Українсько-турецькі торгово-економічні відносини

Один із найкрупніших танкових тендерів останніх десятиріч (4 - 4,5 млрд. дол.) офіційно почався 4 лютого 2000 р. і стосувався реалізації проекту зі спільного виробництва з Туреччиною 1000 танків. Причому бронетехніка мала виготовлятися в Туреччині з використанням технологій і комплектуючих поставника. Перші 250 танків, за розрахунками Генерального штабу турецьких Збройних сил, повинні були зійти з конвеєра не раніше 2006 р. Серед претендентів на перемогу в тендері було Харківське конструкторське бюро ім. Морозова. Танковий проект був включений до 30-річної програми модернізації Збройних сил Туреччини (1996-2025 рр.), на котру Анкара планує витратити 150 млрд. дол. Вартість виготовлення (не більше 2,5 млн. дол.) і компліментарність (як з натівською 120-мм гарматою, так і з українською 125-мм) робили український танк Т-84 найвигіднішим варіантом. [12, 15]

Паралельно 2 січня 2001 р. стартував новий турецький тендер (більше 1,5 млрд. дол.) на виробництво восьми патрульних корветів типу MILGEM. Активну участь у тендері від України взяли миколаївський Казенний дослідно-проектний центр кораблебудування та суднобудівельний завод "Океан". Але помірковані ціни на українську бойову техніку і успішні результати її випробувань не стали головними факторами успіху. При ухваленні рішення турецький Генштаб керувався переважно політичними мотивами, а тендери супроводжуються великим політичним торгом і закулісними інтригами.

Таким чином, військове співробітництво між Україною й Турецькою Республікою перетворилося у важливу складову двостороннього партнерства й виступає органічним доповненням політичного діалогу на міждержавному рівні. У цій якості воно спирається на засади прагматизму і взаємної економічної вигоди, а в регіональному сенсі слугує підґрунтям і базовим елементом системи колективної безпеки в Причорномор'ї.

У 1993 р. Україною була висунута ініціатива щодо розроблення та впровадження у життя багатосторонньої домовленості політичного характеру, спрямованої на зміцнення довіри і безпеки у військово-морській галузі між причорноморськими державами —Україною, Болгарією, Грузією, Росією, Румунією й Туреччиною. Зі свого боку Туреччина у квітні 2007 року також висунула ініціативу про створення багатонаціонального оперативного з'єднання ВМС "за викликом" у Чорному морі — BLACKSEAFOR. Урочиста церемонія підписання Угоди про створення Чорноморської групи військово-морського співробітництва відбулася у Стамбулі 2 квітня 2001 р. [20, 59]

Чорноморська група військово-морського співробітництва формується з одного флагманського корабля і 4-6 суден від шести чорноморських держав, які діють під єдиним командуванням. Кораблі знаходяться тільки в оперативному підпорядкуванні командира з'єднання і можуть бути відкликані у будь-який час за рішенням міністерств оборони своїх країн. Діяльність Групи не спрямована проти жодної країни і не має на меті створення будь-якого військового союзу проти будь-якої держави або групи держав.

Політичні аспекти діяльності BLACKSEAFOR і керівні політичні принципи роботи Комітету командувачів ВМС на Чорному морі (BSNC) розглядаються на щорічних зустрічах глав зовнішньополітичних або оборонних відомств держав-учасниць. Ці зібрання уповноважені також затверджувати програму діяльності Групи на черговий рік і на основі консенсусу ухвалювати рішення щодо членства в Групі нових держав.

Успішний старт діяльності BLACKSEAFOR завдяки поглибленню українсько-турецького військового партнерства відкрив шлях до довгоочікуваного підписання керівниками зовнішньополітичних відомств причорноморських держав 25 квітня 2002 р. у Києві Документа про заходи зміцнення довіри і безпеки у військово-морській галузі на Чорному морі.

Інтенсифікація українсько-турецької військової співпраці не лише сприяє зміцненню клімату довіри й безпеки у двосторонніх взаєминах та в Чорноморському регіоні, але й цілком узгоджується з курсом України на євроатлантичну інтеграцію, наповнює його реальним змістом і відкриває нові конструктивні перспективи.

З огляду на суттєву й багато в чому вирішальну роль турецьких військових у політичній системі "Третьої республіки", конструктивна співпраця двох держав у воєнній сфері сртяє їх порозумінню й на міжнародній арені, передусім, у справі гарантування миру і безпеки в Чорноморському регіоні. Попри певні політичні обмеження й зобов'язання, зумовлені членством Туреччини в НАТО, Анкара зацікавлена в поглибленні військового співробітництва з Києвом, розглядаючи його в якості однієї з базових структур безпеки в регіоні.

