Українсько-турецькі торгово-економічні відносини

Провідну роль в розвитку Чорноморського регіону має відігравати економічний сектор. При цьому першочерговими завданнями мають бути такі: створення єдиних або взаємозалежних транспортних, комунікаційних і енергетичних систем, які у свою чергу мають активізувати співпрацю у сфері торгівлі, туризму, екології. Слід зазначити, що загальний стан інфраструктури держав-членів ОЧЕС, на жаль, на даний час не відповідає високим вимогам Євросоюзу. Виходячи з цього, пріоритетними завданнями країн ОЧЕС в найближчий період є:

• забезпечення сприятливих умов для виходу країн-членів ОЧЕС на світові ринки;
• підтримка вітчизняних експортерів;
• створення ефективної банківської і кредитної систем, гарантування прав власників валютних коштів їх вільного використання;
• створення інфраструктури зовнішньої торгівлі і нової системи її інформаційного забезпечення;
• стимулювання розвитку малих підприємств з виробництва товарів з місцевої сировини і сприяння їх виходу на зовнішні ринки;
• реалізація режимів вільної торгівлі між країнами СНД і ЧЕС.

Слід зазначити, що серед інтеграційних об'єднань Європи (СНД, ЄЕП, ЄС-25, ГУАМ) ОЧЕС посідає передостаннє місце за обсягами торгівлі — 7%. [23, 57]

Значне місце в рамках діяльності ОЧЕС посідають двостороння співпраця з країнами чорноморського басейну, зокрема з Туреччиною. Оскільки Росія займає окреме місце в зовнішній торгівлі України, то при розгляді співпраці України з країнами чорноморського басейну потрібно виключати Росію в деяких сферах. Експорт України в країни ОЧЕС у 2002 - 2004 рр. складав: Туреччина — 50,2%, Румунія — 13,4%, Молдова — 13,1 %, Болгарія — 12, 2 %, Греція — 5,8 %, Азербайджан — 4,3 %, Грузія — 0,3 %, Вірменія — 0,1%. [23, 58]

В 2002 - 2004 рр. на Туреччину припадало 11% від інвестицій із країн ЧЕС (разом з Росією — 59 %).

Імпорт в Україну із країн ОЧЕС в 2002-2004 рр. (без врахування Росії) складав: із Туреччина — 46,2%, Молдова — 15,2%, Болгарія — 13,9 %, Греція — 9,9 %, Румунія — 7,1 %, Грузія — 4,2 %, Вірменія — 2,0 %. [23, 61]

Таким чином, наведені дані свідчать, що після Росії Туреччина є головним партнером України в ОЧЕС.

2.5 Україна і Туреччина  в контексті геополітичних трансформацій в басейні Чорного моря

Майбутнє Причорномор'я залежить від геополітичної обстановки на Балканах, Південно-східній Європі і Кавказі. Замість того, щоб створити в цих регіонах комунікаційний міст для прискорення оборотності торговельного, фінансового і промислового капіталу на кордонах цивілізацій, тут впродовж тривалого періоду утверджується розмежування за етнічною ознакою, що небезпечно непередбачуваними наслідками. Тенденції консолідації мусульманського світу супроводжуються посиленням слов'янської дезинтеграції. Велика небезпека загострення етнонаціональних і етноконфесійних територіальних проблем в регіоні.

Не розв'язана проблема остаточного статусу невизнаної Придністровської Молдавської республіки. Придністровський напрямок зовнішньої політики України став випробуванням для помаранчевої влади України, що взяла курс на боротьбу з корупцією і криміналом. Кримінал не можливо перемогти, якщо під боком залишиться невизнана територія кримінально-корумпованої орієнтації, де є інтереси українського "сімейного" та іншого бізнесу, а Одеса залишатиметься кримінальними воротами Придністров'я в зовнішній світ.

Не доведені до логічного завершення українсько-румунські переговори про делімітацію кордону і статусу острова Зміїний. Ця невизначеність негативно позначається на інвестиційному кліматі в Українському Причорномор'ї.

В Причорномор'ї відбувається зіткнення інтересів крупних геополітичних гравців (США, ЄС і Росії). Більшість держав регіону орієнтована на Європу. Спроби США витіснити Росію з регіону за рахунок посилення ролі України і перетворення її в регіональну державу поки не увінчалися успіхом. Проте відсутність у Росії послідовної і твердої чорноморської політики може призвести до втрати геополітичних позицій в регіоні. [20, 33-35]

Для України виключно важливим є вивчення досвіду Туреччини в збереженні реального суверенітету і гідності в геополітичному просторі, що трансформується.

Відсутність в української влади геополітичного мислення дозволяє використовувати Україну як пішака в чужій геополітичній грі. Це може привести разом з руйнуванням східного і західного геополітичного вектора до втрати державності. Україні потрібна сильна президентська влада, стратегічне бачення і політична воля для державного будівництва.

