Північна війна і Україна

Особливістю дослідження давніх історіографічних пам’яток є те, що, по-перше, вивчення періоду Північної війни проводилося вже сучасниками в історичних, релігійних, публіцистичнолітературних та літературних працях. Звичайно, що історіографією Росії XVIII ст., зокрема, питанням написання історії Північної війни, цікавилися, насамперед, російські вчені, тому переважна більшість наукових праць і майже всі використані джерела мають російське походження. Проте вихідці з України, більшою мірою церковні діячі, зробили значний внесок у дану проблематику. Адже українці Феофан Прокопович, Стефан Явор-

ський, Гавриїл Бужинський, Федір Туманський, Василь Рубан та ін. протягом XVIII ст. активно творили російську історіографію. Вивчення історії Північної війни та проблеми участі в ній України тісно пов’язана з дослідженням діяльності російського царя Петра І, місце та роль якого в історії, історіографії та літературі Росії є надзвичайно міфологізованою та глорифікованою від початку XVIII ст. й до цього часу.

Як відзначав свого часу В. Ключевський, петровська доба протягом довгих років була своєрідним осердям, де зосереджувалася російська історична думка4. Наприклад, в «Материалах к библиографии о Петре Великом», его деяниях и его времени», які були підготовлені в 2003 р. сучасним бібліографом  Д. Євстафьєвим, названо 949 праць, в т. ч. – серійних та багатотомних5.

Звичайно, що ще в доробку російських авторів ХVІІІ ст.(Г. Міллер, І. Голіков та ін.)6 зустрічаються окремі згадки переднаукового характеру щодо оцінки внеску Петра I в історію Росії. Однак на науковому рівні дослідники історії, історії літератури та біографістики почали звертатися до висвітлення питань історіографії своєї країни періоду Північної війни починаючи лише з 40-х рр. ХІХ ст. Однією з перших праць, присвячених дослідженню даного питання, стала стаття видатного історика М. Устрялова «Об исторических трудах Петра Великого». У ній було відзначено значну роль царя Петра І в започаткуванні історичних досліджень на початку XVIII ст.

Про місце і роль російського монарха та його сподвижників в ідеологічному забезпеченні військових і дипломатичних дій своєї країни у війні з Шведським королівством історик розповів також у своїй багатотомній праці «История царствования Петра Великого»8. У тойже час А.Карцов зробив військово-історичний огляд подій Північної війни, де вказав на її перших історіописців –

П. Шафірова, О. Манкієва, М. Щербатова, І. Голікова та ін. 9

В другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. історики Росії почали звертатися до вивчення значення діяльності окремих осіб, які були учасниками та сучасниками Північної війни та залишили про неї відомості у своїх працях. Зокрема, М. Оболенський писав про особливості біографії автора одного з перших авторів книги з історії Росії О. Манкієва10, а Г. Єсипов –автора записок про Петра І П. Крекшина11. Одночасно І. Чистович12, П. Морозов13 та Ю. Самарін14 дослідили історичні ідеї церковних діячів Ф. Прокоповича та С. Яворського. П. Пекарський вивчив діяльність істориків початку XVIII ст. барона Гюйсена та В. Татіщева15. Л. Майков розкрив значення для російської історіографії «записок» А. Нартова16. С. Браїловський вивчив діяльність директора московської типографії за часів Петра І та одного з істориків тієї доби Ф. Полікарпова17, а В. Вальденберг – відомого дослідника петровської епохи, князя М. Щербатова18. Так чи інакше ці дослідники зверталися до

висвітлення у працях зазначених авторів XVIII ст. української проблеми в межах Північної війни загалом та стосунків між Петром І та І. Мазепою зокрема.

С. Соловйов одним з перших в російській історіографії здійснив систематичний виклад історії Росії, в т. ч. російського минулого XVIII ст. При цьому період правління Петра І займав центральне місце в концепції історика. В своїй «Истории России с древнейших времён» він по-суті ідеалізував діяльність цього російського царя19. Одночасно, в працях цього історика знайшли відображення питання перших спроб написання історії петровської доби, ставлення окремих істориків до царських реформ тощо. Історик звертається також до української проблематики.

