Шпаргалка по "Истории Украины"

      Соц-економ  статус:

1. Колоніальний хар-р  господарювання австро-угорських  властей

2. Гальмування промислового розвитку західноукраїнських земель.

3. Кустарно-ремісничий  характер західноукраїнської промисловості.

4. Орієнтація фабричного  виробництва на добування та  первинну переробку сировини

5. Хижацька експлуатація  природних багатств західноукраїнських  земель.

6. Гальмування впровадження технічних новацій у промисловості

7. Перетворення західноукраїнського  краю на ринок збуту.

Політ. статус:

Під впливом революційних подій другої половини XIX ст. в Європі, а також у зв'язку з конституційними  реформами початку 60-х pp. загострилося політичне становище . У 1860 р. відновлюється конституційний устрій, розширюються автономні права коронних країв.-намагання державницьких націй до поглинання національних меншин.

За цих обставин у  Галичині намісник завжди призначався  з числа польської аристократії, а не з укр.; виборча система зебезпечувала полякам відчутну перевагу в крайовому сеймі. «наскільки русини мають існувати, вирішить галицький сейм»

Виразниками суспільно-політичного  руху в краї стали течії москвофілів (русофілів) і народовців (українофілів), які сформувалися ще наприкінці XVIII ст.

 

   68. Передумови та тенденції формування української нації у складі Російської та Австро-Угорської імперій.

у складі Російської ї імперії.

Об'єднання в єдиному  цілісному масиві абсолютної більшості українських земель — Лівобережжя, Слобожанщини, Правобережжя і Півдня — сприяло відтворенню територіальної єдності укр. земель, що було важливою умовою становлення української нації. Водночас прихід товарно-грошового, капіталістичного господарства зумовлювали розширення економічних зв'язків між окремими місцевостями. Це забезпечувало спільність економічного життя, яка була необхідною передумовою й основою становлення української нації. Одночасно з розвитком капіталізму в Україні збільшувалася кількість населення, відбувалися зміни в його соціальному складі і територіальному розміщенні. Зокрема зростала чисельність населення. Населення України, що входила до складу Росії.  Ролад феодально-кріпосницької системи й розвиток капіталістичних відносин поступово руйнували становість, відокремленість окремих соціальних верств суспільства, що певною мірою сприяло консолідації української нації. Але на шляху цієї консолідації траплялися й різні перешкоди.

В кожній нації видатну  роль відіграє верхівка, еліта суспільства. В Україні після ліквідації царизмом Української козацької держави і юридичного урівняння українських козацьких старшин з російським дворянством українська верхівка у своїй більшості відмовилися від ідеї української державності, від рідної мови, зросійщились, сприйняли самодержавно-монархічну російську ідеологію, відірвались від свого народу. Тільки тонкий прошарок демократичної інтелігенції став відроджувати національну самосвідомість українського народу.

у складі Австро-Угорщини.

Західноукраїнські землі — Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття — були включені до складу Австрійської монархії і, отже, відірвані державним кордоном від природного центру українського народу—Наддніпрянської України.

Будівництво капіталістичних  підприємств, розвиток залізничного та водного транспорту, внутрішньої й зовнішньої торгівлі, міст, поглиблення суспільного поділу праці, господарська спеціалізація районів, посилення рухомості населення — зумовлювали розширення економічних зв'язків між окремими місцевостями. Це забезпечувало спільність економічного життя, яка була необхідною передумовою й основою становлення української нації. Одночасно з розвитком капіталізму в Україні збільшувалася кількість населення.

Розклад феодально-кріпосницької  системи й розвиток капіталістичних відносин поступово руйнували становість, відокремленість окремих соціальних верств суспільства. Але відсутність української держави, наявність російсько-австрійського кордону, що роз'єднував дві частини української території, гнобительська політика урядів царської Росії й цісарської Австро-Угорщини, денаціоналізація української еліти певною мірою ускладнювали і гальмували процес формування й консолідації української нації.

 

  69. Формування  політичної свідомості українців  в системі суспільно-політичних Росії і Австро-Угорщини  (др. пол. ХІХ – початок ХХ ст.).

    Формування  політичної свідомості українців  пов’язане з консолідацією укр.  нації. Українці зх. земель мали  певну територію, мовні та культурні  права, що обмежувало вплив  держ. структур та меншин. Однак укр. громадяни під російської України знаходилися в російському ідеологічному середовищі. Це була одна з причин гальмування формування нац.. свідомості. Ідеологічні позиції рос. українства можна поділити на 3 напрями:

-- консервативно-монархічні(в основі – незмінність існуючого сусп.-політ. ладу, русифікаторська політика, збереження самодержавства).

-- соціалістичні(представлені  рухом народництва та соцю  демократією).

--ліберальні(провідники  лібералізму вимагали від уряду  введення у Росії політичних свобод).

