Українсько-турецькі торгово-економічні відносини

В Україні працюють 297 компаній з турецькими інвестиціями. Найвідоміші з них — “Евіяп-Україна”, “Пізель-Баті-одеса”, “Ютонг”, “Ербауер”, “Тур Укрейн”, “Амтек”, “Роше” тощо. Вони діють переважно в Одеській, Київській областях, Криму та на Донбасі. [17, 44]

Співробітництво між Україною і Туреччиною в цій сфері буде неодмінно зростати. В Україні значно покращилися умови для залучення іноземних інвестицій завдяки швидкому економічному зростанню. Міста в Україні розширюються, впроваджується велика кількість проектів реконструкцій. Саме тут турецькі будівельні компанії можуть успішно себе проявити.

На даний час 20 турецьких будівельних компаній залучені до 41 проекту, загальна вартість яких складає близько 500 млн. доларів США. Київ, безперечно, займає перше місце за їхньою кількістю. Найвідоміші турецькі компанії в Україні у галузі будівництва — це “Тексер”, “Догуш”, “Айсель”, “Ербек” та деякі інші. Висока якість і низькі, порівняно з європейськими, ціни є основною перевагою турецьких компаній при укладенні контрактів в Україні. Як правило, турецькі підприємці задіяні до будівництва і модернізації промислових заводів, нафтохімічних комплексів та нафтопереробних заводів, бізнес-центрів, готелів, масштабних житлових проектів тощо.

Українські інвестиції в турецьку економіку на сьогодні є незначними і сягають близько 300 тис. доларів. Зараз в Туреччині існує лише чотири українських компанії, діяльність яких пов’язана з нерухомістю і транспортними перевезеннями Основною причиною низької присутності українського бізнесу на ринку Туреччини є брак вільного капіталу для інвестицій.

Регіональне співробітництва між Україною й Туреччиною також відіграє важливу роль. Уряд України має намір надалі розвивати цю сферу регіонального співробітництва завдяки встановленню побратимських відносин між провінціями-областями та містами України й Турецької Республіки. Зараз вже існує десять партнерів в Україні та Туреччині. Серед найактивніших з них можна відзначити Київ та Анкару, Одесу та Стамбул, Суми та Муглу, Скадовськ та Зонгулдак, Подільський район міста Київ та Район Чанкая в Анкарі. Залучення до цієї співпраці всіх рівнів від місцевої влади до торгово-промислових палат та університетів сприяє розвиткові дружніх відносин між двома народами шляхом реалізації нових спільних проектів в усіх сферах, включаючи торгівлю, освіту, культуру.

Значний потенціал має двостороння співпраця в сфері туризму, яка однак ще не досягла бажаного рівня. Численність українських туристів в Туреччині у десять разів перевищує кількість турецьких в Україні. Досягти рівноваги в цій галузі є одним з найважливіших завдань українсько-турецької взаємодії.  http://ukraineinfo.gov.ua/main/ua/data/upload/publication/main/ua/971/map.gif

3.1 Туреччина як енергетичний  союзник України

Парадоксально, але в пошуку енергетичних партнерів Україна чомусь не зауважує Туреччину, що на сьогоднішній день упевнено вийшла на позиції регіонального лідера по транзиту енергоносіїв. Замкнувши на своїй території основні нафтогазові артерії, турецька держава повинна представляти один з найбільших інтересів для України в рамках рішення питання диверсифікованості енергетичних поставок.

Багато експертів відзначають, що нинішній рівень взаємодії між Україною й Турецькою Республікою в енергетичній сфері є низьким у порівнянні з іншими сусідніми країнами. Це можна пояснити, у першу чергу, відсутністю конструктивного діалогу між профільними державними компаніями «Нафтогазом» і «Боташ» і міністерствами обох країн. [20, 75]

Приміром, окремі пропозиції України щодо реалізації досить масштабних загальних проектів по будівництву трубопроводів передаються турецькій стороні без необхідного техніко-економічного обґрунтування й обліку реальної ситуації в регіоні. Адже загальновідомо, що в ході підготовки такого роду пропозицій необхідно, у першу чергу, здійснити ретельний аналіз можливих джерел наповнення нафтопроводів і кінцевих пунктів транспортування. Тільки після цього можна визначати схеми їхнього фінансування. Будівництво ж трубопроводу є чисто технічним завданням. Більш ніж наочним прикладом недотримання подібної стратегії служить український багатостраждальний нафтопровід Одеса – Броди. [20, 76]

