Північна війна і Україна

Стратегічним прорахунком шведського командування були дії на півночі України, які призвели до втрати Стародуба. Полковник Скоропадський, прихильник Мазепи, не маючи можливості з’єднатися з гетьманом, мусив скоритися Петрові І. Батурин, перетворений Мазепою на потужну фортецю, завдяки сильному гарнізонові й значній артилерії витримав перший штурм Мечникова, але був здобутий через зраду старшини Івана Носа. Увірвавшись у гетьманську столицю, московські війська вчинили нечувану різанину, знищивши не тільки козаків, а й усе цивільне населення міста включно з немовлятами. А поза тим у Батурині знаходилися гетьманська скарбниця, артилерія, припаси продовольства, які б могли придатися шведам.

Батуринська катастрофа була великим ударом і для всієї Мазепиної справи. З неї почалося винищення по всій Україні прихильників гетьмана, зокрема серед старшини. У Лебедині діяв спеціальний суд, на якому українців тортурами змушували признатися у "зраді", а потім страчували. Тільки в Лебедині загинула майже тисяча українців. Згодом репресіям було піддано й жителів міст і сіл, які гостинно зустрічали шведів і чинили опір російському військові.

Узимку 1708 року запеклі бої точилися на півночі України, але вирішальна битва відбулася лише всередині 1709 року під Полтавою. Взимку Карлові ХІІ вдалося розгромити московську кінноту, та через відлигу він мусив повертатися зі Слобожанщини.

Другим успіхом Карла ХІІ і Мазепи був перехід на їхній бік запорожців на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком, адже протягом усього гетьманування Мазепи запорожці постійно були в опозиції до нього як до провідника кріпосницьких поглядів, не сумісних з демократичним ладом Запоріжжя. Боротьба за волю батьківщини поєднала запорожців з патріотичною старшиною. Запорожці завдали кількох поразок московським частинам і з’єдналися з гетьманом та шведами. Натомість московське військо завдяки перекинчикові Г.Галагану і його компанійцям зуміло після затятого бою оволодіти Чортомлицькою Січчю (14 травня 1709 року) і містечком Переволочною. Після Батурина це був великий удар спільній шведсько-українській справі. Винищивши цивільне населення, зруйнувавши козацькі укріплення і оволодівши стратегічно важливими пунктами (внаслідок цього від України були відрізані татари, що виявили готовність виступити проти царя), царське військо, крім того, відтяло Карлові ХІІ й Мазепі можливий шлях відступу. Знищення річкового флоту не дало змоги союзникам біля Полтави переправити через Дніпро більшість війська й перетворило тактичну поразку на стратегічну.

З початком травня шведи почали облогу Полтави. Метою Карла ХІІ було викликати росіян на вирішальну битву. Адже сувора зима завдала великих втрат шведській армії, відчувався брак харчів, фуражу, боєприпасів, отож затягування війни просто знищило б шведську армію. Сама битва відбулася 27 червня (8 липня) 1709 року й мала фатальні для шведів і України наслідки.

За шведськими підрахунками, Карл ХІІ виставив лише 18 тисяч боєздатного війська, натомість Петро І мав 40-тисячне військо. Козаки в бою участі не брали. Щоправда, шведські солдати мали кращій вишкіл, але й російська армія була вже не та, що десять років перед тим під Нарвою. Росіяни мали удвічі більше артилерії, у війську було багато європейських генералів і офіцерів, та й Петро І виявив себе добрим полководцем.

А Карл ХІІ не зміг особисто керувати битвою, бо напередодні був тяжко поранений і його носили на ношах. Генерал Реншільд, якому Карл ХІІ доручив командування, припустився кількох помилок, і шведи, попри мужність війська, зазнали поразки. Щоправда, вони втратили всього 5 тисяч жовнірів, але, провадячи організований відступ, потрапили у безвихідь під Переволочною і значна частина армії капітулювала. Карл ХІІ з рештою шведів і Мазепа й Гордієнко з козаками відірвалися від погоні і знайшли притулок на турецьких землях.

6 липня 1709 року Мазепа  і Карл ХІІ були в Очакові, а 1 серпня перейшли до Бендер, де турецький уряд призначив  їм місце перебування. З Мазепою  були тільки Орлик з родиною, Ломиковский, Войнаровський, Горленко, Мирович, Герцик, Гордієнко і ще  кілька старшин. Гетьман прибув до Бендер вже зовсім хворий і не вставав з ліжка. Сили шведів не були вичерпані: Карл ХІІ чекав нових військ зі Швеції і хотів продовжувати війну з Петром. Мазепа вірив у можливість укласти коаліцію серед держав для боротьби з Москвою.

21 вересня 1709 року в Бендерах  упокоївся Іван Мазепа. Поховано  гетьмана спочатку біля Бендер, а пізніше перенесено його  останки до монастиря в Галиці. З ним зійшов зі світу один з найвидатніших діячів України, людина виняткових адміністративних та дипломатичних здібностей. Він прагнув створити з України незалежну державу західноєвропейського типу, з абсолютною владою правителя - гетьмана чи князя. Україну хотів він піднести на високий рівень культури.

