Сучасні напрями стратегії економічного розвитку України

До основних складових задекларованих та фактичних  змін у економіці в цілому, як відомо, належать макроекономічна стабілізація, лібералізація внутрішніх та зовнішніх  економічних стосунків, структурна перебудова підприємств та приватизація, інституційні зміни.

Макроекономічна стабілізація економіки є фундаментальною  проблемою для розвитку будь-якої країни. Особливої актуальності вона набуває для держав так званого  перехідного періоду, в тому числі  й для України.

Сутність  макроекономічної стабілізації полягає  в подоланні макроекономічної незбалансованості. Вона характеризується коливанням обсягу національного продукту, рівнів цін і зайнятості та браком умов для впевненого зростання обсягу ВВП. У традиційній ринковій економіці коливання цих величин має в основному циклічний характер, тому макроекономічна стабілізація зводиться до скорочення амплітуди відхилень та зменшення глибини спаду. Свого конкретного змісту вона набуває в економічній політиці, яка сприяє наближенню фактичного рівня ВВП до його потенційного рівня і на цьому підґрунті досягнення повної зайнятості та стабільних цін. За таких умов у економіці циклічного безробіття практично немає, а рівень інфляції стабільно мінімальний [2, с.21].

 У  свою чергу макроекономічною  стабілізацією в умовах перехідної  економіки передбачається обмеження  існуючого надмірного попиту, тобто  інфляції попиту, зниження рівня  дефіциту зведеного державного  бюджету та від'ємного сальдо  зовнішньоторговельного балансу,  а отже, розв'язання проблем, пов'язаних  зі зростанням зовнішньої заборгованості.

 Названі  складові політики стабілізації  економіки розглядаються як такі, що дають можливість у подальшому  перейти до реалізації політики  макроекономічного контролю ситуації  та забезпечення стратегії економічного  зростання в першу чергу за  рахунок фіскальної та грошово-кредитної  політики, а також включення на  цей момент інших складових  реформ, особливо в частині необхідних  інституційних змін. Що особливо  важливо? Найкращою чи бажаною  є ситуація, за якої вдалося  б поєднати економічні і соціальні  інтереси громадян таким чином,  щоб ринкова економіка набула  характеру соціально орієнтованої. Усе сказане є схемою ідеального  варіанта розвитку подій. Разом  із тим у кожній країні є  свої особливості, умови та  фактори, що зумовлюють вихід  із кризи. Аналіз усіх складових  політики стабілізації зробити  фактично неможливо, тому зупинимося  лише на одній із найголовніших,  що викликає постійні дискусії  і навіть суперечки, — мова  про інфляцію, про необхідність  стабільності цін, що є ще  одним із основних теоретичних  постулатів, на якому ґрунтується  політика економічної стабілізації  взагалі.

Одним із визначальних чинників дієздатності держави  є макроекономічна стабілізація. Її логіка також потребує переосмислення в світлі нинішніх завдань. У попередні  роки провідну функцію у цій сфері  виконувала монетарна політика. А  тим часом наш досвід, як і досвід інших постсоціалістичних країн, довів  обмеженість можливостей надійної стабілізації грошей суто монетарними  інструментами. Отже, одним із нагальних завдань наступного періоду реформ постає зміна логіки формування державних фінансів. Тут слід виходити з того, як зазначається в Посланні Президента, що основою вирішення фінансових проблем, головною передумовою соціальної та структурно-інноваційної переорієнтації економіки є першочергове зміцнення фінансів суб’єктів господарювання, інших юридичних осіб та домашніх господарств. Практика попередніх років довела, що без цього будь-які дії правового, економічного чи адміністративного характеру, заходи „згори” бажаного результату не дадуть.

 У  контексті проблеми, яку розглядаємо,  важливо вдосконалювати немонетарні  інструменти грошової стабілізації. Тут визначальними слід визнати такі позиції. По-перше, збереження політики бездефіцитного і водночас збалансованого бюджету, бо такий бюджет – не лише основа стабільності гривні, а й головний інструмент зниження боргового навантаження на економіку. По-друге (і це головне), відчутним має бути зниження податкового навантаження, адже податкова складова в структурі витрат і в ціновій динаміці має значну вагу. По-третє, створення ефективного антимонопольного конкурентного середовища, і, насамперед, подолання сваволі природних монополій, які постійно штучно завищують тарифи – це найвразливіше місце у політиці реформ. По-четверте, детінізація економіки.