3. Україно-турецька економічна  співпраця

Своєрідні відносини зложилися в України з Туреччиною. Тривалий час Чорне море поділяючу Україну й Туреччину було приводом для військових конфліктів.

Через протоки Босфор і Дарданелли, контрольовані Туреччиною, Україна має вихід у Середземне море, тому підтримка добросусідських відносин з Туреччиною є стратегічним завданням України.

Україно-турецькі відносини складалися протягом багатьох сторіч. За часів Оттоманської імперії вони мали характер мілітаристського протистояння. Під час перебування України у складі СРСР вони практично не розвивалися. Тепер поводження країн з урахуванням сучасної економічної та енергетичної ситуації визначається не амбіціями суперництва, а раціональними принципами конкуренції й ділової співпраці, що диктуються ринком. Сьогодні економічні зв'язки між Україною й Туреччиною з'явилися навіть у таких вузькопрофесійних сферах діяльності, як військово-технічна, ракетно-космічна галузь та суднобудування.

До того ж у Туреччині розміщені ракети НАТО, націлені як і раніше в сторону України. В останні роки Україна разом з Туреччиною й іншими приморськими державами утворили Чорноморську економічну асоціацію країн, що поліпшило економічне й політико-географічне положення країни.

Це питання заслуговує окремого вивчення, і в тому числі проблема економічного співробітництва та торговельні відносини між Україною й Туреччиною. Тут слід зазначити лише загальну залежність як Туреччини, так і України від світового ринку й міжнародної торгівлі. Зовнішньоторговельний баланс обох країн гостродефіцитний. У двосторонніх зв'язках залежно від різних методів підрахунку дефіцит у зовнішній торгівлі спостерігається для обох сторін, загальним підсумком є незбалансованість торгово-економічних відносин Туреччини й України. З висоти минулих 10 років незалежних відносин двох країн, більше виграла від торгівлі Туреччина, ніж Україна. І це закономірний підсумок економіки Туреччини, яка динамічно розвивається, на тлі стагнації економічного розвитку в Україні. [13, 276]

Пасивне сальдо зовнішньоторговельного балансу Туреччини погашається за рахунок зовнішніх позик або кредитів МВФ. Експортується Туреччиною насамперед сільськогосподарська продукція. В останні 10 років спостерігалося бурхливе зростання виробництва й експорту споживчих товарів у країни СНД. Туреччиною також продається промислова сировина: хроміти, марганець, мідний концентрат, шкіри, неопрацьована шкіра, бавовна, вовна, тютюн і ін. [14, 195]

Імпорт Туреччини становить та ж нафта, промислова сировина, машини й устаткування для підприємств, продукти харчування.

Основними торговельними партнерами Туреччини сьогодні є країни Європейського Співтовариства, США, а також арабські країни, що торгують нафтою.

Станом на 1 січня 2006 року товарообіг склав 2 826 000 000 доларів. Є певні інвестиційні проекти як турецького капіталу в Україні, так і українського капіталу в Туреччині. Станом на 1 січня 2006 року в Україні діяло 356 підприємств з турецькими інвестиціями. Туреччина займає лише 26 місце серед 117 країн-інвесторів в Україні. Половина турецьких інвестицій припадає на обробну промисловість, харчову, нафтохімічну та металургію. За даними казначейства Туреччини, в країні діє 30 різноманітних представництв та підприємств з українським капіталом в основному у сфері транспорту та торгівлі. Загальна сума українських інвестицій в Туреччині складає понад 2 мільйони доларів — це, звичайно, надзвичайно мало. [9, 19-21]

 На даному етапі до 35% українських підприємств вкладено капітали турецьких підприємців, його можливості далеко не вичерпано. Найбільша кількість інвестицій припадає на долю українських транспортників. Високий відсоток внесків спостерігається до сфери торгівлі. 8% інвестиційних коштів (від загального їхнього обсягу з турецької сторони) одержали наші хімічні й нафтохімічні виробництва.

У цьому сенсі співпраця України і Туреччини має величезне значення в розвитку транзиту енергоресурсів. До того часу, доки Україна прив'язана до російської нафти, вона не може бути повністю незалежною. Однак тут можна заперечити, тому що, за словами директора програми військово-стратегічних досліджень Українського центру євроатлантичної інтеграції (м. Київ) Олександра Маначинського: «Вся Європа «сидить» на російській нафтовій трубі, але це не заважає їй розвиватися самостійно». [20, 63]