Зокрема, у характеристиці І. Мазепи С. Соловйов наголошував на тому, що він діяв в інтересах старшини, яка «не давала йому спокою, змушуючи до дій більш рішучих», коли сам гетьман очікував, на якому боці буде воєнний успіх. Поряд з цим неодноразово він вкладав в уста Мазепи промови, де йшлося про

необхідність захисту України. У його баченні, гетьман боявся того, що за шведськими військами прийдуть в Україну російські, що призведе до загибелі України, але, ще не впевнений в перемозі шведів. С. Соловйов все ж таки намагався з’ясувати причини неуспіху гетьмана. Серед них – нерішучість, зволікання І. Мазепи та відсутність підтримки з боку самої України,

народу, який на його думку, був більше наляканий не Батурином, а думкою про союз з поляками і шведами.

Історик російської літератури О. Міллер у середині ХІХ ст. розпочав дослідження висвітлення поглядів авторів XVIII ст. на

діяльність Петра І 21. При цьому особливу увагу він звернув на розкриття питання ідеалізації російського царя М. Ломоносовим, а також негативного ставлення цього видатного вченого XVIII ст. до українського гетьмана І. Мазепи. П. Пекарський здійснив ґрунтовне дослідження науки і літератури за доби Петра І, яке залишається актуальним й до цього часу22. Окрім того, вчений вивчив та опублікував цінні матеріали до історії літературної та журнальної діяльності багатьох культурних діячів доби Катерини ІІ, які в окремих випадках зверталися до спадщини часів Північної війни23. П. Пекарський також зробив огляд й аналіз мемуарної літератури XVIII ст.

З огляду на те, що історію Північної війни розпочали писати церковні діячі

(головним чином, українського походження) цікавою є праця П. Славучинського25.

Багато дослідників (К. Бестужев-Рюмін, Ф. Баяговідов, О. Галкін) зверталося до розкриття особистості російського царя Петра І в історії держави та зародження контроверсійних поглядів на результати його діяльності в різних сферах, зокрема і в історичній думці його сучасників. 26 Так К. Бестужев-Рюмін назвав кілька причин різноманітних поглядів на Петра І в російському

суспільстві та науці, а також визначив два основні напрямки по відношенню до нього – «панегіричне» й «критичне».

Найбільш повно історично-літературні праці XVIII ст. про Петра І розглянув в 1889 р. Є. Шмурло, який також звертався й до висвітлення авторами цих праць образу українського гетьмана І. Мазепи27. Його дослідження мало описово-бібліографічний характер й охоплювала літературу від початку XVIII ст.

До середини XIX ст. Автор був учнем К. Бестужева-Рюміна, а тому також звертався до пояснення причин популярності петровської проблематики. У 1912 р. Є. Шмурло повністю переробив свою ранню працю, наситивши її ґрунтовним джерелознавчим аналізом малознаної літератури28. Ця праця й зараз слугує бібліографічним путівником з вивчення літератури про Петра І. Однак праця має й недоліки. Як відзначав Б. Сиромятников, Є. Шмурло тільки поверхово досліджував історичну проблематику, а також не подав загальної характеристики авторів, яких він цитував.

У 1892 р. в Києві була опублікована праця В. Іконникова, що стала однією з перших узагальнюючих робіт у галузі вивчення російської історіографії30. У ній охоплено період від давніх часів і до XIX ст. включно та зібрано величезний фактичний матеріал з історії історичної науки в Росії. Автор висвітлює історію

створення письмових історичних пам’яток від початку книжкової справи на Русі і до сучасних йому видань, в т. ч. досліджує розвиток історичної справи в Росії за доби правління Петра І. Інтерес до минулого підтримувався на державному рівні, особливо у зв’язку з святкуванням у 1909 р. чергової річниці

Полтавської битви, однієї з основних подій в історії Північної війни. У зв’язку з цим, світ побачив унікальний збірник статей, матеріалів і документів, який розкривав діяльність уряду Петра І 31.

На початку ХХ ст. було видано збірник статей, присвячених діяльності    Петра І, а відомий російський політик та історик П. Мілюков проаналізував основні напрямки розвитку російської історіографії, де одним з перших визначив етапи розвитку історичної думки та вказав на важливість початкового етапу

формування цієї галузі історичної науки в першій чверті XVIII ст. 33

У період між Першою та Другою Світовими війнами праць, які присвячувалися зазначеній проблематиці було небагато. Тут можна виокремити дослідження В. Адарюкова про книги «гражданського» друку в Росії у XVIII ст.34, підручник Г. Гуковськогопро російську літературу XVIII ст. та статтю М. Гудзія про літературну діяльність Ф. Прокоповича та його внесок в російську історіографію 35.

