Лекции по "Финансам предприятия"

Доброчинні  фонди — це особлива форма організації фінансових відносин, яка характеризується виключно добровільним характером надходжень грошових коштів для утворення фондів і використання наявних коштів на благодійні цілі.

Держава не втручається  у справи доброчинних фондів, але може сприяти їхній діяльності, особливо тоді, коли вона спрямована на вирішення проблем загальнонаціонального або регіонального значення (у такому випадку можуть виділятися кошти з бюджету).

Залежно від статусу  доброчинні фонди поділяють на державні й місцеві. Фонди є юридичними особами і можуть мати у власності кошти, майно, майнові права, необхідні для здійснення статутної діяльності.

Особливість фінансів доброчинних  фондів полягає в тому, що у джерелах формування коштів переважають добровільні пожертвування та спонсорські внески.

Доходи  доброчинних фондів формуються за рахунок:

• внесків членів фондів;
• благодійних внесків і пожертвувань фізичних та юридичних осіб;
• коштів, що передаються на договірних засадах фізичними та юридичними особами для фінансування конкретних програм, які відповідають завданням фонду;
• кредитів та інших позик;
• частини доходів від діяльності створених благодійними фондами суб'єктів підприємництва в ме 
  жах, передбачених їхніми установчими документами.

Кошти доброчинних фондів витрачаються на благодійну діяльність згідно зі статутом, оплату праці штатним працівникам, адміністративно-господарські та інші видатки.

 

Тема6.ПОДАТКИ.

1. Суть і функції  податків

2. Класифікація податків

Ключові терміни: податок, фіскальна функція податків, регулююча функція податків, прямі податки, непрямі податки, загальнодержавні податки, місцеві податки, податкова система, податкова політика, податкова ставка, одиниця оподаткування, об'єкт оподаткування, суб'єкт оподаткування, джерело сплати податку.

1. Суть і функції податків

В умовах ринкової економіки фінансова політика держави базується на системі фінансових регуляторів. Такими фінансовими регуляторами є, насамперед, податки, які забезпечують вилучення і перерозподіл створеного валового внутрішнього продукту і формування централізованих фондів грошових ресурсів держави.

Податки, з одного боку, — це фінансове підґрунтя існування держави, а з іншого, — це знаряддя перерозподілу доходів юридичних і фізичних осіб, найефективніший інструмент впливу держави на суспільне виробництво.

Характеризувати податки  потрібно за такими аспектами:

• за економічною сутністю;
• за формою прояву;
• з організаційно-правового боку.

Економічна  суть податків виявляється в грошових відносинах, які складаються між державою та юридичними і фізичними особами з приводу примусового вилучення частини створеної вартості й формування фонду фінансових ресурсів держави. Процес примусового відчуження частки доходів юридичних осіб і громадян на загальносуспільні потреби характеризує однобічний рух вартості (від платника податку до держави) без еквівалентного обміну.

Матеріальною основою  податків є реальна сума грошових коштів, що мобілізується державою.

Конкретними формами прояву категорії  податку є види податкових платежів, які встановлюються законодавчими органами влади.

З організаційно-правового  боку податок — це обов'язковий платіж, який надходить у бюджетний фонд у визначених законом розмірах і у визначені терміни.

Податковим відносинам притаманні певні відмінні особливості, що дають змогу виділити їх із загальної  сукупності фінансових відносин. Зокрема, це обов'язковий характер податків та їх відносна безповоротність.

Характерними ознаками податків, які  дають змогу вирізнити їх з-поміж інших платежів, є те, що податки не мають ані елементів повного еквівалентного обміну, ані конкретного цільового призначення.

Розкриття сутності й суспільного  призначення податків неможливе без визначення функцій цієї категорії.

У сучасних умовах податкам притаманні дві функції — фіскальна і регулювальна.