Тим часом, Туреччина одержує нафту в достатній кількості по трубопроводу, що качає «чорне золото» із Азербайджану через Тбілісі на Джейхан. Джерелом міг би бути й Ірак, але американці надійно підкорили його своїм інтересам. А в такі не входить дати можливість розвиватися причорноморському регіону, і бачити Туреччину індустріально потужною державою. Такої ж позиції вони дотримуються й стосовно України. Але якщо турецькі місткості наповнюються нафтою з Азії, – оскільки через Баку можуть проходити потоки казахської й узбецької нафти, – то український трубопровід Одеса – Броди не діє. Він стоїть заповнений нафтою на дистанції 52 км і невідомо, коли й хто його добудує до польського міста Плоцька, а також як і для яких завдань відбудеться його розконсервація. [17, 35]

Проте, вагома частка українського бізнесу так чи інакше пов'язана із зовнішньоторговельними операціями. Це випливає з того, що зовнішньоторговельний обіг України практично збігається з її внутрішнім валовим продуктом (ВВП). Серйозні побоювання викликає зростання негативного сальдо зовнішньої торгівлі, що не припиняється. За перший квартал 2008 року він склав мінус 1,7 млрд доларів. Хоча ще в 2006 році було позитивне сальдо 3,8 млрд доларів. Зараз експорт падає, і кількісний баланс товарів на вітчизняному ринку відновлюється за рахунок збільшення імпортних товарів. З одного боку, енерговитрати на їхнє виробництво лягли на плечі їхнього закордонного виготівельника. Але, з другого боку, величина цих витрат поширюється на нашого споживача, оскільки закладена у вартість продукту, який нам привозиться. При цьому страждає вітчизняний виробник, оскільки не витримує боротьби з іноземним конкурентом, що, без особливих зусиль, завойовує наш ринок. [17, 37]

Це своєрідний підсумок переорієнтації торговельних зв'язків із СНД на ЄС. Крім того, Україна віддає сировину, натомість в Україну везуть товари, зроблені із цієї сировини. Ступінь прибутку, що добувається з цього, адекватний ступеня обробки. Потенційні збитки зовнішньоторговельних відносин більш-менш вдається вирівнювати тільки за рахунок транспорту, – на його послуги не щез попит іноземних виробників.

Зараз Україна і Туреччина переживають період нової інтенсивної співпраці без будь-яких політичних проблем. Важливою умовою, що вносить свій вагомий внесок у подальший розвиток стосунків між Україною і Туреччиною є Чорне море, яке не розділяє, а поєднує обидві держави з практично подібними стратегічними цілями, які в основному зорієнтовані на інтеграцію в Європейські та Євроатлантичні структури.

Обидві країни мають велику користь від взаємної співпраці. Одним із найважливіших результатів співробітництва за період незалежності стало те, що українсько-турецькі стосунки виведені на рівень конструктивного партнерства.

Динамічно розвивається політичний діалог між Україною й Туреччиною. У листопаді 2000 року Президент України Леонід Кучма перебував з офіційним візитом в Туреччині, в ході якого президенти обох держав домовилися запровадити механізм регулярних політичних консультацій на найвищому рівні. У червні 2003 року відбувся державний візит Президента Туреччини Ахмета Недждета Сезера до України, що відкрив новий етап конструктивної взаємодії між нашими державами в сучасних геополітичних умовах. У грудні 2003 року та квітні 2004 року Глави Урядів України й Туреччини обмінялися взаємними візитами. Під час офіційного візиту Прем’єр-міністра Туреччини Реджепа Тайипа Ердогана до України 1-3 квітня 2004 року був підписаний Спільний план дій між Кабінетом Міністрів України й Урядом Турецької Республіки з розширеного співробітництва, що визначає основні напрямки українсько-турецької практичної співпраці на наступні роки. [17, 43]

Двосторонні торговельні відносини постійно розвиваються по висхідній. Наприклад, якщо обсяги взаємної торгівлі в 1992 році був лише близько 126 млн. доларів США, то вже в 2003 році вони зросли майже у 14 разів і досягли позначки 1,7 млрд. доларів США.

На сьогоднішній день Туреччина є третім за обсягом споживачем українських експортних товарів після Росії та Німеччини.

Проте існуючий рівень торговельних стосунків все ще не повністю відповідає потенціалу України й Туреччини. Існує велика потреба в диверсифікації двосторонньої співпраці та реалізації широкомасштабних спільних проектів у сфері високих технологій, спільного виходу на ринки третіх країн, а також заохочення зростання потоку взаємних інвестицій.

За обсягами інвестицій в Україні Туреччина посідає 20 місце зі 114 зарубіжних країн. З 1998 р., коли набула чинності двостороння Угода про взаємне сприяння і захист інвестицій, рівень інвестицій з боку Туреччини в українську економіку помітно зріс і досяг 53,3 млн. доларів США. В основному вони перерозподіляються між промисловим сектором, сільським господарством та харчовою промисловістю, будівництвом та транспортними послугами.