла свою роль і загальна зміна світової ситуації, посилення міжнародного і регіонального співробітництва між країнами. В ряді випадків зарубіжна діяльність ТНК значно активізувалась у зв'язку зі зміною валютних курсів. Наприклад, швидке зростання японських зарубіжних інвестицій у 1987—1990 pp. пояснюється здебільшого саме цим фактором.

І нарешті, тенденції вивозу капіталу в останні десятиріччя не можна  зрозуміти без урахування структурних факторів світової економіки. Кумулятивний обсяг інвестицій ТНК досягнув на той час дуже значної величини, що перейшла в нову якість — відбувалося зародження глобальних виробничих мереж ТНК, що об'єднують десятки тисяч материнських компаній і сотні тисяч зарубіжних підконтрольних (прямо чи побічно) підприємств у єдину інтегровану систему виробництва. Вже на початку 90-х років світовий обсяг прямих інвестицій сягнув 1,9 трлн дол., а обсяг продажів, викликаний функціонуванням глобальних виробничих мереж ТНК, склав 5,5 трлн дол., що значно перевищило обсяг світового експорту. Саме фактор структурних змін у міжнародному виробництві і формування його нової організаційної моделі викликали значну хвилю транскордонних злиттів і поглинань, що дало новий могутній імпульс зростанню ПІІ в 90-ті роки.

Інтегрованість системи міжнародного виробництва передбачає насамперед взаємозв'язок усередині комплексу транснаціональної корпорації. Разом з тим дедалі більше з'являється ознак того, що його треба розглядати і в ширшому — міжфірмовому плані. Це пов'язано не тільки зі швидким зростанням міжфірмової кооперації, а й з тим, що збільшується кількість материнських компаній, які зареєстровані в країні базування, мають зарубіжні виробничі філії і водночас самі є філіями іноземних ТНК.

Стратегія ТНК, спрямована на формування інтегрованої міжнародної системи виробництва, вимагала залучення додаткових ресурсів капіталу, що також викликало посилення потоків їх вивозу за кордон.[21,162]

Розділ2. Етапи глобального інвестиційного буму

2.1. Лібералізація  потоків капіталу (1-й етап)

Наприкінці XX ст. нова ситуація у світовій політиці та економіці привела до істотної модифікації стратегій національного розвитку багатьох країн світу, зокрема країн з перехідною економікою та країн, що розвиваються. На відміну від попередніх стратегій, формування яких було визначене міжнародними умовами, які склалися після Другої світової війни та краху колоніальної системи і характеризувалися індустріалізацією на основі надмірного втручання держави, схильністю до автаркії, домінуванням держсектора, в останні десятиріччя поширились нові підходи, які передбачають набагато більшу орієнтацію на дію ринкових сил, на приватне підприємництво, відкритий торговельний та інвестиційний режим.

У 50—70-ті роки XX ст. у межах попередніх стратегій розвитку політика країн, що розвиваються, щодо прямих іноземних інвестицій та ТНК зокрема мала в цілому досить рестриктивний характер. У деяких з них ТНК розглядались як пряма загроза суверенітету, своєрідний "троянський кінь імперіалізму" та не допускались до національної економіки взагалі. В інших країнах, хоч і проводилась вибіркова політика залучення ТНК, діяли значні обмеження, які стосувалися галузевих напрямів та обсягів їхніх інвестицій, репатріації прибутку і капіталу. Конфліктність відносин указаних суб'єктів була особливо помітна на тлі тієї могутньої хвилі націоналізації активів ТНК, яка прокотилася країнами "третього світу" у 60—70-ті роки. Вона також була посилена у зв'язку із засудженими міжнародним співтовариством випадками втручання ТНК у політичне життя ряду країн, що розвиваються. В ці роки типовим для всіх країн, що розвиваються, став курс на обмеження власності ТНК, утворення спільних компаній на противагу філіям або повністю контрольованим підприємствам, а також акцент на неакціонерних формах діяльності ТНК, так званих контрактних операціях.[18,153]

З кінця 70-х років почався поступовий відхід від жорсткої лінії обмеження  операцій ТНК (Латинська Америка, Південно-Східна Азія, Єгипет, Пакистан). Проте в цей  час такі зміни загальної політики не привели до зменшення спроб країн, що розвиваються, активно регулювати дії іноземних компаній з метою максимізації економічного ефекту від їхніх операцій або отримання інших вигод (технологічних, платіжно-балансових). Це стосувалося навіть країн, які залучали ТИК і де був зосереджений значний обсяг їх операцій (Південна Корея, Тайвань, Бразилія, Мексика і т. д.).

