Шпаргалка по "Финансам"

Кредитування  — надзвичайно дійова форма фінансового  забезпечення. По-перше, досягається  значна економія суспільного капіталу за рахунок використання одних і  тих самих ресурсів різними суб’єктами підприємницької діяльності. По-друге, установлені принципи кредитування вимагають ефективного господарювання.

Третя форма фінансового забезпечення — зовнішнє фінансування. Воно полягає  у виділенні коштів певним суб’єктам  на безповоротній і безоплатній основі. Це може бути державн е фінансування з бюджету чи державних фондів цільового призначення, надходження коштів від громадських та доброчинних фондів і організацій даної країни та з-за кордону, гранти від міжнародних організацій тощо. В умовах ринкової економіки ця форма є підпорядкованою відносно самофінансування і кредитування. Основним її видом є бюджетні асигнування. Слід зазначити, що завжди були і будуть такі сфери діяльності, що потребують державного фінансування. Передусім це ті сфери, що є непривабливими для приватного бізнесу або мають надзвичайну суспільну вагу. Однак за певних умов бюджетні асигнування можуть бути головним джерелом асигнувань в економіку на основі кейнсіанської теорії бюджетного мультиплікатора. Такі умови виникають тоді, коли практично неможливо використати інші форми фінансового забезпечення, насамперед у період фінансової кризи.

Надійність  фінансового механізму визначається достатнім забезпеченням потреб кожного суб’єкта у коштах на основі оптимізації співвідношення між формами фінансового забезпечення.

Сутність  реалізації фінансової політики за допомогою  бюджетних асигнувань полягає у  визначенні напрямів, обсягів і форм фінансування окремих суб’єктів, галузей, регіонів. Оптимізація розподілу  бюджетних коштів з позицій забезпечення як вирішення пріоритетних завдань, так і досягнення збалансованого розвитку економіки та соціальної сфери становить сутність бюджетної політики держави. Можливості цієї політики визначаються рівнем та обсягами бюджетної централізації ВВП — чим вони вищі, тим більший фінансовий потенціал держави. Однак тут виникає протиріччя між інтересами держави та юридичних і фізичних осіб, адже чим вищий рівень бюджетної централізації ВВП, тим нижчий рівень самофінансування як провідної і висхідної форми фінансового забезпечення.

Фінансове регулювання полягає у регламентуванні  розподільних відносин у суспільстві  й на окремих підприємствах. Оскільки фінанси являють собою розподільні  й перерозподільні відносини, то фінансові методи регулювання, по суті, є методами розподілу. Існують два методи розподілу доходів: сальдовий і нормативний.

Вибір методу розподільних відносин є дуже важливим етапом побудови системи фінансового  регулювання. Однак не можна протиставляти  один метод другому, бо суть не тільки і не стільки в методі, а в тому, чим він наповнюється, тобто які елементи розподільних відносин включає.

Метод фінансового регулювання визначає характер дії фінансового механізму. Кожний метод може мати безліч модифікацій  залежно від того, які елементи розподільних відносин він охоплює. Кожному з елементів відповідає певне цільове призначення у вигляді закріплених за ним функцій. Таким чином, у складі фінансового механізму створюється набір фінансових інструментів, з допомогою яких здійснюється вплив на різні сторони суспільного розвитку.

Видами  таких інструментів є податки, внески і відрахування, субсидії та дотації. Конкретний склад фінансових інструментів постійно змінюється залежно від  завдань фінансової політики. Чим  ширше втручання держави у  фінансову діяльність підприємств і населення, тим більше їй потрібно інструментів. Розширення самостійності підприємств в умовах переходу до ринкових відносин привело до звуження кола фінансових інструментів. Нині до них належать платежі в бюджет і фонди цільового призначення, державні дотації, а також амортизаційні відрахування.

Ефективність  фінансового механізму залежить від цілеспрямованого вибору фінансових інструментів та дійовості їх впливу на окремі сторони соціально-економічного розвитку.

Характер  і ступінь впливу через фінансові інструменти на соціально-економічний розвиток залежать як від методу розподільних відносин, так і від того, які функції надані цим інструментам і наскільки повно вони реалізуються на практиці. Дійовість фінансового механізму визначається дійовістю окремих інструментів. Немає сенсу сподіватися на ефективність того механізму, окремі інструменти якого або зовсім не мають стимулюючих функцій, або вони недостатньо чітко виражені, або через певні причини не реалізуються.

9. Організаційно-правове забезпечення фінансової політики.