В основі турецької моделі лежить концепція створення "мосту" відкритої економіки між Заходом і Сходом. Туреччина претендує на роль регіональної держави. Цьому сприяє геоекономічне положення на перетині трансконтинентальних комунікацій, що з'єднують Європу з Азією і Черномор'я з Середземномор'ям. Туреччина з населенням близько 70 млн. чоловік є асоційованим членом Європейського Союзу. З 1952 року країна входить у військово-політичний блок НАТО, має численну армію (630 тис. солдатів і офіцерів) і наймогутніший в регіоні модернізований військово-морський флот. Вперше за останнє сторіччя Туреччина здійснила економічну експансію в Південно-східній Європі. Країна реально домінує або успішно конкурує з Китаєм на місцевих ринках в Центральній Азії, а також в Грузії і Азербайджані.

Поза сумнівом, для України має виключно велике значення досвід Туреччини в проведенні економічних реформ, спробах європейської інтеграції і членство в НАТО. Необхідно відзначити, що Туреччина раніше Західної Європи сформувала мерітократію (якість еліти), що сприяло 600-річному існуванню Османської імперії. Цей досвід виключно важливий для України, де політична еліта відрізняється низькою якістю і являє загрозу національної безпеки. [20, 37]

Туреччина володіє не менш важливим досвідом взаємодії з європейською цивілізацією. Бездумна вестернізація Порти призвела до загибелі імперії. Слід зазначити і актуальність діалогу для держав, що належать до різних культур і конфесій.

Проте економічне співробітництво між двома державами не одержало належного розвитку. Турецькі інвестиції в Україну складають залишаються незначними. Світська турецька держава, де більшість громадян сповідує іслам, не може дозволити розкіш тісної співпраці з країною, де процвітає корупція. Привертає увагу і особливості членства Туреччини в НАТО. Турецька влада зберігає суверенну гідність в цьому військово-політичному блоці, на території країни немає "чисто" американських військових баз і Анкара може сказати ні Вашингтону в тих випадках, які суперечать національним інтересам". [20, 41]

2.6 Українсько-турецьке співробітництво в контексті проблем безпеки в Чорноморсько-Каспійському регіон

Хоча можна спостерігати, що Туреччина та Росія співпрацюють в енергетичній сфері дуже часто за рахунок українських інтересів, все ж таки є потенціал і для українсько-турецької співпраці в енергетичній сфері. Крім того, потрібно співпрацювати чи хоча б обмінюватись досвідом по питанню інтеграції в ЄС, в чому Туреччина демонструє велику наполегливість.

Крім того, потрібно вказати і регіональні ініціативи. Саме Україна та Туреччина виступили за те, щоб зробити ОЧЕС дійсно ефективною та функціональною, а не просто форумом. Що стосується Blackseafor, Україна підтримує цю ініціативу. Але в той же час в Україні хотілося б бачити, що Туреччина підтримує більш сильну позицію НАТО в регіоні. Українській владі не хотілося б, щоб Туреччина вважала, що для Чорноморського регіону достатньо і Blackseafor. Розширення НАТО в Чорноморському регіоні, вступ України, Молдови, Грузії до цієї організації стануть основою для створення стабільної архітектури безпеки в Чорноморському регіоні. Українська влада хоче бачити домовленість та погоджену позицію Туреччини та України конкретно по цьому питанню, адже безпеку не можна звести до звичайних озброєнь. Є багато прикладів, коли Туреччина та Україна співпрацюють по проблемам soft security — нелегальна міграція, контрабанда зброї та наркотиків і т.д. Україна також повинна визнати дуже активну турецьку позицію щодо привертання уваги всіх держав Великого Чорноморського регіону до цих проблем. [20, 46]

Стосовно Криму, Туреччина та Україна хочуть бачити його стабільним, процвітаючим та в рамках України. Тому що будь-який неспокій у Криму, що, на жаль, є одним із можливих сценаріїв розвитку подій, був би дуже небезпечний для інтересів обох держав.

2.7 Україна і Туреччина в контексті американсько-російського суперництва в Чорноморсько-Каспійському регіоні

Останнім часом США і ЄС помітно виявляють зростаючий інтерес до регіону. Передусім це пояснюється зацікавленістю Заходу отримати доступ до каспійських енергоносіїв і прагненням забезпечити шляхи їх транспортування.

Після терактів 11 вересня 2001 року головна загроза, на думку стратегів Пентагону, виходить від Близького Сходу, який межує з Чорним морем. Виходячи з цього, США планують скорочення американських військ в Німеччині і їх розміщення на військових базах в Західному Причорномор'ї — на території Болгарії і Румунії, які стали членами НАТО у 2004 р. На одній із майбутніх американських баз поблизу Констанци — планується розмістити штаб-квартиру так званої Східноєвропейської оперативної групи Пентагону. США також розглядають можливість створення військових баз на території Азербайджану і Грузії. [28, 13]

Очевидно, США були змушені вдатися до цього кроку після того, як Туреччина, член НАТО з 1952 року, не дозволила американським військам використовувати військову базу НАТО Інджерлік у війні проти Іраку. Серед інших чинників, які спонукають США проявляти підвищений інтерес до Чорноморського басейну, є проблема охорони шляхів транспортування енергоносіїв із Каспійського регіону і Центральної Азії, а також встановлення контролю над Іраном і його ядерною програмою. Все це призвело до переміщення зони стратегічних інтересів Вашингтона в Південно-Східну Європу, зокрема в басейні Чорного моря.

