Північна війна і Україна

Місія Матвєєва, російського посла в Голландії, могла досягти успіху. Матвєєв прибув до Європи, щоб спробувати переконати західні країни піти війною проти Швеції. Відразу виявилася, судячи з вимог Голландії й Англії, що в їх особі Росія придбає собі тільки противників. Проте місія була важлива тим, що робив Петро став отримувати більш оперативну та достовірну інформацію від Матвєєва, що влився у колектив європейських дипломатів найвищих кіл. Петро, приміром, отримав інформацію про нещиру поведінку Августа II, який після перших невдач під Ригою на початку Північної війни хотів укласти сепаратний світ зі Швецією [12].

Петро отримав звістку про підписання Константинопольського мирного договіру з турками, і не знаючи про вихід Данії з війни, оголосив війну Швеції під приводом помсти, на підставі завданої царю образи у Ризі. 22 серпня він вступив із військами з до Нарві, що перебувала Сході Прибалтійського регіону.

Тим часом Август II дізнавшись про швидкий вихід Данії з війни, зняв облогу Риги і відступив в Курляндию. Карл XII перекинув свої війська морем в Пярну, висадившись там 6 жовтня, й попрямував до російських військ Нарві.

Петро І рішуче рухався до Нарви, він жадав помсти. Але воля долі відклала розплату: літо і осінь 1700 року були дуже дощовими, що викликало великі проблеми із забезпеченням армії. Обизи із продовольством ламалися і грузнули, через брак паші вже в поході почався падіж коней, а колони сильно розтягнулися. При підході до Нарви обмундирування солдатів попсувалось і порозривалося по швах, виникла нестача продовольства, солдатів стали мало й погано годувати [4,с. 40].

З жовтня російська армія початку регулярний обстріл фортеці. Зарядів вистачило тільки на два тижні, а ефективність вогню виявилася мінімальною. Позначилася погана якість пороху і недостача крупнокаліберної артилерії [4, з. 42]. На відміну від російського командування, яке вважало, що їм протистоїть 30-тисячна шведська армія, король Карл чудово знав чисельність і місцезнаходження військ противника. Завдяки сильному снігопаду (видимість трохи більше 20 кроків) і сильному вітру в напрямку противника шведам вдалося здійснити несподівану атаку, підійшовши впритул до противника.Також, панікуючі російські офіцери заходилися бити своїх товаришів з армії - офіцерів-іноземців, оскільки у натовпі лунали вигуки «Німці - зрадники!». Російські війська почали панікувати, а та частина військ що зберегла порядок, страждала від відсутності керівництва.

Вранці наступного дня, війська що залишилися та генерали вирішили розпочати переговори щодо капітуляції. Вранці 2 грудня російські війська залишили шведський берег Нарви.

За підсумками бою Петро, роблячи висновки, писав: «Отже, над нашим військом шведи вікторію отримали, що є безперечно. Але слід розуміти, над яким військом таку отримали. Бо один старий Лефортовский полк був, два полки гвардії були тільки в Азова, а польових боїв, паче ж із регулярними військами, будь-коли не бачили інші ж полки, крім деяких полковників, так як офіцери і рядові були рекрути. До того ж через великі грязі провіант доставити було неможливо, і єдиним словом сказати, здавалася уся та справа як дитяча гра була, а військового мистецтва – небуло й видно».

Російська армія зазнала тяжкої поразки, було втрачено значну кількість артилерії, понесені важкі людські втрати, сильно постраждав командний склад. У висловлюванні Петра показані причини, якими бій було програно. Своєчасний аналіз причин невдачі дозволило російському царю надалі уникати великих поразок. Проте після нарвської трагедії російську армію Європі кілька років перестали сприймати як серйозну силу, а Карл XII отримав славу шведського «Олександра Македонського». З іншого боку, ця тактична перемога посіяла насіння майбутньої поразки Швеції - Карл XII повірив, що розбив російське військо надовго і дуже недооцінював їх аж до Полтави. Петро I, навпаки, за поразку під Нарвою, усвідомив необхідність військових реформ і зробив упор на підготовку національних командних кадрів.

Поразка під Нарвою сильно погіршило як військове, і зовнішньополітичне становищі Росії. Кількаразові спроби Петра за посередництва австрійських і французьких дипломатів укласти мир із Карлом результату так і не дали. Це спричинило встановленню тісніших російсько-саксонских відносин. Армія короля Августа, хоч і відступила за Західну Двіну, все ще являла собою велику силу.

