Теоретичні основи економіки домогосподарств

У домогосподарствах із середньодушовими загальними доходами нижче прожиткового мінімуму 28% ресурсів формувалося за рахунок пенсій, стипендій та соціальних допомог, наданих готівкою. Восьму частину їх ресурсів становили доходи від особистого підсобного господарства та від самозаготівель.

Частка пільг та субсидій на оплату житла, комунальних продуктів та послуг (готівкою та безготівкових) у сукупних ресурсах домогосподарств із середньодушовими загальними доходами у місяць нижче прожиткового мінімуму склала 0,8%, першого та останнього децилів – відповідно 0,5% та 0,6%. Однак, суми цих пільг та субсидій, отриманих у середньому одним домогосподарством з доходами нижче прожиткового мінімуму та з групи 10% найменш забезпечених, були відповідно в 2 та в 4 рази нижче, ніж у групі заможного населення[15].

Пільги на оплату санаторно-курортних путівок, на купівлю ліків, лікування, зубопротезування, послуг транспорту та зв’язку становили у сукупних ресурсах домогосподарств із середньодушовими загальними доходами у місяць нижче прожиткового мінімуму 0,4%, першого дециля – відповідно 0,2%, а серед найбільш заможних домогосподарств останнього дециля – 0,8%. Вартість цих пільг, отриманих одним заможним домогосподарством, перевищувала відповідні показники серед домогосподарств із середньодушовими загальними доходами у місяць нижче прожиткового мінімуму та найменш забезпечених домогосподарств відповідно у 5 та 12 разів[16].

2.2 Фінансові ресурси домогосподарств в умовах трансформації економіки

До сукупних ресурсів домогосподарств  в Україні включають всі види грошових, натуральних доходів, а також всі види соціальної допомоги, включаючи субсидії на відшкодування витрат на оплату житловокомунальних послуг, подарунки, доходи від продажу особистого та нерухомого майна, використані заощадження тощо. Не включаються в доходи та ресурси домогосподарства кошти, отримані одним членом домогосподарства від іншого (наприклад, дітям на кишенькові витрати), безготівкові дотації держави на виховання дітей у дошкільних закладах та навчання в загальноосвітніх школах, професійнотехнічних та вищих навчальних закладах, на лікування, на безкоштовний проїзд у громадському транспорті окремих категорій громадян.[17]

За даними статистичних досліджень, сукупні ресурси в середньому за місяць 2008 року у розрахунку на одне домогосподарство склали 1890 грн. (1540 грн. у 2007 році).

Структура сукупних ресурсів

А. Грошові доходи - 87,9 %

- оплата праці - 49,4 %

- доходи від підприємницької діяльності та самозяйнятості - 5,3 %

- Доходи від продажу сільськогосподарської продукції - 3,3 %

- пенсії, стипендії, соціальні допомоги, надані готівкою - 23,1 %

- грошова допомога від родичів, інших осіб та інші грошові доходи - 6,8 %

Б. Вартість спожитої продукції, отриманої з особистого підсобного господарства та від самозаготівель - 4,0 %

В. Пільги та субсидії безготівкові на оплату житловокомунальних послуг, електроенергії, палива - 0,5 %

Г. Пільги безготівкові на оплату товарів та послуг з охорони здоров'я, туристичних послуг, путівок на бази відпочинку тощо, на оплату послуг транспорту, зв'язку - 0,5 %

Д. Інші надходження - 7,1 %

Найбільшу питому вагу в структурі доходів займає заробітна плата. Аналізуючи розмір заробітної плати у порівнянні із прожитковим мінімумом, який характеризує необхідну суму грошей для нормального функціонування організму людини, бачимо парадокс, що тривалий час розмір мінімальної заробітної плати був набагато нижчий за прожитковий мінімум, і лише у 2009 році ці два показники стали дорівнювати один одному. Згідно з вимогами Європейської соціальної хартії, мінімальна заробітна плата має становити 2,5 прожиткового мінімуму, відтак частина українців своєю працею не можуть забезпечити мінімального рівня споживання та задоволення основних соціальних і культурних потреб.

У США, Японії, Німеччині, Великобританії та інших високорозвинених країнах  частка заробітної плати у ВВП  утримуєтьсяна рівні 65–75 % при мінімальному рівні тіньової економіки. Україна за цим показником помітно відстає відносно загальносвітової практики. Складова заробітної плати у ВВП України є надзвичайно низькою, близько 45 % у цілому, зазвичай цей факт пояснюють низькою порівняно з розвинутими країнами продуктивністю праці. Нехай у нас унаслідок відставання у технічній озброєності значно нижча продуктивність праці, однак за підрахунками фахівців, на одиницю заробітної плати український робітник приносить роботодавцеві втричі більший прибуток, ніж у розвинених країнах. Нижчим за наш показник є показник у Росії, там частина заробітної плати у структурі ВВП знаходиться у межах 35 %.

