Природни монополії

У європейських країнах енергетичний сектор сформовано по-різному. У ФРН він має два великих регіональних та вертикально інтегрованих виробників та постачальників електроенергії (“RWE” та “Е.О”), при цьому в країні існують і місцеві постачальники та виробники. Муніципалітети володіють 431 місцевим підприємством електроенергетики, 43% акцій “RWE” та 6 % акцій “Е.О”.

У Франції на ринку електроенергетики діє “Electricite de France” і “Gas de France» на ринку газу, які перебувають у державній власності.

У Великобританії від суб'єктів природних монополій  відокремлено підприємства, які можуть здійснювати діяльність в умовах конкуренції. І там існують приватизовані підприємства, основними видами діяльності яких є генерація, передача і розподілення електроенергії.

У країнах-членах ЄС існують різні підходи щодо можливості здійснення діяльності на залізницях. Так, у Франції залізницю поділено на дві компанії - “SNCF” та “Reseau Ferre de France” (оператор колій, що перебувають у державній власності). Тобто суб'єктів природної монополії було відокремлено від діяльності, яку можна здійснювати в умовах конкуренції.

У Великобританії також було вирішено відокремити інфраструктуру, рухомий склад та управління. Однак рухомий склад було продано лізинговим компаніям і не залишено у державній власності. Активи оператора залізничних мереж “Railtrack” викупила державна компанія. У ФРН колишню державну компанію “Deutsche Bundesbahn” комерціалізовано і в 1993 році перетворено на ВАТ .

На  ринках водопостачання у країнах ЄС існують різні підходи щодо здійснення регулювання їх діяльності, у ФРН діяльність місцевих водопостачальних підприємств не підпадає під дію загального законодавства про конкуренцію, регулювання у цій сфері є завданням муніципалітетів. Послуга надається певною кількістю місцевих водопостачальних компаній, що перебувають у муніципальній власності у формі ТОВ, ВАТ або державного комунального підприємства (Regiebetrieb). Оскільки ціни на послуги водопостачання у ФРН досить високі, розглядається питання щодо можливості лібералізації ринку водопостачання. Це пов'язано насамперед з тим, що лібералізація активно здійснюється в інших європейських країнах, особливо у Великобританії [6, c. 117].

У Франції проводяться тендери на право надавати послуги з водопостачання у межах муніципалітету, і підприємства передаються у концесію приватним операторам, тоді як мережі водопостачання залишаються у державній власності.

У Великобританії лібералізації ринків у цій галузі не здійснювалося. Підприємства з водопостачання були приватизовані у 1989 році. Діяльність цих суб'єктів господарювання регулюється контролюючим органом, уповноваженим установлювати максимальну ціну, змушуючи таким чином постачальників зменшувати витрати. На цей час робляться перші кроки у напрямі лібералізації через надання споживачам права обирати водо-постачальника. У країнах - членах ЄС послуги з передачі теплової енергії надаються на конкурентних засадах, тобто ринок повністю лібералізований. У різних країнах світу закони, що регулюють діяльність місцевого самоврядування, дають змогу муніципалітетам надавати послуги, виходячи із суспільних інтересів. Так, наприклад, у ФРН створено підприємства з постачання теплової енергії, які повністю або частково перебувають у комунальній власності й забезпечують до 67 % поставок теплової енергії. Ці компанії створено переважно у формі ТОВ, а ринки постачання теплової енергії, на яких вони працюють, повністю лібералізовано [6, c. 201].

Виходячи  з вищевикладеного, можна зробити  висновки, що регуляторну політику ЄС спрямовано на лібералізацію ринків і зменшення впливу діяльності суб'єктів природних монополій на доступ до їх мереж створення, а також заохочення конкуренції на потенційно конкурентних ринках. У цих країнах передбачено необхідність публікувати умови доступу до мереж і принципи формування тарифів. Тарифна система базується на прямих витратах, проте передбачає можливість їх збільшення на допустиму величину.