Ще більш інтенсивно процес лібералізації  почав здійснюватися з другої половини 80-х років, знаменуючи собою перехід до прагматичних та конструктивних взаємовідносин країн, що розвиваються, з ТНК. Такий підхід не означає повної відмови від принципів контролю або регулювання діяльності транснаціональних фірм, однак його головною ідеєю є можливість взаємовигідного співробітництва ТНК та країни, що приймає.

У 80-ті роки в більшості країн, що розвиваються, були переглянуті закони, які регулюють ГТІІ, з метою максимального заохочення і залучення транснаціональних фірм. У багатьох країнах були зняті практично всі обмеження на галузеві сфери інвестування (крім фінансів, оборонної промисловості та зв'язку), дозволено створення підприємств з 100 %-м іноземним капіталом, значно спрощено процедуру реєстрації філій ТНК, введено нові податкові пільги для них. Навіть найпослідовніші прихильники жорсткого регулювання діяльності ТНК (наприклад, Індія) наприкінці 80-х — на початку 90-х років радикально переглянули цей курс і почали стимулювати приплив іноземних приватних інвестицій.

У кожному конкретному випадку  визначальні мотиви поліпшення інвестиційного клімату для ТНК, очевидно, були різні: необхідність у валюті для обслуговування боргу; успіхи експортне зорієнтованих країн і віра в те, що копіювання їхньої моделі розвитку дасть такі самі результати; прагнення диверсифікувати експорт; необхідність зберегти економічне зростання у період стагнації внутрішніх ринків; вимоги міжнародних організацій (МВФ, МБРР) для країн, які шукають фінансування.

У найзагальнішому вигляді всі  ці мотиви відображають прагнення країн використати потенціал ТНК для адаптації своїх соціальних і економічних структур до світової економіки, що динамічно трансформується. Перегляд законів і норм, які регулюють діяльність іноземних інвесторів, у бік лібералізації, відмова від політики конфронтації з ТНК спрямовані на збільшення переваг розміщення країн "третього світу" і, як наслідок, переорієнтацію сюди потоків капіталу ТНК.[14,312]

Зміну курсу щодо ТНК особливо наочно демонструє динаміка націоналізації їхніх  активів у афро-азійських та латиноамериканських країнах. Пік націоналізації припав на 70-ті роки (422 випадки), за першу половину 80-х років було зафіксовано лише 15 актів націоналізації, а в наступне десятиріччя — жодного. Переважна частина випадків націоналізації припадала на невелику кількість політичних режимів. Усього 28 урядів із 300, які існували за 1960— 1985 pp. у країнах, що розвиваються, здійснили 2/3 усіх актів націоналізації іноземної власності (374 із 598), що спостерігалися в країнах "третього світу".

Крім згаданих причин, які зумовили різке скорочення в минуле десятиріччя кількості  націоналізованих іноземних філіалів, а потім і відмову країн, що розвиваються, від використання цієї форми обмеження операцій ТНК, відзначимо, що до середини 80-х років більшість стратегічних ресурсних галузей уже перейшла під національний контроль і діяльність ТНК тут була зведена до контрактних операцій. Важливо і те, що за 60—80-ті роки адміністративні, технічні, управлінські можливості країн, що розвиваються, значно зросли, і це дало їм можливість мати більше вигод від діяльності іноземних підприємств, не вдаючись до таких крайніх заходів, як націоналізація.

Нарешті, слід визнати, що демонстраційний ефект націоналізації в нафтовій промисловості справив великий вплив на політику країн, що розвиваються, у 70-ті роки. У ряді випадків акти націоналізації були проведені поспішно, без відповідної підготовки. Внаслідок цього робота таких підприємств була паралізована і згодом вони були знову передані ТНК згідно з управлінськими контрактами або в часткову власність. Це примусило такі країни більш тверезо оцінити всі переваги та вади націоналізації як форми обмеження операцій ТНК.

