Шпаргалка по "Истории Украины"

9 лютого (27 січня) 1918 р. мирний договір між УНР і Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією та Османською імперією було підписано. Українська делегація більше не приховувала, що ЦР потребує негайної збройної допомоги. Союзники теж розуміли, що одержати продовольство з України можна лише в разі її окупації значними силами.

85. Встановлення  радянської влади в Україні  : передумови, причини, наслідки.

Передумови:

Після громадянської  війни постало питання про  остаточне врегулювання відносин між  республіками. Спеціально утворена для цього комісія на чолі зі Й.Сталіном, розробила так званий «план автономізації», який передбачав включення республік на правах автономії до складу Російської федерації. Але В. Ленін відкинув сталінський план, розробивши власний, за яким усі республіки на рівних правах входили до складу СРСР, зберігаючи за собою право вільного виходу.

На основі ленінського  плану І з’їзд рад СРСР 30 грудня 1922р. прийняв рішення про утворення  СРСР. До його складу ввійшли Російська  Федерація, Українська РСР, Білоруська РСР, Закавказька федерація (Грузія, Вірменія, Азербайджан).

Причини:

- головною причиною  утворення СРСР стало посилення  впливу у всіх республіках  єдиної, централізованої більшовицької  партії; 

- територіальні межі  республік, які ввійшли до РС, були об’єднані в межах колишньої Російської імперії. Між ними існували історичні тісні економічні зв’язки;

- у роки громадянської  війни 1917-1920 рр. між радянськими  республіками склався воєнно-політичний  союз, а пізніше, у 1921-1922 рр., воєнно-господарський  та дипломатичний союзи.

Наслідки:

Юридичне оформлення СРСР остаточно завершилося в 1942 р., коли була прийнята Конституція  СРСР.

Конституція СРСР позбавила  союзні республіки права на зовнішню політику і торгівлю, прийняття власних  рішень щодо розвитку транспорту, зв’язку, оборонної промисловості. Повноваження республіки обмежувалися сільським господарством, внутрішніми справами, охороною здоров’я, соціальним забезпеченням.

 

 

 

86.Економічна  та суспільно-політична криза  радянського суспільства на початку  1920-х рр.: пошуки виходу. НЕП, її суть та особливості впровадження в Україні.

Економічна криза:

- промисловість знаходилася  у стані розрухи. У 1921 р. в  Україні промислове виробництво  становило 1/10 частину довоєнного  рівня.

- сільське господарство  також перебувало в катастрофічному стані: порівняно з 1913 р. посівні площі в Україні скоротилися на чверть, збір зерна - на третину. Все це ускладнювали засуха 1921 р. і голод, від якого загинуло близько 1 млн. осіб;

- у галузі фінансів  – повна інфляція грошей.

Суспільно-політична криза:

- почалися повстання  селянства проти політики «воєнного  комунізму». Повстанським рухом  була охоплена майже вся Україна.

- тяжкий економічний  стан викликав незадоволення  радянською владою з боку робітників, яке призводило до протестів, страйків.

- висувалися політичні  вимоги, в тому числі – «Ради  без більшовиків»;

- склалася криза в  більшовицькій партії, в якій  загострилися суперечки щодо  подальшого розвитку країни.

Сутність непу:

Загальна криза в  країні змусила більшовиків з 1921 р. перейти від політики «воєнного комунізму» до нової економічної політики.

Неп передбачав часткове повернення до ринкових відносин, різних форм власності, економічних методів  управління народним господарством. Проте  більшовики розглядали неп як вимушений  захід, за допомогою якого можна буде подолати труднощі і досягти кінцевої мети – побудови комунізму.

У 1926 р. основні показники  рівня розвитку легкої і харчової промисловості були вищі за довоєнні. У 1925-1926 рр. обсяг промислового виробництва  в Україні досяг 99%.

 

87. Кооперативний  рух в Україні на етапі 1920-х  рр.: особливості в УСРР і на  західноукраїнських територіях.

