Економічне вчення Д.Рікардо

Рікардо підкреслював, що рівновеликі капітали дають однакові прибутки незалежно  від того, яку кількість праці  вони приводять у дію. Але водночас визнавав, що на величину прибутку впливає  зростання продуктивності праці. Відтак прибуток у нього є то породженням  капіталу, то породженням праці. Цієї суперечності Рікардо навіть і не помічав.

Він детально аналізує питання співвідношення заробітної плати і прибутку як двох складових  цінності. Якщо зростає заробітна  плата, зазначає Рікардо, то відповідно зменшується прибуток капіталіста. Цю думку він проводить досить послідовно. Крім того, він підкреслює, що рух заробітної плати є визначальним у співвідношенні заробітної плати  і прибутку. Це зумовлено тим, що праця є джерелом цінності, а її функціонування потребує витрат на утримання  робітника і його сім’ї. Проте  заробітна плата, підкреслює Рікардо, не може зрости настільки, щоб нічого не лишилося на прибуток.

Велику  увагу приділяє Рікардо проблемі зниження норми прибутку. Із розвитком  суспільства, зазначав він, норма прибутку має тенденцію до зниження. Вона зумовлена, на думку Рікардо, тим, що продуктивність праці в сільському господарстві зменшується (дія «закону  спадної родючості ґрунту»), а це призводить до зростання цін на продукти харчування, отже, до зростання заробітної плати й відповідного зниження прибутку. Фактором, що протидіє спаданню норми прибутку, Рікардо вважає розвиток продуктивних сил.

Зменшення прибутку у зв’язку зі зростанням заробітної плати Рікардо розглядає  як надзвичайно складну проблему, що загрожує нагромадженню капіталу, тому що зменшується джерело нагромадження і зникають «стимули до нагромадження».

Рікардо підкреслює, що він аналізує «прибуток  узагалі», тобто прибуток як економічну категорію. Що ж до величини прибутку в окремих галузях чи в окремих  капіталістів, то вона може перевищувати середню норму. Такий прибуток Рікардо  називає «незвичним». Але це явище  буде тимчасовим. Через переливання  капіталів норма прибутку постійно вирівнюється.

Земельна рента. Ренту Рікардо визначає як «частку продукту землі, яка виплачується землевласнику за користування першопочатковими і такими, що не руйнуються силами ґрунту». Він відрізняє ренту від тієї частини орендної плати, яка виплачується за користування капіталом, витраченим на підвищення родючості землі, будівництво господарських приміщень тощо. Аналізуючи ренту, Рікардо ставить завдання дослідити її природу й виявити закономірності її динаміки.

Виникнення  ренти Рікардо зв’язує з утвердженням приватної власності на землю. Основна  теза Рікардо полягає в тім, що рента виплачується за користування землею лише тоді, коли кількість землі  обмежена, а її якість неоднакова. Зі зростанням населення починають  обробляти менш родючі та гірше розміщені  земельні ділянки. У такому разі ліпші  землі створюватимуть ренту, а її величина залежатиме від різниці  в якості цих ділянок. Мінова цінність усіх товарів (у тім числі й  промислових) у Рікардо регулюється  найбільшими витратами праці, необхідними  для їх виробництва. За цих умов на ліпших землях, де затрати на одиницю  продукції менші, утворюється додатковий дохід. Під впливом конкуренції  фермери задовольняються середнім прибутком, а додатковий дохід привласнюють власники землі як ренту. Отже, рента  в розумінні Рікардо — це перевищення  цінності над середній прибуток.

На відміну  від Сміта, який розглядав ренту  як одне з джерел цінності, щоправда, досить своєрідне, Рікардо твердить, що рента не впливає на рівень цін  на хліб. Ціна не залежить від ренти, а навпаки, рента залежить від  ціни. «Не тому хліб дорогий, — пише Рікардо, — що сплачується рента, а рента сплачується тому, що хліб дорогий». Рікардо аналізує диференційну ренту. Абсолютної ренти Рікардо не визнавав. Він стверджував, що на гірших ділянках фермер одержує лише середній прибуток, а надлишку тут не виникає. Отже, з гірших ділянок землі рента не виплачується.

