Теорія і методика журналістської творчості

Інформаційним приводом для «Країни Мрій» [19, див. дод. 2] став унікальний фестиваль етно-музики, що проходить раз на рік у Києві.

Збори молодих акторів-аматорів під дахом літньої сцени Банківської  академії для спільних занять творчістю  стали інформаційним приводом для написання репортажу «Стимуляція Імпровізації» [21, див. дод. 3].

Фестиваль ленд-арту в  Могриці на Сумщині, на який з’їхалося безліч представників творчої молоді, – інформаційний привід для репортажу «Могрицький ленд-арт» [20, див. дод. 4].

Отже, для написання  матеріалу необхідно мати факти, події, новини, які були б цікаві реципієнтам і тим самим були варті висвітлення в ЗМІ.

 

 

2.2. Задум. Тема. Концепція. Ідея журналістського твору

 

 

Написання журналістського  виступу, твору завжди починається  із задуму.

Саме він є першоосновою будь-якого твору.

     «Питання  задуму не є настільки гострим, щоб його можна було раз і назавжди однозначно розв’язати, - слушно зазначає В. Різун. – Але в ідеалі написанню твору має передувати процес формування задуму, в якому в чіткій формі розкладені по полицях усі композиційні елементи майбутнього твору. Чим чіткіший задум, тим він старанніше розроблений, зафіксований на папері, тим легше авторові перетворити його у твір» [22].

Кожен задум – найперший щабель творчого процесу. Це ще не цілком усвідомлений намір щось сказати публіці, перша стадія народження теми. Він виникає як своєрідний поштовх, як певне передчуття теми, загальне прагнення поділитись з іншими людьми новиною, думкою, ідеєю [7].

Тема – це основна  думка, предмет розповіді публіцистичного  твору, коло явищ, проблем, що становлять його зміст [26].

Тема літературного твору –  це певне коло життєвих явищ і пов’язаних з ними проблемам.

Тема виростає із задуму як процес його глибшого осмислення, заповнення додатковою інформацією, фактами, думками. Вона може бути чітко сформульована у замовленні редакції. Але в авторській свідомості навіть чітко сформульована, задана тема обов’язково «переварюється, трансформується, освоюється індивідуально [7].

Логіка і послідовність взаємодії  між задумом, темою, фактом та явищем не завжди однакові. Вони можуть мінятися місцями: факт, навіть штришок, подробиця наштовхують на задум і, навпаки, задум, тема, замовлена авторові, примушує вивчати, шукаючи факти, аналізувати їх.

Після того, як задум визрів, а тема продумана й автор знає в загальних рисах які питання він буде висвітлювати, з’являється ще один компонент творчого мислення, який можна назвати концепцією, гіпотезою, версією аналітичного твору. Російський публіцист ВалерійАграновський говорив, що концепція – рідна сестра теми, молодша за віком, тому що народжується пізніше, а за значенням, за грунтовністю старша. Тему можна сформулювати без доказів, а концепція неодмінно містить обгрунтування, докази, резони. Від задуму до теми півкроку, до концепції – повний крок» [1].

Концепція – (від лат. Conceptio – розуміння, система) – це певний спосіб розуміння, трактування якихось явищ, основна точка зору, провідна ідея для їх освітлення, провідний задум, конструктивний принцип різних видів діяльності [33].

Концепція чи версія – це не тільки попереднє бачення проблеми, можливого її розв’язання. Це також певний компас у морі життєвого матеріалу, який може знадобитися у процесі реалізації задуму, теми. Саме попереднє продумування майбутнього твору дає змогу авторові знаходити потрібні сюжетні ходи, деталі, образи [7,70].

Врешті ідея журналістського твору  – це основна думка, що визначає зміст твору [26].

Ідея наукового твору, або наукова  ідея, виражається словесно, у формі  висновку, дефініції, формули, схеми, графіка  тощо. Ідея публіцистичного твору, або  ідея публіцистична, має певні особливості. Це також висновок твору, поданий у понятійній формі. На відміну від твору художнього, ідея твору публіцистичного, зазвичай, формулюється логічно і чітко, недвозначно. Характерною її особливістю є також те, що вона ненав’язливо, нерідко опосередковано підштовхує шляхом формування поглядів, установок до дій, вчинків, соціальної акції.

Зародження задуму, визрівання теми, формулювання проблеми та ідеї журналістського  твору нелегко формалізувати, логічно  проаналізувати. Навіть найпростіший акт творення – процес досить складний.

