Шпаргалка по "Истории Украины"

          

     91. Партійно-політична система Радянської України в 1920-ті рр., передумови та шляхи її трансформації у командно-адміністративний апарат. Сталінські репресивні заходи та їх наслідки для українського суспільства.

Розвиток правової системи в 30-ті роки, як і державного апарату в цілому, був також спрямований на зміцнення командно-адміністративної системи управління, подальшої її централізації. Характерною рисою правової системи стає пріоритет загальносоюзного законодавства над республіканським. З одного боку, поширюється пряма дія союзних нормативних актів, а з іншого — відроджується існуюча в 20-ті роки тенденція запозичення республіканським законодавством якщо не всього змісту загальносоюзних законодавчих актів, то хоча б їх ідеї. Передумовою виникнення командно-адміністративної системи управління стала монополія більшовицької партії на владу. Знищення опозиції прискорило формування тоталітарного режиму. Відбулося повне зрощення партійної влади з владою державного апарату. В 1939 році Сталін зазначав: "Кадри партії — це командний склад партії, а оскільки наша партія стоїть при владі — вони є також командним складом керівних державних органів". Керівники партії одночасно займали керівні державні посади. В командно-адміністративній системі, що склалася, державні і господарські органи діяли під жорстким контролем партійних органів і в рамках централізованого управління відомчого апарату. Сформований привілейований прошарок бюрократії займав керівні місця в партійних, радянських, військових, господарських, репресивних органах. Боротьба в керівництві партії привела до зміцнення єдиновладдя. Режим особистої влади Генерального секретаря партії, який також прибрав функції глави держави, стає характерною ознакою радянської політико-державної системи майже до середини 50-х років.

 

92. Центри української  еміграції в Польщі, Чехословаччині  й Румунії. Діяльність української  політичної й військової еміграції.

У 20-30 рр – друга хвиля  еміграції, зумовлена поєднанням соц.-економічних  і політичних причин. Головним скупченнями  нової еміграції були середня й західна Європа, де вона осіла численно й очолила організацію життя -  українську діаспору, — а інколи й брала участь у житті українців на тих землях, які опинилися в тих чи тих країнах внаслідок мирних договорів (зокрема на Закарпатті). Концентрація великої кількості укр. емігрантів у країнах Центральної Європи в міжвоєнний період привела до активізації там укр. політ., громадянського, наукового та культ. освітнього життя, розбудови низки академічних осередків, громадських і просвітницьких орг-й у Бухаресті, Варшаві, Відні, Подєбродах, Празі та інших містах.( Укр. вільний університет, Укр. науковий інститут у Берліні, Укр. науковий інститут  у Варшаві, Укр. високий педагогічний інститут, Укр. господарська академія). Зокрема заходами Укр. академічного комітету були проведені два наукових з’їзди а Празі 1926 та 1932. Наприкінці 20-поч 30-х рр. відбулося поступове розширення центрально та сх.- європейської укр. еміграції.  Так постали нові центри української діаспори, а наявні зміцнилися: в Чехо-Словаччині, Німеччині, Польщі, Франції, Бельгії, Австрії, Румунії, Югославії, при тому найдинамічнішим було українське скупчення в Чехо-Словаччині (Прага стала поряд Харкова, Києва і Львова одним з центрів української культури, а навіть політичного життя). В Східній Європі українська діаспора поділена так: у Польщі: 200—300 тисяч українців   у Чехо-Словаччині: 120—150 тисяч українців   у Румунії: 100—150 тисяч українців   у Югославії: 45—50 тисяч українців. У всіх цих державах українці мали статус національних меншостей, культурно-суспільні організації (єдині і напівурядові), шкільництво, пресу й видавництва. Ці права були в кожній з цих країн різні — найширші в Югославії. Найчисленнішою була українська діаспора в Польщі(Найчисленніша діаспора укр.-ів – у Польші – на Пряшівщині, частково на своїй етнічній тер-ії і корист-ся досить широкими правами.), що складалася з українців: які залишилися на західних окраїнах України: їх на підставі радянсько-польського договору приєднано до Польщі — вони не переїхали в УРСР та їх було вивезено (їх кількість невелика);яких поляки переселили на західні й північні землі Польщі, котрі до 1945 р. належали Німеччині. Українці в Чехо-Словаччині жили на Пряшівщині, частково на своїй етнічній території — і користувалися досить широкими правами; також вони жили і в Чехії на понімечених землях. Українці в Румунії жили як на окраїнах української етнічної території (Буковина, Мармарощина), так і в розпорошенні.