У 1920-ті рр. кооперування здійснювалося досить успішно. Подальше втілення ідеї кооперації дістали в  рішеннях ХV з’їзду ВКП(б) і в першому п’ятирічному плані, затвердженому на весні 1929. Це давало можливість зробити вирішальний крок у здійсненні Ленінського кооп. плану. Проте у 1928 р у зв’язку із хлібозаготівельною кризою під тиском Сталіна було прийняте рішення посилити роль колгоспів і радгоспів, і надалі було порушено добровільну основу розвитку кооперації. Ця заборона мала негативні економічні і соц.-політ. наслідки. Ідеї ленінського кооп. Плану були спотворені. Відтак в УСРР суть кооперації було обмежено самим лише терміном «колгосп» й здійсненням політики насильницької колективізації. В розвитку економіки зах.-укр.  земель важливе значення мав кооперативний рух. Важливим чинником у зростанні ролі кооперативів стали ветерани укр. армії, що вступали до них. Кожен організований кооператив, кожен гріш, що клався до укр. , а не польської кишені, вони вважали за удар по польському ворогові, ще одним кроком до незалежності. Кооперативи швидко утворили розгалужену мережу. У міжвоєнний час кооперативи об’єднували переважно сільських споживачів і торгівельні орг-ї і регулювали ціни на с\г продукти та готові вироби. Кількість кооперативів у Сх. Галичині різко зросла. Польський уряд перешкоджав розвитку кооперативного руху Галичини. Але попри всі труднощі кооперативний рух прискорював суспільну мобілізацію та національну інтеграцію серед укр. Галичини і свідчив про їхнє прагнення опікуватися власними справами.

 

88. Політика  українізації в УСРР. Її зміст  і результати.

Українізація — Тимчасова політика ВКП(б), що мала загальну назву коренізації — здійснювана з 1920-х до початку 1930-х років ЦК КП(б)У й урядом УРСР з метою зміцнення радянської влади в Україні засобами поступок у вигляді запровадження української мови в школі, пресі й інших ділянках культурного життя, а також в адміністрації — як державної мови республіки, прийняття в члени партії та у виконавчу владу представників української національності Причини проведення:

1) Через нац. револ-ю  (17-20рр), щоб не повторилася 

2)Загроза інтервенції  Польщі, підтриманої Антантою

3)Поставити під контроль процес національного відродження на окраїнах

4)Пошуку спільної мови  з селянством

Проголошувалася рівність мов і вказувалося на необхідність надання допомоги в процесі розвитку української мови. Згодом була утворена комісія з українізації на чолі з секретарем ЦК КП(б)У  В. Затонським, до складу якої увійшли відомі партійні та державні діячі В. Чубар, М. Скрипник, Л. Каганович, О. Шліхтер, М. Попов, О. Шумський та ін.

Відкриття українських  шкіл, видання українських газет, функціонування українського радіомовлення тощо.

Для розвитку національних меншин велике значення мало створення окремих адміністративно-територіальних одиниць у місцях компактного поселення неукраїнського населення. У цей час в Україні діяли 566 шкіл з німецькою мовою навчання, 342 — з єврейською, 31 — з татарською тощо.

На початку 30-х років  українізацію, як і всю політику коренізації, почали поступово згортати. Остаточно політика коренізації в Україні була згорнута 1938 р - постанова Раднаркому УРСР про обов'язкове викладання російської мови в усіх неросійських школах, яка сприяла русифікації, і постанова Політбюро ЦК КП(б)У «Про реорганізацію національних районів та сільрад УРСР у звичайні райони та сільради».

