Сучасні напрями стратегії економічного розвитку України

Перебудова  економіки України, що відбувається, покликана подолати ті глибокі структурні деформації, що накопилися за роки планового  господарства, і забезпечити створення  якісно оновленої системи продуктивних сил, яка повинна бути адекватною реальним потребам суспільства, базуватися на сучасних прогресивних технологіях  й ефективно функціонувати в  умовах ринку та інтеграції вітчизняної  економіки в світове господарство.

Початковим  пунктом структурної перебудови є структура економіки, що склалася в умовах розподільної системи та ізоляції від світового ринку, яка  страждає глибокими деформаціями, низькою  конкурентоспроможністю більшості  виробів обробної промисловості, високим  рівнем монополізації виробництва  та обігу.

Розвиток  економіки, її ефективність безпосередньо  залежать від стану та рівня розвитку інфраструктури. З іншого боку, розвиток інфраструктури потребує великих капітальних  вкладень і, як правило, не дає швидкої  віддачі. Однак скорочення інвестицій в інфраструктуру, що призводить до занепаду цієї сфери, негативно позначається на ефективності виробництва, темпах науково-технічного прогресу, якості продукції. Тому в  більшості промислово розвинутих країн  світу динамічний розвиток інфраструктури є одним з головних напрямків  державної інвестиційної політики.

 Визначальна  роль у структурній характеристиці  економіки належить галузевій  структурі. Характер галузевої  структури економіки пов’язаний  із сучасним станом суспільного  поділу праці, тобто з процесами  диференціації та інтеграції  в структурних перетвореннях  промисловості на шляху від  централізованої до ринкової  економіки. Це означає, що традиційний  підхід до аналізу галузевих  пропорцій, відповідно до якого  досліджувалася динаміка співвідношення  між промисловістю та сільським  господарством, між важкою та  легкою промисловістю і т. п., втрачає колишню актуальність. Основу  галузевої структури сьогодні  становлять макропропорції між  секторами економіки, між групами  галузей, що мають однакові  економічні характеристики.

Виходячи  із законів розвитку системи, можна  виділити два напрями розвитку структури  економічної системи:

• кількісний розвиток – розширення та більш ефективне використання виробничого потенціалу системи (результат – зростання обсягів виробництва та реалізації продукції);
• якісний розвиток – активізація використання елементів стратегічного потенціалу, досягнення якісно нового стану економічної системи (результат – досягнення конкурентних переваг на довгострокову перспективу) [15, с.40].

Розробка  стратегії розвитку дає можливість пізнати і зрозуміти шляхи, методи та джерела економічного зростання. В умовах подальшого економічного розвитку та запобігання кризовим процесам потребують свого вирішення і надзвичайно  гострі проблеми структурного оновлення  економіки. Структурна реформованість, низька конкурентоспроможність виробів, монополізація виробництва й  обігу, криза виробництва були притаманні українській економіці ще за часів  адміністративно-командної системи. За роки реформ ситуація не лише не поліпшилася, а й значною мірою ускладнилася – всебічний розвиток торгівлі та занепад промислових підприємств. Найважливішими цілями на цьому етапі  є: реорганізація виробництва, в  тому числі шляхом ліквідації неефективних ланок, заміна фізично  та морально застарілих основних фондів, залучення  технічних нововведень, випуск нової  продукції.

Крім  того, необхідно враховувати, що кожна  країна має власні стандарти темпів економічного зростання. Так, для розвинутих індустріальних країн Заходу самодостатнім  у довгостроковому плані є  зростання на рівні 2 – 4 %. Одні вітчизняні економісти дотримуються так званої інерційної моделі розвитку, за якої для  входження економіки в етап сталого  розвитку необхідно підтримувати 2 – 4 % зростання, а інші – теорії інтенсивного зростання, згідно з якою темпи економічного зростання мають бути в кілька разів вищі.

Україна, яка впродовж десятирічного періоду  перебувала в тенетах депресії і  втратила через це понад половину свого економічного потенціалу, крім усього, зобов’язана шукати механізми  прискореного розвитку. Розрахунки показують, що застосовуючи суто консервативний шлях післякризового розвитку, досягнення межі економічних параметрів до кризового  періоду припаде десь на 2020 рік. Тобто  Україна може опуститися практично  на найнижчий рівень світової економіки [15, с.41].