Для України це була колосальна катастрофа. Її визвольні плани зруйновані. Але ім’я Мазепи залишилося для дальших поколінь символом боротьби за незалежність України.

3.1. Українсько-шведський союз 1708 року

Гетьман Іван Мазепа, прагнучи визволення України з-під влади російського царя шляхом укладення угоди зі Швецією, добре розумів, що шлях до такої угоди є дуже довгим і нелегким. Коли півстоліття тому Б.Хмельницький та І.Виговський почали домовлятися зі Швецією, українська козацька держава, внаслідок національно-визвольної революції й військової перемоги над Польщею, була незалежною державою, що провадила цілком самостійну зовнішню політику, вістря якої було скероване проти Польщі. Зовсім інша ситуація була на початку XVIII ст. – Україна була під зверхньою владою московського царя й змушена була воювати проти Швеції на боці Москви. Тим часом і Швеція, і Московщина були в союзі з Польщею: перша — з Польщею Станіслава Лещинського; друга — з Польщею Августа II. Отже, шлях української політики до Швеції йшов через Польщу.

Цьому на перешкоді був союз авґустівської Польщі з Росією. Але ситуація різко змінилася, коли 1706 р. внаслідок Альтранштадтської угоди Король Август зрікся польської корони і Польща фактично перейшла до шведського табору, а більшість польських маґнатів визнала Короля Станіслава Лещинського. Це, очевидно, підсилило пропольські («гадяцькі») настрої серед старшинської верхівки, але разом з тим збільшило небезпеку польських зазіхань на українські землі, яку Мазепа чітко розумів. Саме в цей момент виникла потреба змінити дотеперішню тактику гетьманської дипломатії: зберігаючи лояльно зв’язок з Росією, посилити переговори зі Станіславом Лещинським, щоб, на випадок перемоги польсько-шведської коаліції, домовитися з Польщею про забезпечення державних прав України в системі Речі Посполитої; а водночас — і це було нове в політиці Мазепи — нав’язати стосунки безпосередньо зі Швецією. Останнє найбільш цікавило Гетьмана, але вимагало якнайбільшої обережності і найсуворішої конспірації. Віднині шлях до Швеції йшов саме через “станіславівську” Польщу, і не дивно, що головним завданням гетьманської дипломатії в 1706-1707 рр. було завершити переговори зі Станіславом Лещинським, розпочаті ще у 1704 р., під час перебування Гетьмана на Правобережжі.

Станіслав Лещинський незабаром після своєї коронації, яка відбулася у Варшаві 4 жовтня 1704 р., надіслав (у жовтні того ж року) свого посланця, шляхтича Вольського, до Мазепи, який стояв тоді під Замостям. Гетьман, щоправда, не скористався його пропозицію, затримав Вольського, а листи Короля відіслав до Москви. Але в листопаді 1705 р. відновлюються зносини між Станіславом і Мазепою. Це сталося після Варшавської угоди 1705 р., яка  в пункті 8 передбачала поверненню Польщі “втрачених нею східних земель”, тобто Лівобережжя України (Гетьманщини). Гетьман, який перебував тоді в Дубні, близько познайомився і покумився в Білій Криниці з княгинею Ганною Дольською (першою дружиною князя Вишневецького). Княгиня була рідною тіткою Станіслава Лещинського, й вона стає головним посередником у подальших переговорах Гетьмана з Королем Станіславом, а згодом і з Карлом XII, з яким Дольська була знайома особисто.

Нарвський договір 1704 р. між Росією і Польщею був підтверджений 30 березня      1707 р. у формі взаємних ґарантій. Не відкриваючи тим часом старшині своїх справжніх намірів, Мазепа домовлявся з Лещинським про об’єднання України з Польщею й Литвою на засадах Гадяцької унії. Питання про це принципово вирішене було вже у вересні 1707 р. У шифрованому листі княгині Дольської, одержаному Мазепою у Києві 16 вересня 1707 р., був укладений також лист від Станіслава Лещинського, в якому Король обіцяв «прийняти козаків по-батьківськи та задовольнити їх бажання».

Ці переговори були завершені десь на початку 1708 р. укладенням формальної угоди між Гетьманом і Королем Станіславом Лещинським. На підставі цієї угоди Україна мала злучитись з Польщею як Велике князівство на таких самих основах як Велике князівство литовське, в його склад мали ввійти Правобережжя та Лівобережжя з Сіверщиною.

Угода зі Станіславом Лещинським була важливим тактичним маневром Мазепи, що мав неабияке значення для тогочасної української політики. Передусім ця угода виводила Україну з антишведської коаліції й бодай формально забезпечувала її від воєнної руїни на випадок переможного руху шведів на схід.

Карл XII спочатку дуже обережно, навіть негативно поставився до справи переговорів з Гетьманом Мазепою, який був загальновідомий як прихильник Царя Петра І та його зовнішньої політики. Так чи інакше Мазепа щільно пов’язував українсько-польську угоду зі своїми планами союзу зі Швецією.

