Природни монополії

Крім інституційних  методів регулювання природних  монополій застосовуються також  економічні. Головними параметрами регулювання діяльності природних монополістів є наступні:

• ціна (тариф);
• обсяг виробництва;
• якість продукції (послуг);
• інвестиційна політика.

На сучасному  етапі головним методом регулювання природних монополій визнається цінове регулювання. Система цінового регулювання діяльності суб’єктів природних монополій в Україні виявилась інституційно незавершеною та недостатньо дієвою. У зв’язку з цим на ринках природних монополій головним завданням української держави є дослідження причин зміни цін на продукцію, їх аналіз та прямий чи опосередкований вплив на процеси внутрішнього ціноутворення.

Цінове регулювання  є одним із основних у світовій практиці методів регламентації діяльності суб’єктів природних монополій на основі використання адміністративних та економічних важелів. Складність вирішення цього завдання в Україні пов’язана передусім зі специфікою перехідного періоду, наявністю сукупності процесів, що виходять за межі класичних схем та моделей, розроблених для умов сталих економічних систем, розвиток яких відбувається на засадах ринкового господарювання. Так, на процеси ціноутворення у монополізованих галузях безумовно впливають неплатоспроможність великої кількості споживачів продукції, складна система розрахунків за послуги, бажання в будь-який спосіб отримати додатковий прибуток [16, c.253].

У країнах із перехідною економікою перспективними є стимулювальні методи регулювання, які базуються на принципі стимулювання природних монополій до підвищення ефективності їхньої діяльності, запровадження нової техніки та технологій, а відповідно - зниження собівартості продукції. У цьому разі компанія отримує на певний період усю економію від підвищення ефективності діяльності. Основними моделями стимулюючого регулювання є:

• декларування зміни ціни (можливість монополіста підвищити ціни за згодою регуляторних органів внаслідок зміни собівартості – подорожчання сировини, зростання тарифів на електроенергію тощо);
• регулювання верхньої межі доходу (обмеження питомих прибутків на одиницю витрат природних монополістів);
• регулювання верхньої межі тарифу (регулювання контрольними органами верхньої межі тарифу, що  дає можливість монополісту знижувати витрати на одиницю продукції та отримувати додаткові прибутки);
• модель складання набору контрактів (оцінка регуляторним органом ефективності природної монополії, що дає змогу йому контролювати діяльність природних монополій) [38].

Низька ефективність чинного механізму ціноутворення  виявляється в тому, що основним інструментом зменшення негативних соціальних наслідків від встановлення монопольних цін за низькою платоспроможності  українського населення виступають адміністративні методи цінового регулювання. Такі  методи потребують чіткого механізму компенсації втрат підприємствам, які мають  здійснюватись з бюджету, але так як не має достатніх асигнувань з бюджету, то цю  проблему підприємства мають вирішувати самостійно без допомоги держави. Одним  з найпростіших виходів є перехресне субсидування та цінова дискримінація. Цінова дискримінація шляхом диференціації тарифів для окремих груп споживачів характерна для галузей електроенергетики, зв’язку, житлово-комунального господарства.

Також поряд  із ціновою дискримінацією застосовується і перехресне фінансування.  За рахунок  доходів від регульованого виду діяльності фінансується діяльність фірм на конкурентному ринку, що значно обмежує  конкуренцію на цьому ринку. Часто доходи від прибуткових видів діяльності перерозподіляються на малорентабельні ділянки ведення бізнесу [32, c. 188].

Для галузей  природних монополій і для  держави цінова дискримінація та перехресне фінансування є бажаними, оскільки дають змогу вирішити дилему ефективності для одних і соціальну проблему для інших. Адже, дефіцит, який виникає при реалізації продукції одній категорії споживачів, компенсується за рахунок прибутку, отриманого від її продажу іншій категорії.

Згідно з  урядовими документами, зокрема постановою Кабінету Міністрів України № 135 від 22.02. 1995 р. “Про Положення про державне регулювання цін на продукцію виробничо-технічного призначення, товари народного споживання, роботи і послуги монопольних утворень”, передбачено такі методи встановлення цін: фіксовані ціни, граничні рівні торгівельних надбавок та постачальницько-збутові націнки, граничні нормативи рентабельності або застосування обов’язкового декларування зміни цін.

