Українсько-турецькі торгово-економічні відносини

 

Галузевий розподіл турецько-українських інвестицій виглядає в такий спосіб.

Сфери господарства	Частка від загального обсягу турецьких інвестицій в Україні	Частка від загального обсягу українських інвестицій у Туреччині
Промисловість	53,4%	19,5%
Фінансова діяльність	18,8%
Торгівля	18,4%
Сільське господарство	4,4%
Транспорт і зв'язок	2,5%	19,4%
Готелі й ресторани	1,4%
Будівництво	0,8%
Операції з нерухомістю	0,3%	61,1%

 

Таким чином, дані, наведені в таблиці, свідчать, що економічні відносини між Україною й Туреччиною, незважаючи на роки модернізації національних економік, базуються по-колишньому на природно-ресурсному факторі, у т.ч. вигідності сусідського транзитно-транспортного положення.

Отже, посилення турецько-українського двостороннього співробітництва повинно розглядатися в руслі проголошеного Україною європейського вибору. Активізація міждержавних відносин, у тому числі й у рамках ОЧЕС, дозволить Україні й Туреччині підвищити ефективність використання свого транзитного положення.

Особливу роль у цьому можуть і повинні зіграти ВЕЗ Туреччини й України. На наш погляд, створення класичних ВЕЗ у чорноморських портах України й Туреччини на уніфікованій організаційно-правовій основі стане стимулом не тільки торговельного й транспортного співробітництва, але й інвестування.

Перспективи подальших досліджень інвестиційного аспекту україно-турецьких економічних відносин пов'язані з вивченням досвіду Туреччини в подоланні негативних тенденцій формування режиму інвестиційної привабливості, стосовно до умов сучасної України, а також в опрацюванні інструментів активізації багатобічного економічного співробітництва.

 

3.3 Стратегія розвитку українсько-турецьких відносин у контексті пріоритетних завдань української держави

 

Турецька Республіка, яка однією з перших визнала незалежну Україну, є для нашої країни важливим партнером. Підґрунтям для українсько-турецьких відносин є спільне історичне минуле, а також геостратегічні пріоритети наших держав. Туреччина є беззаперечним і надійним прибічником курсу України на європейську і євроатлантичну інтеграцію. Наші країни активно співпрацюють у рамках цілого ряду міжнародних організацій, таких як ООН, ОБСЄ, Рада Європи, ОЧЕС і т.п. [27, 48]

Туреччина посідає 4 місце серед торгівельних партнерів України. Важливе місце у наших стосунках займає проблема адаптації та облаштування кримських татар, що повернулися після депортації. [27, 49]

Стратегія українсько-турецьких відносин у контексті пріоритетних завдань сучасного зовнішньополітичного курсу України повинна ставати більш активною, наступальною, базуватися, перш за все, на національних інтересах і не залежати від політичної кон'юнктури. Українсько-турецькі відносини базуються на дуже важливих стратегічних геополітичних і геоекономічних імперативах, тому вони мають тверду основу і передбачувану перспективу. Активізація цих відносин дозволить нашій державі вирішувати ряд актуальних для країни завдань, а саме:

• з урахуванням досвіду Туреччини дозволить виробити більш чітку політику вступу до європейських та євроатлантичних структур;
• у сфері геополітики та міжнародних відносин зміцнить позиції України у стратегічно важливому Чорноморсько-Каспійському регіоні, створить сприятливі умови для забезпечення національних інтересів нашої держави на Близькому і Середньому Сході та Північній Африці;
• в економічній сфері тісне українсько-турецьке співробітництво надає реальну можливість диверсифікації енергоносіїв, забезпечить активну роль України у формуванні нової системи транспортних комунікацій на Євразійському просторі та транзиту енергоносіїв із Близького Сходу та Каспію до Європи; створює сприятливі можливості для надходження в Україну значних інвестицій за вигідними умовами; відкриває ринок збуту для багатьох видів української промисловості, військово-технічної, сільськогосподарської та інших видів продукції, вихід на ринки третіх країн. [27, 50-51]

 

 

Висновки

 

