Поняття та зміст прямих іноземних інвестицій

Глобалізація світової економіки, прискорювана зростанням конкуренції, впливом технологічних інновацій, лібералізацією економічної політики та іншими факторами, веде до відносного зменшення значення національних держав як основної ланки економічної діяльності.

В ситуації динамічної транснаціоналізації, виникнення глобальних фірм і глобальних за своїм характером галузей створюються нові умови, за яких формування багатогалузевих господарських комплексів навіть у найбільших країнах з самого початку повинно орієнтуватися на участь у МПП. Змінюючи характер економічного зростання і напрями розвитку порівняльних переваг, глобалізація веде до того, що кордони, які визначають сферу розвитку окремої галузі, вже проходять не в межах окремих країн, а дедалі частіше об'єднують різні країни.

Конкурентоспроможність економіки  країни, таким чином, все більше визначається ступенем її залучення до глобально  функціонуючих комплексів, які формуються значною мірою на основі внутріфірмового поділу праці ТНК та їх активних транскордонних операцій. Перехід транснаціональних корпорацій до створення єдиних систем інтегрованого виробництва означає тим самим посилення взаємозалежності країн, появу її нових форм і напрямів.

Зароджуючись на основі інтегрованих мереж ТНК, взаємозалежність характеризує не тільки процес глобалізації взаємозв'язків, але і їх регіоналізацію (хоч остання визначається, безумовно, не тільки діяльністю ТНК).

Деякі дослідники розглядають регіоналізацію як ефективну альтернативу глобально функціонуючій світовій економіці. Проте в більшості фундаментальних досліджень останніх років підкреслюється, що регіоналізація є наслідком загальної тенденції глобалізації або відображенням певного етапу її розгортання.

Створення зони вільної торгівлі в Північній Америці (NAFTA), якісно новий етап інтеграційного процесу в Західній Європі, бурхливий розвиток регіонального співробітництва в Південно-Східній Азії і АТР та інші прояви регіоналізації, що швидко посилюється в останні роки, визначають також нові умови зростання економіки дедалі більшої кількості країн. Вони активно залучаються до процесу формування відносин взаємозалежності з головними полюсами економічної динаміки, або, як їх останнім часом часто називають в економічній літературі, "тріадою" (США, Японією, Європейським Союзом), а також між собою.

Тенденція посилення регіоналізації прямих інвестицій та розміщення економічної діяльності зумовлена певною .мірою змінами в організації сучасного виробництва. Нові методи виробництва та управління, наприклад гнучке виробництво, стимулюють регіоналізацію. Вони потребують висококваліфікованої та мотивованої робочої сили, що може бути використана з більшою віддачею та меншим ризиком скоріше на регіональному, ніж на глобальному рівні. Потреба переміщення економічної діяльності в країни з низькою оплатою праці за останні десятиріччя відносно зменшилася, оскільки питома вага некваліфікованої праці у виробництві суттєво знизилася з 70-х років минулого століття.[13,163]

Інколи регіоналізація відбиває необхідність для компаній посилити регіональну концентрацію виробництва, щоб досягти ефекту економії масштабів. Ще одним фактором цього є сприйняття регіоналізації діяльності як засобу наближення компанії до головних споживачів її продукції. Цей мотив, наприклад, відіграє значну роль в умовах зростання регіональних ринків у Північній Америці та Західній Європі. Спільність культурних, мовних умов, психології та етики ведення бізнесу також частково пояснюють тенденцію регіоналізації.

Одним із виявів зростання інтернаціоналізації господарського життя та посилення регіоналізації стало поступове створення все більш сильних і стійких зв'язків головних центрів сили світової економіки і окремих груп країн, що тяжіють до них, у межах так званих інвестиційних кластерів. Кластеризація (групування) країн характеризує їх диференціацію залежно від переважної орієнтації на тих чи інших членів "тріади" стосовно припливу прямих інвестицій, технології і, певною мірою, потоків торгівлі. Вона, як правило, вписується в процес регіоналізації відносин взаємозалежності, хоч іноді й виходить за його межі, припускаючи формування міжрегіональних взаємозв'язків. Так, США стають центром кластера, що об'єднує не тільки більшість латиноамериканських країн (які традиційно є важливим районом діяльності американських ТНК), а й деякі держави Азії. Аналогічна картина характерна і для іншого члена "тріади" — Європейського Союзу, пріоритетний характер кластерних зв'язків з яким притаманний не тільки африканським державам, а й деяким азійським та латиноамериканським.

Створення транснаціональними фірмами  базових регіональних мереж як у межах інвестиційних кластерів окремих членів "тріади", так і поза ними, стає ще одним важливим фактором, що посилює регіональні економічні зв'язки та впливає на процес відтворення у країнах, його інтегрованість у світову економіку, що трансформується.

