Теорія і методика журналістської творчості

Вступ

 

 

Сучасна журналістика як соціальний інститут, що постійно впливає  на суспільство та контролює його, потребує високоосвічених та кваліфікованих фахівців. Для отримання високих  результатів творчу практику доцільно поєднувати з науковими дослідженням, глибоким вивченням теорії й методики журналістської творчості. Підвищення рівня журналістики підсилює інтерес до неї та стимулює стрімкий розвиток журналістикознавства – науки про журналістику. У даній роботі систематизуються набуті знання з основ теорії й методики журналістської творчості шляхом застосування їх на практиці.

Актуальність роботи полягає в тому, щоб застосовувати на практиці вивчені основні принципи аналізу журналістських творів.

Метою роботи є здійснення системного аналізу практики теорії й методики журналістської творчості на прикладах публікацій в газеті «Сумщина».

Реалізація мети передбачає вирішення таких завдань: 
1. Вивчення історіографії проблеми; 
2. Визначення методів наукових досліджень; 
3. З’ясування теоретичних засад дотекстового етапу роботи журналіста; 
4. Визначення практичного застосування цих знань на практиці; 
5. Виявлення теоретичних засад професійного створення журналістського тексту; 
6. Дослідження практичного використання теоретичних знань при створенні журналістського тексту; 
7. Зробити висновки.

Об’єкт дослідження: творчі процеси  журналіста під час підготовки журналістських творів. 
 Предмет дослідження: журналістські матеріали, опубліковані в газеті «Сумщина». 
 В ході роботи були використані такі методи дослідження як описовий, класифікації, історичний, типології та інші.

Наукова новизна визначена  об’єктом та предметом дослідження, полягає у прослідкованій та систематизованій формі творчого процесу на прикладі публікацій газети «Сумщина».

Основні поняття роботи: журналістика, факт, журналістський твір, задум, інформаційний привід, тема, ідея, інтерв’ю, жанр, репортаж, композиція, сюжет, фабула, лід, зміст, форма та інші; їх значення розкривається в роботі.

 

 

 

Структура й обсяг  роботи. Методи й засоби дослідження, його концепція визначили структуру роботи, яка складається зі вступу, трьох розділів, семи підрозділів, загальних висновків, списку використаних джерел із 33 найменувань, додатків.

Основний текст викладено  на 32 сторінках, повний обсяг роботи, не включаючи додатків, 39 сторінок.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1. ТЕОРІЯ ТА МЕТОДИКА ЖУРНАЛІСТСЬКОЇ ТВОРЧОСТІ

 

 

1. Журналістика як вид творчої діяльності

 

Журналістика – це одна з форм масовоінформаційної  діяльності, що передбачає збір, обробку  й поширення інформації через  канали масової комунікації серед яких преса, телебачення, радіомовлення, інформаційні агенства, кіно фото та ін [26].

Як вид творчої діяльності журналістика володіє певними особливостями. Це пояснююється характером творчої праці саме у ЗМІ. Вона вимагає перш за все оперативності, максимальної зібраності, зосередженості, вміння шукати інформацію та її найрізноманітніші джерела, здатності налагоджувати контакти з людьми.

Оскільки журналістика є сторого документальною, адресною, вона потребує виняткової акуратності  і точності, відповідальності за кожен факт.

Журналістський твір – це система фактів, художніх засобів та образів, об’єднана єдиною концепцією. Матеріальною даністю журналістського, як і літературного, твору, що сприймається читачем, є його текст. Але твір не є тотожнім тексту. За словами М. Сапарова, “художній твір, що являє собою діалектику об’єкта й суб’єкта, не є матеріальна даність, знакова структура, він – саме твір, тобто складно детермінована духовно-практична діяльність, хоч і невідривно пов’язана з матеріальною даністю артефакту, але ніяким чином до нього не зведена” [33].

Журналістський твір, на відміну від наукового чи художнього, має специфічні ознаки: актуальність, оперативність, політична гострота, практична спрямованість, постійна циклічна повторюваність тем, строгий документалізм та ін.

Актуальність є важливою прикметою саме журналістики. Вона насамперед присвячена злобі дня, тому, що хвилює публіку в певний момент. Із нею тісно пов’язана оперативність – здатність журналіста вчасно донести відповідну інформацію до аудиторії.