           Модернізаційні реформи в Рос.  імп. стимул. піднесення сусп. руху. вони певною мірою демократизували  сусп-во, розширили рамкки й урізноманітнили  форми суспіль. активності.

Хлопомани – інтелігенція, яка прагнула зближення з народом (1850-60 р.р.) –Основоположники: Антонович, Рильський, Познанський, Михальчук, Житецький, Чубинський

Їх мета- турбота за народ. освіту. Вони не підносили питання  про відокрем-ня У. від Рос.

Хвиля контрреформ 80-90 р.р. значно усклад. ситуацію

=> развернувся народний рух:

1) Народницький рух  – інтелег-я підштовх. селян

2) Соціал-демократ. рух  – в основі-марксизм- теорія клас. боротьби, віра у роль пролетаріату

3) Лібераль. рух- держава  має бути демократ., побудув-ня  економіки за законами віль  ринку, віль. конкуренції.

4) Національний рух  – члени Кирило-Мефод. братсва,  які поверн. із заслання

Підтримуючи нац. відродження, активно почала діяти інтелігенція. Виникають громади у різних містах У

На Західноукр. землях виразниками суспільно-політичного  руху в краї стали течії москвофілів (русофілів) і народовців (українофілів), які сформувалися ще наприкінці XVIII ст

Учнівські громади. Діячі: Франко, Пучнай, Терлицький

Вони- за єдність укр. земель, розв. єдиної мови.

Дія-ть:

- гуртки худож. самодіяль-ті

- концерти і творчі  виставки

- друкарня у Львові

Москофіли – єд-ть укр. нар. з Рос. (Зубрицький, Купченко, Добрянський). Газети «Слово», «Галичина», «Лада»

Організ-я «Просвіта» - народовці

1868-в Галичині –  Сушкевич, Коссак, Свєнціцький

Мета: поширити освіту, нац. свідомість

Діяль-ть:

- твори укр. письменників

- видав-во спіль. підруч.

- друк-ня наук. альманахів

- щоріч. «Наук. календар»

Літ. тов.-во ім. Т. Шевченка

Виник у 1873

Мета: те ж саме+розв. укр. мови та літ-ри

Грушевський, Франко ,Гнатюк ,Раковський

Діяль-ть:

- загальноукр. наук. центр

- видав-во праць укр.  вчених

- розвиток укр. мови

Народна Рада

Виник у 1885.

Романчук – засн.

Мета: - розвиток народності, лібералізм, демократія, федералізм

За Автономію в межах  Австро-Угорщини

Раликальний рух  Галичини

Сер. 70х р.р. 19 ст.

Герлецький ,Франко

Засади соціал-му, захист соц. інтересів

Потім  із наростанням  сусп-політ проблематики в укр.. сусп. під владою цих держав зароджуються політичні партії.

Захід. У.: РУРП (рус-укр  радикал), УСДП(соц.-дем), УНДП(нац.-дем)

Наддніпр У:РУП (револ), УНП(народ.), Укр. соц.-дем. «Спілка»

 

70. Передумови  та специфіка українського національно  руху в Російській імперії  на етапі становлення індустріального  суспільства. Хлопомани. Громадівський  рух.

Лібералізація суспільного  життя у середині XIX ст., що була передвісником майбутніх реформ та модернізації, водночас сприяла пожвавленню національного руху. Повернувшись після амністії із заслання, колишні члени Кирило-Мефодіївського товариства 1859 р. створюють у Петербурзі першу українську громаду — культурно-освітню організацію, яка мала на меті сприяти розвитку народної освіти, свободі літературного слова, поширенню національної ідеї, формуванню національної свідомості. Саме на цих ідеях базувався перший в імперії український часопис «Основа» (почав виходити з 1861 р. в Петербурзі), навколо якого групувалися вже відомі діячі національного руху М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш, Т. Шевченко і весь громадівський рух. Підтримуючи національне відродження, активно починає діяти інтелігенція. Виникають громади в Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі. Найвпливовішою в українських землях у цей час була Київська громада, що утворилася на основі таємного гуртка хлопоманів. Її лідерами були представники нової хвилі української інтелігенції — В. Антонович, Т. Рильський, А. Свидницький, П. Житецький.

Після поразки польського повстання 1863—1864 pp. у Російській імперії  розпочався наступ реакції. Навіть поміркована  культурницька діяльність українофілів цього періоду сприймалася як загроза самодержавству.

1863 р. - Валуєвський указ - заборонf видання українською  мовою шкільних та релігійних  видань (крім худ літ-ри); щоб не  дати можливості укр рухові  стати масовим, загальмувати його  розвиток, звузити сферу впливу  патріотично настроєної частини національної еліти. Після Валуєвського указу настає пауза у процесі національного відродження.

Лише на початку 70-х  років громадівський рух знову  активізується. У київській «Старій  громаді» у цей час сконцентрувалися значні інтелектуальні сили — В. Антонович, М. Зібер, М. Драгоманов, О. Кистяківський, М. Старицький, П. Чубинський та ін.