Проведене дослідження політичного та економічного виміру українсько–турецького співробітництва у період 1991-2008 рр. дає підставу для таких висновків:

1. У сучасній зовнішній політиці України дедалі вагомішої ролі й помітнішого значення набуває її південний вектор. В усі періоди незалежного державного існування, починаючи з епохи княжої Русі та її станового хребта — шляху „із варягів у греки”, яким спрямовувався головний колонізаційний потік східних слов’ян, наша країна намагалася суттєво впливати на військово-політичні, безпекові, торговельно-економічні й культурні зносини в Чорноморському регіоні, по-можливості утвердитися в ньому в якості регіонального „центру сили” – „Чорноморської фортеці”. Після підписання Брестського мирного договору між УНР і Центральними державами Туреччина з гіпотетичного перетворилася в юридичного союзника України, встановивши з нею дипломатичні й консульські відносини. Але розпад Османської імперії внаслідок поразки у Першій світовій війні й утвердження радянської влади в Україні унеможливили на тому етапі реалізацію партнерської моделі двосторонніх відносин у Чорноморському регіоні.
2. Аналіз, проведений у даному дослідженні, дозволяє стверджувати, що існують всі підстави для виділення Чорноморського геополітичного регіону, формоутворюючими факторами котрого є наявність у відповідних держав виходу до Чорного моря, спільність сукупності інтересів та шляхів реалізації цілей щодо використання його вигідного географічного розташування, природних ресурсів та можливостей, які випливають зі статусу прибережних держав. Разом із тим, Чорноморський регіон є природною сферою тяжіння для багатьох країн, які безпосередньо не пов’язані з морем, але мають тут серйозні економічні й транспортні інтереси. Упродовж віків Чорноморський регіон, розташований на стику східно-християнського й ісламського світів, був конфліктним місцем змагання провідних держав Європи (Візантія, імперія Габсбургів, Німеччина, Росія) й Азії (Туреччина) за домінування в ньому. Під час „холодної війни” тут точилася стратегічна боротьба між Сходом (Організація Варшавського договору) і Заходом (НАТО), коли рішуча політика і військова присутність наддержав забезпечували стабільність, хоча й напружену. На початку 90-х рр. ХХ ст. навколо Чорного моря склалася принципово нова геополітична ситуація: вперше з часів Античності в регіоні можна було спостерігати дійсно численну міжнародну присутність (під час „холодної війни”, за винятком Турецької Республіки, Чорноморський регіон був оточений СРСР та його сателітами і закритий для зовнішнього впливу). Це, поряд із виникненням регіональних організацій ГУАМ і ОЧЕС, які можуть компенсувати характерну слабкість ширших міжнародних колективних безпекових угод, збільшило сподівання на встановлення співробітництва і стабільності в Чорноморському регіоні. Водночас, після закінчення блокового протистояння Чорноморський регіон став важко керованим; розпад СРСР звільнив давні джерела напруги й претензій, котрі стримувала й маскувала „холодна війна”. Фундаментальні геополітичні зміни після її завершення призвели до абсолютно нової конфігурації в регіоні. З одного боку, зростаюча кількість територіальних, національних, етнічних і релігійних суперечок сприяла появі „гарячих точок” у Молдові, Грузії, Росії й Вірменії, причому наявні миротворчі інструменти (ООН, ОБСЄ, НАТО, договори з розбудови безпеки та довіри) виявилися недостатньо результативними. Крім того, Чорноморський регіон має низку міжнародно-правових проблем, відкладання урегулювання котрих здатне призвести до загострення міждержавних відносин:

• невизначеність правового статусу російського Чорноморського флоту, що базується на території України, після припинення дії „Перехідних положень” її Конституції;

