Шпаргалка по истории

Таким чином, в результаті політики російського царизму в  Україні було ліквідовано гетьманство, Запорозьку Січ, полковий військовий і  адміністративно–територіальний устрої. Україна стала звичайною провінцією Російської імперії.

Українському народу через несприятливі політичні умови, через недостатню внутрішню консолідацію не вдалося зберегти свою державність. Але збереглася в Україні державно–національна традиція, ідея незалежної соборної української держави, і цілі покоління боролися і вмирали за цю ідею.

14. Назвіть основних  діячів автономістського руху (кінець  XVIII ст. – початок ХІХ ст.)

Русифікаторська політика царизму викликала обурення в  Україні та ностальгію по козацько-гетьманських часах. До цього спонукали і прояви зневаги царизму до української старшини, непосильні податки, неефективна політика уряду та бюрократизм.

Із запровадженням кріпацтва  на Україні багато людей, боячись  опинитися у кріпацькому стані, подають заяви з проханням надати їм дворянське звання. У 1790 р. стало відомо, що в списках претендентів налічується 20 тис. купців, міщан, козаків, панських та державних селян. Виявивши це, Геральдична комісія в Петербурзі взагалі відмовила колишнім українським старшинам і урядовцям в праві на російське дворянство. У відповідь виникає так званий рух претендентів, які основують свої домагання на історично-правових доказах та документах. Робота з архівними матеріалами викликає інтерес до історії козацької України. Виділяється група старшин, до якої входили батько і син Полетиш, а також сім'ї Милорадовичів, Маркевичів, Чепів та багатьох інших, які вважають свою працю по збиранню документів, написання історичних нарисів та досліджень проявом любові до України. Цей рух охоплює великі групи українських старшин і навіть козаків, збуджує інтерес до української культури, мови та історії.

Центром автономістського руху став Новгород-Сіверський, який у 80-90 рр. XVIII ст. вважався столицею Малоросії. Саме тут виникає гурток українських автономістів. До Новгород–Сіверського гуртка входили відомі українські громадські діячі – Г. Долинський, І. Халанський, директор Новгород–Сіверського народного училища, військові – І. Коропчевський, духовні – В. Сокальський, останній архімандрит Запорізької Січі, ігуман В. Шишацький, священник А. Пригара, збирачі народної таровини, автори історичних творів – М. Марков, А. Худорба.

З часом серед українського дворянства посилюється прагнення  до відновлення своєї автономної держави, щораз глибше усвідомлюється етнічна відмінність українського народу, його традицій, життя та побуту, що особливо яскраво проявилося в «Історії русів». Автор книги і час її написання до цього часу невідомі. Деякі історики (О. Оглоблін та ін.) вважають, що вона написана в Новгород-Сіверському, в гуртку високоосвічених українських інтелігентів. Основна її ідея — необхідність відновлення автономії України в такому вигляді, який вона мала на час її входження до складу Російської держави. У 30--40 роках книга поширювалася в рукописах, а в 1846 р. була надрукована у Москві істориком Осипом Бодянським. Це не наукова праця, а політичний трактат, написаний «езопівською» мовою, у якому дійсні історичні події та особи тісно переплітаються з вигаданими. Концепція книги — насильницьке правління в Україні не буде тривалим, бо її народ, який боронив свою свободу віками, захищатиме її завжди. На цій книзі виховувалися покоління українців, під її впливом був і Тарас Шевченко. Однак для цього твору, як і для деяких інших, характерною є своєрідність поглядів автономістів: захищаючи історичні права України на автономію, вони не вимагали її відокремлення від Російської імперії.

15. Роль і значення Кирило-Мефодіївського братства в розробці національної ідеї

У 40–х роках в Україні, і передусім в університетах Києва та Харкова, навколо передової професури групувалися прогресивно настроєні представники інтелігенції, частина з них об'єднувалася в літературних гуртках. У січні 1846 р. серед цієї інтелігенції у Києві і виникла українська таємна політична організація, за якою закріпилася назва Кирило–Мефодіївське товариство (за іменем відомих слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія). Як знак приналежності до товариства, його члени мали золоті персні з написом на їх внутрішній стороні: «Св. Кирило і Мефодій. Січень 1846 p.».

