Північна війна і Україна

Росії, отримання виходу до Балтійського моря було в цей період було найважливішим зовнішньополітичним та  економічним завданням. 1617 року за Столбовском мирном договором Росія була змушена звільнити Швеції територію від Іван-міста до Ладозького озера і тим самим, повністю втратила вихід до прибалтійського узбережжя.

          Під час війни 1656-1658 років частину території у Прибалтиці вдалося повернути. Були захоплені Нієншанц, Нотебург і Дінабург; обложена Рига [додаток 1]. Проте поновлення війни з Річчю Посполитою змусило Росію підписати Кардиський мирний договір в 1661 року й повернути Швеції всі завойовані землі.

          Перші основи Північного союзу проти Швеції було закладено таємною Равською угодою Петра I з польським королем і саксонським курфюрстом Августом ІІ 1698 року. Про зміст розмов не підозрювали навіть польські вельможі, які оточували Августа. Обидві сторони надзвичайно зацікавлені у укладанні нового союзу. Росії він відкривав перспективу виходу до берегів Балтики, отже й Європи, а Август II розраховував, захопивши Ліфляндию, зміцнити своє становище у Речі Посполитій.

          На початку 1699 року до Москви прибуло посольство зі Швеції на утвердження всіх договорів Швеції з Росією, це було зумовлено тим що у Швеції нещодавно змінився король - ним став молодий Карл XII. Серед іншого шведи зажадали підтвердження самого Кардисского договору, який закріпив за Швецією узбережжі Балтики. У разі підготовки війни проти Швеції для Росії підтвердити такий договір було б принизливо. Натомість шведи котрі відали про плани Росії на рахунок підтвердження кордонів Балтики, вимагали утвердження договорів, щоб убезпечити свої східні і південні кордони. Річ у тім, що Швеція збиралася брати участь у війні за іспанську спадщину: і Англія й Франція - суперники у війні за спадщину - хотіли залучити Швецію кожна на власний бік.

          Росія могла відкрито не визнати договір 1661 р., але посол Росії змушений був піти на свого роду спектакль, який було розіграно досить добре. На обряд хрестоцілування Росія відповіла відмовою, зумівши довести шведам безпідставність такої вимоги, і навіть Москва послалася на нечемний прийом Великого посольства у Ризі. «Прийом, влаштований цьому посольству в Ризі шведським губернатором Дальбергом, був у стільки далекий до того, чого бажав що очікував російський цар, що вороже почуття глибоко залягло у його серці» [24, с. 232]. Насправді ж «образу» було завдано не царю, а формально - уряднику Петру Михайлову, під псевдонімом якого подорожував майбутній імператор Росії.

         Приїхавши у до Москви з Великого Посольства, Петро й у глибокій таємниці розпочав переговори із датським послом. Переговори завершилися укладанням договору між Росією і Данією, за яким, у разі війни проти однієї з договірних держав, інша має допомогти у строк не пізніше трьох місяців. У сепаратних статтях цього договору вказувалося, під «нападателем» і «образником» була Швеція. Петро зажадав підписання в договорі особливого пункту у тому, що війна вестиметься союзниками спільно та впритул до її закінчення. Перед цим, 14 вересня 1699 року, в Дрездені, між Августом II (Річ Посполита) і Фредеріком IV (Данія) був укладено союзний договір, спрямований проти Швеції.

Одночасно, на переговори про союз з Росією в Москву приїхали представники Августа II – генерал Карлович і Йоганн фон Паткуль. Останній перебував на шведській військовій службі, в 1689 року входив до ліфляндської депутації, яка просила у Карла XI про відновлення правий і привілеїв ліфляндського дворянства. Паткуль з такою прямотою і організаторською наполегливістю, що викликав ненависть короля Карла XI. За різкі дії уряду він був засуджений в 1694 році до відсічення правої руки і конфіскації майна, але встиг втекти.

          Після того, як клопотання вже перед Карлом XII стосовно скасування вироку залишилися марними, Паткуль вступив у 1698 року на службу до курфюрста саксонського і короля Польщі Августа II і мав сприяти висновку союзного договору між Саксонією, Польщею й Росією проти Швеції.

Не знайшовши спільної мови з наближеними курфюрста, Паткуль в 1702 року перейшов на службу до Петра I. Ввесь поглинений думкою помсти шведському королю, він використовував Росію для досягнення помсти та значною мірою йшов всупереч намірам Петра.

