Економічна природа та суспільне призначення податків

До речі, подібний висновок можна зробити і щодо ставок ПДФО. За показником найвищої ставки індивідуального прибуткового податку – подвійна базова (34%), яка використовується щодо окремих доходів нерезидентів України, – вітчизняна податкова система займає місце в середині відповідного переліку. Тільки у 18 європейських країнах вона є меншою. На наш погляд, це позитивно характеризує сучасну податкову політику держави, оскільки дозволяє зменшити податкові стимули до переміщення фізичними особами власних капіталів за межі країни.

З іншого боку, оцінка результативності діяльності вітчизняних суб’єктів господарювання дає підстави сумніватися щодо можливості та бажання багатьох з них сплачувати податок з одержаного прибутку. Адже офіційна статистика свідчить про те, що чистий прибуток до оподаткування за січень-вересень 2013 року в Україні отримали 53,7% загальної кількості підприємств, а за січень-березень 2014 року цей показник зменшився до 51,7%. При цьому фінансовий результат до оподаткування збиткових суб’єктів господарювання за вказаний період погіршився в півтора рази – до 32851,4 млн. грн. за квартал [5]. Тому, зважаючи на комплексність фінансових рішень, вважаємо, що для платників податків у сучасних умовах більш значимим могло б стати рішення про зниження податкового навантаження на фонд оплати праці за рахунок оптимізації розміру єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування або зменшення непрямого податкового тиску засобами оподаткування доданої вартості.

Коли йдеться про податкові пільги, зауважимо, що в Податковому кодексі України в розділі ІІІ “Податок на прибуток підприємства” відсутні статті з відповідною назвою. Тому податковими пільгами при оподаткуванні прибутку слід вважати ті законодавчі положення, які дозволяють зменшити розмір перераховуваного до державного бюджету податку в порівнянні з нарахованою величиною. З цією метою, насамперед, можуть бути використані:

а) зниження базової – до 0% - ставки податку. Її застосування призводить до так званих “податкових канікул” для суб’єктів малого бізнесу (до 01.01.16 р.). Проте великий перелік умов, яким повинні відповідати останні та показники їхньої виробничо-господарської діяльності (розмір доходів, середня заробітна плата, середньооблікова кількість працівників, тощо), мінімізують коло потенційних вигодонабувачів – платників податків;

б) звуження бази оподаткування за рахунок маніпулювання окремими видами доходів і видатків суб’єктів господарювання;

в) звільнення від оподаткування всього чи частини прибутку. Таких законодавчих норм прямої дії є досить багато в Податковому кодексі України. З точки зору необхідності стимулювання вітчизняного товаровиробника їх можна було б оцінювати тільки позитивно. Проте неоднозначним є вибір законодавцем суб’єктів, які користуються такою податковою пільгою (підприємства енергетичної галузі, готельного бізнесу, недержавні заклади сфери освіти, тощо). Ймовірно, декому з них за допомогою такої податкової пільги деякий час вдасться “перебувати на плаву” (сумнівно, щоб, скажімо, підприємства вітчизняного авіабудування одноосібно, без кооперації з суб’єктами з інших країн, змогли перетворити Україну на одну з провідних авіабудівельних країн світу). Інші податкові пільги (наприклад, виробникам біопалива) в умовах наростаючої світової продовольчої кризи можуть виявитися просто неприродними. Але головне те, що серед пільгових галузей і підприємств відсутні ті види діяльності, щодо яких можна було б сподіватися на розвиток якісного ринку та входження в коло світових лідерів [6].

Зменшення прибутку, який підлягає оподаткуванню, в умовах дисбалансу вітчизняної системи державних фінансів може та повинно відбуватися тільки на цільових засадах, відповідно до обмеженого та конкретизованого переліку пріоритетів економічного розвитку держави. З огляду на сказане, важливим залишається і завдання жорсткого контролю за цільовим використанням суб’єктами господарювання коштів, які ними “зекономлені” на сплаті податку на прибуток. При цьому основними критеріями їх надання мають бути: 100-процентне використання амортизаційних відрахувань на інвестиційні цілі; технологічний характер інвестицій; відсутність наднормативного незавершеного будівництва виробничого призначення [7].