Наступною примітною тенденцією минулого десятиріччя, пов'язаною зі стрімким зростанням регіональної взаємозалежності, стала поява інтеграційних утворень, які дістали назву "природних економічних територій" (іноді їх називають також "регіональні держави", "трикутники зростання"). Природні економічні території формуються часто врозріз політичним кордонам. Це відбувається як за державного сприяння, так і в результаті приватної ініціативи, а іноді внаслідок комбінації цих факторів.

Природні економічні території  вже пов'язали ланки Сінгапур — архіпелаг Ріау (Індонезія) —  штат Джохор (Малайзія), Гонконг —  провінція Гуандун (КНР) — Тайвань, провінція Шандун (КНР) — Південна Корея та інші, викликавши небачений бум економічної активності всередині названих "інтеграційних одиниць". Особливо активно цей процес відбувається в Азії, але в перспективі він, очевидно, торкнеться й інших країн.[21,135]

Усередині "регіональних держав" відбувається інтенсивний рух капіталів, товарів, а іноді й робочої сили. Ці економічні одиниці перетворюються в райони найбільш активних у світі виробничих операцій ТНК. Формування і зростання таких субрегіональних полюсів інтеграції стало ще одним виявом транс-націоналізації сучасної економіки, що робить умовними державні кордони і трансформує звичні економіко-географічні поняття.

Отже, глобальна трансформація  світової економіки, яка відбувається під впливом транснаціоналізації, технологічної революції та інших факторів, веде до виникнення якісно нового ступеня взаємозалежності країн. Такі відносини зростаючої взаємозалежності відтворюються не тільки в планетарному масштабі, але і на регіональному і субрегіональному рівнях, формуючи у своєму переплетінні і єдності контури майбутнього світу.

Глобалізація світової економіки  створює нове "навколишнє середовище" для економічного зростання країн, визначаючи нові орієнтири і цілі їх економічної політики. Динамічні зміни у світовому господарстві являють собою глобальні "виклики" багатьом країнам.

Одним із таких "викликів" світової економіки, що трансформується, є глобалізація світових ринків. Успішне завершення Уругвайського раунду багатосторонніх переговорів у рамках ГАТТ та подальші домовленості в рамках СОТ з питань лібералізації міжнародної торгівлі створюють нову ситуацію в цій сфері. Суттєвий прогрес у вирішенні таких питань, як торгівля послугами, проблеми інтелектуальної власності, торговельні аспекти, пов'язані із здійсненням інвестицій, означає не тільки подальшу глобалізацію найбільш динамічних сегментів світового ринку — ринків послуг і технології, а й уніфікацію інвестиційного клімату для ТНК, усунення бар'єрів для їх операцій, необхідність для більшості країн переглянути свої національні законодавства, погоджуючи їх із загальносвітовими нормами. Все це потребує подальшого "відкриття" економік і ставить перед країнами цілу низку нових складних проблем.

Глобалізація світової економіки  пов'язана і з різким зростанням активності ТНК, які створюють регіональні й глобальні виробничі мережі. Тенденція формування в 90-ті роки транснаціональними фірмами інтегрованих систем міжнародного виробництва створює нові можливості для економічного зростання, а також ставить нові вимоги з точки зору переваг розміщення, що динамічно змінюються. В умовах нової стратегії "комплексної інтеграції", яка визначає взаємозамінність окремих ланок ТНК та їх мобільність, країни-реципієнти змушені постійно "доводити" свої переваги розміщення з метою залучення інвестицій транснаціональних фірм, що виявляється зовсім непростою справою навіть для найбільш динамічних із них — нових індустріальних країн.

Зростаюча транснаціоналізація світової економіки ставить на порядок денний ще один глобальний "виклик" — реалізацію ініціативи з формування правил і процедур вільного руху іноземних капіталовкладень — створення "ГАТТ для інвестицій". Його завданням буде не тільки значне зниження наявних обмежень діяльності ТНК, а й усунення дедалі гостріше спалахуючих у новому світі глобального виробництва конфліктів між країнами (і навіть окремими їх частинами), що конкурують між собою за одержання зарубіжних інвестицій. Поширюється розуміння того, що заходи, зроблені ГАТТ—СОТ у сфері торгівлі, мають бути доповнені аналогічними кроками у сфері прямих інвестицій. В умовах тісного взаємозв'язку між прямими інвестиціями та міжнародною торгівлею лібералізація останньої буде неповною, якщо не супроводжуватиметься лібералізацією руху інвестицій.[6,126]

Ще більші завдання перед країнами постають у світлі інформаційної революції і створення глобальних інформаційних систем, а також глобальних електронних мереж освіти, що формують новий вид організації освіти і НДДКР, так званий "глобальний електронний лекторський зал ". Оперативність передачі та обміну знаннями, інформацією є найважливішим фактором зростання економіки на сучасному етапі, який визначає уніфікацію освіти і підготовки робочої сили, орієнтацію цього процесу на найвищі світові стандарти.