Військова еміграція

Сформув-ся після закінч. 1 світ. війни. Було звільнення з таборів полонених, які не поспішали на Батьківщину.

Поява у Румунії укр. військовиків – унаслідок несприятливих  для армії УНР перебігом подій

Укр. вій емір-я змогла згуртув-ся, створ. свої громад. організ-ії, культ-освіт. осередки. Виникають вій. тов.-ва- стрілецькі громади

Вони намаг-ся підтрим., розшир., осучаснювати свої фахові знання. Вони вважали, що ще можуть прислужитися в подальшій боротьбі за укр. незал-ть.

У 1920- у Відні створено Укр. Військ. Емграцію

Політична еміграція

Після падіння УНР та ЗУНР, укр. землі знову ускладі інш. держав => виїзд за кордон найактивніших учасників подій 17-20 рр – керівників ЦР, Гетьман. держ,  Директорії УНр та ЗУНР, працівників держ. апарату, знач. частини тодішніх політ. партій.

Протягом 20х рр. в емір. у Чехосл. виник. націон. організ-ії :

- ідеологічні гуртки  націоналістів при студ. організ-ях

- вій. тов.-ва- стрілецькі  громади.

Потужним еміграційним центром був Центр. Союз Укр. Студентів  – ЦЕСУС – міг об*єднати всю  еміграцію.

грудень 1930 – засн.-ня Союзу Укр. Емігрантів – для об*єдн-ня укр. емігрантів

 

93. Суспільно-політичне  життя на західноукраїнських  територіях у 1920-ті рр. Політика  пацифікації Ю. Пілсудського в  Східній Галичині.

Пацифікацією були названі  масові репресії у вересні-жовтні 1930 щодо українського населення Галичини, проведені урядом Польщі, який тоді очолював Пілсудський, із застосуванням поліції та армії. Приводом для пацифікації послужили численні протипольські акції, зокрема підпали майна польських власників, пошкодження ліній зв'язку, які відбувалися в краї влітку та восени 1930 року. Пацифікація супроводжувалась масовими арештами, побиттям людей, закриттям і руйнуванням українських установ в Галичині. Наслідком акції стала подальша значна радикалізація українського руху опору на західно-українських землях.  Відповідальність за ці дії польська влада поклала на українське підпілля, тим паче, що провід ОУН (УВО) публічно визнав причетність до організації саботажів як форми протесту проти національної політики Польщі на українських землях. Рішення про проведення пацифікації затвердив особисто маршал Юзеф Пілсудський, який з 24 серпня 1930 року очолив уряд Польщі. Її метою, окрім "умиротворення" Галичини та послаблення українських політичних сил, було забезпечення максимального успіху урядовому таборові на виборах до сейму у листопаді 1930 року. Під час поліційних експедицій у трьох воєводствах Галичини було проведено понад п'ять тисяч брутальних обшуків, численні арешти активістів українських організацій та установ, здійснювалось побиття і знущання над місцевими українськими селянами, учителями, священиками (сім осіб загинуло). У багатьох громадах було ліквідовано осередки організацій "Пласт", "Луг", "Сокіл", філій "Просвіти", кооперативів. Репресії, тиск влади на українське громадянство спричинилися до зменшення українського представництва у парламенті. Українці Галичини здобули у сеймі 20 місць, у сенаті -- чотири. Одним із головних наслідків пацифікації стало зростання серед галичан національної свідомості, настроїв ворожості до польської держави і поляків, що вело до подальшого посилення боротьби ОУН.   Сутність заходів Ю. Пілсудського у рамках політики «санації» і суспільне життя на укр. землях. Режим «санації» у Польщі – режим особистої влади Юзефа Пілсудського, встановлений після державного перевороту 1926 р. Суть цього режиму полягала в державній асиміляції нац. меншин і відмові від нац. асиміляції. Важливим елементом нової моделі нац. політики стала спроба перетворення Волині на «колиску польсько-укр. порозуміння». Було збільшено держ. інвестиції на Волині, почалося масове створення двомовних шкіл, дозволено певну українізацію православної церкви. Ця політика проводилася з метою розколу серед укр. :між галичанами і волинянами. У 1935 р найбільша укр. партія УНДО взяла курс на «нормалізацію» польсько-укр. відносин. Її лідер В. Мудрий став віце-маршалом польського сейму. Були амністовані в’язні концтабору в Березі-Карузькій. Але починаючи від 1937 р польські правлячі кола знову змінюють курс. Почалася нова хвиля репресій.

