Північна війна і Україна

У 1958 р. побачила світ книга Є. Тарле (у 1966 р. перевидана французькою мовою) «Северная война и шведское нашествие на Россию», де автор давав оцінку Петру І як великому полководцю та всіляко принижував Карла ХІІ, який, на його думку, був надзвичайно самолюбивим. Разом з тим, Є. Тарле одним зперших в радянській історіографії намагався пояснити політичні та військові причини відходу І. Мазепи від зверхності царя. На початку 1960-х рр. була опублікована книга про життя та творчість М.Ломоносова, який також давав оцінку діям українського гетьмана . У той же час А. Дуденкова здійснила дослідження історизму поеми Ломоносова про «Петра Великого». П. Єпіфанов опрацював відому історичну працю П. Шафірова60, а Е. Вінтер, О. Кузьмін, О. Просіна дослідили різні аспекти творчої діяльності Ф. Прокоповича 61, О. Ніколаєва вивчила питання джерельної бази творів І. Голікова62, а Л. Гольденберг видав монографію, що присвячувалася біографії одного з визначних діячів XVIII ст., який написав працю про Петра І – Ф. Соймонова .

Потрібно звернути увагу й на видання І. Бадалич та В. Кузьміна, де розглядаються пам’ятки російської шкільної драми XVIII ст. Ці драми, в переважній більшості, писалися церковними діячами – вихідцями з України. У їхніх текстах згадувалося й про політичну діяльність під час Північної війни

гетьмана І. Мазепу.Т. Майкова розпочала опрацьовувати військові «журнали»

початку XVIII ст. та досліджувати історію складання «Гистории Свейской войны» у зв’язку з політикою Петра І. О. Морозов дослідив метафоричність та алегоричність церковних творів Стефана Яворського у контексті російської літератури66, І. Мартинов здійснив порівняльний аналіз трьох редакцій «Службы благодарственной о великой победе под Полтавой» . До питань розвитку російської літератури протягом XVIII ст. звертаються І. Серман, А. Дьомін та О. Морозов. Як пам’ятку літератури дослідила «Историю Росии» Федора Полікарпова Г. Моісєєва 69, вона ж прослідкувала вплив давньоруської літератури на формування історичної думки в авторів XVIII ст.

 Відображення суспільно-політичної проблематики та вітчизняної історії в російських журналах першої третини XVIII ст. було розглянуто в кандидатській дисертації В. Свещенко. В. Нічик опублікувала грунтовну біографію Феофана Прокоповича . У 1970-х рр. побачили наукові збірки, присвячені панегіричні літературі досліджуваного часу, «новим рисам» в російській літературі та загалом добі Петра І. Початок 1980-х рр. відзначився виходом курсу лекцій з російської історіографії від давніх часів до кінця XVIII ст. А. Шапіро, яка витримала кілька видань. Провідний радянський історіограф в своїх лекціях виділив окремий період «Петровские реформы и русская историография», де писав: «В первой четверти XVIII в. в России предпринимались шаги к расширению источниковедческой базы исторических работ. Помимо включения в «Гисторию Свейской войны», в книгу Шафирова и в записки Куракина копий и подлинных документов заслуживают внимания и специальные указы Петра Великого об отыскании, копировании и сохранении исторических источников. В 1720 г. он предписал губернаторам и вице-губернаторам «во всех монастырях и епархиях и соборах

прежде жалованные грамоты и другие куриозные письма оригинальные, такожде и исторические рукописные и печатные книги пересмотреть и переписать» для присылки в Сенат. А через два года велено было прислать в Синод для снятия копий «древних лет рукописные на хартиях и на бумаге церковные и гражданские летописцы, степенные, и хронографы и прочие» источники, хранившиеся в епархиях и монастырях».

Відомий радянський дослідник Л. Пушкарьов розглянув «ідеологічну підготовку» реформ Петра І 76. Т. Семенова звернулася до висвітлення культурного життя та побуту в Росії упершій половині XVIII ст. У кандидатській дисертації, присвяченій розгляду образу Петра І в російській літературі та суспільній думці      С. Мезін зробив висновок, що «уже современники сделали первые попытки запечатлеть и оценить события петровского времени. К концу столетия значительно возрастает количество мнений и отзывов, обогащается, становится разнообразным их идейное содержание. Сосредоточив своё внимание на личности реформатора, авторы ХVШ века были, как правило, далеки от научно-исторического анализа, находились в прямой зависимости от тех или иных политических идей».

Цей історик також проаналізував тему висвітлення Полтавської битви в творах Феофана Прокоповича та відзначив, що той, окрім іншого, мав особистий інтерес зображати у негативному світлі українського гетьмана І. Мазепу. Окрім того, саратовський історик С. Мезін підготував дослідження про історика XVIII ст. І. Голікова. У той же час І. Лосієвський вивчив питання про збереження рукописних творів І. Голікова, а В. Гребенюк вивчив питання характеристики Петра І попередниками, сучасниками та послідовниками Михайла Ломоносова.