Таким чином, світовий досвід свідчить, що під  час створення органів регулювання природних монополій використовуються такі підходи:

• спеціалізація за однією галуззю промисловості, коли для кожної галузі (електроенергетика, газовий сектор, телекомунікації, водопостачання) існує окремий орган регулювання;
• спеціалізація у ширшому секторі (наприклад, енергетика чи транспорт);
• багатосекторний, коли існує один орган регулювання для всіх або більшості інфраструктурних галузей.

У нашій державі у сфері природних монополій існують дві схеми їх регулювання. Найраціональнішою є схема створення Національних комісіїй регулювання в окремих галузях, в яких підприємства здійснюють діяльність на ринках природних монополій і суміжних ринках.

Друга схема базується на відомчих принципах і має багато недоліків, основним з яких є те, що регулювання здійснюється відомствами, які водночас є суб'єктами регулювання й органами, які керують підприємствами, що діють як у сфері природних монополій, так і на суміжних ринках.

Проблемою залишається питання щодо визначення незалежних регулюючих органів природних монополій у житлово-комунальному гоподарстві, де найдоцільнішим було б розподілення відповідних повноважень між місцевими органами виконавчої влади та Національною комісією.

Підприємства тепло- та водопостачання створені, як правило, на власності, що належить територіальній громаді відповідного населеного пункту. Умови їх діяльності визначаються особливостями конкретного населеного пункту і можуть суттєво відрізнятися від діяльності аналогічного підприємства в іншому місці. Тому регулюючий орган мав би формуватися міською (селищною) радою відповідного населеного пункту. І лише для населеного пункту, де кількість мешканців, наприклад, менше ніж 10 чи 20 тисяч, такі комісії можна було б формувати районними радами. Крім того, цей підхід вирішував би одну з проблем щодо відсутності чіткого законодавчого розмежування компетенції центральних органів виконавчої влади і місцевих органів влади. Такий підхід існує при формуванні органів регулювання в різних країнах, наприклад у Латвії [6, c.112].

У процесі формування тарифної політики на послуги суб'єктів природних монополій існують проблемні питання, що призводять до низької ефективності здійснення державного регулювання. Для вдосконалення тарифної політики слід сприяти залученню інвестицій (зокрема приватних) уці галузі. Щоб досягти цього, потрібно включати до тарифів на послуги суб'єктів природних монополій прибуток на інвестований капітал. При цьому норма прибутку має бути достатньою для залучення необхідного для галузі обсягу інвестицій. Вона має відповідати середній для економіки України нормі прибутковості з урахуванням ризиків конкретного сектору.

Крім  того, необхідно стимулювати підвищення ефективності відповідних підприємств. З цією метою доцільно впровадити стимулюючі методи регулювання (методи верхньої межі ціни - Price Cap, або верхньої межі доходу - Revenue Cap). Застосування таких методів дасть можливість знизити неефективні витрати регульованих компаній.

Для забезпечення прозорості формування і затвердження тарифів на послуги суб'єктів природних монополій, приведення їх до реальних величин і створення умов для подальшого реформування слід дотримуватися, зокрема, таких принципів: а) забезпечення балансу інтересів усіх учасників відносин у процесі надання житлово-комунальних послуг; б) стимулювання постачальників послуг до зниження витрат і встановлення певних обмежень під час формування витратної частини тарифу.

ВИСНОВКИ

Аналіз матеріалу, викладеного у курсовій роботі, дає змогу зробити наступні висновки. Природна монополія є відособленою структурою ринкового середовища, існування якої економічно доцільне. Вона виникає внаслідок технологічних особливостей виробництва та його матеріальної бази. Природна монополія визначається як стан товарного ринку, при якому задоволення попиту на цьому ринку є більш ефективним за умови відсутності конкуренції внаслідок технологічних особливостей виробництва, які обумовлюють істотне зменшення витрат виробництва на одиницю товару зі збільшенням обсягів виробнцитва, а товари, що  виробляються суб’єктами природних монополій, не можуть  бути замінені у споживанні іншими товарами, у зв’язку з чим попит на цьому товарному ринку менше залежить від змін цін на ці  товари, ніж  попит на інші товари. 