У цьому контексті деякі заяви представників українських енергокомпаній часом дивують. Зокрема, коли співробітники компанії «Укрзакордоннафтогазбуд» висловилися про швидке будівництво разом з турками нафтопроводу Самсун-Джейхан, що теоретично може забезпечити Україну невеликими обсягами неросійської нафти. У той же час аналіз позиції турецької сторони показав, що для неї цей проект не є пріоритетним, оскільки на порядку денному стоїть питання транспортування нафти в район середземноморських портів, а не навпаки. Таким чином, бажання української сторони в цьому випадку не зовсім відповідають дійсності. [20, 77]

Слід зазначити, що, незважаючи на певний застій в українсько-турецькому енергетичному співробітництві, обидві сторони проявляють бажання поглиблення взаємного партнерства. Турки готові до налагодження конструктивної взаємодії в рамках діалогу на державному рівні. З огляду на специфіку й велике значення даної сфери взаємодії, необхідними умовами для результативного співробітництва є політична свобода керівництва обох країн і чітке техніко-економічне обґрунтування загальних проектів, у першу чергу, визначення джерел наповнення трубопроводів і схем їхнього фінансування.

На думку вітчизняних і закордонних експертів, однією з можливостей для України рішення проблеми диверсифікованості енергетичних джерел є використання потенціалу газопроводу «Набукко». [20, 79] По ньому планується транспортування газу в Австрію територією Туреччини, Болгарії, Румунії й Угорщині. Теоретично, підключення до цього каналу транспортування газу в Угорщині (геометрично мінімальна відстань до української границі) може забезпечити Україну певним обсягом газу неросійського походження.

Але в цьому випадку, при успішному українському приєднанні до «Набукко» закономірно виникає питання ціни, що ймовірно буде не менш 200 доларів за тисячу кубічних метрів, і початок реальної роботи газопроводу. На даний момент, учасники проекту затверджують, що газопровід буде введений в експлуатацію в 2010-2011 роках.

У той же час поки відсутня чітка картина щодо джерел його наповнення. Попередньо планувалося, що будуть задіяні родовища Ірану, Близького Сходу, Азербайджану й інші. І хоча сама «труба» почне роботу не раніше 2010 року, уже зараз потрібно домовлятися про конкретні обсяги для України у випадку доцільності участі в проекті, оскільки бажаючих одержати газ по «Набукко» досить багато.

Що стосується реалізації Транскаспійського газопроводу, то даний проект виглядає цілком привабливо для турецької сторони. Ідею газопроводу підтримують Сполучені Штати, і вона цілком актуальна в рамках холодної енергетичної війни між Вашингтоном і Москвою. Проте, конкретики в Транскаспійскому газопроводі поки дуже мало. Це можна пояснити й невизначеною позицією туркменського лідера, і проблемою зі статусом Каспійського моря, і певними протиріччями в позиціях Азербайджану й Туркменістану, відношенням Росії до Ірану й деяких інших факторів. Якщо сам проект і буде здійснений, то лише в середньостроковій перспективі, не раніше чим через 5-7 років.

Таким чином, займаючись пошуками енергетичного союзника, Україні не слід забувати про Туреччину, що має й можливість і бажання допомогти в рішенні проблеми диверсифікованості енергетичних джерел. Природно, що українсько-турецьке енергетичне співробітництво не стане панацеєю від проблеми забезпечення нафтою й газом. Але зміцнити фундамент енергетичного співробітництва України в Чорноморсько-Каспійському регіоні воно цілком може. Партнерство України й Туреччини в сфері енергетики цілком може стати важливої складовою більше глобальної стратегії забезпечення нашої держави вуглеводневими ресурсами. Крок за кроком цілком можна досягти бажаного кінцевого результату.

3.2. Інвестиційна політика України  та Туреччини

Близько 800 іноземних і турецьких компаній мають ліцензії на роботу в чотирьох турецьких вільних економічних зонах (ВЕЗ), де вони одержали право на 100% репатріацію капіталу, 100% іноземних капіталовкладень і повне зняття митних обмежень.

Крім режиму ВЕЗ, з метою активізації інвестиційного процесу й стимулювання регіонального розвитку, законодавство Туреччини передбачає ряд пільг для іноземних інвесторів.