Наприкінці XX ст. склалася, таким чином, нова ситуація, яка визначає характер і форми взаємовідносин транснаціональних корпорацій та країн, що приймають. Сьогодні найінтенсивніша конкуренція на глобально інтегрованому ринку існує не тільки між велетенськими олігополістичними транснаціональними корпораціями. Вона існує також між державами та урядами, які конкурують один з одним за інвесторів, пропонуючи найдешевшу робочу силу, найліберальніші стандарти екології, найнижчі податки і найрозвинутішу інфраструктуру.[21,539]

2.2. Глобалізація світової економіки (2-й етап)

Глобальна трансформація різних сторін життя людського суспільства є найважливішою рисою світового розвитку. Світове співтовариство дедалі виразніше постає як функціонально взаємопов'язана цілісна система, що переживає один із найбільш глибоких у своїй історії періодів трансформації.

Із зникненням біполярної структури геополітичного простору складається нова система координат багатополюсного світу, в якій відсутні антагонізм і конфронтаційність відносин. Поступово формуються нові підходи до світового розвитку як процесу, де "імпульси зростання" передаються не в межах вертикально-ієрархічних структур, а виходять із багатьох полюсів, пов'язаних складною системою горизонтально-рівноправних відносин з країнами, що їх оточують, та між собою. Складаються нові спільні цінності (права людини, екологічна безпека, економічна стабільність і т. ін.) і інтереси, на основі яких формуються глобальні цілі діяльності світового співтовариства.

Нова ситуація у світі, що склалася наприкінці XX ст., відкриває перед народами широкі перспективи для співпраці й залучення до користування досягненнями світової цивілізації. Разом з тим глобальна трансформація світової економіки ставить перед країнами і нові складні проблеми адаптації до динамічного процесу соціально-економічної модернізації.

Глобалізація  світової економіки, глибокі структурні зрушення, що відбуваються в ній  під впливом технологічних інновацій і значно посиленої діяльності транснаціональних корпорацій, потребують від усіх країн не тільки граничної мобілізації всіх своїх ресурсів і можливостей, а й максимального використання переваг міжнародного поділу праці, відмови від автаркічного розвитку, інтеграції у світове господарство.[21,131]

Деякі країни інтегруються у глобальну економіку швидше, ніж інші. Такі країни досягли істотних успіхів у прискоренні темпів економічного зростання та зменшення бідності. Як зазначається в щорічному звіті Міжнародного валютного фонду за 2000 р., "глобалізація, в її економічному контексті, означає зростання інтеграції економік країн світу, особливо по лінії торгівлі та фінансових потоків. Це поняття також охоплює рух людей (робочої сили) та знань (технології) через національні кордони"'.

Глобальні ринки відкривають нові можливості для зростання ефективності бізнесу. Вони відкривають доступ до величезних ресурсів капіталу, технології, дешевшого імпорту та більших експортних ринків. Але глобалізація не гарантує розподілу вигод від зростання ефективності бізнесу порівну між усіма. Це пояснює різні підходи до оцінки цього явища. Один з поглядів на глобалізацію розглядає її як ключовий феномен майбутнього світового розвитку. Інший погляд на це явище характеризується негативним ставленням до глобалізації і звинуваченням її в зростанні нерівності всередині країн та між ними, загрозі зайнятості та життєвим стандартам. Низка фінансових криз у 90-х роках XX ст. (Мексика, Таїланд, Індонезія, Росія, Бразилія) дали підставу деяким дослідникам стверджувати, що ці фінансові потрясіння були прямим і неминучим результатом глобалізації. Справді, фінансові кризи в цих країнах, мабуть, не сталися б, коли б вони були ізольовані від глобальних ринків капіталу. Разом з тим очевидно й те, що більшість цих країн ніколи не досягли б відчутних темпів зростання, якщо б не мали припливу фінансових потоків з цих глобальних ринків.

Взаємозалежність країн стає однією з найістотніших рис процесу глобалізації світової економіки. За умов глибокої трансформації світового господарства під впливом НТР з'являються нові форми і напрями взаємозв'язків між державами. Така взаємозалежність дедалі більшою мірою зумовлює координацію діяльності світового співтовариства у вирішенні не тільки гострих політичних, екологічних або економічних проблем, а й інших проблем, пов'язаних з глобальним характером загальних людських цінностей і прав людини.[14,84]