 Проте  досягнута макроекономічна стабілізація  поки що не стала надійним  чинником підвищення добробуту  громадян та якості життя, розв’язання  найболючіших проблем у соціальній  сфері.

Однією  з найсуттєвіших макроекономічних проблем є структурна перебудова системи управління економікою.

Проведення  структурних реформ в Україні  важливе не тільки для формування більш ефективного власника, а  й для усунення глибоких деформацій, успадкованих від колишнього СРСР. Структурні зрушення в економіці  України мають суперечливий і  неоднозначний характер. Вкрай важливим є те, що зростання ВВП відбувається не на старій інституціональній і  структурній основі, а на ринковій економіці. Найбільш важливим і позитивним результатом перебудови структури національної економіки є: демілітаризація, демонополізація, підвищення ролі особистого страхування у формуванні народногосподарських структур.

Макроекономічна стабілізація неможлива і без  створення ринкової правової бази, яка б сприяла більш ефективному  функціонуванню приватного сектору. Важливо, щоб нормативна база передбачала  прозорість формування конкурентного  середовища економіки. [7, с.11].

Нагально  удосконалення потребує політика фінансово-бюджетних  відносин між державою і регіонами. В ситуації, коли фактично всі регіони  України є дотаційними, розв’язання  економічних і соціальних проблем  утруднене. Бюджетний кодекс України  містить ряд позитивних положень ринкового спрямування. Наприклад, міжбюджетні відносини між Мінфіном, районами і містами обласного  підпорядкування будуються напряму. Місцеві бюджети обслуговуються тільки через казначейства. А це означає, що вільно розпоряджатися грошима  не за цільовим призначенням місцева  влада вже не може [7, с.12].

Таким чином, зростання ряду об’ємних макроекономічних показників в економіці України, з одного боку, свідчить про завершення періоду спаду і початку формування нових позитивних тенденцій. З іншого – ці об’єктивні тенденції наштовхуються  на ряд суттєвих проблем, які свідчать про порушення раціональних співвідношень, появу окремих диспропорцій, що можуть поглиблюватися в перспективі, створюючи  проблеми для подальшого економічного розвитку. Тому необхідно аналізувати  і відстежувати макроекономічні  тенденції в економіці України  та робити практичні висновки шляхом корекції економічного курсу.

Макроекономічна стабілізація є основою стабільного  та успішного економічного розвитку держави. Однак макроекономічна  стабілізація не означає виключно лише зниження інфляції та забезпечення стабільності обмінного курсу. Це більш комплексне питання, яке вимагає прогресу та дієвості уряду.

3.2. Інструменти довгострокового  макроекономічного прогнозування

Трансформаційні процеси в економіці України, що відбуваються протягом останніх десятиріч, вимагають удосконалення і пошуку нових шляхів та інструментів регуляторної політики, що включають в себе макроекономічне  прогнозування, ефективність якого  переважно визначається відповідними розрахунками прогнозного характеру. Надзвичайно важливим та історично  ефективним інструментом економічного прогнозування є економіко-математичні  моделі, які дозволяють у короткий термін здійснювати багатоваріантні  розрахунки щодо оцінки перспективного розвитку, а також обгрунтовувати і коригувати теоретичні уявлення про  об’єкти, генерувати та перевіряти окремі гіпотези, поглиблювати всебічний аналіз наслідків від впровадження економічної  політики.

Комплексний підхід до вирішення задач соціально-економічного прогнозування визначає необхідність розробки складного по своїй структурі  інструментарію – системи макроекономічних міжгалузевих моделей. Наявність інструментарію довгострокового соціально-економічного прогнозування – необхідна умова  для розробки стратегії розвитку на довгострокову перспективу.

        У процесі прогнозування розвитку економіки відбувається оцінка та визначення прогнозних показників проходження суспільно-економічних процесів, прогнозних результатів, здійснення суспільного відтворення, формування, розподілу та використання ВВП. Тому головною функцією прогнозування є наукове передбачення економічного і соціального стану економіки держави у майбутньому. Наукове прогнозування аналізує сукупність тенденцій соціально-економічного розвитку суспільства та оцінює стан економіки, що склався. Як наукове передбачення, прогнозування дає змогу, по-перше, визначити попит на продукцію держави і, по-друге, обґрунтувати шляхи його задоволення за рахунок внутрішньої і зовнішньої пропозиції.