Українізація означала виховання кадрів з представників корінної національності, впровадження в роботу партійного, господарського і радянського апаратів рідної для населення мови, розвиток національної культури. Проголошений радянською владою курс на українізацію відчутно позначився на роботі школи. Чисельність шкільних закладів з українською мовою викладання зростала. Якщо в 1925 р. їх було 79% від усіх шкіл, то в 1930 р. - 85%. У решті шкіл викладали мовами народів, які проживали в Україні: російською, грецькою, польською, німецькою, чеською, єврейською та ін. Політика українізації 20-х років викликала духовний ренесанс, розмаїття літературних організацій і об’єднань. Літературно - художні об’єднання виникали і розпадались, дискусії спалахували з новою силою. Найвідомішими об’єднаннями цього часу були: "Плуг" - спілка селянських письменників (П. Панч, А. Головко), "Гарт" - спілка пролетарських письменників (В. Еллан-Блакитний, М. Хвильовий, В. Сосюра), ВАПЛІТЕ - Вільна Академія Пролетарської Літератури (П. Тичина, М. Бажан, Ю. Смолич, Ю. Яновський). Виділялися групи неокласиків (М. Зеров, М. Рильський, Ю. Клен), символістів (П. Тичина, Ю. Меженко), футуристів та ін. Великою популярністю користувалися твори драматургів І. Кочерги, М. Куліша. У середині 20-х років в Україні нараховувалось 45 професійних театрів. У цей час на сцені ряду міст України виступали талановиті українські актори, які склали справжню плеяду представників українського театрального мистецтва. Театр "Березіль" у 1922 - 1923 рр. очолював талановитий реформатор і експериментатор театру, актор і режисер Лесь Курбас.

Наслідки:

В наслідок політики українізації, розпочатої в 20 -х роках - на початку 30 -х років ХХ ст., українська культура ще зазнавала піднесення. Українська мова поширювалась не тільки в селі, а й у місті. Вона використовувалася  в державному апараті, в галузі освіти, в художній і науково-технічній літературі, в періодиці, в театральному мистецтві тощо. Поряд з українською розвивались також мови національних меншин. Однак, період національного піднесення був нетривалим. Українізація з самого початку була політично й ідеологічно обмеженою. Уже наприкінці 20-х років з’явився сигнал згортання українізації, а разом з нею і загального наступу на українську культуру. Так, у 1929 р. Центральний Виконавчий Комітет СРСР прийняв постанову, згідно з якою підприємства і установи центрального підпорядкування з Москвою і між собою мали спілкуватися російською мовою. Це призупинило опанування чиновниками української мови, а тих, хто нею спілкувався, називали націоналістами. М. Скрипник, який відповідав в уряді за освіту і підтримував українізацію, був звинувачений у створенні націоналістичної контрреволюційної організації і покінчив життя самогубством. Жертвами розправи стали й інші члени комісії з українізації.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

89. Формування  та діяльність інституцій радянської  влади в Україні. Радянська Україна у Конституціях СРСР (1924 і 1936 рр.) й УСРР(УРСР) 1925, 1929 і 1937 рр.

26 січня 1924 р. відбувся II з’їзд Рад СРСР, який остаточно затвердив першу Конституцію Радянського Союзу. У ній було окреслено коло питань, що належали до компетенції вищих органів влади СРСР: зовнішня політика, кордони, збройні сили, транспорт, зв’язок, планування господарства, оголошення війни і підписання миру. Формально кожна республіка мала право виходу з СРСР, але механізму такого виходу так і не було розроблено. Тому, не змінюючи своєї зовнішньої форми, „союз республік” фактично перетворився на жорстко централізовану, унітарну державу. У травні 1925 р. завершується процес входження України до складу СРСР. IX Всеукраїнський з’їзд Рад затвердив новий текст Конституції УСРР, у якому було законодавче закріплено вступ Радянської України до Радянського Союзу. Конституція Української СРР 1929 склалася на основі тих змін у державному будівництві, в політичному та економічному житті УСРР, які відбулися в період з 1919 по 1929 рік. Конституція 1929 року, як і перша Конституція УСРР, законодавча закріпила принципи диктатури пролетаріату і республіку Рад як державну форму цієї диктатури. Конституція УСРР 1929 року, як і перші радянські конституції, закріпила рівноправність громадян, незалежно від їх расової і національної належності, та проголосила суперечним основним законам Української Радянської Республіки встановлення або допущення будь-яких привілеїв чи переваг з причин расової або національної належності, а також і будь-яке обмеження рівноправності національних меншостей та багато іншого. Після опублікування 12 червня 1936 року проекту нової Конституції СРСР Президія Центрального Виконавчого Комітету Української РСР 13 липня 1936 року утворила Конституційну комісію для розробки проекту Конституції УРСР. До кінця 1936 року робота над підготовкою проекту Конституції УРСР була комісією остаточно завершена. Конституція Української РСР 1937 року була побудована на основі Конституції СРСР 1936 року і в цілковитій відповідності до неї. Принцип відповідності Конституції УРСР, як і конституцій всіх інших республік, основним положенням Конституції СРСР випливав з спільності і єдності економічних, політичних та ідеологічних основ розвитку всіх радянських республік у складі СРСР. Разом з тим Конституція УРСР враховувала національні особливості республіки.