Громадівці активно  шукали модель майбутнього суспільного  розвитку. У 1873 р. вони сформулювали свою політичну програму, в основі якої лежала вимога перетворення Росії на федерацію і надання широкої автономії Україні.

Відповіддю самодержавства на пожвавлення українського руху став Емський указ 1876 p. - заборона друкування літератури українською мовою в  Російській імперії та ввіз її з-за кордону. Це остаточно підривало  основи легальної культурницької діяльності, на яку орієнтувалися громадівці. Незабаром провідні діячі київської громади виїжджають за кордон. У 1878—1882 pp. М. Драгоманов у журналі «Громада», який виходив у Швейцарії, намагався узагальнити погляди громадівців і викласти програму українського руху. В основі запропонованої ним альтернативи лежали:

— демократизм (парламентська  влада, надання громадянам демократичних  прав і свобод);

— федералізм (децентралізація, запровадження громадського самоврядування, розбудова держави знизу вгору, Україна — автономне утворення у складі федеративної Російської республіки);

— європеїзм (зв'язок країни із Західною Європою — джерело  прогресивного розвитку);

— культурництво (визвольна  боротьба має вестися винятково  просвітницькими формами та методами);

— еволюційність (прагматичне  висування поміркованих вимог, підштовхування знизу реформаційного процесу).

Отже, представниками різних суспільно-політичних течій та рухів  у другій половині XIX ст. висунуто широкий  спектр альтернатив майбутнього суспільного розвитку та вироблено різноманітні форми та методи досягнення поставленої мети. Характерно, що лейтмотивом програмних документів загальноросійських рухів була, як правило, боротьба за соціальне визволення. На противагу цьому український рух основний акцент робив головним чином на національне визволення.

Незважаючи на те, що гурткам  і організаціям різних політичних напрямів були притаманні малочисельність, неорганізованість, нечіткість програмних установок, слабкий  зв'язок з масами, вони все ж відігравали помітну роль у житті суспільства, оскільки були місцем концентрації інтелектуальних сил, центрами осмислення суспільного розвитку, осередками майбутніх масових рухів.

 

71. Розвиток  культурно-освітнього і національно-політичного  руху у західноукраїнських землях в др. пол. ХІХ  - початку ХХ ст.

Національне відродження, що розпочалося в Лівобережній Україні, мало значний вплив на пробудження  національної свідомості українців  у Галичині, яка перебувала в складі Австрійської імперії. Важливу культурно-просвітницьку місію в Галичині виконували духовні навчальні заклади: Греко-католицька духовна семінарія у Львові та Дяко-вчительський інститут у Перемишлі. З ініціативи галицьких митрополитів і єпископів П.Білянського, А.Ангеловича, М.Левицького та духовних діячів при церквах Галичини були відкриті парафіяльні школи. Вони поширювали серед народу освіту, пропагували досягнення української культури. Яскраву сторінку в національно-культурне та духовне відродження українського народу вписав 1.Франко (1856—1916 pp.) — видатний український письменник, філософ, історик, економіст, мовознавець, фольклорист та етнограф, громадський і культурний діяч, І.Франко продовжив традиції своїх попередників, зокрема Т.Шевченка, на ниві духовної культури, зробив вагомий внесок у розвиток національної та соціальної свідомості українського народу. Його наукова, публіцистична та перекладацька діяльність висвітлювала широкі горизонти національно-культурного відродження українського народу. Творчий талант І.Франка як письменника виявився в низці його оповідань, повістей, де він реалістично відображав життя робітників і селян Галичини: "Ріпник", "На роботі", "Навернений грішник", "Boa constrictor", "Борислав сміється"; збірках: "Добрий заробок", "Маніпулянтка". Серед художніх творів чільне місце посідають повісті на історичну тематику: "Захар Беркут", "Основи суспільності", "Для домашнього вогнища", "Великий шум", "Перехресні стежки". У творі "Захар Беркут" письменник відобразив життя карпатської України XIII ст. у період монголо-татарської навали. Поряд з іменами Т.Шевченка та І.Франка називають М.Грушевського (1866—1934 pp.) — видатну постать української духовної культури. Він автор понад 2 тис. наукових праць у галузі вітчизняної історії та літературознавства, у тому числі 11-томної "Історії України-Руси" (1898—1936 pp.), 5-томної "Історії української літератури" (1923-і 1927 pp.). Велику популярність здобули також "Нарис історії українського народу" (1904 p.), "Ілюстрована історія України" (1911 р.), "Початки громадянства" (1921 p.) тощо. Понад 15 років М.Грушевський очолював Наукове товариство ім. Т.Г.Шевченка, яке після реорганізації (1892 р.) фактично виконувало функції Академії наук. Водночас із М.Грушевським плідно працювали А.Кримський, В.Грінченко, В.Гнатюк, I.Франко, М.Павлик, Ф.Вовк, Ф.Колеса.