Річ полягала у тому, що став саме Паткуль встановив проекти Преображенського договору. За його планом, у якому ясно проглядалося відстоювання прибалтійсько-німецкого дворянства, під час розподілу шведських володінь у Прибалтиці, Росії відводилася досить пасивна роль. Паткуль хотів поразки Швеції, але боявся посилення Росії. У меморандумі Августу II від 7 квітня 1699 р. він писав: «Треба побоюватися, щоб цей могутній союзник не вихопивз поля зору, потрібно йому довести исторією і географією, що він має обмежитися одною Інгерманландією і Карелією»

[24, с. 613]

1.1. Укладання Преображенського договору

          Підписантами преображенського договору стали цар Петро I і виступаючий від імені короля Польщі й Саксонії Августа II Йоганн фон Паткуль. Укладання договору розвивався обстановці таємних переговорів підмосковному Преображенську. 21 листопада 1699 року союзний вдоговір було підписано, причому Август II виступав де-юре як саксонський курфюрст (Річ Посполита приєдналася до союзу лише у 1704 року). Договором встановлювалася «правдива і стала дружба та сусідство» і взаємні зобов'язання у спільній війні проти шведів. Договір передбачав ліквідацію шведського панування над східною Прибалтикою і передачу Ліфляндії та Істляндії Августу II, а Інгрії і Карелії – Росії.

На той час і датський король ратифікував запроваджений Петром пункт союзного договору і навіть підтвердив союз. Цьому чимало сприяв і Паткуль, що з метою умовити короля Данії особисто відвідав їх у Копенгагені. 30 квітня 1700 року договір з Данією ратифікував і Петро, причому він підписав обидва двосторонніх договори з Росією особисто: це нововведення підвищувало статус переговорів [12].

1.2. Петро закінчує Турецьку кампанію

Тепер потрібно сказати про питання турецької кампанії, щоб простежити, як Петро вирішував проблему південної політики Росії напередодні задуманої великої північної кампанії. Ще в ході Великого Посольства Петро зрозумів, що швидко знайти союзників для війни проти Туреччини серед Європейських держав вдасться.

Перебуваючи Голландії, Петро говорив про допомогу Росії у війни з Османською імперією, але союзники відхилили пропозицію Петра. Міжнародні відносини характеризувалися тим, що уряди західноєвропейських країн гарячково готувалися до війни за іспанську спадщину. Австрія поспішала звільнити собі руки укладанням союзу із Туреччиною. Намагання Росії домогтися згоди союзників на продовження війни наштовхнулися на запеклу протидію представників Австрії, і навіть Англії й Голландії, хто був зацікавлені у залученні сил Австрії до боротьби за іспанський трон. Австрійський імператор почав мирні переговори із Туреччиною, не турбуючись про інтереси ні Росії, ні Польщі. Резидент А. Нікітін з Лондона доносив Петру I, що «про мир особливо клопочеться англійський король, прийняв він, на прохання султана, посередництво, разом із Голландиею» [27]. Після домовленостей Петра імператор Австрії щодо союзу з Османами обіцяв не робити нічого без угоди з Росією. Переговори ці були закінчено, оскільки Петро отримав звістку про стрілецький бунт і поспішив у Москву. Він встиг побувати і у Венеції, а метою поїздки туди також були, пов'язані з пошуками союзників. Дорогою до Москви Петро бачився з королем польським Августом II й тут домовився з нем щодо війни з Швецією. Але розпочати цю війну Петро міг, лише заключивши мир із Османської імперією на це тепер було звернено всю його увагу.

Закінченням війни із Туреччиною московська дипломатія почала опікуватися в 1699 року, і у Карловиці було укладено перемир'я з османами, яке, проте, не могло забезпечити надійного тилу для намічуваної північної кампанії Петра.

Результатом Азовских походів Петра став конгрес у Константинополі. Російська сторона зажадала від Османської імперії віддати Керчь й всі володіння   по берегу Азовського і Чорного морів, які перебували у російських руках. Османи не погодилися, і лише після погроз та розпочатих воєнних дій вони уклали перемир'я на два роки. Цим перемир'ям Петро скористався щоб розробити план з встановлення остаточного миру. У Константинополь відправили дяка Омеляна Українцева. Щоб справити на османів більше враження, він поплив військовому кораблі «Фортеця», у супроводі цілої ескадри кораблів на чолі з адміралом Головіним. Для успіху його місії посилається посольство на чолі з Андрієм Матвєєвим до Голландії. Його завдання полягало у тому, щоб спонукати Генеральні штати надавати через свого посла Константинополі сприяння переговорам про взяття миру із Туреччиною. Матвєєв мав постаратися докласти всіх можливих зусиль щодо залучення Голландії набік Росії у війні проти Швеції чи, хоча б домовитись про неукладання можливого союзу Голландії зі Швецією. Вплив на Голландію означав це й вплив на Англію [12].

Напередодні переговорів Константинополі у Європі все-таки просочилися чутки про війну Росії проти Швеції. Тим самим європейські монархії ще більше стали зацікавлені у Туреччині як противазі Росії, щоб остання не вступила у війну зі Швецією. Європа підштовхувала Туреччину до війни, і Петро бачив це. Але військова акція - демонстрація Петром  російського флоту - стало дуже ефективним засобом впливу на Туреччину.

