Становлення та еволюція економічної теорі

Формування неокласичного  напрямку відбувалося в ході маржиналістської наукової революції. Завершенням цього процесу вважають вихід у світ книги англійського економіста Альфреда Маршалла Принципи економічної науки (1890). Саме в роботах А.Маршалла остаточно склалося неокласичний напрям економічній теорії як синтез маржиналізму з окремими елементами навчання Давида Рикардо. Відмінною рисою методології неокласиків стало економіко-математичне моделювання, незнайоме представників класичної політекономії.

Неокласична теорія панувала до 1930-х, коли лідерство в економічній  науці перехопили послідовники англійської  економіста Джона Мейнарда Кейнса - представники кейнсіанської економічної  теорії. Цю наукову революцію називають  тому кейнсіанською революцією. На відміну від неокласиків, кейнсіанці ідею відкинули невтручання держави в господарську життя і розробляли теорії макроекономічного регулювання.

 

Протягом приблизно 40 років  неокласика залишалася в опозиції основним течією економічної теорії, але потім  ідеї обмеження державного втручання  знову почали завойовувати популярність. Наукову революцію 1970-х іноді  називають "неокласичної контрреволюцією", оскільки вона повернула неокласиці лідерство в економічній науці.

Хоча і на початку 21 століття неокласична теорія зберігає статус основної течії сучасної економічної  науки, проте вже в 1990-е позначився її криза. Багато економістів вважають, що "друге пришестя" неокласики теж приходить до кінця, і сучасна  економічна теорія стоїть на порозі нової  наукової революції.

Таким чином, в історії  неокласичної економічній теорії чітко  виділяються три періоди:

"стара" неокласика (1890-1930-е);

"опозиційна" неокласика (1930-1960-е);

сучасна неокласика (з 1970-х  до наших днів).

"Стара" неокласика. В основі всіх теорій, які аналізують  ринкове господарство, яка лежить-або  концепція, що пояснює принципи  ціноутворення. Неокласична концепція  сформувалася в результаті синтезу  розробляється представниками класичної  політекономії трудової теорії вартості і маржиналістської теорії граничної корисності (мал. 2).

Одна з головних новаторських ідей А.Маршалла полягала в тому, що він не погодився зі спробами попередників шукати один-єдиний фактор ціноутворення. Як аналогією він наводив приклад  з лезами ножиць: безглуздо сперечатися, яке саме лезо - верхнє і нижнє - ріже аркуш паперу. Саме А.Маршалл поєднав  теорії граничної корисності і теорію витрат виробництва в дуалістичної концепції ціни. На його думку, ринкова  ціна є результатом взаємодії  попиту, сила якого визначається граничної  корисності товару, і пропозиції, залежного  від витрат виробництва. Центром, навколо  якого відбувається коливання цін, виступає нормальна ціна або ціна рівноваги (рівноважна ціна), що складається  при рівності попиту та пропозиції.

Таким чином, теорія ціноутворення  А.Маршалла стала своєрідним компромісом  між різними підходами до питань вартості й ціни. Її графічне зображення, "маршаліанський хрест" (мал. 3), а також навчання А.Маршалла про еластичності попиту і пропозиції, про короткостроковому і довгостроковому періодах та інші його теоретичні знахідки стали основою розділу економічної теорії, присвяченого поведінки окремих господарюючих суб'єктів (його називають мікроекономікою).

Про те, наскільки сильний  вплив на розвиток економічної науки  зробили праці А.Маршалла, свідчить той факт, що вже наприкінці 19 ст. термін "політична економія" (political economy) як назва економічній теорії поступово виходить з широкого вжитку, змінюючись терміном "економіка" (economics - на честь назви книги А.Маршалла Principles of economics).

У формування неокласичного  напрямку внесли великий вклад, крім А.Маршалла, також і інші економісти початку 20 в.

Засновник американської  неокласики Джон Бейтс Кларк дав  пояснення формування доходів. На його думку, ринковий механізм приносить  власникам факторів виробництва  такі доходи, які відповідають створеним  ними частин продукту: грошовий капітал  приносить своєму власникові відсоток, капітальні блага - ренту, діяльність підприємця - прибуток, а праці найманого  працівника - зарплату. Тим самим, на думку Д.Б.Кларка, система вільного підприємництва забезпечує справедливий розподіл доходів.

Останній видатний представник  неокласичного напрямку початку 20 століття - італієць Вільфредо Парето, який вніс помітний внесок одночасно в кілька розділів неокласичної економічної  теорії. Зокрема, аналізуючи розподіл доходів, він ввів поняття Парето-оптимальності  як позначення таких змін, при яких відбувається поліпшення добробуту  хоча б однієї людини без шкоди  для добробуту будь-якого іншого.

