Видатки державного бюджету України

Розділ 3

Напрями вдосконалення  використання коштів бюджету.

Проаналізувавши Зведений бюджет України за 1997-2002 рр.,  можна побачити, що частка видатків постійно зменшується. Крім того структура бюджету є  неефективною і необдуманою. Суттєвим важелем вирішення бюджетних  проблем слід розглядати розумні  обсяги та структуру державних витрат. Водночас практика переконує, що ряд  витрат бюджету, насамперед оборонні, адміністративно-управлінські, мало еластичні  по відношенню до падіння виробничого  та податкового потенціалів. Особливо чітко простежується тенденція  їх зростання в умовах інфляції. Для забезпечення цілеспрямованого впливу державних витрат на економіку  раціональна бюджетна політика повинна  відображати, з одного боку, специфіку  сучасного перехідного етапу, а, з другого — реалізуватися  шляхом поступового нарощування  арсеналу заходів з регулювання  внутрішнього державного попиту, притаманного ринковій економіці. У такому випадку  у бюджетній політиці досягається  узгодженість з необхідністю стимулювання економічного розвитку і з інтересами економічної безпеки держави.

В Україні, як і в будь-якій іншій  країні, питання про зменшення  затрат бюджету є досить актуальним. Тому положення Бюджетного кодексу  України повинні визначити такий  регламент прийняття рішень, який би дав змогу забезпечити досягнення ефективних результатів. Стосовно процесу  бюджетного планування це означає, що процес розгляду і затвердження бюджету  необхідно розбити на два етапи, Перший етап — затвердження ключових параметрів бюджету, до яких входять  доходи бюджету, бюджетний дефіцит (в абсолютному вираженні та в  процентах до ВВП), загальний обсяг витрат державного бюджету, в тому числі — трансферти місцевим бюджетам. Другий етап — затвердження витрат державного бюджету в розрізі розділів функціональної класифікації.

Найбільш проблемною ланкою державного бюджету є видатки  на соціальну сферу. Це пояснюється  тим, що такі установи як школи, інтернати, лікарні не є прибутковими,а витрати на соціальне забезпечення постійно зростають. Але їх все одно не достатньо для оптимального фінансування соціальної сфери. У багатьох випадках, коли ставиться питання про недофінансування державних соціальних зобов'язань, розміри якого свідчать про невідповідність цих зобов'язань реальним фінансовим можливостям держави, точаться розмови щодо необхідності згортання (скорочення) або відміни конкретних соціальних програм. Крім того такі законопроекти не раз розглядались в Верховній Раді. Але така постановка питання не завжди коректна. Так, затримка у виплаті заробітної плати або допомоги із безробіття, на дітей не достатня підстава для їх скорочення або зовсім відмови від них. З огляду на це, існують думки, що частину соціальних зобов'язань держави доцільно розглядати як певні орієнтири, які можуть бути повністю досягнуті лише при сприятливому стані економіки.

Крім того, на думку деяких учених-дослідників, основні причини  виникнення проблеми недофінансування соціальної сфери не в тому, що стало  не вистачати коштів. Особливість  кризи полягає у тому, що вичерпалися  традиційні джерела їх надходження.

Що ж робити в цій  ситуації. І як оптимізувати затрати  бюджету, не скорочуючи пільги і при  цьому забезпечувати належне  фінансування державному сектору?

 Одним з варіантів  виходу із скрутного становища  може бути послідовне впровадження  госпрозрахункових форм фінансування  установ, зокрема самофінансування. Для цього уже є необхідні  економічні передумови, що вимагають  відповідних організаційних змін, насамперед у сфері фінансового  планування. Сутність питання полягає  в тому, що сучасні масштаби  та рівень діяльності соціально-культурних  установ суттєво змінюють співвідношення  джерел фінансування витрат. При  переважанні бюджетних асигнувань  в структурі фінансових ресурсів, що знаходяться в розпорядженні  цих установ, зростає частка  позабюджетних джерел.

В останні роки спостерігається  зростання асигнувань підприємств  та організацій в народну освіту, підготовку кадрів, охорону здоров'я, науку і культуру. Це зумовлено  зростанням вимог виробництва до якісних показників діяльності установ  цієї сфери. 