Організаторами Кирило–Мефодіївського  товариства стали Микола Іванович Костомаров (1817—1885) – син поміщика–дворянина і кріпачки, учитель однієї з Київських  гімназій, а з серпня 1846 р.— професор російської історії Київського університету, що пізніше став видатним українським і російським істориком; Микола Іванович Гулак (1822—1899), — виходець з небагатої дворянської сім'ї, після закінчення юридичного факультету Дерптського (тепер Тартуського) університету в 1843 р. — чиновник канцелярії Київського, Подільського і Волинського генерал–губернатора, та Василь Михайлович Білозерський з (1825—1899) — виходець з дворян, після навчання в Київському університеті з 1846 р. — учитель Полтавського кадетського корпусу. Крім них до товариства незабаром увійшли: письменник П. Куліш, студенти Київського університету О. Маркевич, О. Навроцький, І. Посяда, Г. Андрузький, О. Тулуб, учитель Полтавського кадетського корпусу, вихованець Київського університету Д. Пильчиков, полтавський поміщик М. Савич, який закінчив Харківський університет. У квітні 1846 p., після знайомства Костомарова з Шевченком, до товариства вступив і Шевченко.

Члени Кирило–Мефодіївського  товариства виробили програмні документи – «Статут і правила товариства», написані Білозерським із урахуванням думок інших членів товариства, «Книги буття українського народу», основним автором яких був Костомаров, Записка Білозерського, яку в III відділі назвали «Пояснення» до статуту. У сфері соціально–політичній Кирило–Мефодіївське товариство ставило за мету домагатися ліквідації кріпосного права, «викорінення рабства й усілякого приниження підлеглих класів», знищення самодержавства, утворення демократичних республік у всіх слов'янських народів і об'єднання їх у всеслов'янську федерацію. Передбачалося об'єднання: південних русів (українців), північних русів (росіян) з білорусами, поляків, чехів з словенцями, лужичан, ілліро–сербів з хорутанами і болгар. Усі республіки мали бути рівними, їм забезпечувалась широка автономія («самостійність»), кожна повинна була мати свій обраний народом верховний законодавчий орган — сейм, місцеві органи влади також мусили бути виборними. Для керівництва загально–федеративними справами і, передусім, зовнішніми зносинами, армією і флотом, повинен був існувати «загальний слов'янський собор» з представників усіх народів. Він мав збиратися у Києві. У всіх частинах федерації мусили бути однакові основні закони і права, абсолютна рівність громадян, мали бути ліквідовані стани, дворянські та інші привілеї, смертна кара й тілесні покарання, забезпечена свобода віросповідання, запроваджено обов'язкове навчання народу, єдину систему мір, ваги, монети, свободу торгівлі і усунено митні кордони.

Практична діяльність кирило–мефодіївців полягала, передусім, у тому, що вони розробляли програмні документи  і плани, на своїх зібраннях обговорювали їх, висловлювали свої погляди на пекучі політичні питання, на тактику товариства, вербували нових членів. Вони намагалися поширювати свої ідеї через розповсюдження «Книг буття українського народу», прокламацій («До братів українців», «До братів великоросіян і поляків»), творів Т. Шевченка, через лекції в навчальних закладах. Піклувалися кирило–мефодіївці також про освіту народу, збирали кошти для відкриття народних шкіл, дбали про написання й видання популярних книг. Активно діяли вони також по налагодженню зв'язків з діячами російського визвольного руху, зокрема з петрашевцями, з польськими шляхетськими революціонерами, з прихильниками національного відродження слов'янських народів.

Програмні документи  товариства народжувалися в дискусіях. Саме цим, очевидно, пояснюється їхня синтезність та поліфонічність, адже пріоритетну роль національних ідей обстоював П. Куліш, соціальних — Т. Шевченко, а загальнолюдських та християнських — М. Костомаров.

Характерно, що, навіть виробивши  компромісну концепцію суспільних перетворень, члени братства суттєво  розходилися у питанні про  шляхи її реалізації. Розбіжності  в поглядах були значними: від ліберально–поміркованого реформізму (В. Білозерський, М. Костомаров, П. Куліш) — до революційних форм і методів (Г. Андрузький, М. Гулак, Т. Шевченко).