Розділ 3

перспективи підвищення соціально-економічної ролі та фіскальної ефективності податків в УКРАЇНі

3.1 Необхідність та передумови підвищення соціально-економічної ролі та фіскальної ефективності податків в Україні

В сучасних умовах соціально орієнтована економіка передбачає високий рівень перерозподілу фінансових ресурсів через бюджет і високий рівень контролю з боку держави за соціально-економічними процесами. Видатки на соціальні цілі є фактично одним з показників соціальної орієнтації економіки, а їх раціональне підвищення має позитивний вплив на розширення можливостей економічного зростання.

 З огляду на те, що податки  залишаються основним джерелом  бюджетних надходжень та засобом  перерозподілу національного доходу  в переважній більшості країн  світу, оподаткування виступає одним  із основних інструментів соціальної  політики держави, важливим механізмом зниження майнової диференціації населення та забезпечення його соціальної інтеграції, передумовою функціонування ефективної системи соціального захисту. Обмеженість бюджетних ресурсів в умовах посткризового розвитку України в поєднанні з необхідністю дотримання широкого переліку соціальних зобов’язань держави та створенням сприятливих умов для розвитку національної економіки зумовлюють необхідність визначення конкретних соціальних пріоритетів податково- бюджетної політики та обґрунтування ефективних шляхів їх досягнення, раціонального поєднання принципів соціальної та економічної ефективності.

Відповідно до чинного вітчизняного законодавства, до основних принципів побудови системи оподаткування в Україні належить соціальна справедливість, під дотриманням якої мається на увазі встановлення податків та зборів відповідно до платоспроможності платників податків [7]. В більш широкому розумінні, соціальна справедливість – це основна засада розвитку гуманістичного суспільства, в якому кожна людина користується часткою суспільних благ відповідно до її праці, трудової власності та трудових здобутків, в якому надається соціальна підтримка тим, хто цього потребує [1]. Дотримання принципу соціальної справедливості ґрунтується на рівності всіх громадян перед законом, на створенні правових, політичних і соціально-економічних гарантій життєдіяльності громадян, на забезпеченні високого рівня їх соціального захисту, виступаючи однією з основних передумов функціонування соціальної держави.

 Очевидно, що реалізація державою своїх соціальних функцій у формі заходів соціальної політики, можлива лише за умови належного фінансового забезпечення. Основним джерелом формування ресурсів, що акумулюються в національних бюджетах та позабюджетних цільових фондах розвинених країн, залишаються податки, які забезпечують від 85 до 90% урядових доходів.

 В якості платежів до бюджету, що перерозподілені у вигляді  соціальних видатків, вони здійснюють  опосередкований вплив на рівень  соціально-економічного розвитку  країни, визначаючи рівень заробітної плати працівників бюджетної сфери та стандарти життя різних категорій одержувачів соціальної допомоги, рівень розвитку сектору суспільних послуг, що фінансуються переважно з бюджету – охорони здоров’я, освіти, соціального обслуговування. Саме тому, на думку провідних вітчизняних економістів, оподаткування як соціальний інститут виступає одним з основних інструментів вирішення багатьох соціальних проблем.

 Так, у своїй монографії П.В. Мельник, З.С. Варналій та інші  науковці зазначають: “…оподаткування має розглядатися насамперед як соціальний інститут, завдяки якому відбувається функціонування соціального організму країни,... що відображається у суспільних відносинах перерозподілу обмежених ресурсів соціуму, через які здійснюється регулювання економічними, політичними, соціальними, культурологічними процесами суспільства,… вироблення достатньої кількості суспільних благ і загалом забезпечення соціально-економічних адаптаційних засад життєдіяльності соціального організму” [6].