В лютому 1701 року у Біржах відбулася зустріч царя російського народу та саксонського лідерів. Переговори закінчилися укладанням Біржайского договору, покликаного оновити антишведський Північний союз. Союзники взаємно зобов'язувалися не укладати сепаратних договорів, і навіть Петро зобов'язався допомогти Августу як саксонському курфюрсту грішми і зброєю. 11 березня 1701 року в військовій раді росіяни й саксонці склали детальний план бойових дій, за яким Август з російським корпусом зобов'язувався у тому році осадити Ригу, тоді як російські війська мали відволікати шведів в Інгерманландії та робити набіги до Фінляндії. Після взяття Риги обидві сторони мали намір виступити до Нарви. На випадок наступу Карла XII на Москву, Август обіцяв послати Росії у допомогу саксонські корпуси.

Дипломатична хитрість Петра тут в тому, що основному договору було докладено і таємний, за яким Петро виявляв бажання приєднати до антишведского союзу Річ Посполиту. Не можна забувати, що Август був і королем Польщі. Петро дав Августу 20 тис. рублів для підкупу польських і литовських сенаторів [23, с. 202].

2.2. Карл XII вступає на територію Польщі

Шведський король прийняв рішення не продовжувати активних воєнних дій проти російської армії, а завдати основного удару по військам Августа II, позбавивши цим Росію чергового союзника. Історики розходяться у думках, було це рішення шведського короля зумовлено об'єктивними причинами (неможливістю продовжити наступ, залишивши на теренах саксонську армію) чи особистою ворожістю до Августа і зневагою до військ Петра. Очевидно, причини можна було б зрозуміти з такого уривку: «Шведський генерал Шліпенбах згадував, що король, що у Нарві, відвів його «у свою спальню, де великий ландкарт був прибитий, де він мені марш у Москві показував, який би, звісно, і учинився, якби короля не відговорили генерали, які розраховували з Польщі великі хабарі взяти, більші ніж із Росії» [31].

Росія в свою чергу жадала того, щоб шведи зав'язнули біля Польщі. Росії цей час потрібний був щоб перепочити - і підготувати війська. Тому російська дипломатія використовувала антишведскі настрої шляхти, щоб втягти Велике Князівство Литовське й Польщу у війну. Магнатерія і шляхта Речі Посполитої розкололися на противників і прихильників шведів. Сапеги шукали підтримки Карла XII, тоді як опоненти - Агінскі і Вишнявицькі - домовлялися з Петром.

Шведські війська, отримавши підтримку з боку Сапегів, вторглися на польську територію України й завдали декілька великих поразок саксонській армії біля Польщі. Навесні 1702 року проросійські магнати уклали угоди з Петром, відповідно до якої власне віддавали свою державу під протекторат царя. Магнати домовилися впустити військо Петра на територію Речі Посполитої - у такий спосіб почали називати свою державу прибічники Петра в польсько-литовскій державі.

Тим часом, сойм Речі Посполитої особливо тривожила війна, яка йшла поруч - в ВКЛ. Сойм вирішив навіть помиритися зі Швецією і скерував до Карла посольство для цих цілей. Але Карл виставив дуже важкі вимоги, і що вони виглядали порожніми та направив своє військо на Польщу. В 1701 року була узята Варшава, в 1702 року здобуто перемоги під Торуньєю і Краковом, в 1703 року - у Данціга й у Познані.

Усередині Речі Посполитої утворилися дві конфедерації: Варшавська (прибічники Карла XII) і Сандомирська (проросійськи налаштована). Варшавські магнати оголосили про обрання новим королем Станіслава Лещинського. У відповідь сандомиряни не визнали Лещинського і уклали угоду з Росією щодо спільної боротьби зі Швецією. У такий спосіб війну виявилася втягнута і Річ Посполита - а російська дипломатія святкувала перемогу.

2.3. Зрадництво Августа II

До 1706 року саксонська армія опинилася у скрутному становищі. Моральний дух саксонських військ став украй низький. Військам не виплачувалася платня, а харчування було поганим, що призводило до повального дезертирства. Важким було і матеріальне становище російського допоміжного корпусу, який відправили до саксонців в 1704 році. Через погане постачання, мундири солдатів перетворилися на лахміття. Єдине, що було ще у повному порядку, - це зброя [3, с. 240].