У 1941 р. побачила світ перша узагальнююча праця з російської історіографії М. Рубінштейна36. У ній було відзначено що на початку XVIII ст. закладалися основи творення історичних праць в Росії, а також було розглянуте питання про залежність відношення до перетворень Петра І від ступені «прогресивності» політичних поглядів того чи іншого автора. Цікавий історіографічний огляд здійснив в 1943 р. Б. Сиромятников, який проаналізував погляди авторів XVIII ст., в тому числі Посошкова, Татіщева та Щербатова. Історику вдалося показати основні тенденція в оцінці Петра російськими авторами-сучасниками.

Відомий історик петровської доби М. Кафенгауз у 1944 р. в «Историческом журнале» проаналізував історичні твори, які стосувалися правління Петра І, яка була частиною монографії, де розкривалися міжнародні відносини періоду Північної війни [39]. Наступного року В. Мавродін опублікував книгу про Петра І, яка неодноразово видавалася протягом наступних років. Він порівнював російського царя з шведським королем Карлом ХІІ, який «по сравнению с Петром, заурядным полководцем, хоть и не лишенным достоинств. Петр был выдающимся тактиком и стратегом. Карл был военачальником, Петр – государственным деятелем. Карл выигрывал сражения, Петр - войны. Петр не сразу завоевывал успех, но завоевывал его прочно»[40].

Одночасно український гетьман І.    Мазепа оцінювався в цій книзі ще гірше супротивника Росії, в чому В. Мавродін повторював характеристику, що дав гетьману Ф. Прокопович ще на початку ХVIII ст. У 1947 р. вийшов збірник статей, де розглядалася різнобічна діяльність Петра І 41, наступного року побачило світ Н. Мурзанової про ймовірних авторів та історію публікації

«Марсової книги» на початку.

Найбільш плідним періодом у вивченні російською історіографією XVIII ст. проблем Північної війни, зокрема проблеми «Мазепинської зради», став післявоєнний час в історії Радянського Союзу. Очевидно, що цьому сприяло загальне патріотичне піднесення після перемоги над Гітлером та особисте захоплення періодом правління Петра І комуністичного керівника Сталіна. Вже у дисертаційному дослідженні О. Хромової, яке побачило світ у 1951 р. йшлося про відображення в історичних працях та публіцистиці першої чверті XVIII ст. різних проблем історії Північної війни[43]. П. Берков розглянув публіцистичні твори про Північну війну як такі що складали базу для творення російської журналістики. Ґрунтовний бібліографічний опис книг «гражданського» друку, які видавалися з 1708 до 1725 рр. здійснили в 1955 р. Т. Бикова та М. Гуревич, а вступну статтю до цього унікального видання зробив П. Берков[45]. Л. Бескровний висвітлив історичні пам’ятки, що стосуються періоду Північної війни в межах джерелознавства воєнної історії Росії[46], а

Я. Бетяєв прослідкував розвиток суспільно-політичної та філо-софської думки в першій половині XVIII ст.[47]

Історичні праці про Петра І в своєму курсі лекцій проаналізував відомий історик Л. Черепнін[48]. Він також здійснив характеристику доробку багатьох істориків другої половини XVIII ст., зокрема, М. Щербатова та І. Голікова[49]. Саме в 1950-х рр. на теренах Радянського Союзу розпочинається дослідження ролі окремих авторів XVIII ст. у творенні образу Петра І та дослідженні історії Північної війни. Так В. Грабарь у контексті вивчення історії міжнародного права розкрив значення для російської історіографії праці П. Шафірова[50] .

Л. Петров дослідив «соціологічні» та суспільно-політичні погляди Ф.Прокоповича та В. Татіщева[51], В. Билов розкрив значення праць І. Голікова для вивчення російського фольклору[52], а М. Смірнов-Сокольський звернувся до проблеми авторства «Книги Марсової».

На початку 1960-х рр. побачив світ збірник наукових статей, що був присвячений «віку просвітництва» в російській літературі. Це десятиліття стало визначальним для теми дослідження давньої російської історіографії з огляду на вихід книги С. Пештича «Русская историография ХVШ века» в якій автор ґрунтовно дослідив питання творення історіописання за добиПетра І. Використовуючи величезний архівний матеріал та опубліковані джерела автор вивчив початковий період розвитку російської історичної науки. С. Пештич також розглянув твори про цього російського царя більш та менш відомих авторів. В окремій статті дослідник звернув увагу на аналіз «Гистории Свейской войны» та пошуку її творців .