Соціальна політика, що проводиться державою, приводить до зростання у структурі загальних доходів населення частки соціальних трансфертів: пенсій, стипендій, соціальних допомог. Прагнення якомога швидше допомогти найбільш вразливим верствам суспільства призвело до прискореного, порівняно із заробітною платою, зростання соціальних трансфертів упродовж 2004–2005 років. Питома вага останніх збільшилася з 16,2 % у 1999 році до 39,6 % у 2009 році, тобто на 23,4 п. п., та становила більше четвертої частини доходів домогосподарств. В основному, це стало наслідком суттєвого підвищення рівня пенсійних виплат українцям — середній розмір пенсії за ці роки зріс у 10 разів і склав у 2009 році 898,2 грн. Пенсії стали другим за вагомістю джерелом доходів населення.[18]

Однак надмірне зростання соціальних трансфертів може зруйнувати базове співвідношення між заробітною платою та соціальними трансфертами, стати економічним тягарем для бюджету, мати негативні наслідки через підвищення тиску на зростання цін та зниження стимулів до праці. Проблема фінансового забезпечення соціальних орієнтирів потребує проведення комплексної реформи соціального забезпечення на системних засадах, що стосуватиметься пільг, послуг, виплат. Однією з ключових складових такої реформи є розвиток системи пенсійного страхування та недержавного пенсійного забезпечення, поступового переведення пенсій до недержавних пенсійних фондів. Хотілося б відмітити таке джерело доходів населення, як підприємницька діяльність та самозайнятість. Підприємницький дохід являє собою ту частину прибутку, яка залишається в розпорядженні підприємця після сплати податків. Різноманітні види самозайнятості (приватні нотаріуси, адвокати, архітектори, фермери, надомники та ін.) обумовлюють форму доходу самозайнятих. Ці категорії працівників не виплачують собі заробітну плату, а використовують для підтримки життєвих засобів частину доходу.

Залежно від наявних фінансових ресурсів науковці виділяють різні типи та моделі фінансової поведінки домогосподарств. Так, цікавою на наш погляд, є класифікація моделей фінансової поведінки домогосподарств України Т. Кізими - кожна модель фінансової поведінки характеризується певним набором застосовуваних стратегій, рівнем їхньої диверсифікації, ступенем концентрації активних і пасивних стратегій, ліквідністю результату, цільовим спрямуванням.

Отже, формування доходів населення  будьякої країни залежить від економічного зростання в ній. Протягом останніх років в Україні спостерігаються загалом позитивні зрушення у структурі загальних доходів населення — збільшення питомої ваги оплати праці, пенсійних виплат, доходів від підприємництва, а також зниження частки натуральних доходів i трансфертів у вигляді пільг та субсидій. Рівень доходів населення виступає важливим показником добробуту суспільства. Він визначає рівень платоспроможного попиту і соціальні можливості населення. Проте загальний рівень доходів у кpaїнi залишається вкрай низьким, у першу чергу, внаслiдок низьких стандартів оплати праці. Тому, з метою підвищення рівня життя населення, його соціального захисту, необхідно забезпечити сталий економічний розвиток держави; відновити роль доходів від трудової діяльності працівників, поліпшивши ситуацію на ринку праці; підвищити питому вагу оплати праці в структурі грошових доходів через реформування систем оплати праці; посилити захист купівельної спроможності населення від впливу інфляції.[19]

2.3 Аналіз впливу розвитку сільських територій на доходи та витрати домогосподарств

Аналіз динаміки процесів, що визначають рівень життя сільського населення на сучасному етапі, вказує на незадовільний стан соціального розвитку сільських територій, для яких нині характерні глибока демографічна криза, брак мотивації до праці, безробіття, витік трудових ресурсів, занепад соціальної інфраструктури та «вимирання» населених пунктів. Всі ці фактори прямолінійно впливають на доходи та витрати домогосподарств[20].

Прагнення України до інтеграції у  європейське співтовариство потребує нагального коригування ситуації, що склалася на селі, та як найскорішого прийняття  рішень у цій сфері розвитку людського потенціалу нашої держави.