Регулювання цін  як важеля для усунення диспропорцій на ринку, спричинених природними монополіями - це  один із можливих варіантів.  На сучасному етапі особливої вагомості  набуває регулювання обсягів випуску та якості продукції. Для споживачів послуга має бути не  тільки доступною за ціною, а й якісною, відповідати вимогам стандартів. Також, яким би ефективним не був механізм цінового регулювання, якщо механізм ліцензування є недосконалим, то й ефективність функціонування суб’єктів природних монополій ставиться під сумнів.

Видача ліцензій в Україні регламентується Законом України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності” від 01.06.200 р. № 1775-ІІІ, який передбачає надання суб’єктам господарювання прав щодо провадження діяльності на ринках природних монополій та на суміжних з монопольними ринках.

Ліцензія надає суб’єктам природної монополії певні права,  так і накладає певні обов’язки. Суб’єкти отримують право на здійснення регульованого виду діяльності, з метою обмеження ризиків з операцій на такому ринку зобов’язані дотримуватись встановлених нормативів достатності власних активів. Вони також повинні виконувати в повному обсязі фінансові зобов’язання. Ці суб’єкти зобов’язані також створювати страхові запаси продукції. Ліцензіатам забороняється займатися діяльністю, яка не належить  до  сфер діяльності, зазначених у ліцензії, зловживати своїм становищем, протидіяти розвитку конкуренції на ринку тощо [2, c. 187].

З метою удосконалення  механізму ліцензування діяльності суб’єктів господарювання, які функціонують на ринках природних монополій та суміжних з ними ринках, вважаємо за необхідне встановити чіткий і прозорий порядок видачі ліцензій на провадження діяльності у сферах природних монополій. При цьому видача ліцензій має здійснюватись виключно за результатами спеціально проведених конкурсів. Ліцензію  має  отримувати те підприємство, яке запропонувало найбільш вигідні умови функціонування з погляду задоволення, передусім, інтересів споживачів,  а відтак - і держави. У тих випадках, коли існування єдиної компанії у певній галузі буде найбільш результативним способом надання послуг інфраструктури, імпульсом до зростання ефективності може стати конкуренція альтернативних постачальників за право функціонування на певному ринку. Іншими словами, конкуренція розгортається не на ринку, а за ринок.

Підбиваючи  підсумки проведеного аналізу, слід зробити кілька узагальнюючих висновків. Перехід України до цивілізованих ринкових відносин потребує удосконалення економіко-організаційного механізму державного регулювання природних монополій як об’єктивної передумови їх ефективного функціонування та розвитку в інтересах суспільства. Основними кроками у цьому напрямку можуть  стати:

• зміна наявного механізму цінового регулювання шляхом переходу від неефективного стримування цін і  тарифів на відповідних товарних ринках до контролю за механізмом їх формування;
• реформування діючого механізму ліцензування компаній;
• податкове стимулювання.

2.3. Світовий досвід регулювання діяльності суб’єктів природних монополій та можливості його застосування у вітчизняній практиці

Політика  регулювання діяльності суб'єктів природних монополій відіграє важливу роль у забезпеченні добробуту населення та функціонування національної економіки.

 У різних країнах світу контроль за діяльністю суб'єктів природних монополій здійснюється по-різному. У США, наприклад, такі послуги розглядаються як необхідні. Проте, як правило, найважливішими проблемами є контроль за ціноутворенням і забезпечення доступу до інфраструктури суб'єкта природної монополії. У ФРН та деяких інших країнах Західної Європи проблеми щодо діяльності суб'єктів природних монополій розглядаються дещо інакше. Тут основним завданням є захист від влади суб'єктів природних монополій, тобто держава вирішує, наскільки їх потрібно захищати від конкуренції, щоб не нашкодити загальнодержавним інтересам. Основні підходи, як використовує Єврокомісія, базуються на декількох принципах:

• в економіці немає секторів, які можуть бути захищеними від конкуренції завдяки своїй природі - всі ринки повинні бути лібералізовані;
• кожна держава-член ЄС є вільною у власному визначенні послуг загального використання, що можуть надаватися через механізм обмеження конкуренції;
• обмеження конкуренції повинно бути адекватним, тобто державне регулювання не повинне бути більшим, ніж надання гарантій, необхідних для виконання суб'єктами природних монополій їх завдань;
• законодавство ЄС не передбачає для підприємств, наділених спеціальними правами на ринку для задоволення суспільних потреб, обов'язкової державної чи приватної форми власності. Проте ставлення до такого підприємства має бути таким самим, як і до його конкурентів [7, c. 243].