Ще одна з характерних  ознак журналістики як виду творчості  – її практична спрямованість  на досягнення певних результатів як у сфері свідомості, так і практичних вчинків конкретної людини, групи людей; органів влади, громадських ограгізацій тощо.

Відмінність журналістики від інших форм творчості полягає  також в постійній повторюваності тем і проблем. Важливою особливістю  журналістського твору є документалізм [7].

Із точки зору психології творчість – це така діяльність, у результаті якої народжується щось нове, досі невідоме, цінне, суспільно корисне. У науці мислення прийнято поділяти на репродуктивне і творче.

В основі будь-якого журналістського  твору лежить факт.

Факт – означає  дійсну подію, те, що реально відбулося. Під словом «факт» прийнято також розуміти судження або в інший спосіб зафіксовану реальність. У першому випадку доцільно вести мову про реальний факт, в іншому – про факт відображений. Така двозначність слова призводить до плутанини, непорозумінь, судових розборів, оскільки, оскільки під тим самим словом розуміють різні речі [7, 76].

«Необхідно вказати  на неоднозначність поняття «факт», - пише З.Є.Дмитровський. – в одному випадку це конкретна, об’єктивно , тобто незалежно від нашої свідомості, існуюча реальність. В іншому – її відбиток, віддзеркалення у нашій свідомості.  Тому треба розрізняти факт об’єктивний і факт, трансформований у свідомості» [5].

Численні варіації на тему «факти підтвердилися», «факти спростовані» є нічим іншим, як елементарною плутаниною. Якщо це реальний факт, тобто те, що відбулося в житті, то він не може бути ні спростований, ні підтверджений. Очевидно, у таких випадках йдеться про відображений кимось факт. Зафіксований вербально чи в інший спосіб реальний чи об’єктивнийфакт завжди має елемент суб’єктивності й може бути помилковим, неправдивим. Причини можуть бути різні: від суто технічних (недочув, не розібрався, сплутав, не точно зафіксував тощо) до свідомих перекручень, зумовлених певними інтересами. Неточність відображення може пояснюватись і складністю самих явищ, у яких журналістові нелегко орієнтуватись [7, 76].

В.О. Карпенко намагається охопити в своєму визначенні всі можливі його значення: «Факт – а) дійсна, не вигадана подія, дійсне явище; б) те, що відбулося, відбувається чи прогнозується у майбутньому часі; в) приклад, випадок; г) те, що є будівельним матеріалом для певних висновків і відповідає об’єктивній реальності» [9].

Розрізняють також два  види фактів: науковий факт, якому відповідає конкретне всторичне явище чи подія, і художній факт, який утворюється на основі узагальнення окремих рис, узятих з багатьох фактів [8].

У редакційній практиці поняття фактичний матеріал включає  в себе факти, тобто щось твердо встановлене, таке, що відбулося насправді, географічні  назви, дати, кількісні показники. До фактичного матеріалу відносять також цитати [8,115-116].

Особливим різновидом фактів є статистика. Під нею прийнято розуміти типові зведені числові  характеристики, які грунтуються  на спеціально організованому масовому спостереженні певних фізичних, економічних, політичних, культурних та інших явищ. Статистика має справу із величезним масивом відповідних фактів, групуючи й опрацьовуючи їх з складною науковою мотодикою, з метою кількісної характеристики тих чи інших явищ відповідно до їхніх ознак. Статистика дає знання про загальні закономірності, тенденції соціальних процесів [7, 78].

Отже, літературна праця в ЗМІ  характеризується певними ознаками, що вирізняють її з-поміж інших видів  творчої роботи.

 

 

 

2. Історіографія проблеми

 

 

Українська наука про журналістику пройшла складний, важкий і дещо суперечливий шлях розвитку. Застосувавши хронологічно-тематичний та проблемно-регіональний принципи, можна виокремити шість періодів її розвитку.

Перший період (кінець XIX – початок XX ст.) – зародження українського журналістикознавства.

На цей час припадає журналістикознавча діяльність Івана  Франка, розвиток його ідей М.Грушевським  та С.Єфрефовим щодо принципу міжпартійності преси Західної України запропонована О.Маковеєм, дослідження М,Возняка та М.Щурата процесу формуванняукраїнської преси.

