Бюджетный дефицит

За напрямами фінансування розрізняють:

Пасивний дефіцит бюджету – це дефіцит, коли кошти, залучені для його покриття, спрямовуються на фінансування поточних потреб, таких як заробітна плата працівникам бюджетної сфери, соціальні виплати та інші витрати.

Активний дефіцит бюджету характеризується спрямуванням коштів на фінансування високоефективних проектів, капітальних вкладень, що сприяє зростанню ВВП.

 

За періодом існування розрізняють:

Стійкий дефіцит бюджету – дефіцит, який існує в довгостроковому періоді, спричиняючи зростання державного боргу.

Тимчасовий дефіцит бюджету – дефіцит, який виникає внаслідок касового розриву в процесі виконання бюджету [8, c.33].

За строком виникнення:

Плановий дефіцит - затверджений у законі про Державний бюджет України обсяг перевищення видатків над доходами, тобто дефіцит бюджету відповідно до основного фінансового плану держави.

Звітний бюджетний дефіцит - фактичний обсяг дефіциту відповідно до річного звіту про виконання Державного бюджету України.

Як правило, величина планових та звітних обсягів не збігається у різних співвідношеннях.

За місцем виникнення:

Зовнішній дефіцит - різниця між зовнішніми видатками та надходженнями від зовнішніх джерел.

Внутрішній дефіцит характеризує перевищення обсягів загального дефіциту над зовнішнім [12, с.192].

За критерієм визначення складових:

Фактичний дефіцит - це різниця між поточними видатками і поточними доходами держави.

Циклічний бюджет — результат дії "вмонтованих" стабілізаторів, тобто механізмів, які дають можливість знизити амплітуду циклічних коливань рівнів зайнятості і випуску, не застосовуючи частих змін економічної політики.

Структурний відображає різницю між видатками і доходами бюджету в умовах повної зайнятості.

Характеризуючи взаємозв'язок між цими видами, можна зробити висновок, що фактичний дефіцит є зовнішнім виявом розбалансованості дохідної та видаткової частин бюджету, а структурний і циклічний — його внутрішніми складовими. Якщо фактичний дефіцит відображає реальні доходи і видатки бюджету та дефіцит за відповідний рік, то структурний — дефіцит за умови повної або високої зайнятості потенціальних виробничих і трудових ресурсів, а циклічний — результат недонадходження доходів бюджету внаслідок циклічних коливань в економіці. За допомогою циклічного бюджету можна виявити вплив ділового циклу на бюджет та визначити зміни видатків, надходжень, які виникають через те, що економіка не працює за потенційного обсягу виробництва, а перебуває у стані піднесення чи спаду.

Обсяг циклічного дефіциту визначається як різниця між фактичним і структурним дефіцитом. Основні відмінності між структурним і циклічним бюджетами пов'язані з відмінностями між автоматичними і дискреційними стабілізаторами. Якщо структурні надходження і видатки в основному складаються з дискреційних програм, встановлених законодавством, то циклічні видатки і дефіцити включають такі податки і видатки, які автоматично пристосовуються до стану економіки. У разі спаду виробництва, у зв'язку зі скороченням податкових надходжень і зростанням державної допомоги з безробіття, кожний відсотковий пункт зменшення норми безробіття на відповідну суму збільшує циклічний дефіцит.

На практиці існує також тісний зв'язок зі структурним і фактичним дефіцитом. Наприклад, коли уряд ставить за мету скоротити дефіцит бюджету шляхом підвищення ставок податків і зменшення видатків, то відповідно й зменшується структурний дефіцит. За збільшення державою соціальних виплат зростають структурні видатки і збільшується структурний дефіцит.

У країнах з перехідною економікою проблеми структурного дефіциту бюджету ускладнюються маніпулюванням його розмірами, зокрема за допомогою таких інструментів впливу:

— податкова "амністія";

— стягнення прострочених платежів;

— відстрочення розрахунків з постачальниками;

— запровадження додаткових чи тимчасових податків;

— відстрочення виплат зарплати працівникам державного сектору;

— відстрочення індексації зарплати відповідно до темпів інфляції;

— розширення практики приватизації державної власності тощо [12, с.194].

За зв’язком із державним боргом:

Первинний дефіцит - різниця між величиною дефіциту бюджету і виплатою відсотків за борг. Цей дефіцит дорівнює різниці між сумою трансфертів та державних закупівель товарів і послуг та податковими надходженнями до бюджету за формулою:

Дефіцит = (державні закупівлі товарів і послуг бюджету + трансферти + + виплати з обслуговування боргу) - податкові надходження.

У випадку випуску урядом державних цінних паперів для фінансування первинного бюджетного дефіциту зростають основна сума державного боргу і коефіцієнт його обслуговування.