 Очевидно, що від рівня наповнюваності дохідної частини бюджету безпосередньо залежить й рівень фінансування відповідних соціальних пріоритетів. В цьому контексті вагоме значення має дотримання податкової дисципліни, своєчасної сплати обов’язкових платежів до бюджетів всіх рівнів, тобто актуалізується фіскальна роль податкової системи.

З іншого боку, прагнення держави максимізувати податкові надходження з метою найбільш повного фінансового забезпечення державного регулювання соціально-економічних процесів може призвести до надмірного податкового навантаження, що гальмуватиме економічне зростання, знижуватиме рівень доходів платників податків та провокуватиме поширення тіньової економіки з відповідним скороченням бюджетних надходжень.

Тому оптимізація рівня податків є надзвичайно важливим інструментом впливу держави на добробут суспільства та рівень життя окремих категорій громадян. На практиці це завдання можна реалізувати за допомогою застосування принципу економічної обґрунтованості податкової системи, тобто встановлення податків і зборів (обов'язкових платежів) на підставі показників розвитку національної економіки та фінансових можливостей з урахуванням необхідності досягнення збалансованості витрат бюджету з його доходами. Фундаментальний принцип ефективності оподаткування полягає у застосуванні таких податків, які приносять істотний дохід державі при відносно незначних втратах добробуту населення, тобто за умови низької частки власного доходу, яку платники податків мають виділяти з власного бюджету.

 Поняття економічної та соціальної ефективності досить тісно пов’язані, оскільки саме зростання економічної ефективності виступає підґрунтям досягнення високих соціальних результатів. В свою чергу, без соціальних досягнень унеможливлюється вирішення складних економічних завдань. Рівень вирішення соціальних проблем (мотивація до праці, освітній рівень, підвищення кваліфікації, умови праці тощо) часто мають вирішальне значення для економічної активності виробництва на рівні підприємства, галузі та всієї економічної системи.

Отже, важливою передумовою розбудови дієздатної фіскальної системи Україні є оптимальне поєднання двох основних принципів оподаткування, широко відомих у світовій економічній науці – принципу економічної ефективності та соціальної справедливості. Якщо перший з них покликаний сприяти балансу інтересів всіх учасників соціально- економічних відносин – держави та її інститутів, роботодавців та найманих працівників, з метою забезпечення максимально можливих надходжень до національного бюджету в умовах мінімізації податкового тягаря для суб’єктів оподаткування, то другий принцип має на меті підтримку інтересів вразливих категорій населення, добробут яких повністю залежить від фінансових ресурсів держави.

Що стосується системи оподаткування, то кількісно визначити критерій соціальної ефективності досить складно, оскільки результатом її функціонування є не тільки наповнення дохідної частини бюджету, а також створення сприятливого інвестиційного клімату в країні, стимулювання розвитку пріоритетних галузей економіки, перерозподіл доходів між різними категоріями населення тощо.

Система оподаткування прямо чи опосередковано впливає практично на всі сфери суспільного життя як держави в цілому, так і окремої людини. Очевидно, що система показників соціальної ефективності податкової системи має ґрунтуватися на різнопланових соціальних індикаторах, які б охоплювали основні характеристики рівня життя населення (доходи, заробітну плату, споживання, заощадження) та перебували в безпосередній залежності від соціального спрямування бюджетної та фіскальної політики держави. Відповідно, має відбуватись послідовне зростання показників, що характеризують рівень реальних доходів та споживання населення, надання соціально важливих послуг, зниження бідності, майнового розшарування та безробіття, забезпечення державою соціальних гарантій.

Іншим важливим аспектом соціального розвитку, який перебуває в безпосередній залежності від стимулюючої функції податкової політики, є сприяння розвитку підприємництва, створення нових робочих місць, стимулювання економічної активності населення та підвищення його конкурентоспроможності.