 

94. Суперечливість соціально-економічного розвитку українського суспільства в умовах сталінізму. Економічні перетворення у промисловості: індустріалізація, її передумови, хід здійснення, наслідки.

У березні 1921 була прийнята Нова економічна політика (неп) X з'їздом  РКП(б), змінивши політику «воєнного комунізму», що проводилася в ході Громадянської війни. Нова економічна політика мала на меті відновлення народного господарства і подальший перехід до соціалізму. НЕП дозволив швидко відновити господарство, зруйноване Першою світовою і Громадянською війнами. Була скасована заборона на використання найманих робітників. Бурхливо розвивалася кооперація всіх форм і видів промисловості. Відродилася кредитна система. Промисловий розвиток СРСР досяг у середині 1920-х років показників довоєнного розвитку, однак все ще відставав від Зх. країн. Господарство в цілому перебувало на доіндустріальній стадії розвитку, через що з’їзд ВКП(б) у грудні 1925р. проголосив курс на індустріалізацію. Цілі:

1) Забезпечення економічної  самостійності СРСР. 2) Ліквідація техніко-економічної відсталості країни. 3) Створення технічнох бази для розвитку с\г. 4) Розвиток нових галузей промисловості. 5) Зміцнення обороноздатності країни. 6) Підвищення продуктивності праці та зростання матеріального добробуту і культурного рівня трудящих.

Наслідки: в Україні змінилася структура господарства: зросла частка промисловості у порівняні з часткою сільського господарства в загальному обсязі валової продукції республіки; у валовій продукції промисловості зросло виробництво засобів виробництва; велика індустрія стала витісняти дрібну промисловість. Але, на жаль, економічна могутність держави була спрямована не на задоволення насущних потреб людей, а на зміцнення тоталітарного режиму і затвердження у свідомості людей ідеологічних догм більшовизму, створення військово-економічних ресурсів для «експорту революції». Індустріалізація здійснювалася за рахунок селян, супроводжувалася масовими репресіями.

 

95. Колективізація: мотиви, хід здійснення, результати. Економічні та соціальні наслідки  колективізації в Україні.

На 15 з’їзді ВКП(б) – курс на колективізаціюю с/г  (1927-1931)

Колективізація — створення великих колективних господарств на основі селянських дворів. Передбачалося, що результатом колективізації стане ріст виробництва сільськогосподарської продукції на 150 %.

Причини:

- Принципи марксизму  заперечували існування приватної власності

- Хлібна криза 1927 показала, що селяни не хочуть виконувати  план хлібозаготівлі у країні. Це призвело до зменшення експорту, через щозменшувалися капіталовкладення  у розв. промисловості.

   У села направлялися  комітети (робочі, солдати, студенти) для створення колгоспів. Заможних селян назив. куркулями і у випадку супротиву виселяли у Сибір.

  У січ-бер. 1930 розкуркулено 62 тис. сімей

   Для тих ,хто  залишився у селі введ. «внутр. паспорт» => не можна переїхати  у місто => прив’яз. селян до землі => щоб вступали до колгоспів.

Наслідки суспіль. колектив-ії:

- Дизорганіз-я сіль. госп-ва

- Зниження виробництва  сіль. госп-ва

- Фізичне винищ-ня  кваліфік. частини сел-ва

- Скорочення худоби, вал  збору зерн. культ

- Здійснено індустр. стрибок, але дуже великими жертвами

В період колективізації в Україні відбулися 7382 бунти селян і акти масової непокори, 15 з яких визнані як широкомасштабні озброєні повстання проти Радянської влади. У 20-30х роках була справжня селянська війна.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

96. «Культурна  революція», її зміст та шляхи  реалізації в Україні.