Використовуючи   досвід   країн із   розвинутою ринковою   економікою, слід   розглядати   ще   одне джерело  фінансового забезпечення фінансової сфери – меценатство, спонсорство. Це  досить нове явище в економічному житті України, як  благодійність.   Її можна   трактувати   як  не  комерційну (неприбуткову  діяльність  організацій  і окремих осіб),  спрямовану на задоволення потреб соціального  розвитку. У більш широкому розумінні  благодійність  визначається як   інвестування  соціальної сфери. В  умовах кризи основним її джерелом в Україні служать кошти міжнародних  благодійних організацій.

16 вересня 1997 року  набув чинності Закон України  “Про благодійність і благодійницьку  діяльність ”, який закріпив основні принципи благодійності, напрямки благодійницької діяльності,  форми її здійснення, джерела формування коштів благодійницьких організацій. Згідно з новою редакцією Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств ” суми коштів або вартість майна, які добровільно перераховані (передані) до неприбуткових організацій (у тому числі благодійні внески) зараховуються до складу валових витрат підприємства у розмірі не більш як 4% прибутку, що обкладається податком. Якщо ж підприємство хоче надати допомогу благодійницькій організації понад ці розміри то вона проводиться за рахунок прибутку, що залишається у його розпорядженні.

В Україні нині зареєстровано 216 благодійних організацій. Їх кошти  використовуються на різні соціальні  цілі: програми державного значення, виділення  стипендій обдарованим дітям  для одержання ними освіти, різні  спортивні змагання (Олімпійські  ігри). Ресурси благодійних організацій  в основному спрямовані: на фінансування об’єктів інфраструктури для малозабезпечених прошарків населення.

Наступним джерелом фінансового забезпечення соціальної інфраструктури є страхування –  пенсійне, медичне , соціальне. Вона розраховане  на все зайняте населення держави, оскільки саме воно бере участь у створені страхових фондів. Для забезпечення страхової діяльності повинні застосовуватись  основні принципи: обов’язкові страхування  для всіх, хто працює, і фінансової участі застрахованих у формуванні страхових фондів; дотримання особливого порядку фінансування страхових  фондів, що забезпечують відтворення  коштів на страхування; управління діяльності фондів страхування на основі партнерства  або паритету.

Через систему   страхування   здійснюється   перерозподіл грошових засобів від  працездатних до непрацездатних, від  тих, хто працює, до безробітних.

Використання страхування  гарантує  матеріальну підтримку  на старість, у разі інвалідності, захворювання. Закріплення обов’язковості страхування  забезпечити розв’язання проблеми виділення коштів із бюджету на розвиток медицини, зростання рівня соціального, пенсійного забезпечення. Створені позабюджетні фонди  (Пенсійний фонд, Фонд соціального страхування) поповнюється за рахунок страхових платежів.

Серед інших джерел   пенсійного   забезпечення   виділяються   кошти державного   бюджету   на цільове фінансування.    Відраховуючи    внески у вказані   фонди,   кожен,   хто працює,     одержить на   старість пенсію,   будь-які виплати,    допомогу    у разі страхового випадку. Доцільно за рахунок Фонду соціального  страхування проводити заходи з  профілактики профзахворювань, оскільки   суми для відшкодування   потерпілим  значно перевищують   видатки  на лікування   у зв’язку    з  одержаним професійним захворюванням.

І останнє джерело  – кредитування. У   соціальні   сфері   вони   являє собою   плату   за послуги за рахунок  отриманих кредитів. Така практика широко розповсюджена   на Заході,   особливо так   звані студентські  позики. Не всі молоді люди, що бажають  одержати освіту,   можуть   відразу власними коштами   оплатити   своє   навчання.   Тому доцільно взяти позику в банку. При цьому розробляється особливий   порядок   видачі   кредитів, відсотків, умов   повернення,   перелік пільг. Постає також проблема при наданні житлової позики. Необхідно   упорядкувати систему   інвестування  житлового будівництва,   випуску   термінових   або   безстрокових   житлових сертифікатів, акцій.

Крім проблеми фінансування соціальної сфери існує також  проблема фінансування державного боргу. Існування державного боргу, в принципі, не є виключним та негативним фактором. Більшість країн з розвинутою економікою мають державний борг, проте це не стало причиною дестабілізації їх економіки, так як в них відбувається чіткий контроль над розмірами державних  позик, і чітко визначені методи їх покриття. Теперішні фінансові  проблеми в Україні багато в чому можна пояснити саме стрімким збільшенням  державного боргу, без пошуку джерел його покриття. Як наслідок відбувається прискорення інфляційних процесів, і як результат – посилення  нестабільності грошових відносин.