У країнах  Західної Європи держава може обмежувати діяльність суб'єктів природних монополій для забезпечення загальних соціальних потреб. При цьому вона повинна гарантувати забезпечення основних соціальних потреб і не регулювати ту діяльність, де ефективнішою є діяльність приватних підприємств. Так, зокрема, цей принцип відображено у § 65 постанови про Німецький Федеральний бюджет (“German Federal Budget Regulations”): держава повинна організовувати підприємство або допускати свою участь у ньому лише за умови, що:

• держава має особливий інтерес у діяльності цього підприємства, а поставленої мети неможливо ефективно досягти в інший спосіб;
• фінансові зобов'язання держави є обмеженими у визначених обсягах, держава продовжує контролювати підприємства насамперед завдяки введенню своїх представників до наглядової ради;
• бухгалтерські операції проводяться згідно з чинними загальними вимогами, що застосовуються до звітності комерційних корпорацій.

У ФРН  та інших країнах-членах ЄС перелічені нижче послуги визнаються такими, що мають загальноекономічне значення: постачання газу та електроенергії, розподіл води та водовідведення, послуги зв'язку, телекомунікації, залізничний транспорт, радіо і телебачення, послуги портів, аеропортів. А місцеві водопостачальні підприємства, місцевий телефонний зв'язок та ін. були захищені від конкуренції на місцевому рівні в інтересах гарантування населенню послуг, що визначаються життєво необхідними суспільними потребами.

Останнім часом у Західній Європі спостерігається тенденція до “відкриття” цих ринків. У зв'язку з тим, що діяльність компаній, які є суб'єктами природних монополій, підлягають регулюванню з боку держави, у Великобританії у 80-х pp. XX ст для встановлення контролю законодавством було визначено необхідність отримання кожним суб'єктом природної монополії ліцензії, в якій зазначалися певні умови ведення господарської діяльності. Законом також передбачалося призначення спеціального державного представника, до функцій якого входило здійснення регулювання в інтересах споживачів, забезпечення ефективності і нагляд за безпекою поставок та заохочення конкуренції в галузі.

У інших  країнах існували зовсім інші підходи. Так, зокрема, у ФРН суб'єкти природних монополій у сфері телекомунікацій, поштових послуг та залізничних перевезень були спочатку комерціалізовані, а вже пізніше відкриті для конкуренції. Проте на сьогодні лише “Deutsche Telecom” є найбільш приватизованим [2, c. 143].

У Великобританії у 1981 році поштову монополію було поділено на дві компанії, одна з яких пізніше стала називатися “British Telecom”. Договором про Енергетичну Хартію від 1994 року та директивами про електроенергетику і газ передбачено основні принципи діяльності енергетичного ринку в Європейському Союзі.

Відповідно  до цих принципів країни-члени ЄС відкрили для конкуренції близько 65 % електроенергетичного і 80 % газового ринку. До повного відкриття ринків для конкуренції для суб'єктів, що займаються діяльністю з генерації, передачі та розподілу електроенергії/газу, розроблено певні правила гри, які є обов’язковими для виконання. Зокрема, суб’єкти природних монополій повинні:

• гарантувати належний рівень безпеки та надійності мереж і постачання;
• надавати доступ до мереж енергопостачання;
• захищати соціально вразливих споживачів від відключення;
• підтримувати високі стандарти надання послуг.

Крім  цього, передбачається ведення відокремлених рахунків у разі виконання декількох видів ліцензованої діяльності. Пріоритетів залежно від форм власності у законодавстві не передбачено. Вирішення цієї проблеми вкрай актуально і в Україні. На сьогодні практично жоден суб'єкт природної монополії не зацікавлений вести окремий бухгалтерський облік у разі виконання декількох видів ліцензованої діяльності, що призводить до перехресного субсидування діяльності на конкурентних ринках за рахунок діяльності на ринках природних монополій.