• українсько-румунські суперечності щодо делімітації й демаркації міждержавного кордону та розподілу територіального шельфу;
• запровадження Туреччиною нових правил проходження іноземними суднами Чорноморських проток, що суперечать Конвенції Монтрьо;
• неврегульованість питання використання живих ресурсів Чорного моря, що призводить до незаконного виловлювання риби у виключній економічній зоні й територіальних водах інших держав;
• неврегульованість питання захисту Чорного моря від забруднення внаслідок катастроф на морі чи промислового використання континентального шельфу;
• захист міжнародних транспортних коридорів, що пролягають поблизу зон міжетнічних або міжрелігійних конфліктів;
3. Для Чорноморського регіону властивий чітко виражений дуалізм міждержавних відносин, коли стосунки співробітництва й протиборства виявляються практично одночасно, існує переплетіння різних за своїм характером політичних проблем та протилежних тенденцій їхнього розширення, політичних відносин у цілому. Щоб об’єднати їх певним спільним напрямом, передусім у площині безпеки, потрібна низка умов суб’єктивного характеру, зокрема – спільне бачення майбутнього регіону та відповідна політична воля керівництва причорноморських держав. Але з об’єктивних причин і в перші роки після ухвалення Акту проголошення незалежності України чорноморському напрямкові зовнішньої політики молодої держави відводилося другорядне місце, порівняно із західним (трансатлантичним) та північно-східним. Істотними успіхами вітчизняної дипломатії в той час стали напрацювання міжнародно-правової бази українсько-турецького партнерства і конструктивне співробітництво двох держав.
4. На середину 90-х рр. ХХ ст. Турецька Республіка перетворилася в потужного субрегіонального лідера з власними інтересами, що в умовах структурних змін у посткомуністичному світі виробляла окремий геополітичний ресурс. Звільнившись від комуністичної загрози з Півночі (СРСР) та Балкан (Болгарія), Анкара почала здійснювати подвійно зорієнтований зовнішньополітичний курс: з одного боку – на вступ до Євросоюзу, з іншого – на проекцію власної економічної й політичної потуги на Кавказький і Центральноазійський регіони. Отже, крім належності до транспортно-комунікаційного коридору, що зв’язує Європу з Азією в єдину магістральну систему, членства в НАТО, ОЕСР, СОТ, Чорноморському консорціумі та інших впливових міжнародних організаціях, значущість Турецької Республіки для України посилюється й завдяки досить міцним позиціям Анкари на всьому просторі Алтайсько-Карпатської дуги, до складу котрої входять і тюркомовні країни центральноазійського та кавказького регіонів. Тому Туреччина тут може виступити надійним партнером України при лобіюванні її національних інтересів під час налагодження вигідних двосторонніх і багатосторонніх взаємовідносин, відіграючи для реалізації інтересів Києва на Кавказі й у Центральній Азії таку саму роль, як і Польща у Європі. Отримуючи сьогодні енергоносії переважно з Російської Федерації (близько 60 % їхнього імпорту), Україна не в змозі гарантувати власну енергетичну безпеку й потребує диверсифікації поставок нафти за рахунок енергетичної сировини з Каспійського регіону, що уможливлює проведення активнішої зовнішньої політики. Тому Київ особливо зацікавлений у транспортуванні каспійської „великої нафти” за маршрутом Баку-Супса-Одеса-Броди-Гданськ, що є найкоротшим і економічно найдоцільнішим при поставках каспійських енергоносіїв у Центральну й Західну Європу. Але в даному випадку Турецька Республіка завдяки тісним політичним стосункам із США, оформленим у моделі „представницького стратегічного партнерства”, і непослідовності „багатовекторної” зовнішньої політики України виступила геополітичним конкурентом останньої. І все ж об’єктивних причин для конфлікту національно-державних (на відміну від бізнесових) інтересів України і Турецької Республіки у Чорноморському регіоні немає.