Отже, в національній економіці збільшується тягар боргу. Сума відсотків за державний борг дорівнює добуткові державного боргу та реальної відсоткової ставки. У випадку перевищення у національній економіці реальної відсоткової ставки над темпами зростання ВВП, весь приріст останнього буде спрямовуватися на виплату відсотків з обслуговування державного боргу. Для зменшення цього співвідношення, з одного боку — темпи зростання реального ВВП мають перевищувати величину реальної відсоткової ставки, а з іншого — збільшення частки первинного бюджетного надлишку має бути постійним.

Операційний дефіцит - дефіцит державного бюджету із вирахуванням інфляційної частини відсоткових платежів з обслуговування державного боргу [12, с.195].

Слід також зазначити, що у зарубіжній економічній літературі розрізняють три види дефіциту бюджету.

 

 

Рисунок 2.2.  Класифікація дефіциту бюджету у зарубіжній економічній літературі [14].

1. Наочно-реальний. При цьому виді дефіциту його обсяг дорівнює загальним доходам від федеральних податків за вирахуванням на державні закупівлі та трансфертні платежі. Під трансфертними платежами у західних країнах розуміють фінансові ресурси, що передаються з бюджету центрального уряду до бюджетів місцевого самоврядування, а також із бюджетів територіальних одиниць вищого адміністративного рівня до бюджетів одиниць нижчого адміністративного рівня.  За рахунок трансфертів у багатьох країнах формується більша частина доходів місцевих органів влади.

Наприклад, у США наприкінці 80-х років ХХ ст.. дефіцит федерального бюджету становив близько 50% валового національного продукту, що було найбільшою величиною за попередні роки, не пов’язані з інфляцією.

2. Структурний. Цей вид дефіциту являє собою різницю між федеральними доходами: витратами при діючій фіскальній політиці (рівень оподаткування і поточних витрат) та базовому рівні безробіття. Коли економічна система переживає період спаду, а рівень безробіття підвищується понад базовий, наочно-реальний дефіцит бюджету перевищує рівень структурного дефіциту, оскільки має місце виплата допомоги на випадок безробіття та за іншими соціальними програмами, а також у зв’язку з частковим падінням доходів населення.
3. Циклічний. Вираховується як різниця між наочно-реальним і структурним дефіцитами бюджетів [14].

 

3. Способи покриття дефіциту бюджету

Відомі два шляхи збалансування бюджету (Рисунок 3.1.):

1. Інфляційний шлях;
2. Неінфляційний шлях.

Збільшення доходів можливо за рахунок підвищення ставок оподаткування, введення нових податків та розширення бази оподаткування, збільшення об’єктів неподаткових надходжень.

 

 

 

 

 

 

Рисунок 3.1. Шляхи збалансування бюджету [8, c.33; 6, с.107].

Скорочення видатків може здійснюватися пропорційно шляхом застосування механізму секвестру1 видатків, або селективно, тобто вибірковим скороченням деяких державних видатків. Зменшення видатків не поширюється на законодавчо захищені статті бюджету. Скоротити видатки можна шляхом відкладення або обмеження на певний час фінансування капітальних проектів.

Однак, процес збільшення доходів в більшості випадків або недоцільний, або неможливий, як і зменшення видаткової частини бюджету. Тому держава вимушена звертатися до залучення позикових коштів на внутрішньому та зовнішньому ринках [8, c.33]. Державні позики використовуються за умов наявності тимчасових вільних коштів у кредиторів, довіри кредиторів до держави, зацікавленості кредиторів (за рахунок процентної політики і високих гарантій повернення боргу) [2, c.118].

Внутрішніми джерелами покриття бюджетного дефіциту можуть бути:

• доходи від випущених в обіг цінних паперів;
• кредити центрального банку;

Зовнішні джерела покриття дефіциту бюджету:

• кредити іноземних держав та міжнародних фінансово-кредитних організацій;
• доходи від розміщення цінних паперів на зовнішньому ринку.

Фінансування бюджетного дефіциту за рахунок зовнішніх позик дає можливість збільшити державні видатки без обмеження поточного споживання.

Використання позикових коштів призводить до виникнення державного внутрішнього та зовнішнього боргу [8, c.34]. Державний борг – це загальна сума нагромадженої заборгованості уряду власникам державних цінних паперів, яка дорівнює сумі всіх дефіцитів за вирахуванням надлишків бюджету. Абсолютний розмір державного боргу не є показовим макроекономічним показником. Тому для оцінки величини боргу найчастіше використовують відносні показники заборгованості: 1) державний борг як відсоток ВВП; 2) відношення суми обслуговування боргу до ВВП. Обслуговування боргу пов’язане з поступовою сплатою основної суми боргу і щорічною виплатою процентів.

Одним із способів визначення рівня державного боргу країни є його порівняння з боргом, нагромадженим іншими країнами. Отож державний борг як відсоток ВВП дорівнює у Бельгії 125%, у Греції – 103, у США – 65, в Україні – 39, а в Норвегії – 34%. Як бачимо, за міжнародними мірками уряд України не є занадто марнотратним. Проценти за державний борг становлять значну статтю видатків державних бюджетів багатьох країн та інколи  перевищують 3% ВВП [3, c.658].