У 1990-х рр. М. Самарін проаналізував проблеми розвитку російської історичної науки у XVIII ст., відзначаючи великий внесок в її становлення Петра І та його сподвижників, в т. ч. українців Ф. Прокоповича та С. Яворського. Це підтвердив і О. Буранок в статті про взаємодію української та російської культури за доби Петра І, а М. Федотова в розвідці про українські проповіді Дмитра Ростовського. Огляд збірника наукових праць «Царь и царство в русском общественном сознании» зробив сучасний український історик Д. Рибаков, де охарактеризував статті Я. Щапова, А. Горського, А. Мельник, І. Тарнопольської, Л. Пушкарьова, О. Усенка, О. Агєєвої, Е. Марасінової у контексті подачі рецепції образу російського самодержця в суспільній свідомості різних верств російського населення, в т. ч. й тих, хто творив історичні праці протягом XVIII ст.

Л. Сазонова в розвідці «Панегиристы о гетмане Иване Мазепе» зазначала, що «После того, как в октябре того же 1708 г. он перешел на сторону шведского короля Карла XII, началось сокрушение кумира, зачастую теми же авторами, которые курили ему фимиам. Стефан Яворский, Феофан Прокопович, Иоанн Максимович, бывшие прославители Мазепы, выступили тепер в роли его хулителей. Измена государю и переход Мазепы на сторону Карла воспринимались как вероотступничество…

Панегирический дискурс сменился дискурсом анафематствования, использующим по существу тот же риторический потенциал, однако с противоположным знаком. Имена-концепты, содержащие положительную оценку Мазепы (Соломон, Гедеон, Иисус Навин, Алкид, Марс, Ганнибал, Юпитер и т.д.), уступили место именам-концептам отрицательным и прозвищам…». Окрім цього, Л. Сазонова стверджувала, що на оцінку участі України у Північній війні та характеристику І. Мазепи істориків та літераторів XVIII ст. вплинуло проголошення церковної анафеми гетьману. Вчена відзначила, що панегіристи у своїх творах широко використовується засіб контрасту, а саме протиставлення добродійств Росії злочинствам Мазепи та зображення горя Росії з цього приводу, або протиставлення Мазепи до «зради» і після неї. При цьому звинувачення Мазепи завжди здійснювалося на тлі прославлення Петра. А використання біблійних образів (винограду, Датана, Корея, Авірона, Юди, Каїна, Ірода) вказує на те, що в основу образної системи поезій були покладені промови С. Яворського, Ф. Прокоповича та інших церковних діячів періоду анафемування, які намагалися довести необхідність церковного прокляття і шукали йому аналогів у Біблії.

Саме на початку 2000-х рр. історики почали звертати прискіпливу увагу на питання міфологізації російської історії за часів Петра І. Про ідеалізацію Петра І «анафемування» І. Мазепи в історичних та літературних творах почала писати канадський історик російського походження О. Погосян. Зокрема, у дослідженні професора Альбертського університету «Иван Мазепа в русской официальной культуре 1708–1725 гг.» відзначалося, що «оценки Мазепы в официальных источниках петровской эпохи неизменно отрицательные. Но даже оценки, заключенные в манифестах и универсалах самого Петра, оставаясь отрицательными, заметно меняются со временем».

Сучасний російський історик П. Кротов вивчив джерела міфотворчості творів таких відомих петрознавців XVIII ст. як П. Крекшин та А. Нартов. П. Кротов розкрив роль П. Крекшина у міфологізації Петра І та його ролі в Північній війні 1700–1721 рр. А ось як вчений оцінював проблему міфологізації Полтавської битви: «процесс освобождения от некоторых историографических мифов, рожденных в Век Просвещения, как видно, продолжается и ныне. Как это ни удивительно, до настоящего времени одна из самых знаменитых в мировой истории битв, Полтавская 1709 г., остается в немалой степени мифологизированной. Со времени генеральной баталии под. Полтавой прошло почти три столетия, но литературная природа происхождения ряда мифов, выдающихся в современных трудах за реальность, до настоящего времени не раскрыта».

При цьому у російській історіографії, починаючи з XVIII ст., міфологізували не лише образ Петра І, але і його ситуативного супротивника І. Мазепи. З цього приводу у своїй кандидатській дисертації Н. Бугаєва зазначала, що «прижизненная история Петра создавалась при его непосредственном контроле и представляла собой повествовательное изложение, носящее ярко

выраженный панегирический характер. …Среди апологетов петровского царствования второй четверти – середины XVIII века, чьи труды способствовали распространению «петровського мифа» – В.Н. Татищев и М.В. Ломоносов». Прижиттєва історія діяльності Петра І, в т. ч. і під час

Північної війни, створювалася в першій чверті ХVIII ст. безпосередньо при участі і контролі самого царя і таким чином мала яскравий патріотичний характер. Поза тим саме установки офіційної історіографії того часу сприяли формуванню в суспільній свідомості ідеалізованого образу першого імператора та своєрідного культурно-історичного міфу про Петра І як «преобразователя», «творца», «реформатора», що привів Росію «изнебытия к бытию». Л. Чорна проаналізувала глорифікований образ Петра І в панегіриках українця Йосифа Туробойського.