5. Стратегічні завдання, що постають у внутрішній і зовнішній політиці незалежної України, та урядові заходи, спрямовані на їхню реалізацію, знаходять розуміння, підтримку і всіляке сприяння з боку Турецької Республіки. Анкара розглядає свої відносини з Києвом з перспективи набагато ширших безпекових рамок, що мають утримати баланс сил у Східній Європі й навколо Чорного моря. Тому незалежність і територіальна цілісність України, котра посідає центральне місце в регіоні, якнайкраще відповідають національним інтересам Турецької Республіки. В міжнародній системі Анкара, керуючись політикою „відкритих дверей” у рамках НАТО й виступаючи за відкритість Європейського Союзу для всіх країн, які поділяють демократичні цінності й досягли відповідних критеріїв, є надійним прибічником курсу Києва на європейську і євроатлантичну інтеграцію. Українсько-турецьке партнерство в галузі безпеки відзначається гнучкістю, що є надзвичайно важливим в умовах глобалізації сучасних міжнародних відносин. Коли світовій і регіональній безпеці почав відкрито загрожувати міжнародний тероризм, Київ і Анкара налагодили консультативний механізм обміну досвідом і вироблення шляхів спільного протистояння епідемії тероризму. Міжнародно-політична значимість українсько-турецької безпекової співпраці зростає й тому, що на сьогодні зарано говорити про можливість формування регіонального інтеграційного угруповання для гарантування безпеки як головну консолідуючу ідею. Без копіткого й послідовного узгодження політичних та економічних інтересів різних держав Чорноморського регіону справа виглядає як утопія, про що свідчить приклад млявого та непевного розвитку системи ГУАМ, слабка ефективність ОЧЕС. Конструктивне партнерство, яке протягом останнього десятиліття характеризує стан взаємодії України й Туреччини в Чорноморському регіоні, охоплює практично всі можливі сфери двосторонніх відносин, і на кожному напрямі досягнуто суттєвих результатів. Українсько-турецьку співпрацю в безпековій, політико-дипломатичній, військовій та економічній галузях, без перебільшення, можна назвати одним із взірців продуктивної різноплановості у вітчизняній зовнішній політиці. Її вдалося досягти, значною мірою, завдяки зусиллям вищого керівництва двох держав, яке зуміло налагодити тісні контакти, визначити обопільні інтереси й намітити конкретні шляхи всебічної взаємодії. Можна стверджувати, що сучасні українсько-турецькі міждержавні взаємини загалом відповідають критеріям стратегічного партнерства, виходячи як з інтенсивності двосторонніх контактів, поступальності відносин співробітництва, високого рівня взаємодії та взаємної підтримки в рамках міжнародних організацій, так і з активної співпраці в політичній, торговельно-економічній, військовій, науково-технічній та гуманітарній сферах, однакового розуміння сторонами сутності відносин партнерства.
6. У найближчій перспективі розвиток партнерських відносин України з Турецькою Республікою у Чорноморському регіоні доцільно й далі вести переважно в рамках двостороннього співробітництва, уникаючи їх перетворення на формалізований стратегічний військово-політичний альянс. Суттєві елементи останнього посилюватимуться лише в межах інтеграції України в НАТО. Водночас у реалізації національних інтересів у близькосхідному напрямку Україна може поділити стратегічне співробітництво з основними учасниками базового трикутника США-Ізраїль-Туреччина. Як регіональний міжнародний актор, що займає надзвичайно вигідне геополітичне розташування, Україна здатна відігравати вирішальну стабілізуючу роль у Чорноморському басейні. Проте реалії кінця ХХ – початку ХХІ ст. абсолютно не відповідали потенціалові нашої держави з огляду на її внутрішню слабкість (незавершеність процесу формування політичної нації, суттєві регіональні відмінності політичної культури населення, відсутність загальнонаціонального консенсусу щодо пріоритетних державних інтересів, передусім, на міжнародній арені, полярність і атомізованість партійної системи та ін.) та непослідовність зовнішньополітичних пріоритетів владної еліти за президентства Л.Кучми. Виходячи з визначальних для подальшого розвитку України національних інтересів у сенсі державного будівництва й геополітичного утвердження, враховуючи політико-економічний стан і зовнішньополітичні можливості нашої держави, в її регіональній політиці у Причорномор’ї доцільно посилити прагматизм у вигляді доктрини україноцентризму, зосередитись на поглибленні партнерських відносин, передусім, з Туреччиною, Грузією й Азербайджаном. Це дозволить сформувати східний вектор європейської системи безпеки і розвине співробітництво в рамках євразійського „Шовкового шляху”. Необхідною ж умовою формування безпекових структур у Чорноморському регіоні є чітке визначення концепції побудови спільної регіональної ідентичності причорноморських країн, що сприяло б їхньому входженню до Євросоюзу.

