Підвищення мовної культури і грамотності учнів на уроках української мови

 

Мова регулює стосунки між людьми, впливає на них. Це виявляється  в мовленні, коли виникають певні  обставини спілкування. Щоб мовці  розуміли один одного, їхнє мовлення повинно  бути якісним. Отже, наша культура мовлення залежить від змісту й послідовності, точності й доречності висловлювання, багатства словника, досконалого володіння умінням поєднувати слова в реченні, будувати різноманітні структури, активно застосовувати норми літературної мови. Тому найголовнішими ознаками культури мовлення є змістовність, послідовність, правильність, точність, багатство, доречність, виразність.

Творячи висловлювання, люди враховують також логічність, ясність, емоційність мовлення. Усі  ці ознаки підпорядковують найголовнішій  – правильності. Це основна комунікативна якість мовлення.

Правильність мовлення – дуже об'ємна і складна ділянка  культури мовлення. Щоб забезпечити  правильність мовлення, треба досконало  володіти нормами літературної мови. Відомо, що норма – це загальноприйнятий  звичай вимовляти, змінювати, записувати слово, будувати речення, текст відповідно до стилю мовлення.

Правильне мовлення передбачає користування усіма мовними правилами, уміння будувати висловлювання, що відповідає типу і стилю мовлення. Отже, щоб  говорити правильно, треба добре знати усі розділи української мови та її діючі норми.

Правильність мови –  це дотримання діючих норм української  літературної мови. Мовець повинен  володіти літературною вимовою і  наголосом, тобто знати орфоепічні правила.

Часто мовні помилки пов’язані з порушенням граматичних норм: морфологічні вимагають правильного утворення граматичних форм слів різних частин мови, синтаксичні – нормативної побудови словосполучень і речень.

Лексичні норми, чи норми  слововживання – це правильність вибору слова з ряду одиниць, близьких йому за значенням чи за формою; уживання його у тих значеннях, що воно має в мові; доречність його використання у тій чи іншій комунікативній ситуації в загальноприйнятих у мові сполученнях.

До якостей «гарної» мови відносяться ті, що визначають її комунікативну доцільність. Це точність, виразність і багатство (іноді до комунікативних якостей відносять також чистоту, ясність і зрозумілість).

Точність мови зв’язується з точністю слововживання, правильним використанням багатозначних слів, синонімів, антонімів, омонімів. Найважливіша умова точності – дотримання лексичних норм. Мова є точною, якщо мовець відбирає слова і конструкції, що точніше інших передають відтінки змісту, істотні саме для даного висловлення. Наприклад, якщо про дуже голосний лемент ми скажемо «оглушливий», то точніше поінформуємо слухача. Чи якщо виберемо доречне слово із синонімічного ряду (будувати – зводити) для тексту ділового стилю: «Будівельники обіцяли побудувати будинок у вересні, а до жовтня – завершити всі опоряджувальні роботи».

Якщо мовець піклується про те, щоб забезпечити зворотний зв’язок, викликати в слухача потрібну реакцію на повідомлення – інтелектуальну (зробити зрозумілим), емоційну (розбудити почуття), вольову (змусити діяти), то це є свідченням виразності його мови.

Виразність може створюватися на рівні всіх мовних одиниць. У публічній  промові і діловому спілкуванні  часто використовують специфічні образотворчі засоби, що роблять висловлення яскравим, образним, емоційним.

Домогтися точності і виразності можна лише за умови, що мовець володіє різноманітними засобами мови, різними способами передачі того самого змісту, якщо мова його досить багата. Показники багатої мови – великий обсяг активного словника (сучасна людина, у середньому, знає і використовує 7-9 тисяч слів), розмаїтість морфологічних форм, синтаксичних конструкцій.

 

 

 

 

 

 

1.2 Роль учителя у вихованні мовленнєвої культури учнів

Уже майже двадцять років  минуло з того часу, як Україна, виборовши  незалежність, здобула змогу формувати демократичне суспільство. Однією з найголовніших умов цього процесу є виховання національно свідомих громадян – громадян, які усвідомлюють себе часткою нації, пишаються національними традиціями та плекають їх. Найперша ж умова існування нації – це мова.

Рідне слово є важливим засобом виховання людини. Відомий український педагог В.Сухомлинський писав: «Мова – це віконця, через які дитина бачить світ». Видатний учитель вважав, що мова є складовою духовної культури дитини та її культури мови зокрема: «Багата мова – багатий духовний світ, розвинуте почуття краси слова – висока моральна культура. Убогість слова – це убогість думки, а убогість думки веде до моральної, інтелектуальної, емоційної, естетичної товстошкірості» [19, с.507].

Якби дитина, навчаючись говорити змалку, розвиваючи своє мовлення в дитячому садку, оволодіваючи мовою в школі, постійно чула правильну, літературно-нормативну вимову, просто відпала б проблема неграмотності (залишилися б лише поодинокі випадки індивідуальної низької грамотності).