  Вплив інфляції на бюджетну систему України багатофакторне, тому програма по боротьбі з інфляцією повинна включати комплекс дій, направлений на оздоровлення фінансового стану в країні. Ці дії повинні бути направлені проти тих факторів, які мали місце протягом останніх років. До них відносяться:

1. збільшення грошової маси за рахунок автоматичного збільшення зарплати, незалежно від результатів праці;
2. збільшення безготівкових розрахунків за рахунок кредитування низько  

      рентабельних  підприємств;

3. збільшення цін на енергоносії, основні види сировини та матеріалів;
4. монопольне ціноутворення в умовах монополізації більшості видів промислового виробництва, що призводить до збільшення цін виробника;
5. витрати на конверсію підприємств.

Без зниження рівня інфляції не можуть бути ефективно використані  витрати бюджету, направленні на соціальні потреби.  

Крім того для зменшення  витрат можливі також різні процедурні обмеження щодо прийняття бюджетних  рішень. Зокрема, законодавчі акти, чинність яких призводить до збільшення державних витрат (наприклад, про  підвищення заробітної плати державних  службовців, про збільшення пенсій або про додаткові соціальні  гарантії), можуть прийматися тільки за наявності в розпорядженні держави  відповідних доходгв. Крім того, рішення стосовно державних витрат, змін у податковому законодавстві, державної заборгованості повинні прийматися кваліфікованою більшістю голосів (2/3 депутатів). Ефективним засобом обмеження зростання державних витрат може слугувати встановлення часу дії державних програм. Це означає, що прийняття нових програм допускається тільки із зазначені дати їх завершення, а продовження дії програми потребує прийняття спеціального рішення.

Проте головним моментом в  вдосконаленні фінансів є не стільки  зменшення затрат, як збільшення доходів  бюджету.

Вирішити задачу збільшення доходів держави не можна лише шляхом адміністративного тиску, не створивши при цьому для підприємств  ефективних економічних стимулів для  сплати податків. Варто скоротити  податкові пільги, однак це скорочення не повинне бути механічним. Одержання  податкових пільг повинне залежати від корисності і важливості для  суспільства того чи іншого виду діяльності.

Велика кількість податкових пільг для одних підприємств  означає високі податкові ставки для інших, що змушує останніх ховати свої доходи з метою збереження конкурентоздатності.

При зменшенні податкових пільг з'явиться можливість цілеспрямовано використовувати видаткову частину  бюджету для підтримки деяких пріоритетних напрямків соціально-економічного розвитку суспільства.

Отже, одним з напрямків вдосконалення бюджетної системи в умовах ринкової економіки є демократизація формування і використання усієї системи бюджетів. В Україні необхідно створити таку систему формування бюджету. Яка б зацікавила і виробників і органи влади, збільшувати доходи і використовувати їх з найбільшою ефективністю. Саме цій меті служить податкова реформа, яка , на думку влади, призведе до виходу підприємців з тіні та збільшенню доходів бюджету, після введення нової ставки податку.

Висновки

За результатом проведених у курсовій роботі досліджень можна стверджувати, що нова бюджетна політика не змогла наростити свою ефективність через мобілізацію всіх її можливостей та ресурсів і стати джерелом підтримки стратегічних завдань, накреслених у Посланні Президента України до Верховної Ради України. Багато з проблем, характерних для попередніх бюджетів, значною мірою не вирішені і в бюджеті - 2001. У зв'язку з цим бюджетна політика активніше набуває рис знаряддя, що провокує руйнацію економічного потенціалу країни. І чим довше вона використовуватиметься як переважний інструмент реалізації фіскальних інтересів, тим очевидніше проявлятимуться невідповідність між проголошеними стратегічними цілями і неможливістю їх досягнення шляхом тих заходів, що здійснюються на практиці. Консолідований бюджет як головний закон економічного життя країни повинен фіксувати не тільки доходи та витрати, а й усі основні параметри економічного розвитку. За умови підпорядкування бюджетної політики вирішенню проблем бюджетного дефіциту та державного боргу вона неминуче перетворюється в джерело економічних протиріч. Необхідна активізація процесів переорієнтації бюджетної політики на зростання ефективності вітчизняної економіки і створення умов для розширення внутрішнього платоспроможного попиту. Перспективи бюджетної політики як складової фінансової політики невіддільні від розвитку єдиної цілісної системи фінансових відносин у напрямку досягнення збалансованості економічних інтересів усіх суб'єктів розширеного відтворення.