Так, іноземні інвестори можуть бути звільнені від митних платежів за устаткування, яке ввозиться в Туреччину з-за кордону; оплати ПДВ на імпортне або придбане в Туреччині устаткування або продукцію машинобудування, деяких податків і ін. видів платежів. [17, 5]

Подібний режим поширюється на інвестиції залежно від регіону, обсягу й галузі інвестування. При цьому, інвестиції, здійснювані в значному обсязі в найменш розвинені турецькі провінції, користуються більшими пільгами. Відповідно до цього, залежно від рівня економічного розвитку вся територія країни була розділена на три мезорегіони:

• розвинені регіони. Сюди відносяться зони Мармара, Егейська й Середземноморська, у т.ч. міста Стамбул, Коджаелі, Анкара, Ізмір, Бурса, Адан і Анталья. Як бачимо, райони Туреччини, які найбільше динамічно розвиваються розташовані на заході й півдні. Тут же сконцентровані й ВЕЗ;
• регіони першорядної пріоритетності, що включають Східну й Південно-східну зони, у т.ч. 50 міст визначених Радою міністрів Туреччини;
• регіони з нормальним рівнем розвитку, що охоплюють частину центральної Анатолії й Чорноморську зону. [17, 8-10]

Активне впровадження моделі тотального економічного лібералізму за останнє десятиліття посилило привабливість Туреччини для іноземного капіталу. У той же час, існує ряд факторів, що гальмують процес розвитку інвестиційного підприємництва та знижують інвестиційну привабливість країни.

Так, виділяються дві групи факторів:

1. пов'язані із сучасною економічною ситуацією;
2. обумовлені специфічними проблемами іноземних інвесторів у Туреччині. [17, 11]

Традиційно домінуючим негативним фактором здійснення інвестиційної діяльності в Туреччині є високий рівень інфляції. У цих умовах іноземні фірми, що працюють на ринку Туреччині, змушені постійно займатися страхуванням курсових валютних ризиків, у т.ч. і регулярною конвертацією доходів в іноземну валюту, що знижує прибутковість підприємницької діяльності.

Серед інших факторів, що мають вплив на обсяги інвестицій, іноземні інвестори виділяють наступні:

• функціонування «тіньової економіки», що за деякими оцінками становить до 40%. Закордонні фірми, які здійснюють свій бізнес легально, відчувають постійну недобросовесну конкуренцію з боку тіньового капіталу;
• слабке забезпечення законодавства в сфері дотримання прав інтелектуальної власності й авторських прав;
• відсутність договорів про усунення подвійного оподатковування з рядом країн;
• традиційно сильний вплив бюрократичного апарата. [17, 14]

Рішення цих проблем можливо тільки на комплексній основі, що дозволить реально поліпшити інвестиційний клімат у Туреччині.

Проведена турецьким урядом політика лібералізації й економічної стабілізації дозволила залучити в країну понад 32 млрд. доларів іноземних інвестицій.

Структура інвестицій по економічних секторах відповідає сучасним світовим тенденціям: промисловість — 54,4%, сфера послуг — 42,8%, сільське господарство — 1,8%, видобуткова промисловість — 0,97%. [17, 16]

Найбільше інвестиційно-привабливими галузями стали автомобілебудування, харчова промисловість, хімічна промисловість, електромашинобудування. Провідними галузями сфери послуг — банківсько-фінансова сфера, телекомунікації й туризм. Основними інвесторами турецької економіки стали Франція — 5,5 млрд. дол. (17,6% від загального обсягу інвестицій); Нідерланди —4,3 млрд. дол. (13,6%); Німеччина — 4 млрд. дол. (12,8%); США — 3,6 млрд. дол. (11,6%). [8, 119].

У цілому, серед груп країн найбільша частка доводиться на країни Євросоюзу — 6,8%, частка ісламських країн становить — 2%, східноєвропейських країн — 1%. [8, 121]

Що ж стосується турецько-українського інвестиційного співробітництва, то його рівень не може задовольняти інтереси жодної зі сторін.

Обсяг прямих іноземних інвестицій, накопичених Україною, становить 5,3 млрд. дол., тобто в шість разів менше, ніж у Туреччині. Основними інвесторами в економіку України є не європейські країни, а США й офшорні регіони. Відповідно — США — 890 млн.; Кіпр — 599 млн.; Віргінські острова — 334 млн. дол. [9, 27].

Найбільше інвестиційно-привабливими галузями української економіки стали галузі зі швидким зворотом капіталу — харчова промисловість і торгівля.

За станом на 2003 рік Туреччина інвестувала в економіку України 40,9 млн. дол., що становить 0,7% від загального обсягу прямих іноземних інвестицій, отриманих Україною.

Обсяг українських інвестицій в економіку Туреччини склав відповідно 258,6 тис. дол. [8, 128]. Кількість суб'єктів господарської діяльності з турецьким капіталом в Україні становить 258, в той час як кількість зареєстрованих у Туреччині підприємств за участю українського капіталу — 4. Домінуючою формою господарської діяльності в обох країнах є спільне підприємство. [8, 131]