Другий період (20-ті роки XX ст.)

Цей період характеризується інтенсивністю розвитку історико-журналістської науки та майже повною відсутністю  досліджень з теорії журналістики в  Україні. Фактично журналістикознавчі праці І.Брика, В.Ігнатієнка, І.Кревецького, які характеризуються науковим підходом до визначення самого предмета вивчення, історико-хронологічного матеріалу, засвідчили появу нової сфери знань – науки про журналістику.

Третій період (30-ті роки XX ст.)

Складний період, позначений комуністично-партійним та марксистсько-ленінським догматизмом. Дав окремі публікації, передусім харківських науковсців, які так чи інакше сприяли еволюції українського журналістикознавства.

Четвертий період (40-ві роки XX ст.) – таки званий емігрантський.

Характерною ознакою  його було дослідження з історії  української преси й теорії журналістики в контексті національно-визвольної боротьби.

П’ятий період (50-60-ті роки XX ст.) Відбувається процес поглиблення наукових досліджень з історї, теорії та практики журналістики, вивчаються проблеми радіо і тележурналістики та особливості функціонування ЗМІ [10].

Україна потрапила в  розвитку журналістикознавства в специфічні умови, що мусять бути охарактеризованими в двох аспектах:

а) по-перше, виникнення журналістської освіти припало в нас на 1920-ті роки, тобто на радянський час, коли журналістика розвивалася на Східній Укаїні лише під знаком комуністичної партійності, а на Західній Україні взагалі не існувало центрів підготовки журналістів. Радянське журналістикознавство з сучасного погляду виглядає, за рідкісними виключеннями, в цілому як псевдонаука, непридатна для використання в умовах гуманітарного суспільства;

б) по-друге, світовий досвід у справі розвитку у журналістикознавстві залишився довгий час несприятим Україною унаслідок перебування її за «радянською завісою», тобто в цілковитій ізоляції від решти світу. У нас не перекладалися і не видавалисякласичні зарубіжні праці, присвячені проблемам масової комунікації, не передплачувалися найбільш масові західні газети, що нагромадили значний досвід масово-інформаційної діяльності, а також не перекладалася класика світової журналістики й публіцистики, бо, загрунтована на загальнолюдських цінностях, вона була здебільшого ворожою комуністичній ідеології тоталітарного спрямування.

Унаслідок цих обставин, проголосовши в 1991 році державну незалежність, Україна опинилася без науки  про журналістику. Склалася ситуація, за якої практично вся робота має  розпочатися спочатку, досвід радянської науки мусить бути майже цілком відкинутий як непридатний для використання в громадянському (нетоталітарному) суспільстві, а натомість повинна бути створена нова наука про журналістику, причому в обсязі усіх трьох її компонентів: теорії, історії і практики журналістики. Це завдання й розв’язують зараз українські науковці, що працюють на факультетах і відділеннях журналістики вищих навчальних закладів. Слід сказати, що розв’язують успішно і працюють дуже інтенсивно [16].

Серед найвідоміших дослідників  науки про журналістику Осип Маковей – відомий український письменник, літературний критик і журналіст. Відзначаючи заслуги О. Маковея у журналістикознавстві, сучасні вітчизняні науковці зауважують, що, оскільки запропонована ним періодизація історії української преси була на той час першою спробою, то вона хибує приблизністю і малообґрунтованістю [24].  
 Хоч І. Франко і не залишив цілісної теоретичної праці про журналістику, існують твори, в яких його судження становлять досить чітку систему поглядів щодо його розуміння теорії преси. А саме: статті "По за межами можливого" (1900), "Журнал і публіка" (1900), "Принципи і безпринципність" (1903), "Дещо про нашу пресу" (1905), "Новини нашої літератури" (1907), "Передмова до збірки "В наймах у сусідів" (1914), моно-графія "Іван Вишенський і його твори" (1895) та низці інших праць. Головною функцією журналістики І. Франко вважав функцію формування громадської думки, а під основним завданням журналіста розумів вироблення у читачів чіткого і правильного уявлення про суспільні процеси та роз'яснення складних суспільних проблем. Таке наше твердження доводять слова самого вченого: "показати, крім моментального освітлення біжучих справ, також розвій найважливіших суспільно-політичних питань у короткій, по змозі популярній формі" [31].