Про ідеї «нової» та «старої» Росії в доробку авторів XVIII ст. писав у своїй праці Ю. Стенник.

У 2003 р. у Санкт-Петербурзі вийшов унікальний збірник наукових праць, де було розміщено праці істориків XVIII ст., републікований доробок істориків XIX – початку XX ст., а також статті сучасних російських вчених. При цьому організатори видання намагалися подати різні точки зору на Петра І як реформатора російського суспільства. У рубриці «Рефлексия» було подано твори: Феофана Прокоповича «Слово на погребение всепресветлейшего державнейшего Петра Великого»; Михайла Ломоносова «Слово похвальное блаженныя памяти государю императору Петру Великому»; М. Щербатова «Рассмотрение о пороках и самовластии Петра Великого» та І. Голікова «Статьи, заключающие в себе характеристику Петра Великого и суждения о его деятельности». У рубриці «Рефлексия рефлексии» були розміщені статті К. Бестужева-Рюміна, Ор. Ф. Міллера, С. Платонова, А. Кізиветтера, Є. Шмурла та Д. Ліхачова, а в розділі «Контекст» – О. Кара-Мурзи та Л. Полякова. У додатку до збірника розміщено «Материалы к библиографии о Петре Великом, его деяниях и его времени». Ще один збірник, присвячений життю та діяльності Петра І було видано в 2007 р., де було надруковано статтю В. Живова про

С. Яворського. Наступного, 2004 р., була нарешті видана «Гистория Свейской войны» з вступними статтями О. Преображенського та Т. Майкової. При цьому остання розглянула історію створення цієї праці та вказала на «український слід» (Ф. Прокоповича) в її написанні. Відомий український історик О. Толочко видав книгу в якій проаналізував джерела творення праці сучасника Петра І Василя Татіщева. У тому ж році у Владивостоці вийшов підручник О. Сидоренко з російської історіографії давньої та нової доби. У розділі «Становление и развитие профессиональной исторической науки в России (XVIII в.) автором було розглянуто такі важливі для вивчення нашої теми підрозділи «Петровские реформы, их влияние на формирование исторической науки», «Первые исторические работы начала

XVIII в.», «Исторические труды В.Н. Татищева», «Историография второй четверти и середины XVIII в. (немецкие ученые, историки на русской службе). М.В. Ломоносов» та «Просветительская историография во второй половине XVIII века». У посібнику викладачів Казанського університету вивчаються такі теми як «Российская историография первой четверти ХVIII в.», «Преобразования Петра I и их роль в развитии исторических знаний. Правительственные мероприятия по собиранию исторических источников, организации архивного дела», «Исторические труды Ф. Прокоповича, П. Шафирова, А. Манкиева, В. Татищева».

У 2006 р. Ю. Стенник у вступній статті до збірника «Петр I в русской литературе XVIII века» зазначав: «Сам процесс осмысления фигуры Петра I в литературе представляет собой любопытный феномен мифологизации исторической личности, начавшейся уже при жизни великого монарха и продолжающейся

до сих пор. Литература XVIII в. представляет собой самый ранний этап названного процесса, когда еще были живы современники дел Петра I, очевидцы событий. Писатели последующих поколений, жившие уже в новых изменившихся условиях, могли воочию оценить плоды реформ Петра I. Те свидетельства о Петре, которые несла литература XVIII в., составили по существу основную «базу данных», формировавшую представления о Петре I у людей позднейших епох». У зв’язку з таким висновком вченого можна зазначити, що на основі оцінок сучасників Північної війни формувалися й пізніші оцінки місця та ролі України у тих подіях.

У доповіді директора Російського державного архіва давніх актів М. Риженкова на засідання Наукової ради РДАДА з нагоди 300-річчя Полтавської битви 1 жовтня 2009 р. було проголошено таке: «Обращаясь к ситуации с публикацией в России источников о Полтавской битве, мы видим, что она имеет едва ли не более давнюю историю, чем труды историков об этом событии. Начало было положено самим царем-реформатором, который рассматривал это дело как политическое. …Петр придавал большое значение идейному обоснованию проводимой им внутренней и внешней политики, видя в исторических знаниях одно из могущественных средств формирования общественного сознания в стране. …Трудно сказать, какое направление приняла бы историческая мысль в России, если бы не розразилась Северная война. Однако ясно одно: война хотя и отвлекала от мирных дел (в том числе ученых), но не явилась непреодолимым препятствием в создании исторических трудов. Более того, можно утверждать обратное: война во многом подтолкнула Петра I к занятиям историей России, прежде всего, современной ему историей».