Критикував  Рікардо і смітове фізіократичне розуміння дії сил природи. Він підкреслював, що ці сили діють і в промисловості. Водночас він цілком поділяв думку про те, що основою будь-якого економічного розвитку, матеріального достатку і навіть зростання промисловості є додатковий продукт землі.

Динаміку  ренти Рікардо правильно зв’язував  із нагромадженням капіталу, розвитком  продуктивних сил, зростанням міського населення. Але і в цьому питанні  він був непослідовним, а його погляди суперечливими.

Зв’язуючи ренту із законом спадної родючості  ґрунту, Рікардо писав, що порівняльна  цінність сирих продуктів підвищується тому, що на виробництво їхньої останньої  добутої частки витрачається більше праці, ніж на попередні. Це призводить до підвищення цін, отже, й до зростання  ренти. Так само діє і зростання  капіталу. Зростання капіталу також  збільшуватиме ренту, тому що збільшуватиметься  різниця у продуктивності ділянок. Зменшення капіталу призведе до зменшення  ренти, оскільки будуть послідовно вилучатись з обробітку найменш родючі землі  і відповідно зменшуватиметься рента  з ліпших ділянок. Зростання населення, за теорією Рікардо, також є неможливим за умов підвищення цін на продовольчі товари.

Теорія  ренти Рікардо відіграла велику роль у боротьбі промислової буржуазії  проти землевласників. Буржуазії  імпонував висновок Рікардо про  те, що в підтримуванні високих  цін на хліб заінтересовані лише землевласники, тому що це забезпечує їм високу ренту. Промислова буржуазія використала  теорію Рікардо для обґрунтування  вимог щодо скасування «хлібних законів».

Проблема відтворення і криз. Як ідеолог промислової буржуазії Рікардо був заінтересований у забезпеченні постійного зростання її прибутків. З огляду на корисливі прагнення буржуазії, досліджуючи валовий і чистий дохід, він, на відміну від Сміта, віддає перевагу останньому. Сміт виходив з того, що зростання валового доходу збільшує зайнятість, а відтак забезпечує зростання могутності всієї країни. А Рікардо підкреслював, що податкова спроможність країни пропорційна не валовому, а чистому доходу. Саме з нього виплачуються всі податки. Економічною метою суспільства Рікардо вважає не народногосподарські проблеми, як у Сміта (зростання зайнятості), а збільшення прибутків капіталістів.

Аналізуючи  процес нагромадження капіталу, Рікардо  помилково обмежував його перетворенням  доходу лише на змінний капітал, на заробітну плату. Ігноруючи суперечності капіталізму, він твердив, що застосування нового капіталу не може натрапляти на ринкові труднощі. Рікардо поділяв  погляди Сея, який заперечував можливість надвиробництва і криз.

Однак не варто забувати, що книжку Рікардо  було опубліковано за вісім років  до першої глибокої кризи, яка охопила  економіку Англії в 1825 р.

Посилаючись на Сея, Рікардо стверджує, що попит  обмежується лише виробництвом. Кожна  людина виготовляє продукцію або  для власного споживання, або на продаж. Отже, продукти завжди купують  за продукти чи послуги. Гроші є лише «мірилом, за допомогою якого відбувається обмін».

Рікардо розумів, що існує можливість виготовлення будь-якого товару в кількості, що значно перевищить попит. Але цю можливість він розглядав лише як тимчасову  і таку, що «не може статись одночасно  з усіма товарами». Він не погоджувався з висновком Мальтуса про вирішення  проблеми відтворення за рахунок  споживання непродуктивних верств (чиновників, духовенства, землевласників).