Безперечно, дбання про високу культуру мовлення в школі є  
професійним обов’язком передовсім учителя української мови та літератури, якого часто для короткості називають учителем-словесником або просто словесником. Саме він повинен дати зразок змістовного, точного, виразного та емоційного, бездоганно грамотного мовлення.

Але виховання культури мовлення – справа не лише вчителя-словесника. Його правильний наголос, точно вжите  слово, чітка побудова фрази будуть безслідно зруйновані, якщо вчителі  фізики, математики, біології, історії або трудового навчання це ж слово наголосять неправильно чи невдало введуть до контексту. Тоді даремними будуть намагання мовника – він не має академічного часу для загострення уваги на всіх можливих помилках акцентуації, слововжитку, вимови.

Кожен учитель повинний володіти здоровим, неупередженим відчуттям мови (без  архаїзаторства, примітивізму, пуризму), постійно стежити за змінами, які  відбуваються в нормах вимови, наголошування, слововживання у зв’язку з глибшим вивченням загальнонародної мови, тенденцією до взаємозбагачення національних мов, вирівнюванням діалектів.

Готуючись до будь-якого уроку в  школі (а не лише до заняття з української  мови та літератури), треба не лише продумувати  його зміст, порядок викладу, пояснення  матеріалу, але – й це надзвичайно важливо – мовне оформлення: як, якими словами передати дітям потрібну навчальну інформацію. При цьому (особливо на початковому етапі роботи в середній школі) не вадитимуть короткі нотатки для пам’яті.

Формуючи культуру мовлення учнів, педагог звертає їхню увагу на виразність, правильність, логічність мовлення, вміння користуватися мовностилістичними засобами, бачити красу живого народного слова та водночас уникати помилок, пов’язаних з негативним впливом просторічної, діалектної лексики, жаргонізмів, суржику тощо. Учитель насамперед повинний дбати про чистоту мовлення. Розглянемо докладніше цей термін.

Комунікативна якість мовлення – його чистота – отримує визначення й може бути описана на базі співвідношення мовлення з літературною мовою та моральною стороною нашої свідомості. За визначенням Б.Головіна, чистим ми називаємо таке мовлення, в якому немає чужорідних літературній мові елементів (передусім слів і словосполучень) і немає елементів мови, що відмітаються моральними нормами [5, с.166]. Українське суспільство зацікавлене в здійсненні широкої системи освітніх і виховних заходів, метою яких є розвиток загальної та мовленнєвої культури людини, зокрема викорінення з мови людей мовних засобів, які руйнують її чистоту.

Які ж це засоби? На думку Б.Головіна, це територіальні та соціальні діалектизми, варваризми, вульгаризми, слова-паразити, а також канцеляризми (при вживанні у нетипових для них стилях мови) [5, с.167].

Хотілося б доповнити точку  зору цього дослідника. Чистота мовлення виявляється у трьох аспектах:

1. В орфоепії – правильна літературно-нормативна вимова, відсутність інтерферентних явищ, так званого акценту;
2. У слововживанні – відсутність позалітературних елементів: діалектизмів, вульгаризмів, канцеляризмів, плеоназмів, макаронізмів, штампів, слів-паразитів;
3. В інтонаційному аспекті – відповідність інтонації змістові та експресії висловлення, відсутність брутальних, лайливих, лицемірних ноток.

Але одразу зауважимо, що, як слушно зазначає А.Коваль, боротьба за чистоту, за культуру мови не повинна зводитися до дистилювання її, до повної «стерилізації» [11, с.21]. А такі спроби, на жаль, подекуди є. Побоюючись індивідуальних авторських особливостей, своєрідності авторської мови, деякі редактори намагаються «переганяти» її через «Український правопис» та українсько-російські і російсько-українські словники, вважаючи все, чого нема в названих книгах, відхиленням від літературної норми. Тому, не відмовляючись від боротьби із засміченням мови, ми повинні свідомо ставитись і до небезпеки «пуризму» – невмотивованої причепливості до окремих мовних явищ. «Пуризм» і справжня боротьба за чистоту і виразність мови несумісні. Боротьба за чистоту мови передбачає розвиток і вдосконалення мови на широкій народній основі. А «пуристи» борються насамперед проти всього незвичного для них, не вживаного ними, без урахування того, яке місце в загальнонародній мові це мовне явище посідає і яку роль воно відіграє в тому чи іншому художньому творі [11, с.22].

У наш час найголовнішими недоліками мовлення учнів є використання жаргонізмів (зокрема молодіжного сленгу) та територіальних діалектизмів. Обидва явища мають яскраво виражений психологічний аспект. «Жаргон – суперечливе мовне явище. Він захоплює молодь своєю експресивністю, незвичайністю, несхожістю на унормоване мовлення. Багато спеціалістів розглядають жаргон як засіб самоутвердження молоді, своєрідну «дитячу хворобу», яка охоплює кожне покоління й поступово зникає. Дехто бачить у жаргонах важку мовну хворобу, з якою слід наполегливо боротися»              [7, с.147].