Політика радянського  керівницва в галузі культури  називалася «культурною революцією»:

- ліквідація неписемності - створ. Надзвичайна комісія з  не писемності. Це вдалося (стало 85% писемних).

- створ. сист. народ.  освіти. - Введено обов’язкової програми  навчання, підручники. Школа: початкова,  середня, вища. Зросла кількість  учнів.

- Університети ліквідовані,  а замість них-інститути народ.  освіти. Процес формуванняня нової інтелігенції супроводжувався репресіями інтелектуальної, творчо активної частини укр. нас., щоб створити умови для тотальітарного контролю суспільної думки.

- перетворити  мистецтво,  гуманітар. науки на інструмент  ідеологічного впливу.

- використання наук, досягнень  для соціалістичного будівництва.

Літературара

З'являється  стиль  символізм (Вороний, Олесь, Чупринка), неокласицизм (Зеров, Драй-Хмара, Клен, Рильський)

Літ. об’єднання: Гарт, ВАПЛІТЕ, ВУСПП,Плуг, Нова генерація, Аспис, Ланка, МАРС.

Кіно

Одеська кінофабрика. Київська кінофабрика. Довженко –«Звенигора», «Арсенал», «Земля»

Архітектура

Домін. стиль – конструктивізм, якому притаманні доцільність, економічність, лаконізм, функціональність.

Музика

Будувалася на взаємодії  фольклору, спадщини муз. школи Лисенка та нової європ. музики (Вагнер, Гріг, Равель)

Наука

Укр. академія наук –  генератор ідей. відкриття у: нелінійній механіці, теорії космічних польотів, автоматичному зварюванні металу, генерації  і селекції рослин.

 

97.  Діяльність українських політичних партій і рухів на західноукраїнських територіях у 1930-ті рр. Комуністичний рух. Особливості функціонування націоналістичних організацій.

На тер. Польщі

УНДО – Українське національне демократичне об’єднання – в Галичині. Виступали за демократію та незалежність України.

Організовували просвітницьку  діяльність. Брали участь у виборах  до польського парламентуту і здобули 26 мандатів до сейму та 9 до сенату.

УСРП – Українська соціалістично-радикальна партія. У  Львові. Обстоювали соціалістичні позиції, за обмеження приват власності та незалежність України.

Вступала до польського сейму.

Під її впливом – народний університет «Самоосвіта», видавництво  політичної літератури «Громада»

КПЗУ  - Комуніст. партія західної України – Схід. Галичина - за об’єднання з СРСР.

Уклала договір з  Комуністичною робітничою партією  Польші

Проводила з’їзди, обирала  ЦК і зберігала місце у комінтерні у складі польського представництва.

У 20-ті роки зростає вплив  КПЗУ. Вона працює у підпіллі, проте  створює організації: Укр соціал-демократична партія, Укр. селянсько-робітниче соц. об’єднання. Через них брала участь у виборах і мала своє представництво у сеймі.

Румунія

УНП – укр. національна  партія –за компроміс і угоду  з існуючим режимом.

Вдалося здобути декілька місць у румунському парламенті

КПБ – комуністична партія Буковини. Увійшли до Комуністичної  партії Румунії. За возз’єднання з  Радянською Україною.

Чехословаччина

- Українофіли

- Русофіли

- Комуністи

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

98. Карпатська  Україна як спроба створ. Укр. держ. у 1939

Після розвалу Австро-Угорської  імперії гостро постало питання  про майбутню долю Закарпаття. 12 листопада 1918 р. на засіданні Ради в Скрентоні (США, штат Пенсільванія) і було вирішено приєднати русинські землі до Чехословацької республіки. Це рішення було невдовзі закріплено Тріанонським мирним договором (червень 1920 р.), згідно з яким до Чехословаччини приєднувалося Закарпаття під назвою «Підкарпатська Русь». Вона мала одержати найширшу автономію. Але значною мірою ці рішення так і залишилися на папері.