Великий внесок в економічний  аналіз добробуту вніс також англійський  економіст Артур Пигу, який вперше почав глибоко аналізувати органічні  недоліки ("провали") ринкової саморегуляції.

Народившись в період вільної  конкуренції, "стара" неокласика відобразила віру в необмежені можливості саморегульованої ринкової економіки. Економісти-неокласики виходили з того, що ринкова система забезпечує повне використання ресурсів в економіці, а що виникають іноді диспропорції вирішуються на основі автоматичного саморегулювання ринку. У кінцевому рахунку, на їх думку, завдяки ринку в економіці завжди досягається оптимальний рівень виробництва при повній зайнятості.

Концепції економістів неокласичної шкіл спиралися на сформульований французьким економістом Жаном-Батистом Сеєм закон, згідно з яким перевиробництво неможливо за самою своєю природою. Пропозиція товарів, за Ж.-Б.Сею, створює власний попит (скільки б продукції ні виробили фабрики, все це в змозі купити їх працівники), а отже, відсутня можливість розриву між сукупною сукупним попитом і пропозицією і немає причин побоюватися кризи перевиробництва. Навіть в розпал Великої депресії, коли безробіття в США охопила чверть економічно активного населення, А.Пигу писав: "В умовах абсолютно вільної конкуренції завжди буде діяти тенденція до досягнення повної зайнятості".

"Велика депресія" 1929-1933 сильно дискредитувала неокласичну  теорію. Почався пошук нових доктрин,  що закінчився "кейнсіанською  революцією": вчення періоду вільної  конкуренції змінилося навчаннями  періоду державного регулювання  ринкового господарства.[4]

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Характеристика  основних економічних теорій ХХ сторіччя

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Економічну теорію в XX столітті, умовно можна згрупувати за такими трьома основними напрямами:

 — неокласичний;

 — кейнсіанський;

 — інституціональний.

Крім того, не слід забувати і про такі напрями економічної  думки XX ст., як соціал-реформізм та економічні теоретичні засади радянського ладу, спрямовані на впровадження в реальне господарське життя після жовтневої революції 1917 р. наукових постулатів марксизму-ленінізму.

Варто сказати, що автори монографії "Історії економічних вчень" виділяють два основних напрямки в економічній теорії 20 століття. Це теорії "регульованого капіталу" і теорії "свободи підприємництва" (неокласицизм). В останні роки набуває все більшого значення інституційно-соціальний напрям. [9]

 Неокласицизм, що виник  у кінці XIX століття (розглядався в попередньому розділі), є суб'єктивною школою в політекономії. Об''єктом досліджень неокласичної економічної теорії була поведінка «людини економічної», що намагається максимізувати свій дохід та мінімізувати витрати. Неокласичний напрям панував у світовій економічній думці до 30-х років XX століття, коли він змушений був значною мірою поступитися місцем кейнсіанству, яке отримало назву від імені його засновника — англійського економіста Дж. М. Кейнса (1883—1946). На відміну від неокласиків — прихильників економічного лібералізму — Кейнс обґрунтував концепцію державного регулювання економіки і розробив її конкретні форми.

 Аналізуючи суть неокласичного  напряму та кейнсіанства, слід  звернути увагу на їхній зв'язок  із соціально-економічними умовами та зумовленість цими умовами. Крім того, необхідно простежити еволюцію цих напрямів та визначити їхню неоднорідність.

 Наприкінці XIX — на  початку XX століття склався також  інституціоналізм — напрям в  економічній теорії, прихильники  якого вирішальну роль у суспільному  розвитку надавали позаекономічним  факторам — соціальним інститутам. Необхідно з'ясувати зв'язок цього напряму з теоретико-методологічними принципами його попередників, зокрема історичної школи, та, як і щодо інших, розглянути зумовленість його появи конкретними соціально-економічними реаліями, пам'ятаючи, що цей напрям виник майже одночасно з неокласичним.

 З'ясовуючи характерні  для цих напрямів економічної  думки особливості, слід не  лише уяснити їхню еволюцію, а й замислитись над тим, що спричиняло цю еволюцію і що нового вона внесла в розвиток економічної теорії.

 Вивчення соціал-реформізму передбачає обов'язкове врахування таких обставин: по-перше, те, що його концепції й нині мають значне поширення в європейських країнах, і, по-друге, те, що вони багато в чому можуть бути основою теоретичних розроблень стосовно перебудови економіки постсоціалістичних країн.

 Радянська економічна  думка варта вивчення тільки  як певний історичний і соціальний феномен.

Суспільно-економічний розвиток, ті зміни, що сталися в ринковій капіталістичній  системі, у світовому господарстві в цілому, поставили перед економічною наукою нові завдання — розроблення нової теоретичної системи, нової наукової парадигми. Настав час, як писав Кейнс, поглянути на світ іншими очима.