Без подолання негативних тенденцій  в розвитку сільських територій, де проживає 31,9 % населення України, наша держава не зможе ефективно  конкурувати з економічними системами  інших розвинених країн, в яких рівні життя сільського та міського населення максимально зближені. Диференціація рівнів життя сільського та міського населення в Україні загрожує відпливом найбільш активної та працездатної частини сільського населення до міст, активізує зовнішню трудову міграцію, що робить занепад сільських територій самовідтворюваним процесом[12].

Несприятливі тенденції щодо погіршення рівня та якості життя в сільській місцевості спостерігаються у наступних сферах.

У демографічній сфері відбувається випереджаюче зменшення чисельності  населення в сільській місцевості. Це веде до поступового зменшення частки сільського та зростання частки міського населення України. Причому цей процес відбувається з причин як природного скорочення за рахунок дисбалансу народжуваності та смертності, так і міграції. За період 2003-2007 рр. щорічні темпи зменшення чисельності сільського населення становили близько 1,3 % або 200 тис. осіб щороку.

Скорочення сільської частини  населення за рахунок вищезгаданих факторів, призводить до збільшення демографічного навантаження в сільській місцевості, що посилює ресурсні потреби для  вирішення економічних та соціальних проблем, пов’язаних з соціальним забезпеченням непрацездатної частини населення та лягає додатковим тягарем на бюджети сільських районів, а отже й на доходи домогосподарств.

При цьому рівень демографічного навантаження суттєво відрізняється за регіонами країни. Найгірші показники зафіксовані в Чернігівській, Хмельницькій, Вінницькій, Житомирській, Черкаській, Сумській, Кіровоградській, Київській та Тернопільській областях. З усіх вікових груп сільського населення найбільше навантаження припадає на людей віком більше 70 років, й лише в Рівненській та Закарпатській областях навантаження молодшого за працездатний вік перебільшує старшого за працездатний. Відтак більша частка соціальних видатків у більшості регіонів країни вже не може розглядатися як прямі інвестиції в людський капітал.

Можна зробити припущення, що виправлення  демографічної ситуації, що склалася, вимагає вироблення цілком нових  підходів в соціальній сфері, насамперед в галузі охорони здоров'я й пенсійного забезпечення населення.

До процесу скорочення чисельності  сільського населення додається  також міграційний рух: внутрішньорегіональний, міжрегіональний та міждержавний, який є достатньо точним індикатором  економічного і соціального становища. Внутрішньодержавна та міждержавна міграція сільського населення змінює кількісні та якісні його характеристики, посилює непривабливість проживання (особливо для молоді) на сільських територіях[8].

Незважаючи на помітне нині зниження темпів міграції сільського населення, показовим цей процес назвати  неможливо, оскільки, на нашу думку, це зниження пов’язане з тим, що на даний час найбільш активна та працездатна частина населення, що не знаходила можливостей для  реалізації свого потенціалу в сільській  місцевості, вже виїхала. Населення, що залишилися на сьогодні в селі, або не має змоги виїхати, або адаптувалося до сучасної ситуації, відтак нездатне до активної міграції, яка фіксувалася раніше.

Отримані результати можуть свідчити про встановлення тимчасової рівноваги в процесі «насичення» ринку праці в містах мешканцями сіл на рівні регіону, а також про підвищення жорсткості умов життя для «прибульців» в міських поселеннях (збільшення темпів інфляції, недоступність житла за рахунок надзвичайно високих цін на нього тощо). Між тим, збереження високого рівня міжрегіональної міграції пояснюється значною міжрегіональною диспропорцією в рівні доходів населення, що спонукає мешканців регіонів з нижчим життєвим рівнем мігрувати до більш благополучних в цьому сенсі територій.

За матеріалами вибіркових обстежень  сільського населення України, станом на 1 січня 2006 року рівень економічної домогосподарств становив 71,8 % загальної кількості населення. При цьому в період 2005-2006 років зміни рівня не відбувалося, й лише у першому півріччі 2007 року відбулося незначне підвищення активності сільського населення - на 0,3 % порівняно з аналогічним періодом 2006 р. (за цей же період активність міського населення підвищилося на 0,5 %).

Більш виражена негативна динаміка спостерігається щодо рівня зайнятості сільського населення працездатного віку. За даними Держкомстату, за період 2005-2006 років він знизився на 0,1 %, в той час як рівень зайнятості міського населення за цей же період – підвищився на 0,8 %. Водночас, за І півріччя 2007 року в порівнянні з аналогічним періодом 2006 року відбулося зростання рівня зайнятості населення як в міській, так й в сільській місцевостях – на 0,6 та 0,4 % відповідно[5].