Задумом та поштовхом  до написання матеріалу «Загартовані полум’ям» [18, див. дод. 1] стало завдання редактора та повідомлення в редакцію одного з працівників МНС про те, що скоро пожежники Сумщини відзначатимуть своє професійне свято. Темою даного матеріалу стала цікава історія життя та відданої роботи Костенка Станіслава Петровича – найстаршого діючого працівника МНС у Сумській області. Під час розмови із ветераном вже визрівала концепція твору. Ідеєю ж його стало бажання показати, які цікаві та героїчні люди живуть поруч із звичайними сумчанами та яку важливу професію мають пожежники.

Задум написати репортаж «Країна мрій» [19, див. дод. 2] з’явився одночасно із бажанням відвідати фестиваль. Темою твору стало висвітлення етнофестивалю, який влітку 2009-го року проходив уже вшосте. Концепція визріла вже під час самого дійства, коли навколо було безліч образів, які використовувалися в подальшій роботі над матеріалом. Ідея цього журналістського твору полягає у донесенні до читача усієї краси й унікальності фестивалю, розкриття важливості проведення подібних заходів, оскільки організаторська форма, у якій проходить «Країна мрій» є досить вдало підібраною – багато людей долучаються до фестивалю, який пропагує українське та інтернаціональне як народне, і таким чином підвищується рівень народної культури, музики та мови.

Зародження задуму написання  репортажу «СТИМУЛяція імпровізації» [21, див. дод. 3] почалося під час літньої практики в газеті «Сумщина», після того як друзі порадили відвідати зібрання «Стимулу» - Студентського Театру Імпровізації. Темою матеріалу є одне із зібрань у парку Банківської академії, на якому актори-аматори демострували набуті та розвивали потенційні акторські вміння перевтілюватися. Концепція даного журналістського твору з’явилася під час дотекстової роботи над ним. Ідеєю його є те, що насправді талановитій і амбіційній молоді є де себе зайняти в Сумах, потрібно лише вагоме бажання самореалізуватися, наприклад, в акторському мистецтві.

Уперше задум створити репортаж із фестивалю ленд-арту в  Могриці [20, див.дод. 4] з’явився на початку літньої практики в газеті «Сумщина». Узгодивши з редактором тему, було вирішено писати про це дійство, акцентуючи увагу на колоритності фестивалю, під час якого створювалося багато витворів мистецтва простонеба із землі, води, трави, піску тощо. Концепція твору полягала у відображення свята Івана Купала, адже саме на ці числа липня припала кульмінація фестивалю, коли об’єкти виставки під відкритим небом презентувалися їх авторами. Ідеєю ж твору є висвітлення подій фестивалю як унікального явища не лише на Сумщині, а й в Україні загалом, а також незвичайність порівняно молодого мистецтва ленд-арту.

 

 

2.3. Методи збирання інформації

 

 

Джерелом інформації в журналістиці є об’єктивна реальність. Вивчення фактів, їх осмислення – постійна справа журналіста. Тому важливо з’ясувати не тільки суперечливу природу фактів, їх джерела, але й способи здобування, вивчення інформації з метою її осмислення та передачі відповідної аудиторії.

Вміння шукати та опрацьовувати  інформацію – частина журналістського  професіоналізму, яка з огляду на різні причини є особливо актуальною сьогодні [7, 84].

Були часи, коли інформація відповідним чином оброблялася, була доступною газетяреві у готовому, так би мовити, відредагованому вигляді. Кращі журналісти шукали фарби, деталі, якісь особливі моменти із життя тих, про кого збирались писати. Як висловився один із відомих російських журналістів, «нас не вчать бути журналістом. Вчать лише писати замітки. Та не це головне – упакувати інформацію і в результаті наші матеріали – мінімум інформації і максимум слів.» [7, 81], [6].

Вважається, що існує  три джерла інформації: предметно-речове середовище, документ, людина. Відповідно до цього виділяють методи і способи збори інформації.

Одним із найуніверсальніших способів пізнання дійсності в повсякденній практиці, науці, мистецтві, журналістиці є метод спостереження.

Спостереженення – цілеспрямоване бачення, коли людина «не тільки бачить, але й дивиться, не тільки чує, але й слухає, а іноді вона не тільки дивиться, але й розгладає, вдивляється, не тільки слухає, але й прислухається, і навіть вслуховується» [25]. Спостережливість – певною мірою вроджена здатність людини.

У творчій практиці та наукових дослідженнях прийнято вирізняти відкрите і приховане спостереження. Під час першого люди, за якими спостерігають, знають про це, під час прихованого – ні. Іноді виникають ситуації коли журналіст не повідомляє про свою присутність, особливо, коли мова йде про так звані конфліктні теми.

Всесвітньо відомими стали книги німецького письменника-документаліств Гюнтера Вальрафа, характерні сканадальними  викриттями. Він місяцями жив під  чудими прізвищами, іноді навіть змінюючи власну зовнішність. Усі книги ставали причинами судових процесів та скандалів. Одна із найрезонансніших його документальних книг викриває змову португальського генерала Спіноли проти демократичного режиму [4]. 