Вироблення  фінансової політики та її реалізація з допомогою фінансового механізму  ґрунтується на відповідних організаційних елементах цього механізму, які  тісно взаємопов’язані і підпорядковані один одному. Фінансове законодавство формує правове поле для здійснення фінансової діяльності і, відповідно, для реалізації фінансової політики. Фінансове планування є відображенням напрямів, форм і методів фінансової політики. Фінансовий контроль призначений для перевірки законності фінансових операцій, моніторингу реалізації завдань фінансової політики і виконання прийнятих планів.

Фінансова діяльність держави – одна з найважливіших  сфер її діяльності, передбачених законодавством України. Ця діяльність виявляється  у збиранні, розподілі та використанні потрібних державі грошових коштів.

Отже, фінансова  діяльність держави спричинена необхідністю держави здійснювати розподіл та перерозподіл національного доходу. Держава здійснює свою фінансову  діяльність за допомогою обов`язкових (податки, збори, штрафи, плата за використання природних ресурсів, страхування, платежі в централізовані спеціальні фонди та ін.) та добровільних (лотереї, позики, добровільні внески, акції та ін.) методів формування фондів грошових ресурсів, а також за допомогою методів розподілу цих фондів, до яких належать фінансування, кредитування, випати пенсій, страхових відшкодувань і різних допомог.

Правові аспекти  фінансової діяльності держави знайшли  відбиток у деяких статтях Конституції  України, у законах Украіни “Про банки та банківську діяльність”, “Про цінні папери та фондову біржу”, “Про систему оподаткування”, “Про державну податкову службу в Україні”, “Про оподаткування прибутку підприємств” та деяких інших.

10. Сутність і види податків.

Податок - це плата суспільства за виконання державою її функцій, це відрахування частини вартості ВВП на загально суспільні потреби, без задоволення яких сучасне суспільство існувати не може.

Податки встановлюються для утримання державних  структур і для фінансового забезпечення виконання ними функцій держави - управлінської, оборонної, соціальної та економічної. Вони не мають ні елементів конкретного еквівалентного обміну, ні конкретного цільового призначення. Однак, якщо їх розглядати сукупно, то ці прикмети плати і відрахувань видно досить чітко.

Класифікація  податків дає можливість більш повно  висвітлити сутність та функції податків, показати їх роль у податковій політиці держави, напрям і характер впливу на соціально-економічну сферу. Податки  класифікують за кількома ознаками.

За  економічним змістом: податки па доходи, податки на споживання, податки  на майно.

Залежно від рівня державних структур:загальнодержавні і місцеві,

За  способом стягнення: розкладні і  окладні. Розкладні податки встановлюються в загальній сумі відповідно до потреб в доходах, а потім цю суму розкладають (розподіляють) по окремих територіальних одиницях або платниках. Окладні податки передбачають установлення спочатку ставок, а відтак розміру податку для кожного платника окремо.

За  формою оподаткування розрізняють прямі і непрямі податки. Прямі податки встановлюються безпосередньо щодо платників, їх розмір прямо залежить від масштабів об'єкта оподаткування. Прямі податки поділяються на дві групи: особисті та реальні. Видами особистих податків є прибутковий, майновий, на спадщину та дарування, подушний. Реальні податки передбачають оподаткування майна за зовнішніми ознаками. До них належать земельний, домовий, промисловий, на грошовий капітал.

Непрямі податки встановлюються в цінах  товарів і послуг, а їх розмір для окремого платника прямо не залежить від його доходів. Існують три види непрямих податків: акцизи, фіскальна монополія і мито. Нині в Україні стягуються акцизи, які в свою чергу складаються з універсального та специфічних акцизів і мита. У податковій практиці існують три форми універсальних акцизів: податок з продажів (купівель) у сфері оптової або роздрібної торгівлі, податок з обороту і податок на додану вартість. Податок з обороту також стягується з валового обороту, але вже на всіх ступенях руху товарів.

Фіскальна монополія — це прибуток держави  від реалізації монополізованих  державою товарів. При частковій  монополії держава монополізує  або тільки процес ціноутворення, або  ціноутворення і виробництво  певних видів товарів, або ціноутворення і реалізацію.

Мито  встановлюється при переміщенні  товарів через митний кордон держави, тобто при ввезенні, вивезенні  або транспортуванні транзитом. На відміну від інших непрямих податків стягнення мита має за мету не стільки фіскальні потреби держави, скільки формування раціональної" структури експорту і імпорту.

11. Основи побудови податкової  системи та організація оподаткування.