Фіскальна функція є досить важливою для характеристики сутності податків; вона визначає їх суспільне призначення. З огляду на роль цієї функції у формуванні бюджетного фонду, тобто матеріальних умов для функціонування держави, податкові надходження мають бути постійними, стабільними, рівномірно розподілятися в регіональному плані.

Суть регулювальної  функції полягає у впливі податків на різні аспекти діяльності їх платників. Наприклад, відомо, що більшість цілей економічної політики досягається в економічно розвинутих країнах цілеспрямованим стимулюванням капіталовкладень. Саме від масштабів оновлення і розширення основного капіталу залежать, переважно, темпи зростання виробництва, стан кон'юнктури ринку, зайнятість, попит, національна конкурентоспроможність.

Досить широко застосовується диференціація оподаткування прибутку, коли прибуток поділяється на капіталізований (залишається на підприємстві для розширення господарської діяльності) і розподілений (розподіляється між засновниками). Так, у ФРН нерозподілений прибуток оподатковується за ставкою 55 %, а прибуток, що розподіляється, — за ставкою ЗО % . Та,кий підхід спонукає до збільшення доходів акціонерів. У деяких країнах поширена практика звільнення від оподаткування прибутку, який відраховується до резервних фондів. Зокрема, законом про акціонерні товариства у ФРН правлінням на власний розсуд дозволяється формувати резервні фонди для покриття непередбачуваних витрат і збитків, фінансових зобов'язань.

Опанування засад податкової теорії вимагає чіткого розуміння податкової термінології, тобто

заведено називати елементами податку. До таких понять належать: об'єкт податку, або податкова база, суб'єкт (платник) податку, джерело податку, одиниця оподаткування, ставка податку, податкова квота.

Об'єкт податку вказує на те, що саме оподатковується (дохід, земля, транспортний засіб тощо). Назва податку майже завжди походить від об'єкта оподаткування. У фіскальній термінології об'єкт оподаткування ще називають податковою базою.

Суб'єкт оподаткування — це особа (юридична або фізична), на яку покладено обов'язки сплачувати, утримувати та перераховувати податки до бюджету. Платника податку треба відрізняти від справжнього носія податку (кінцевого споживача) — особи, на яку податок припадає наприкінці всіх процесів перекладання.

Джерелом податку називають дохід, з якого платник сплачує податок. Джерело сплати може бути безпосередньо пов'язане з об'єктом оподаткування (коли оподатковується власне дохід або майно, що приносить дохід), а може і не мати відношення до об'єкта оподаткування (наприклад, податки на майно і землю, які перебувають в особистому користуванні й не приносять доходу їх власникам). Податок може сплачуватись з доходу (незалежно від джерела його отримання) або капіталу (майна), якщо для покриття податку доводиться витрачати його частку.

Одиницею оподаткування (або масштабом вимірювання) є одиниця виміру (фізичного чи грошового) об'єкта оподаткування. Фізичний вимір точніше відображає об'єкт оподаткування (площа земельної ділянки в га або м², обсяг циліндра двигуна транспортного засобу в м³). Грошовий вимір може бути безпосереднім — у разі оцінки доходів і опосередкованим, — якщо оцінюється земельна ділянка, майно тощо.

Ставки податку — це законодавчо визначена величина податку на одиницю виміру бази оподаткування. Існують два підходи до встановлення податкових ставок: універсальний і диференційований. За універсального підходу запроваджується єдина для всіх платників ставка, за диференційованого — кілька.

Диференціація ставок може відбуватися у двох напрямах: перший — з огляду платників, коли для більшості платників виділяється основна ставка, а також знижені й підвищені ставки для окремих платників; другий — з огляду певних характеристик і оцінок об'єкта оподаткування.

За способом побудови ставки податку поділяють на тверді та відсоткові. Тверді ставки встановлюються у грошовому вимірі на одиницю оподаткування в натуральному обчисленні. Відсоткові ставки розробляються щодо об'єкта оподаткування, який має грошовий вимір.