Отже, основні  завдання стратегічних зрушень у  процесі економічного розвитку України  можна сформулювати так:

• забезпечення випереджаючих темпів розвитку переробних галузей у порівнянні з добувними;
• активізація інвестиційно-інноваційного процесу з метою підвищення конкурентоспроможності продукції, підприємств і галузей;
• стимулювання експорту продукції та послуг з високою часткою доданої вартості.

Реалізація  визначених завдань передбачає створення  необхідних умов з боку як держави, так і великих бізнес-структур задля забезпечення ефективного  функціонування всього промислового комплексу  країни з використанням переваг  ринкової економіки, що має безліч ступенів підприємницької свободи. Самостійність  конкретних елементів системи призводить до того, що певного результату може бути досягнуто шляхом оптимального вибору з альтернативних варіантів  стратегічних зрушень та удосконалення  існуючого механізму державного господарювання.

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2. ЗАГАЛЬНА РИНКОВА РІВНОВАГА  ТА ЕКОНОМІКА ДОБРОБУТУ В МІКРОЕКОНОМІЧНОМУ  АНАЛІЗІ

 

2.1. Основна економічна проблема  та методи її вирішення на  рівні підприємства

 

Розвиток виробництва має межі. Вони спричинені тим, що у кожний момент часу суспільство володіє лише певним обсягом виробничих ресурсів, миттєве  збільшення яких є нереальним. Через  обмеженість ресурсів суспільство  завжди стоїть перед проблемою: як розподілити  їх таким чином, щоб досягти найкращого результату, тобто як створити таку кількість споживчих благ, щоб  мати змогу якнайповніше задовольнити потреби.

Хоча потреби безпосередньо задовольняються як створеними людиною, так і подарованими природою благами, проте можливості для постійного задоволення потреб створюються лише завдяки наявності у країни, суспільства, окремих ресурсів.

       Ресурси виробництва - це сукупність тих природних, соціальних, духовних сил, які можуть бути використані в процесі створення товарів, послуг та інших цінностей.

      Між поняттями "фактор виробництва" і "виробничий ресурс" є певні відмінності. Ресурс - це потенційний фактор: тільки той ресурс, що залучається у виробництво, стає фактором. В економічній теорії ресурси прийнято ділити на чотири групи:

     - природні - потенційно придатні для застосування в виробництві природні сили та речовини, серед яких розрізняють "невичерпні" та "вичерпні" ( а в останніх - "відновлювані" та "невідновлювані";

 

- матеріальні - всі створені людиною ("рукотворні") засоби виробництва, що самі є результатом виробництва(верстати, обладнання, заводи, транспортні засоби, будинки...);

- трудові - населення в працездатному віці, яке в "ресурсному" аспекті оцінюють за трьома параметрами: соціально-демографічному, професійно-кваліфікаційному та культурно-освітньому;

- фінансові - грошові засоби, які суспільство виділяє на організацію виробництва.

Значимість окремих видів ресурсів змінювалась у залежності від  переходу до індустріальної, а від неї - до постіндустріальної технології. В до індустріальному суспільстві перевага надається природним і трудовим ресурсам, в індустріальному - матеріальним, в постіндустріальному - інтелектуальним та інформаційним ресурсам.  

      Природні, матеріальні та трудові ресурси притаманні будь-якому виробництву, тому вони називаються базовими; фінансові ресурси, які виникли на "ринковому" етапі, - похідними.

     Слід відзначити, що у кожний даний момент необхідні для господарської діяльності економічні ресурси є обмеженими. Ця обмеженість відносна і означає, що ресурсів менше, ніж потрібно для задоволення всіх потреб за даного рівня економічного розвитку. Обмеженість часто характеризують іще як рідкість ресурсів відносно безмежності людських потреб. Ці потреби постійно зростають і змінюються з розвитком суспільства, із зростанням господарської діяльності, розвитком ринку і т.д. Одне слово, люди в будь-якій країні хочуть більше благ і послуг, ніж вони мають.

 Обмеженість трудових ресурсів  зумовлена загальною кількістю  населення країни і часткою  працездатних людей у його  складі. Обмеженою є також кількість  людей певної спеціальності та  певного рівня кваліфікації, вкрай  необхідних для виробництва суспільних  благ.