Договір Мазепи зі Станіславом Лещинським дуже вплинув на ставлення шведського Короля до пропозицій з боку Гетьмана. З одного боку, перехід Мазепи на бік Швеції позбавляв Петра І допомоги українського війська, яке з самого початку Північної війни билося на різних фронтах проти шведів. З другого боку, це створювало загрозу запіллю й комунікаціям російської армії. Але основне, зі шведського погляду, полягало у нібито «добровільному» приєднанні України до Польщі, якій це обіцяв Карл XII в 1703 році, в разі відмовлення її від будь-якого зв’язку з антишведською коаліцією.

Союз України зі Швецією мав за собою поважну історичну традицію. Українські державні діячі, й насамперед Гетьман Мазепа, докладно знали про дружні стосунки України зі Швецією в часи Богдана Хмельницького й Івана Виговського.

Перші спроби Гетьмана Мазепи нав’язати безпосередні зносини з Карлом XII належать до 1706 р. Карл XII віддавна, а особливо після завоювання Польщі й Саксонії, задумував похід проти Москви. Від цього походу взагалі, й зокрема від того чи іншого його напрямку (через Україну чи обминаючи її), багато залежало для України й політики Гетьмана Мазепи. Це питання набуває особливої актуальності в 1707 р., коли пожвавлюються українсько-шведські переговори.

Як було відомо Мазепі, Король Швеції мав вирушити із Саксонії до Польщі, а звідти просто на Москву; коли б Цар, уступаючи, пішов десь набік, то Карл XII і далі, незважаючи на це, буде триматися напрямку на столицю Московської держави, щоб поставити там іншого царя, як це він учинив у Польщі. А до Києва має йти Король Станіслав з польським військом та шведською дивізією Реншильда.

У вересні 1707 р. був у Гетьмана в Києві вінницький ректор Заленський, який у розмові з вищою старшиною запевняв, що їм нема чого боятися, бо «швед не на вас готується, а на Москву». Це відповідало планам Гетьмана, бо забезпечувало йому найвигіднішу, на його думку, для України позицію «вільних рук», конкретно — озброєного нейтралітету в боротьбі між Швецією та Росією.

Ще більше пожвавлюються таємні зносини Мазепи з Карлом XII в 1708р.

Гетьман напередодні свого зриву з Москвою мобілізує всі свої зовнішньополітичні зв’язки і впливи. Він намагається заручитися допомогою з боку Криму, Туреччини, Молдавії та Валахії, православної ієрархії Близького Сходу, донських інсурґентів на чолі з наступником отамана Булавина— Ігнатом Некрасовим, нарешті, навіть з боку тих кіл московської знаті, що були в опозиції політиці Петра І. Все це робилося не тільки на широку міру, але й винятково майстерно. Навіть гра Мазепи з Петром була не дрібними хитрощами «зрадника», а складною дипломатичною грою, де Гетьман передусім і понад усе ставив інтереси України.

Отримавши від Петра І наказ вирушити на зміцнення російського війська під командуванням царя у битві зі шведами під Полтавою, ввечері 28 жовтня 1708 року І.Мазепа у супроводі невеликого загону козаків зустрівся з Королем Швеції. І.Мазепа приїхав до Карла ХІІ з бунчуком та булавою – символами гетьманства. Він дякував Богу за позбавлення від царського рабства. Карл ХІІ запропонував І.Мазепі сісти, через повагу до його віку, а сам розмовляв з ним стоячи. Розмова шведського Короля з Гетьманом тривала до обіду 29 жовтня. За свідченнями очевидців І.Мазепа був людиною “освіченою, добре знав латинську мову, одразу ж сподобався Карлу ХІІ і був запрошений до королівського столу. Після обіду Король пішов у свої покої, а за ним Мазепа з бунчуком і булавою. На знак своєї покірності  королівській волі, він поклав їх до ніг шведського Короля. Згодом, вони попрощалися та І.Мазепа відбув до свого війська”. Під час відсутності І.Мазепи в його ставці в Батурині був наказ – “не пускати росіян, доки Мазепа не повернеться зі шведським військом”.

Після зустрічі з І.Мазепою Карл ХІІ поширив універсал, в якому обіцяв “позбавити Малоросію від польської влади” і переконував народ служити Гетьману Мазепі, оскільки він “вступив в союз зі шведами не через легковажність і не заради власної користі, а через бажання звільнити свою батьківщину”. Цей універсал, складений в оригіналі латинською мовою Гереліном (шведський придворний) і перекладений на українську (очевидно П.Орликом), відіграв велику роль у справі переходу частини козаків на сторону шведів разом з І.Мазепою. Друга українсько-шведська угода була укладена між Гетьманом Мазепою і кошовим отаманом К. Гордієнком — з одного боку, і Королем Карлом XII — з другого боку, 8 квітня (нов. ст.) 1709 р. у Великих Будищах. Доповнюючи угоду 1708 р., вона говорить лише про те, що шведський Король зобов’язується не укладати мирової угоди з Царем, доки не визволить з-під московської влади Україну й Запоріжжя.