Переговори тривали дуже довго, з 17 листопада 1699 року до червня 1700 року. Оскільки султан був «тінню Бога», те з його аргументами сперечатися було важко. Якогось моменту виникла загроза війни із Туреччиною, і Петро спішно переправив кораблі з північних напрямів на південь. Також довелося відправити послів до Стокгольма запевнити шведів у можливих мирних намірах Росії. Каменем спотикання стала доля дніпровських містечок, якими Росія аж ніяк не хотіла поступатися Туреччині, тому що ці містечка означали фактичний контроль над гирлом Дніпра, з яких легко можна вийти в Чорне море. Для Турків ж Чорне море було «як чиста і непорочна дівиця, до якої ніхто доторкатися не сміє» [12]. Зрештою Росія поступилася туркам містечками, проте її поступка була вимушена і стратегічна та говорила про зміну вектора російської зовнішньої політики з південного на північний.

У липні 1700 року було встановлено перемир’я з Туреччиною на 30 років, за яким Азов і новозбудовані Петром міста - Таганрог,Петро- павловськ, Миюс - залишилися у складі Росії. Від домагань на Керч Росія відмовилася. Петро тільки і чекав цього. Коли 8 серпня він нарешті дістав листа від Українцева звістку про в укладання миру з Османської імперією, їм відразу ж віддали наказ про мобілізації військ для походу на Швецію.

Розділ 2. ПОЧАТОК ВІЙНИ.

2.1 Початок війни. Датська кампанія Карла XII

Карлу XII потрібно було вивести із війни короля Данії Фредеріка IV, оскільки Данію Карл цілком логічно вважав однією з найнебезпечніших ворогів в Північному Союзі, хоча б в силу близькості Данії та довгої історії їхніх протистоянь зі Швецією.

Карл почав війну саме з датської кампанії. У низці територіальних війн, що проходили протягом XVII століття між Швецією і Данією, остання втратила значну частину земель, зокрема області, контролюючі протоку між Ютландским і Скандинавским півостровами. Спроба короля Данії Крістіана V повернути область Сконе (найпівденніша частина Швеції) в 1675 року успіхом не увінчалася.

Реваншистськи налаштована Данія не сприймала серйозно 18-річного короля Швеції Карла ХІІ і розраховувала на допомогою Саксонії й Росії - соратників по Північному союзу - відвоювати нарешті жадані шведські території.

Армія, створена Карлом XI, стала армією Карла XII, і за словами шведського історика Інгвара Андерссона, на той час була зразковою. Це була «безумовно одна з найдосконаліших військових машин, що будь-коли існували». Для швидкого збору військ розробили старанно продумані плани мобілізації, які забезпечували швидке розгортання і зосередження головних сил в обраному командуванням пункті до відправки у провінції, розташовані на той бік Балтійського моря [1, з. 241].

Того 1700 року 16-тисячная датська армія на чолі з Фредеріком IV втрутилася у Гольштейн. Датчани взяли фортецю Гузум і взяли в облогу Тоннінген. Після окупації Гольштейна було заплановане захоплення Померанії.

Карл XII несподівано для противників заручився допомогою від Великої Британії та Голландії. 24 липня 1700 року його армія з британо-голландською підтримкою обложила фортецю Копенгаген. Настільки серйозна фортеця, як Копенгаген, могла захищатися дуже довго. Але вона була не підготовлена до оборони. Потужній армії Карла XII, чисельністю 15 000 чоловік, датчани могли протиставити трохи більше 4000 солдатів, а датський флот був заблокований в гавані основною частиною шведської ескадри. Карл XII пригрозив зруйнувати місто, якщо датчани відмовляться підписати мир на його умовах. Датчани вимушені були прийняти ці вимоги з огляду на безвихідне становище і поступилися.

В серпні 1700 року, між Швецією і Данією було підписано мирний договір, яким остання відмовлялася від союзу з Саксониєю і Росією, визнавала незалежність герцогства Гольштейн і зобов'язувалася сплатити Швеції витрати датської кампанії. Датчани також зобов'язалися не надавати допомоги ворогам шведської корони.       Отже, Швеції вдалося на шість років вивести  із війни одного зі своїх противників, убезпечити свій тил і вивільнити війська для перекидання в Прибалтику проти російської армії.

Петро усе ж таки прагнув розширити антишведский союз через залучення до нього Бранденбурга. Передумови для цього були, оскільки курфюрст Бранденбурга в 1697 року наполегливо пропонував Петру укласти наступальний союз проти Швеції. Але тоді ця пропозиція була передчасною адже Росії знаходилась у стані війни із Туреччиною. І ось, після датської катастрофи курфюрст Бранденбурга став відмовлятися від союзу, вважаючи, що його спіткає доля Данії, хоча попри відмову Фрідріх III висловлював усіляку дружелюбність до Росії. Насправді ж ще набагато раніше при зустрічах із Петром Фрідріху у Відні запропонували задовольнити його давнє домагання і дати привабливий титул прусського короля Фрідріха I. Усе це гарантувалося за участь його військ у антифранцузькій коаліції у війні за іспанську спадщину. Тож не дивно, що пріоритети Бранденбурга були спрямовані над бік Росії.