Та все ж поширенішим  є відкрите спостереження, коли люди, за якими спостерігають, знають, з ким вони мають справу. Зацікавленість, комунікабельність, професійність журналіста в такому випадку допомагають налагодити контакт з людьми, що дає здебільшого позитивні результати.

Спостерігаючи, журналіст  так чи інакше користується різними методами збору інформації, серед яких метод роботи з документами.

Документ — це засіб закріплення різними способами на відповідному матеріалі інформації про факти, події, явища об’єктивної дійсності та розумову діяльність людини. Також документ – це не первинна, а вже відображена кимось у і певний спосіб зафіксована інформація.

Журналісти звертаються  до документів як джерела фактів, ідей, думок, оцінок, подробиць, як одного із способів аргументації.

«Документи можуть служити  самостійним джерелом інформації для журналіста, засобом перевірки даних, зібраних з допомогою інших методів, служити способом попереднього ознайомлення із ситуацією, проблемою, виступати як метод збору матуріалу в сукупності із іншими методами. Рідко який матеріал можна зробити, не звертаючись так чи інакше до документа. Навіть добре інтерв’ю без цього не можливе» [15].

Соціологи пропонують класифікувати документи за способом їх фіксації (рукописні, друковані, кіно- і фотодокументи, магнітні стрічки тощо), за типом фіксації (особисті і громадянські), за статусом (офіційні і неофіційні), за способом одержання документа (такі, які поширюються вільно, наприклад, різні програми, тези доповідей, копії документів і т.д.), за ступенем близькості до описуваного об’єкта (первинні, тобто такі, які відображають стан справ, конкретну реальність, і вторинні, тобто такі, які складені на основі інших документів) [13].

Документальні дані є важливими, іноді навіть основними джерелами журналістської інформації. Тобто робота над документами майже завжди супроводжує журналістський пошук.

Усе ж найбільш поширеним  методом збору інформації є інтерв’ю – розмова двох або кількох осіб, у процесі якої суб’єкт дослідження (інтерв’юер), і об’єкт дослідження (інтерв’юйований) можуть обмінюватися думками за наявності домінуючої активності інтерв’юера. Процес розмови можна умовно поділити на певні елементи, які включають в себе підготовку до розмови, саму розмову, а також розшифрування і осмислення інформації.

Безсумнівно, важливим етапом є підготовка до інтерв’ю, коли журналіст ретельно вивчає проблеми, що стосуються розмови, і бажано, аби він був ознайомлений із темою на рівні спеціаліста. Однак досягти цього у всіх випадках неможливо, беручи до уваги специфіку журналістської професії, яка орієнтована на професіоналізм.

«...Знання добрих журналістів, за моїми спостереженнями, – говорить один із науковців – не стільки  енциклопедичні (все знати неможливо) скільки більш філософські чи що... Такі журналісти вміють аналізувати, узагальнювати, простежувати тенденції розвитку ідей і розробок, виділяють соціальні аспекти у проблемах...» [11].

Важливою є конкретна підготовка до інтерв’ю, вона передбачає визначення мети, попереднє вичення предмета розмови, продумування запитань, а також погодження організаційних питань, пов’язаних з місцем, часом, умовами зустрічі, інші подробиці [7, 92].

Іноді перед зустріччю  із відомою людиною журналістові потрібна психологічна підготовка, тобто вивчення особистості майбутнього співрозмовника, його звичок, поведінки, особливих рис характеру.

Вирішальним у процесі  інтерв’ю є мистецтво розмови. Важливо задавати такі питання, які змушували б поринати у роздуми. Натомість на практиці журналісти часто задають питання банальні і нецікаві, на які можна відповісти одним словом.

Ерік Фіхтеліус у своїй книзі  «Десять заповедей журналистики»  описує також і десять «смертних  гріхів» журналіста в роботі з  інтерв’ю, запропоновані Джоном Савотскі, серед яких запитання, які потребують відповіді «так» або «ні», стверджувальне речення замість запитального, два питання в одному, перевантажені запитання, запитання, які наводять на відповідь, коментарі та власні оцінки у запитанні, припущення і домисли у запитанні, навішування ярликів у запитанні, перебільшування у питанні, а також надто складні для розуміння запитання [29].

Отож важливо знати, що саме потрібно дізнатися у співрозмовника, не можна соромитися незнання, аби  не наплутати у готовому творі, необхідно  себе дуже тактовно і ввічливо поводити, адже журналіст – представник  відповідної аудиторії, а також важливою є техніка запису, тому краще користуватися додатковими технічними засобами.