Несподівано у грудні 1706 року Карл XII висунув у бік зимуючої 35-тисячної армії великі сили. Союзники розраховували дати бій після підходу саксонських підкріплень. Але 2 лютого 1706 року шведи завдали нищівну поразку саксонській армії у битві біля Фрауштадте, розбивши вдвічі переважаючі сили противника. Залишившись без сподівання підкріплення, армія змушена була відступити у Києва. Фельдмаршал Огильві зумів здійснити блискучий маневр, скориставшись розтином річок. Карл, не очікував такого, через два тижні зумів зібрати армію виступити навздогін.    Через весняне бездоріжжя шведська армія застрягла в Пінских болотах і король        відмовився від подальшого переслідування. Натомість перекинув свої сили на винищування міст і фортець, де були польські і козацькі гарнізони.

Завоювавши значну частину Польщі, Карл вирішив піти на територію Саксонії, цим остаточно подавивши Августа II як государя цих земель (з Польщею, і Саксонії). 24 вересня 1706 року Август II змушений був у таємниці укласти мирову угоду зі Швецією. То справді був горезвісний Альтранштедтський мирний договір, ознаменувавший зречення Августа від присутності польської корони на користь шведського ставленика Станіслава Лещинського. Август, прозваний за випробуванням долі Сильним - за фізичні здібності, - відмовився від союзу з Росією, зобов'язався відкликати саксонців з російським служби й видати Карлу XII російського представника, саме того ліфляндця Паткуля, як і решти служивих російських, які перебували у Саксонії. Мабуть, розправа над зрадником Паткулем була для Карла XII особистої перемогою. Август II обіцяв здати польські фортеці з усією артилерією і амуніцією шведам і впустити в саксонські володіння шведські гарнізони. Шведський король зі свого боку зобов'язався захищати Августа II від репресій із боку Росії і під час укладання з останнього миру - захищати інтереси саксонського курфюрста.

Але Альтранштедтський мир, як уже зазначалося вище, уклали потай від Петра. Август II намагався до того ж час таємно від Карла XII зберегти блок з Росією. Лавірувати між двома політичними силами, але це було як і для багатьох малих держав дуже важко.

29 жовтня 1706 року, вже після  ратифікації Августом II самого договору, саксонським військам довелося брати участь на боці російських війську в битві під Калишем, яка закінчаласьпоразкою шведських військ. Август дуже боявся сказати Петру про свою зраду. Поведінка Августа II спонукало Карла XII натиснути на жадібність і боягузливість саксонського правителя: шведський король опублікував таємний Альтранштедтский мирний договір і вже цим спонукав Августа II до виконання умови під загрозою втрати спадкових саксонських володінь.

Петро, дізнавшись про зраду Августа II, усвідомив, що Росія залишилася наодинці проти північного ворога. Карл, що дипломатією й війною вивів з Північного союзу Данію й Саксонію, розв'язав собі руки задля її подальшого наступу на Росію.

Розділ 3. ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКИХ ПОЛІТИЧНИХ ВІДНОСИН ДОБИ

ПІВНІЧНОЇ ВІЙНИ 1700–1721 рр. В ОЦІНЦІ ІСТОРІОГРАФІЇ РОСІЇ

В історіографії українсько-російських політичних відносин другої половини ХVІІ–ХVІІІ ст. й до сьогодні залишається чимало дискусійних проблем. Та чи не найбільшою з них, а відтак, найбільш спірною на сучасному етапі історіографічного процесу, залишається питання про зміну зовнішньополітичного курсу українського гетьмана Івана Мазепи у 1708 р. Адже це, як відомо, передбачало відмову від політичної зверхності російського царя Петра І під час Північної війни 1700–1721 рр. (далі –Північна війна), що, на думку провідної сучасної російської вченої Тетяни Таірової-Яковлєвої, стало «хрестоматійною легендою, а для певної літератури – зразком «зради» номер один.

І справді, вже від початку XVIII ст. історики, релігійні діячі,літератори та публіцисти услід за політиками почали уявляти історію взаємовідносин гетьмана Мазепи з Петром І з висоти переможця у Полтавській битві 1709 р. зокрема та Північній війні загалом. Важливою обставиною залишається той промовистий факт, що монарх новопосталої на основі Московського

царства Російської імперії, по-суті, став «справжнім архітектором» не тільки нової історичної науки в Росії як такої, але й будівничим імперського бачення її історії2. При цьому не потрібно забувати про міфологізацію особи цього царя в російській історіографії та всього що з ним пов’язано3.