        Головною відмінністю довгострокового прогнозування від коротко- і середньострокового є та обставина, що кореляційні й економіко-матема- тичні моделі у багатьох випадках не дають необхідної точності при їх використанні на довгострокову перспективу. Якщо ці моделі дають прийнятні результати на короткострокову перспективу, а економіко-математичні за наявності стійкої динаміки і на середньостроковий період, то при їх викорис- танні на довгостроковий період результати прогнозування, як правило, бувають невтішними.

       За функціональною ознакою (напрямком прогнозування) довгострокові прогнози пропонується розподіляти на три типи: за тенденціями; цільовий; комплексний.

      Прогноз за тенденціями ґрунтується на умовному продовженні в майбутнє тенденцій розвитку досліджуваного об’єкта в минулому і сьогоденні і не враховує фактори, здатні змінити ці тенденції. Його завдання — з’ясувати, як буде розвиватися досліджуваний об’єкт за умов збереження існуючих тенденцій. Цільовий прогноз, на відміну від прогнозу за тенденціями, розробляється на базі заздалегідь визначених цілей. Його завдання — визначи-

ти  шляхи і терміни досягнення можливих станів об’єкта прогнозування в майбутньому, прийнятих за мету. В той час як прогноз за тенденціями при визначенні майбутнього стану об’єкта відштовхується від його минулого і сьогодення, цільовий прогноз здійснюється у зворотному порядку: від заданого стану в майбутньому до існуючих тен денцій та їх змін у світлі поставленої мети.

          Комплексний прогноз об’єднує прогнози за тенденціями і цільовий. Спочатку здійснюється прогноз за тенденціями, а далі на його основі виконується цільовий, шляхом розроблення й оцінки заходів економічної політики та їх додавання до результатів прогнозу за тенденціями. Обмеженнями кількості заходів тут є наявні і залучені трудові, фінансові та інші ресурси.

          У теорії і практиці прогнозування розроблений ряд методів, які постійно вдосконалюються, оскільки безупинно підвищуються вимоги до точності й обґрунтованості розрахунків величини планованих показників, до ступеня збалансованості та їхньої оптимальності, до раціональних сфер застосування конкретних методів. Методи економічного прогнозування розуміються як сукупність заходів та способів мислення, що дозволяють на основі аналізу ретроспективних даних, екзогенних та ендогенних зв’язків об’єкта прогнозування, а також їх вимірювань у рамках явища або процесу, що розглядається, зробити висновок з певною імовірністю стосовно майбутнього розвитку об’єкта.

         Однією з найбільш важливих класифікаційних ознак методів прогнозування є ступінь формалізації, що досить повно охоплює прогностичні методи. Другою класифікаційною ознакою можна назвати загальний принцип дії методів прогнозування, третьою — спосіб одержання прогнозної інформації.

        У залежності від поставлених цілей прогнозування може здійснюватися різними методами. Для умов довгострокового прогнозування виділені наступні групи методів:

      — методи економічного аналізу;

      — методи прогнозування часових рядів (експоненціональне згладжування, метод ковзної середньої, адаптивного згладжування);

      — розрахунково-аналітичні методи (балансовий, нормативний, програмно-цільовий);

    — методи факторного прогнозування (однофакторні моделі, багатофакторні);

    — економіко-математичні методи (лінійного програмування, кореляційно-регресійний тощо);

     — методи історичних аналогій;

    — методи експертних оцінок (інтерв’ю, аналітичний, колективної генерації ідей, «Дельфі» та інші).

       Перелічені групи складають лише частину економіко-математичного арсеналу, яким володіє економічна наука, але через свою ефективність вони найбільш часто використовуються у практичній роботі.

      У той же час методи прогнозування необхідно вдосконалювати не тільки в результаті освоєння нових, але і внаслідок істотного поліпшення традиційних методів, насамперед, підвищення точності звітно-статистичних методів, розширення області застосування нормативних методів, збільшення можливостей балансового методу тощо. Розглянуті методи прогнозування складають лише невелику частину економіко-математичного арсеналу, яким володіє економічна наука, але через свою ефективність вони найбільш часто використовуються в практичній роботі.