Головну причину застою торгівлі в окремі періоди він убачав тільки в прорахунках  підприємців щодо виробництва товарів. Але це ускладнення, на думку Рікардо, буває тимчасовим і вирішується  швидко й ефективно завдяки переходу на виробництво інших товарів.

Велика  заслуга Рікардо полягає в  розробці теорії порівняльних витрат як основи спеціалізації країн у  зовнішній торгівлі. Про причини  спеціалізації писав і Сміт, проте Рікардо розробив цю теорію значно грунтовніше, побудувавши її на трудовій теорії вартості й наголосивши на національних відмінностях у величині вартості, зумовлених різними витратами праці.

Він першим з економістів розробив теорію міжнародної  торгівлі і показав, чим вона відрізняється  від внутрішньої торгівлі. Якщо внутрішня  торгівля розвивається й зумовлюється тенденцією норми прибутку до вирівнювання, то зовнішня — «порівняльними витратами». А. Сміт сформулював тезу про «абсолютні переваги» у міжнародній торгівлі, які має конкретна країна у  виробництві якихось товарів  порівняно з іншими країнами. Ці переваги зумовлюються як природними, так і набутими факторами. Рікардо  довів, що взаємовигідна торгівля можлива  навіть за умов, коли різні країни мають  відносні переваги щодо виготовлення тих чи тих товарів. Відносні переваги означають, що країни мають абсолютні  переваги щодо якогось одного фактора виробництва.

Зазнавши  певних змін і модифікацій, теорія порівняльних витрат трансформувалась у теорію порівняльних переваг, яка тепер ґрунтується  на теорії факторів виробництва і  врахуванні попиту і пропозиції.

 

ВИСНОВКИ

Рікардо, як і Сміт, — видатна, хоч і  суперечлива постать в історії  економічної думки. Понад півстоліття  його теорія була панівною в економічному житті Англії. «Рікардо, — писав  Кейнс, — підкорив Англію, так само цілковито, як свята інквізиція підкорила  Іспанію». Цю перемогу він назвав «явищем  досить цікавим і навіть загадковим» і пояснив її тим, що теорія Рікардо багато в чому імпонувала тому середовищу, до якого звертались, зокрема владі. Сам Кейнс наголошував на її цілковитій непридатності для наукових прогнозів.

Англійський економіст Блауг, порівнюючи внесок у розвиток економічної теорії Сміта  і Рікардо, пише, що «Багатство народів» містить більше суттєвих узагальнень, які стосуються функціонування економічної  системи, ніж «Основи» Рікардо. Заслуга  Рікардо в тім, що він «винайшов техніку економічної науки», заклав підвалини модельного підходу до побудови економічної теорії.

Вченням Рікардо завершується певний етап у  розвитку класичної школи. Вона запропонувала  порівняно цілісну картину функціонування ринкової економічної системи на засадах саморегулювання. Намагаючись  зрозуміти механізми, які забезпечують рівновагу в процесі обміну товарами і послугами, вона сформулювала поняття  вартості як внутрішнього змісту обмінюваності  і намагалася визначити її, щоб  мати можливість керувати процесом ціноутворення. Спроби не увінчалися успіхом, що робило систему поглядів класиків незавершеною і вимагало подальших досліджень.

 

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Історія економічних вчень. Москва, «Вища школа» 1983р. Авторський колектив: Риндіна М.Н., Алешина И.В., Аникин А.В. та ін

2. Т. Негіші. Історія економічної теорії. М., 1996р.

3. К. Маркс. Капітал. М. - Политиздат, 1982.

4. Д. Рікардо. Начала політичної економії і податкового обкладання // Твори. М., 1995. Т.1.

5. Історія економічних вчень. Изд. «Думка». М.: 1965 р. Ред. С.Л.  Виготський, В.С. Афанасьєв, В.І. Громека.

6. Кейнс Дж. М. Общая теория занятости, процента и денег // Антология экономической классики. — М.,1993. — С. 159

7. Рикардо Д. Сочинения. — Т.I. — М., 1955.

8. http://www.info-library.com.ua/books-text-1377.html