 Економічна наука мала  була винайти методологічний  стрижень, котрий уможливив би  виявлення взаємозв'язків як між  різнорідними економічними процесами, так і між ними та політикою, ідеологією, соціологією, екологією тощо. Формування нової наукової парадигми — процес складний, і відбувається він не на основі якоїсь однієї теорії, а на комплексному, системному аналізі попередніх теорій. У навчальному процесі, зрозуміло, не йдеться про розроблення нової наукової парадигми, але мати це на увазі необхідно. Тому, вивчаючи сучасні економічні теорії, слід не лише глибоко усвідомити їх зміст, а й простежити їхній взаємозв'язок, взаємозалежність. Історично першими є неокласичний напрям і інституціоналізм. Кейнсіанство виникло пізніше і, що цікаво, раніше за інші напрями втратило своїх прихильників. Неокласичний напрям сформувався в кінці XIX — на початку XX століття, коли А. Маршалл зробив спробу об'єднати всю післярікардіанську політичну економію. Учення А. Маршалла і його послідовників стали називати «неокласичним», підкреслюючи походження його ідей від теорій класичної школи. Згодом цей термін було поширено на всю маржиналістську теорію.

 Неокласичні ідеї, ідеї економічного лібералізму не залишались незмінними. Відбувалась модифікація неокласичних ідей. Але ті процеси, що сталися в суспільно-економічному житті, а особливо криза 1929—33 pp., спричинили крах неокласичної теорії. Ця теорія не передбачала такої ситуації і не могла запропонувати рецептів виходу з неї. Економісти не були одностайними у визначенні причин кризи та способів її подолання. Почали застосовуватися різні практичні заходи для виведення економіки з тривалої депресії. Саме тоді було опубліковано працю Дж. М. Кейнса «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей» (1936), яка підвела теоретичну базу під практичні рекомендації та дії підприємців. Кейнс, на відміну від неокласиків — палких прихильників ринкового саморегулювання, доводив необхідність державного втручання в процес економічного розвитку. Теорія

 Кейнса не лише внесла  нові підходи в теоретичне мислення, вона мала прямий вихід на практику, обґрунтовувала такі потрібні тоді практичні рекомендації.

 Економічний спад 1968 р., зростання безробіття, посилення  інфляції підірвали позиції кейнсіанства. На перший план знову виходить неокласичний напрям з усіма його модифікаціями.

 У рамках неокласичного  напряму виникають нові теорії так званого неокласичного відродження. Вони, зокрема «монета-ризм» та «економіка пропозиції», справили найбільший вплив на формування економічної політики західних держав.

Проте це не означає, що кейнсіанство пішло у безвість. Наприкінці 70-х pp. між кейнсіанством та неокласицизмом спостерігається певне примирення, зокрема на засадах теорій економічного зростання та концепції «неокласичного синтезу».

Послідовниками Кейнса є англійська економістка Дж. Робінсон, у Франції - діріжісти, в Америці А. Хансен та С. Харріс.

 Американське кейнсіанство  має ряд специфічних рис. По-перше,  Хансен розробив теорію стагнації,  яка намагалася пояснити причини  економічних криз. Він вважає, що причинами економічних труднощів капіталізму є ослаблення "зовнішніх імпульсів" - уповільнення темпів приросту населення, відсутність вільних земель, уповільнення технічного прогресу.

 Хансен і Харріс  вважають державного бюджету головним механізмом регулювання економіки. Вони назвали його "вбудованим стабілізатором", покликаним автоматично реагувати на циклічні коливання і пом'якшувати їх. Механізмом "вбудованого стабілізатора" є: прибутковий податок, виплати по соціальному страхуванню, допомоги з безробіття.

 Представники французького  дирижизму - Г. Ардан, П. Мендес-Франс,  Ф. Перрі в цілому схваливши  ідею державного втручання в  економіці критично поставилися  до теоретичної схемою Кейнса. Вони виступили проти регулювання позикового відсотка. Ф. Перрі висунув ідею "домінуючих одиниць", до яких відносяться потужні промислові корпорації. Мета держави - виступати для них арбітром і координуючої силою.

 Представники посткейнсіанства (Н. Калдор, П. Сраффа, С. Вайнтрауб)  за основу беруть ідеї внутрішньої  нестійкості капіталістичної системи.  Вони критикують теорії граничної  корисності та граничної продуктивності  факторів виробництва, намагаючись удосконалити теорію Кейнса, об'єднавши його ідеї з концепцією Рікардо.[9]

Щодо інституціоналізму, то цей досить впливовий напрям економічної  думки, який не сприймає «ортодоксальних» (неокласичної і кейнсіанської) теорій, має у своєму доробку багато такого, що є .важливим не лише для формування економічної політики, а й для розроблення стратегії сучасної корпорації. Це передовсім стосується «нової інституціональної економічної теорії».[5]