Ще один із викликів породжується так званою фінансовою глобалізацією. Величезні фінансові ресурси ТНК і ТНБ, небачені раніше за рівнем інтенсивності транскордонні фінансові транзакції цих суб'єктів, поява нових механізмів та інструментів міжнародних фінансових операцій і формування глобального фінансового ринку, через який здійснюється перерозподіл колосальних фінансових ресурсів, — ці та інші ознаки фінансової глобалізації створюють нову ситуацію у світовій економіці.

Фінансова глобалізація, з одного боку, відкриває нові можливості для країн отримати потрібні їм ресурси грошей та капіталу, а для корпорацій отримати додаткові прибутки від ефективного інвестування вільних ресурсів. З іншого боку, ці процеси потенційно несуть у собі й можливість збільшення глобальної фінансової нестабільності, а отже, значних втрат для всіх суб'єктів, що оперують у глобальному фінансовому середовищі.

Яскравим виявом останнього стали  події на світовому фондовому ринку після трагедії 11 вересня 2001 р. у Нью-Йорку. Внаслідок терористичного акту був паралізований головний фінансовий центр США. Вже через кілька годин після трагедії в США котирування на європейських фінансових ринках різко впали. Британський фондовий індекс FTSE—100 вже через 1,5 години після подій у Нью-Йорку знизився на 4,03%, а наприкінці торгів — на 5,07%. Німецький фондовий індекс DAX впав на 11,41%, а французький САС знизився до рекордного з 1999 р. рівня — на 7,39%. Терористичні акти буквально потрясли фінансові ринки Латинської Америки (фондовий індекс Мексики знизився на 5,6%, Аргентини — на 5,2%) та Азії. За перший тиждень торгів на фондовому ринку США (17—24 вересня 2001 р.) після чотириденної перерви, викликаної терактами, індекс Dow Jones впав на 1369,7 пункта, або на 14,26%. Це стало одним із найбільших його падінь з часу Першої світової війни, коли визначилися основні принципи формування та розрахунку індексу (в 1933 р. під час Великої депресії за один тиждень індекс Dow Jones впав на 15,5%, а в 1944 p. після звістки про поразку американських військ від гітлерівської армії за один день він втратив 14,2%).

Глобальні ринки товарів і послуг, технології й капіталів, інформації й фінансів передбачають мобільність  факторів виробництва, що забезпечується насамперед по каналах ТНК. А це свідчить про одну з істотних нових рис світового економічного простору, що трансформується, — значне зростання питомої ваги економічної діяльності, потенційно дедалі вільнішої у своєму розміщенні і більш чутливої, ніж раніше (у просторовому аспекті), до змін цін і продуктивності факторів виробництва.

Така мобільність дедалі більшої  кількості галузей економіки  також характеризує нові умови, в  яких сьогодні відбувається економічне зростання країн. Відносно більша легкість організації ТНК виробництва в будь-якій точці світу відкриває для країн, що приймають, як уже зазначалося, не тільки додаткові можливості в прискоренні зростання, а й готує випробування для них, наприклад, у випадку "планових" дезінвестицій ТНК, які залишають ті чи інші країни у зв'язку із зникненням переваг розміщення.[21,137]

2.3. Третій етап інвестиційного буму

У 90-ті роки XX ст. новою сферою операцій транснаціональних корпорацій стали країни з перехідною економікою, зокрема Україна та інші країни СНД. Приплив прямих іноземних інвестицій в Україну за роки незалежності значно збільшився. Так, за даними Державного комітету статистики, загальний обсяг ПІІ в економіку України на 1 січня 2004 р. становив 6,6 млрд дол. Хоча Україна поступається за обсягом нагромаджених прямих інвестицій та їх величиною в розрахунку на душу населення деяким країнам Центральної та Східної Європи, вона має значний потенціал для іноземних інвесторів.

Цей потенціал визначається так  званими перевагами розміщення ПІІ. Серед таких переваг слід зазначити відносно великий і зростаючий ринок, наявність (або розвинутість) факторів виробництва, інфраструктури, економіко-географічне положення країни та ін.

Динаміка та обсяг ринку країни часто є визначальним мотивом припливу прямих інвестицій. Емпіричні дослідження свідчать, що країни з швидко зростаючими ринками є об'єктами активної інвестиційної діяльності ТНК. За кількістю споживачів (близько 48 млн) Україна є потенційно великим ринком у Європі. Відносна ненасиченість українського ринку після розпаду СРСР, менший рівень конкуренції робить його досить перспективним для іноземних інвесторів. Хоча низький рівень доходів значної частини українського населення перешкоджає формуванню динамічного платоспроможного попиту, останніми роками ситуація поступово поліпшується (рис. 5). У 2003 р. ВВП на душу населення в Україні досягнув 12-річного максимуму і зріс до 1034 дол. (2002 р. — 860 дол.). Але відставання України від промислове розвинутих країн із ринковою економікою та країн Східної та Центральної Європи щодо ВВП на душу населення та середньомісячної заробітної плати ще дуже велике.[21,652]