Відсоткові ставки можуть бути пропорційними, прогресивними, регресивними і змішаними. Пропорційні — це єдині ставки, що не залежать від розміру об'єкта оподаткування. Прогресивні — це такі ставки, розмір яких зростає в міру збільшення обсягів об'єкта оподаткування. Регресивні ставки, на відміну від прогресивних, зменшуються в міру зростання об'єкта оподаткування. У практиці оподаткування прогресивні й регресивні ставки можуть застосовуватись як окремо, так і в поєднанні — у вигляді прогресивно-регресивної та регресивно-прогресивної шкали ставок.

Податкові квоти — частка податку в доході платника. Вона характеризує рівень оподаткування і може бути як в абсолютному, так і у відносному вимірах. Податкові квоти законодавчо не регламентуються.

2. Класифікація податків

Податки класифікують за певними ознаками:

• за формою оподаткування;
• за економічним змістом об'єкта оподаткування;
• залежно від рівня державних структур, які встановлюють податки;
• за методом справляння;
• за способом утримання.

1. За формою оподаткування всі податки поділяють на дві групи: прямі й непрямі.

Прямі податки встановлюються безпосередньо щодо платника, який сплачує їх до бюджету держави, і обсяг таких податків залежить від розмірів об'єкта оподаткування (податкової бази). Прямі податки в своїй основі мають або особу, або доходи, незалежно від джерел, або манно, незалежно від доходів. Виходячи з цього, прямі податки поділяють на дві підгрупи: особисті й реальні. Різниця між ними полягає в пріоритетності платника і об'єкта оподаткування. При особистому оподаткуванні первинним явищем є платник, а вторинним — об'єкт оподаткування. При реальних податках первинним є об'єкт оподаткування, а вторинним — платник.

Особисті податки — це податки, які встановлюються персонально для конкретного платника і залежать від його доходів (податок на прибуток, податок з доходів фізичних осіб, податок на промисел).

Реальні податки — це податки, які передбачають оподаткування майна, виходячи із зовнішніх ознак. Платниками є власники цього майна незалежно від їх доходів (податок на землю, податок з власників транспортних засобів).

Прямі податки сприяють такому розподілу податкового тягаря, за якого більше платять ті члени суспільства, які мають вищі доходи. Такий принцип оподаткування більшістю економістів світу визнається найспра-ведливішим.

Непрямі податки встановлюються в цінах товарів і послуг; їх розмір прямо не залежить від доходів окремого платника.

Формально непрямі податки  справляються за пропорційними ставками. Кожний фактичний платник податку сплачує при купівлі товару однакову суму податку, незалежно від отримуваного доходу. Але за своєю сутністю непрямі податки регресивні, бо чим вищий дохід, тим меншою є питома вага цих податків у доході споживача і, навпаки, чим нижчий дохід, тим більша питома вага цих податків. Тому непрямі податки вважаються соціально несправедливими, фіскальними.

Разом з тим непрямі  податки мають низку істотних переваг:

• ці податки сплачують багато платників, і широка база оподаткування сприяє зростанню доходів бюджету;
• простота сплати і регулярність надходження до бюджету;
• утримання і контроль сплати непрямих податків не потребує розширення податкового апарату;
• вилучення податку на всіх етапах руху товарів сприяє рівномірному розподілові податкового тягаря між усіма суб'єктами підприємницької діяльності.

Найхарактернішими прикладами непрямого оподаткування є податок на додану вартість, акцизний збір, мито.

 

Податок на додану вартість за своєю економічною суттю є універсальним акцизом. Суб'єктами податку є юридичні та фізичні особи, які займаються підприємницькою діяльністю у сфері виробництва, торгівлі та послуг. Фактично платником ПДВ є споживач незалежно від того, чи це юридична, чи фізична особа.

Один із видів непрямого  оподаткування — специфічні акцизи, які є найактивнішим інструментом державного регулювання кількісних параметрів споживання певного переліку товарів, тютюнових та горілчаних