 

 

Список використаної літератури

 

1. http://www.president.gov.ua/news/?cat=1 — Офіційне представництво президента України. — Угоди, багатосторонні договори, документи про співробітництво з Турецькою Республіко.
2. Армия и власть на Ближнем Востоке: от авторитаризма к демократии (Сборник статей) / Отв. ред. В.М.Ахмедов. — М.: Институт изучения Израиля и Ближнего Востока, 2002.
3. Ближний Восток и современность: Сборник статей (выпуск пятый). – М.: Институт изучения Израиля и Ближнего Востока, 1998.
4. Ближний Восток и современность. Сборник статей (выпуск девятый). — М.: Институт изучения Израиля и Ближнего Востока, 2000.
5. Василенко С. “Чорноморська доктрина” України та її сучасні виміри// Людина і політика. – 2002. — № 4. — С.17-26.
6. Голиков А П., Олійник Я.Б., Степаненко А.В. Вступ до економічної і соціальної географії. Підручник. — К.: Либідь, 2004. — с.320.
7. Долгов І. О. Не лише Чорне море єднає нас. Посольству України в Туреччині 10 років: минуле, сьогодення, майбутнє // Політика і час. — 2003. — № 1. — С. 5.
8. Досвід зарубіжних країн// Матеріали міжнародної конференції «Шляхи співробітництва.» — К., 2006.
9. Експортна стратегія Туреччини. //Діловий вісник. – 2007. – №4.— С. 45-51.
10. Игнатов В., Бутов В. Свободные экономические зоны. – М.: Ось-89, 1997.
11. Кримський А. Ю. Історія Туреччини. — К.: Наукова думка, 2005.
12. Кочубей Ю. Відповідно до “чорноморської орієнтації” // Політика і час. – 2003. – № 1. — С. 7-15.
13. Лановик Б.Д., Матисякевич З.М., Матейко Р.М. Історія господарства України і Світу. — К.: Вища школа, 2002. — 479с.
14. Международные экономические отношения / под ред. Р.И. Хасбулатова – М., 1999.
15. Міжнародна економіка / за ред. А.П.Румянцева. — К., 2003;
16. Мировая экономика / под ред. А.С. Булатова – М.: Юристъ, 1999.
17. Никитина М.Г., Баг С. Украино-турецкие экономические отношения: инвестиционный аспект // Культура народов Причерноморья, 2006. – №47. — С. 32-44.
18. Пророченко Н. Туреччина: Історія, культура, географія. – К., 2005.
19. Скороход Ю. Украина и Ближний Восток// Ближний Восток и современность: Сб. науч. Ст. Вып. 11. – М., 2001.
20. Соколенко С.И. Глобальные рынки XXI столетия. — К.: Логос, 2007.
21. Современная Турция. Справочник. — М., 2006. – 384 с.
22. Страны Ближнего Востока. Справочник. — К., 1999. — 335 с.
23. Стратегічні інтереси України в країнах Чорноморського регіону та проблеми національної безпеки / Б.О.Парахонський та ін.: Монографія. – К.: НІСД, 2001.
24. Турецкая Республика. Справочник. — М.,1990. — 384с.
25. Уразова Е. И. Экономика Турции: от этатизма к рынку. — М., 2002.
26. Шишкіна В. Історико-політичні підстави українсько-турецького партнерства // Політика і час. – 2005. - № 5. – С.84-94.
27. Шишкіна В. Сучасні українсько-турецькі відносини: здобутки і перспективи // Актуальні проблеми міжнародних відносин:: Зб. Наук. пр. – Вип. 42, частина І. – К.: Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, 2003. – с.47-54.
28. Шишкіна В. Чорноморський вектор зовнішньої політики Туреччини: історична ретроспектива і сучасність // Людина і політика. – 2004. — № 1 (31). – С.12-26.