  Держава повинна постійно контролювати ефективність використання позикових коштів, а також процес обслуговування та управління державним боргом [8, c.34].

Фінансування бюджетного дефіциту шляхом випуску державних позик може зумовити ефект витіснення.

Зміст цього ефекту полягає в тому, що здійснення державних запозичень шляхом випуску позикових цінних паперів зменшує пропозицію грошей і, за інших однакових умов, збільшує ринкову процентну ставку, що знижує стимули приватного сектору до інвестування, а також скорочує чистий експорт та споживчі витрати домогосподарств, що послаблює і навіть може звести нанівець ефект фіскальної політики

Стосовно боргового фінансування бюджетного дефіциту слід зауважити, що воно не усуває загрози розгортання інфляції, а відстрочує її.

Якщо, наприклад, облігації державної позики розподіляються серед комерційних банків та серед населення, це створює меншу загрозу інфляції, ніж безпосереднє їх розміщення у центральному банку. Коли центральний банк на вторинному ринку їх скупить, це знову ж таки розширить межі для зростання інфляції.

Якщо ж розміщення державної позики здійснюється у позабюджетний сектор примусово під знижені або навіть від’ємні реальні процентні ставки, то боргове фінансування бюджетного дефіциту по суті перетворюється в механізм додаткового оподаткування [4, c.628].

Емісійний метод покриття бюджетного дефіциту – монетаризація дефіциту – полягає в використанні грошово-кредитної емісії. При монетаризації бюджетного дефіциту держава отримує дохід від друкування грошей, так званий сеньйораж2, внаслідок чого грошова маса в обігу перевищує приріст реального ВВП, і як наслідок – зростають ціни, розвивається інфляція. Цей метод самий непопулярний, тому що вкрай негативно впливає на економічну ситуацію в країні, сприяє розвитку інфляційних процесів та загостренню політичного стану й соціальної напруженості в суспільстві [8, c.34].

Грошово-кредитна емісія може застосовуватися лише за умови жорсткого контролю за використанням грошей. Вона виправдана у разі спрямування коштів у інвестиції, що сприяє зростанню ВВП і спричиняє невисокі темпи інфляції. Використання емісійних коштів на поточні витрати (заробітна плата, соціальні трансферти та ін. ) призводить до прискорення інфляції.

Якщо для фінансування дефіциту державного бюджету застосовують монетаризацію, яка призводить до перевищення темпів приросту грошової маси над темпами приросту реального ВВП, то спостерігається зростання рівня цін. Внаслідок цього держава отримує своєрідний (інфляційний) податок, який сплачують всі економічні агенти. Цей податок, зумовлений надмірною емісією грошей, називають сеньйораж.

Інфляційне покриття дефіциту державного бюджету породжує ефект Олівера – Танзі. Зміст цього ефекту полягає в тому, що в умовах інфляції платник податків свідомо відстрочує сплату податків, щоб з часом розрахуватись із державою знеціненими грошима. Це порушує стабільність фінансової системи.

Монетаризація дефіциту не обов’язково здійснюється шляхом емісії готівки. Вона може здійснюватись за допомогою розширення кредитів, що надаються центральним банком уряду для підтримки останнім державних підприємств на пільгових умовах та шляхом відстрочення платежів уряду за своїми борговими зобов’язаннями. Прикладом останнього є несвоєчасна виплата працівникам бюджетного сектору заробітної плати, відстрочення платежів уряду за закуплені ним зернові тощо. Ці відстрочені платежі з часом нагромаджуються, збільшуючи загальний дефіцит бюджету, покривати який не інфляційним шляхом уряд уже не може. Тому, незважаючи на те, що офіційно прострочені платежі не відносять до інфляційних джерел фінансування дефіциту, вони все-таки містять у собі інфляційну компоненту [4, c.627].

  Україна в 1991-1994 роках використовувала емісію грошей для фінансування дефіциту бюджету, що призвело до гіперінфляції. Тому більшість країн, в тому числі і наша держава, на законодавчому рівні не дозволяє застосовувати емісійні гроші для фінансування дефіциту бюджету [8, c.34].

Із усього вище сказаного випливає, що, по-перше, абсолютно не інфляційних джерел фінансування дефіциту державного бюджету немає; по-друге, жодне джерело фінансування бюджетного дефіциту не можна розглядати як абсолютно безпечне й таке, що має переваги перед іншими; по-третє, є межа бюджетного дефіциту, за якою це явище із позитивного і безпечного може перетворитись на негативне та небезпечне.

Саме тому існує так зване бюджетне обмеження, зміст якого полягає у тому, що незважаючи на можливість держави здійснювати випуск додаткових боргових зобов’язань та друкувати гроші, що розширює її можливості збільшувати витратну частину бюджету, ці засоби не є безмежними. Кожна держава, як і кожна родина, має обмеження щодо використання бюджету.