Як указує О.Бєляєв, хоча виділення діалектної лексики для  вчителя не є особливо важким, про  що свідчить нечасте її використання без спеціального стилістичного  мотивування, однак наявність її в мовленні учнів говорить про  певні недоліки в роботі вчителя, спрямованої на підвищення культури мовлення [2, с.43]. І основна прогалина в цьому пов’язана, очевидно, не стільки з тим, що школяр не відчуває недопустимості вживання того чи іншого слова, скільки в тому, що він не володіє основними знаннями про межі літературної мови, про місце, яке займають діалектизми в системі лексики. Тільки усвідомлення того, що мовлення, наповнене територіальними та соціальними елементами, є свідченням мовної неграмотності та низької загальної культури може стати важливим стимулом для роботи школярів над своїм мовленням.

При цьому у формуванні мовленнєвої культури школярів в  умовах діалектного оточення доречною є проблема стосунків між учителями  та учнями не як протилежних полюсів, а як взаємодоповнюючих елементів  одного цілісного механізму в навчально-виховному процесі. Школярі не повинні бути об’єктом навчання й виховання. Такий підхід, як зазначає К.Климова, порушує принцип спільності їхньої праці. «Важливим є принцип максимуму того, кого навчають. Під цим принципом ми розуміємо таку організацію навчально-виховного процесу, коли навчання органічно перетворюється на самонавчання, а виховання – на самовиховання» [10, с.182]. Під час навчання відбувається внутрішня перебудова особистості, яка розвиває мотивацію до пізнання, коригує ставлення до себе й інших. Учень помічає помилки не тільки в чужому мовленні, а й у своєму, зокрема діалектизми та суржик, хоча це надзвичайно важко, бо мовленнєва при-в’язаність – «рефлекс материнської говірки» (термін Т.Назарової) – дуже велика.

Висока культура мовлення немислима без дотримання так званого мовленнєвого етикету, що полягає в умінні уважно, з цікавістю слухати співрозмовників, нікого не перебиваючи, тактовно включатися в розмову, докладно та зрозуміло висловлюватися. Й у цьому знову найпершим взірцем є учитель. Саме він повинний своїм прикладом дати дітям уявлення про мовленнєвий етикет.

Слід наголосити на тому, що рівень мовленнєвої культури можна  набагато підвищити за умови безперервного  навчання. Бо справжній учитель –  це завжди учень. Потрібно постійно збагачувати й оновлювати власні знання з предмета, вдосконалювати мовлення, підвищувати його культуру.

До вчителя здавна ставилися особливі вимоги, які сформулював  ще, зокрема, український письменник і педагог О.Духнович:

«1. Той, хто бажає вчити, повинен мати справжнє покликання до цієї служби.

2. Повинен мати добрі й правильні знання й відомості з того предмета, який хоче викладати іншим.

3. Повинен мати чистий  і непорочний норов і процвітати  доброчесностями.

4. Повинен бути вже від природи лагідним, поважним, з благородним характером муж.

5. Повинен учнів своїх  любити, їхню любов також до  себе заслужити.

6. Від природи треба  йому володіти легким, зрозумілим  способом викладати.

7. Повинен мати потрібні  засоби для навчання і наставляння.

8. Повинен добрий порядок поважати» [24, с.371].

Додамо:

9. Повинен досконало  володіти мовою, щоб навчити  своїх вихованців говорити точно,  логічно, чисто, доречно, виразно,  гарно (багатою, різноманітною,  але небагатослівною мовою, образно  й емоційно).

Мовлення вчителя повинно  відзначатися такими ознаками:

• виразність – змістова, інтонаційна (й експресивна), візуальна;
• правильність – орфоепічна, граматична, орфографічна, пунктуаційна;
• чистота – що не допускає ультрапуризму (словникового, стильового чи колоритного), штучності, фальшивого професіоналізму;
• лаконізм – при збереженні змістової вичерпності, різноманітності засобів для висвітлення теми.

Такий учитель виховає  учнів, які усвідомлюватимуть, що людина, байдужа до власної мови, – «дикун», і що культура людини – це і культура її мовлення, що культура спілкування – це не лише власне добре мовлення, а й уміння вислуховувати співбесідника, етика спілкування засобами мови, і що міміка, жести (в тому числі поза), інтонація мовлення – теж засоби комунікації, які часом володіють більшою силою впливу, ніж слово. І ще усвідомлюватимуть, що спеціаліст за освітою, який робить граматичні й стилістичні помилки, не може бути справжнім спеціалістом, бо що нечітко уявляєш, то нечітко і висловлюєш, а неясно висловлюєш, бо неясно мислиш. Мова – засіб набуття і передачі знань, умова життя нації.