 Обмеженість матеріальних (капітальних)  ресурсів визначена всім попереднім  економічним розвитком кожної  країни, досягненим технологічним 

 Таким чином, про обмеженість  ресурсів свідчить проблема абсолютного  вичерпання ресурсів та їх  кількісної визначеності в певному  місці й у певний час, а також їх дефіцит.

Наслідком обмеженості ресурсів є  неможливість задоволення всіх потреб суспільства одночасно в будь-який визначений момент.

Наступною проблемою є проблеми організації економіки. Все в економіці випливає з цього центрального факту: оскільки ресурси обмежені, то потрібно дослідити, як суспільство вибирає для виробництва набір товарів і послуг, як різні товари виробляються, на них встановлюються ціни і хто має споживати товари, що виробляються.

 У повсякденному житті постійно  доводиться вибирати, вирішувати, як  використати обмежені час і  доходи..

Термін "ціна вибору" (або альтернативна вартість) стосується найбажанішої серед необраних альтернатив. Що саме серед даних нереалізованих можливостей було найнеобхіднішим, визначається додатковими дослідженнями. Але право називатися такою ціною мають лише ті блага, які за бажаністю посідають друге місце після обраного варіанту.

 Альтернативна вартість - це  вартість (цінність) найбільш пріоритетного  серед благ, одержання яких стає  неможливим за обраного способу  використання обмежених ресурсів.

 Отже, вартість втрачених можливостей  виникає тому, що вибір чогось  одного в світлі обмежених  ресурсів означає відмову від  чогось іншого. Вартістю втрачених  можливостей є цінність товару  чи послуги, від яких відмовились.

Вирішувати ці проблеми потрібно лише на основі розвитку та раціонального використання продуктивних сил і ресурсів.

 

 

 

 

2.2. Аналіз загальної рівноваги  та ефективність

 

Аналіз  загальної рівноваги передбачає вивчення цін та обсягів виробництва  і споживання благ на всіх ринках у  взаємозв’язку із врахуванням зворотних  зв’язків між окремими ринками [10, с.515].

Стан  загальної рівноваги є такою  сукупністю обсягів усіх факторів виробництва, товарів, послуг та цін на них, за яких усі ринки факторів і кінцевої продукції перебувають у стані  часткової рівноваги. Можна вважати, що стан загальної рівноваги є  композицією всіх станів часткової  рівноваги на взаємопов’язаних ринках факторів і продукції.

В аналізі  загальної рівноваги основними  вважаються три проблеми:

1. Чи існує стан загальної рівноваги взагалі (математично – чи існує додатковий розв’язок системи рівнянь, які описують модель загальної рівноваги).
2. Чи буде стан рівноваги, якщо він існує, єдиним (інакше – чи можливе існування кількох станів для однієї економічної системи, які відповідають умовам загальної рівноваги, тобто кількох систем рівноважних цін одночасно.
3. Чи буде система стійкою, тобто чи може економічна система без зовнішнього втручання знову повернутись до стану рівноваги, коли внаслідок якихось збурень умови рівноваги будуть порушені.

Поняття загальної рівноваги пов’язане  з ефективністю розміщення ресурсів в економіці. Ефективність розміщення означає, що жоден ресурс не розтрачується. Якщо можливий такий перерозподіл ресурсів, коли хтось може покращити своє становище  без погіршення становища будь-кого іншого, – це означає, що при початковому  розміщенні ресурсів вони розтрачувались і тому ефективність розміщення їх не досягалась [8, с.162].

Для досягнення ефективного розміщення ресурсів необхідне  виконання трьох умов:

• ефективності у виробництві – досягається, коли фірма не може зменшити вартість виробництва певного фіксованого обсягу випуску зміною обсягів використання факторів виробництва;
• ефективності у споживанні – досягається, коли споживачі не можуть покращити своє становище – досягти вищого рівня корисності при заданому бюджеті та цінах – шляхом перерозподілу своїх бюджетних витрат;
• ефективності в обміні – досягається, коли всі ринкові операції на кожному з ринків здійснюються за цінами, що дорівнюють одночасно і граничній вартості виробництва певної одиниці блага, і граничній вигоді від споживання цієї ж одиниці блага [11, с.145].