Податкова система — це сукупність установлених у країні податків і обов’язкових платежів податкового характеру та механізму їх справляння. Як видно з визначення, вона дещо ширша від сфери оподаткування як механізму перерозподілу доходів. Водночас із погляду платників податків будь-які платежі на користь держави, що ведуть до зменшення їхніх доходів, розглядаються як податки, у зв’язку з чим подібне розширене трактування податкової системи цілком виправдане.

Паралельно  з поняттям «податкова система» досить часто використовується термін «система оподаткування». Іноді ці поняття  вживаються як синоніми, що не правильно, оскільки податкова система — це сукупність податків, а оподаткування — це процес установлення і справляння податків. Тобто система оподаткування характеризується її елементами — платник, об’єкт оподаткування, ставка тощо — та механізмом обчислення і сплати податків.

Податкова система кожної країни відображає її специфічні умови. У світі немає  держав з тотожними податковими  системами. Однак це не означає, що створення  податкової системи і податкова  політика ведуться спонтанно, як кому забажається. Є певні положення, які визначають підхід держави до цієї сфери своєї діяльності. Для того щоб податкова політика давала позитивні результати, необхідне наукове обґрунтування основ податкової системи.

Формування  податкової системи ґрунтується  на таких засадах: по-перше, системність, по-друге, установлення визначальної бази цієї системи і, по-третє, вихідних принципів.

Вимога  системності полягає в тому, що всі податки мають бути взаємопов’язаними  між собою, органічно доповнювати  один одного, не вступати в суперечність із системою загалом та окремими її елементами. Системний підхід означає, що мають реалізовуватись обидві функції податків. З фіскального погляду податкова система повинна забезпечити гарантоване і стабільне надходження доходів у бюджет. З регулюючого погляду — забезпечувати державі можливість впливу на всі сторони соціально-економічного розвитку суспільства.

Визначальною  базою побудови податкової системи  є обсяг видатків бюджету та цільових фондів. Податки в державі —  не самоціль. З погляду організації  її фінансової діяльності вони вторинні відносно видатків.

Безумовно, слід ураховувати можливий негативний вплив високих податків на суспільство  й економіку, але й ігнорувати інтереси держави неможливо. Збалансування  доходів бюджету з обсягом  державних видатків є аксіомою фінансової науки. Відхід від неї призводить до наслідків більш тяжких, ніж високий рівень оподаткування. Ідеться насамперед про інфляцію, яка, по суті, також є формою оподаткування, але прихованою. Особливість інфляції полягає в тому, що це відкладені на завтра податки, однак завтра доведеться платити значно більше, ніж сьогодні.

Важливою  складовою побудови і функціонування податкової системи є встановлення її вихідних принципів. Вони розглядаються  за трьома напрямами:

принципи  формування податкової системи;

принципи  оподаткування;

принципи  податкової політики.

Податкова політика здійснюється за певними напрямами  і принципами. Напрями податкової політики визначаються завданнями соціально-економічного розвитку і можуть мати стимулюючу чи стримуючу спрямованість. Такими завданнями можуть бути забезпечення нарощування національного капіталу за рахунок капіталізації прибутку та сприяння інвестиціям, стимулювання експорту, забезпечення зайнятості населення і політика доходів, бюджетне вирівнювання регіонального розвитку, гуманізація суспільних відносин, демографічна і молодіжна політика та сприяння розвитку сім’ї тощо. Основою податкової політики є забезпечення дійовості податків у реалізації зазначених завдань як через їх фіскальну, так і регулюючу функцію.

Використання  податків як фінансових регуляторів  вимагає проведення державою зваженої та обґрунтованої податкової політики. Дія кожного податку має бути чітко визначеною і врахованою. Держава  повинна керувати податками і  через них соціально-економічними процесами, а не пасивно очікувати на невизначені результати податкового впливу.

Реалізація  податкової політики ґрунтується на двох головних і певною мірою протилежних  принципах — стабільності і гнучкості. Принцип стабільності означає, що податкова політика повинна виходити з установлених на певний період орієнтирів. Податкове законодавство має бути стабільним і змінюватись відповідно до змін економічної ситуації в країні. Стабільність податкової політики створює і стабільність у суспільстві, оскільки дає можливість реалізовувати інтереси всіх суб’єктів. Вона сприяє налагодженості механізму справляння податків. Принцип гнучкості полягає у тому, що податкова політика повинна вчасно реагувати на істотні зміни ситуації в економіці і суспільстві та на зміну стратегічних орієнтирів і тактичних завдань економічної політики. Водночас зміни у податковій системі і механізмі оподаткування мають бути чітко аргументованими. Якщо впевненості у позитивних результатах змін немає, то краще їх взагалі не проводити.