 

90. Міжнаціональні  відносини і релігійне життя  в УСРР у 1920-1930-ті рр.

В Укр. на поч. 30-х рр. існувало 25 нац. районів, включно з російськими, німецькими, єврейськими тощо. Діяло понад 1000 нац. селищних і сільських рад. Вільного розвитку набули нац. мови. Ними користувалися у сферах управління законодавства, освіти, літ. і мистецтва. Але із зміцненням адміністративно-тоталітарної системи з’являються спотворення у сфері нац. політики. Класовий принцип почав переважати над національним, і від його жорстокого дотику найбільше постраждала сфера нац. відносин. Ігнорувалися специфіка екон., соц.-культ. розвитку цілих нац. регіонів. Проводилися репресії багатьох нац. кадрів. Не можна погодитися, що з приходом радянської влади в нац. розвитку і в міжнац. відносинах не сталося суттєвих змін. За радан. влади УРСР стала чітко окресленим національним і територіальним цілим, із власним адмін. центром і апаратом. Таким чином, українці нарешті отримали територ.-адмін. рамки, що відображали їхню нац. самобутність, тобто те чого вони не мали з часів козацької Гетьманщини. В районах Укр., населених нац. меншинами у 20-ті рр. активно здійснювалась політика коренізаціі. Відкривалися школи з нім., болгарською, єврейською, пол.. та іншими мовами навчання. Створена у 1918 р Всеукр. Церковна рада наполягала на утвердженні в Укр. автокафедральної церкви. Підтримка автокефалії радян. владою пояснювалася бажанням розколоти і послабити російську православну церкву. Так з жовтня 1921 р було покладено початок УАПЦ. Але уже з 1926 р на укр. церкву почався наступ , а у січні 1930 р вона була ліквідована. Наслідком антицерковної політики в Укр. стали глибокі моральні деформації в суспільстві, зростання бездуховності.

На початку 20х років  УСРР вийшла з міжнародної ізоляції. На жаль, незважаючи на порівняно інтенсивну діяльність України на між нар  арені, в 1921 – на поч. 1922 все чіикіше  вимальовується тенденція обмеження  дипломатичної активності республіки. Це було зумовлене як зовнішніми причинами – небажання зах держав юридично визнавати усі рад республіки, що утворилися на уламках Рос імперії, так і внутрішні – зміцнення централізації, посилення унітаризму, концентрацієб владних важелів у руках Москви. Під тиском центру на поч. квітня 1922 УСРР змушена була ліквідувати свою дипломатичну місію в країнах Балтії. Лише тимчасово було залишене представництво в Литві, а повноваження представництва Латвії та Естонії передавалися місії РСФРР. Тенденція до обмеження дипломат активності укр. дипломатії в 2 пол 1922 почала переростати в процес ліквідації зовнішньополітичного представництва УСРР. 18 жовтня 1922р ЦК КПБУ  приймає постанову «про згортання апарату НКЗС». а вже в серпні 1923 консулати та дипломат служби України були злиті з апаратом союзного НКЗС. Нарешті 20 вересня 1923 р остаточно перестав існувати апарат НКЗС. З того часу майже 2 десятиліть Україна навіть формально не здійснювала власних дипломат кроків на міжнародній арені.