Американці передадуть Румунії і Болгарії сучасні кораблі, які по своїм ТТХ значно перевершуватимуть російські. Крім цього в Чорному знаходяться потужні ВМС Туреччини. Таким чином, уже сьогодні співвідношення сил на Чорному морі між НАТО і Росією складається на користь НАТО 1 до 5. Створення американських військових баз в східноєвропейських країнах з великим занепокоєнням сприймається у Москві, яка, за словами міністра оборони Росії С. Іванова залишає за собою "законне право вжити всі необхідні заходи для надійного забезпечення своєї національної безпеки".

Іншим фактором, який сприяв посиленню позицій США в Чорному морі, став прихід до влади в Україні, Грузії і Молдові прозахідних політичних сил, стратегічним курсом зовнішньої політики яких є європейська інтеграція і вступ до НАТО. Україна ставить питання про виведення російської військово-морської бази із Севастополя до 2017 року. Таким чином, Чорне море перестає бути "російським озером". [28, 17]

Схоже, що сьогодні Східна Європа знову, як і кілька десятиліть тому, стає зоною протистояння між Росією і Заходом. Якщо в роки "холодної війни" східноєвропейські країни були мішенню ядерних ракет НАТО, то сьогодні, в часи "холодного миру", вони можуть стати мішенню російських носіїв ядерної зброї. За цих умов питання ймовірного вступу України до НАТО стає особливо чутливим і проблематичним, а перспектива залишатися позаблоковою державою видається більш оптимальною.

На наш погляд, Україна має достатній потенціал для того, щоб залишатися самою собою і не ставати сателітом ні Заходу, ні Росії. Нам не потрібні ні російські, ні американські бази. Ми маємо звести до мінімуму навіть гіпотетичну ймовірність стати ареною протистояння гігантів — США і Росії — не лише у військовій сфері, а також в політичному і економічному вимірах. Надзавдання українського керівництва зберегти баланс інтересів у відносинах з Росією і Заходом. Зберегти цей баланс нам допоможе співпраця з Туреччиною в ОЧЕС, Blackseafor, а також активізація діяльності ГУАМ і СДВ. [23, 75]

8. Стан і перспективи військово-технічної співпраці між Україною і Туреччиною

Військове співробітництво України з Турецькою Республікою здійснюється на основі Меморандуму про взаєморозуміння між Міністерством оборони України і Міністерством Національної оборони Турецької Республіки від 14 липня 1993 р., Угоди про співробітництво в галузі військової підготовки, технологій та науки від 27 липня 1994 р. та Угоди між Міністерством оборони України та Генеральним штабом Збройних Сил Турецької Республіки про двостороннє співробітництво в галузі військової освіти і підготовки військ від 28 січня 1997 р. Зазначена договірно-правова база на цей час у цілому відповідає задачам військового партнерства обох країн, передусім у сфері безпеки Чорноморського регіону.

У воєнно-політичній площині, починаючи з 1994 р., головною формою українсько-турецького співробітництва стали регулярні зустрічі на вищому рівні - міністрів оборони та начальників генеральних штабів. Їхня активізація припала на 1997-2003 рр., коли офіційний Київ активно пропагував свій курс на євроатлантичну інтеграцію. [12, 14]

Віховим у розвитку українсько-турецького військового партнерства став офіційний візит в Україну 12-15 травня 2003 р. міністра національної оборони Туреччини М.Гьонюля, що підбив підсумки першого десятиріччя співпраці двох держав у безпековій і оборонній сферах. В ході переговорів М.Гьонюль відзначив, що його країна ніколи не відступиться від своєї принципової позиції щодо підтримки України на всіх рівнях у всіх міжнародних організаціях. Турецький міністр зазначив, що військово-технічний потенціал України і Туреччини досить потужний, і якщо Київ і Анкара об'єднають свої зусилля, то досягнуть набагато кращих результатів.

Останніми роками помітно активізувалася й українсько-турецька співпраця за програмою "Партнерство заради миру". 6 квітня 2001 р. в рамках навчань "Морська зірка - 2001" в Одесу з триденним візитом прибули два фрегати Військово-Морських Сил Туреччини "Саліхрейс" та "Муавінет" під командуванням контр-адмірала М.Більгеля. Він мав зустріч з командувачем військами Південного оперативного командування Сухопутних військ України генерал-полковником О.Затинайком і міським головою Одеси Р.Боделаном. Щорічно в дусі програми "Партнерство заради миру" ВМС Турецької Республіки проводять у її територіальних водах міжнародні навчання "Чорноморське партнерство". [12, 15]