Існує цілий ряд причин виникнення природних монополій, серед яких основними є: володіння рідкісними і важливими ресурсами; високі бар’єри входу на  ринок та виходу з нього; державне обмеження входу нових фірм; обмежені географічні межі ринку; економія на масштабах та нееластичний характер кривої попиту на широкому діапазоні продажу. Природні монополії виникають лише в тих галузях економіки, де конкуренція була б економічно неефективним і руйнівним явищем.

Незважаючи  на цілий ряд переваг існування  природних монополій,  вони мають низку недоліків, до яких відносяться: соціальні втрати споживачів; економія за рахунок зниження якості продукції та послуг; блокування об’єктивного розвитку конкуренції та науково-технічного прогресу; визначення рівня ціни продажу та інші.

Для забезпечення позитивного ефекту від діяльності природних монополій необхідно, передусім, правильно визначити критерії віднесення певних видів господарської діяльності у тих чи інших місцях території до природної монополії та сформувати дієву стратегію державного регулювання їхньої діяльності. В Україні природні монополії можуть класифікуватися за наступними ознаками: за теориторіальними межами ринків, галузевою приналежністю, часовою прив’язкою, ступенем поєднання з іншими монополіями та формами власності.

У зв’язку з  цим виникає необхідність спеціального регулювання таких ринків за допомогою поєднання організаційно-правових та економічних методів з виключно адміністративними.

 Існуюча  в Україні система державного  регулювання діяльності природних  монополій не приносить очікуваних результатів. Під тиском Антимонопольного комітету центральні та місцеві органи намагаються вдосконалювати механізми реалізації тарифної політики, покращувати правила надання послуг монополістами. Проте таких заходів фактичного ручного управління й адміністративного тиску, за відсутності єдиної спеціалізованої системи регулювання у цій сфері, є вочевидь недостатньо.

Державний контроль за діяльністю природних монополій повинен не зводитись лише до перевірки встановлених державою цін, лімітів і графіків постачання продукції визначеним споживачам, виявлення фіскальних помилок, а має бути спрямованим на виявлення недоліків у нормативно-правовій базі. Також має бути забезпечено дотримання стандартів і показників безпеки та якості послуг, які надають суб’єкти природної монополії, тому виникає потреба у запровадженнні громадського контролю за діяльністю природних монополій, зокрема у вигляді залучення громадськості до процесу підготовки рішень з питань формування цін на товари, роботи та послуги. Все це передбачає налагодження співпраці та взаємодії всіх контролюючих органів і розширення практики комплексних перевірок природних монополій.

Для удосконалення  контролю та регулювання діяльності суб’єктів природних монополій  необхідно створити оптимальні умови на ринках (прозорість діяльності, недискримінаційність на ринках, відокремленість монопольної діяльності, незалежність регулюючого органу, поєднання державного контролю і конкуренції на ринках), які б одночасно відповідали двом протилежним критеріям: обмеження свободи суб’єктів природних монополій та стимулювання їх розвитку.

У ході роботи було визначено, що у процесі  формування тарифної політики в Україні  на послуги суб'єктів природних  монополій існують  проблемні  питання. Потрібно пам'ятати, що цінова політика державного впливу на суб'єкти природних монополій має стимулювати створення прийнятних економічних умов для їх розвитку та зробити невигідним для отримання надприбутків за рахунок півищення цін понад реальну вартість товарів і послуг. Тому при розробці напрямків покращення механізму регулювання природних монополій в Україні  слід  враховувати те, що він  має ґрунтуватись на принципах прозорості та відкритості процедур, самоокупності суб'єктів природних монополій, забезпечення захисту прав споживачів, стимулювання підвищення якості продукції та задоволення споживчого попиту на  неї.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Антимонопольний комітет України. Річний звіт. – К., 2012. – 234 с.
2. Базилевич В., Филюк Г. Природні монополії. – К.:Знання, 206 – 367 с.
3. Бара З. Зловживання монопольним становищем – джерела та засоби захисту // Конкуренція. Вісник Антимонопольного комітету України. – 2003. – № 6. – 467 с.
4. Белоусова Н<span class="dash041e_0431_044b_0447_043d_044b_0439__Char" st