Навесні 1847 р. після доносу студента О. Петрова Кирило–Мефодіївське  товариство було викрите і розгромлене. Малочисельність організації, вузька сфера її впливу, переважно культурницький та пропагандистський характер діяльності створили ілюзію в офіційної влади на початку слідства, що Кирило– Мефодіївське товариство не є серйозною загрозою для самодержавства. Зокрема, шеф жандармів граф Орлов зазначав у своєму листі до Миколи І: «Общество было не более как ученый бред трех молодых людей». Проте глибше вивчення творів Т. Шевченка та документів братства діаметрально змінили думку властей, які врешті–решт побачили в них чітку антимонархічну спрямованість, прагнення радикальним шляхом досягти соціального визволення, обґрунтування права українського народу на власну державність, демократію. Через це усі члени організації без усякого суду потрапили у заслання.

16. Проаналізуйте роль  і значення «руської трійці»  в історії України

У 30–і pp. XIX ст. центр діяльності, спрямованої на пробудження національної свідомості західних українців, переміщується до Львова. Важливе значення для розвитку західноукраїнської літератури, що відбувався в єдиному річищі і був складовою частиною становлення нової української літератури, мали діяльність культурно–освітього гуртка "Руська трійця". Його засновниками були студенти Львівського університету – письменники та просвітителі Маркіян Семенович Шашкевич (1811—1843), Іван Миколайович Вагилевиа (1811—1866) і Яков Федорович Головацький (1814—1888). За мету вони ставили боротьбу проти національного гноблення, виступали за поширення знань про українську історію, традиції, перетворення української мови на літературну. У 1837 р. гурток видав альманах "Русалка Дністровая", майже весь тираж якого був конфіскований. Опублікованими в «Русалці Дністровій» народними піснями, своїми власними віршами, оповіданнями, науковими працями вони проповідували єдність західноукраїнського населення з усім українським народом, дружбу з слов'янськими народами, висловлювали любов до трудового народу, його культури, мови, літератури і прагнули їх розвивати. При цьому начальник поліції Львова зазначив: "...ці божевільні тут хочуть відродити давно мертвий і похований русинський народ".

17. Україна в Першій  світовій війні (трагедія розділено  нації)

Трагедія українського народу полягала в тому, що він всупереч власній волі був втягнутий у  війну, а його землі стали об'єктом експансії воюючих сторін. Загарбання українських земель було невід'ємною частиною агресивних планів основних учасників ворогуючих блоків. Якщо Австро-Угорщина претендувала на Поділля та Волинь, то Німеччина виношувала більш масштабні плани. Про це свідчать слова «сталевого короля» Августа Тіссена, що прозвучали на початку Першої світової війни: «Росія повинна віддати нам прибалтійські провінції, частину Польщі й Донецький басейн з Одесою, Кримом і Приазов'ям». Не меншими були апетити і у російського самодержавства. Прикриваючись ідеєю «об'єднання усіх руських земель» під владою російського царя, самодержавство планувало акцію приєднання Галичини, Буковини та Закарпаття.

Трагедія українства полягала також в тому, що воно, не маючи власної державності, щоб захищати свої корінні інтереси, розділене територіальне, змушене воювати один проти одного в арміях інших держав, які ігнорували українські національні інтереси. Наддніпрянська, або Російська, Україна, де наприкінці XIX ст. проживало 23,5 млн. українців, поставила до російської армії 3,5 млн. солдатів, а із Західної, або Австрійської, України з 6,5 млн. було мобілізовано понад 250 тис. Проте ні загальні мобілізації, ні жертовність українців в арміях різних імперій не змінили політики щодо них імперських режимів.

Крім того, війна зумовила й інші негативні тенденції та процеси в суспільному розвитку цих земель: розкол національного  руху, зведення нанівець легальних  можливостей політичної та культурної діяльності, придушення опозиційних  сил, застосування імперськими державними органами репресивних акцій, руйнацію народного господарства, деформацію структури виробництва, посилення залежності від іноземного капіталу.

18. Охарактеризуйте  ставлення українських політичних  партій до І світової війни

Історія національних політичних партій на Наддніпрянщині веде відлік від започаткованої у 1900 р. на основі студентської громади Харкова Революційної української партії (РУП). Хоча точно  визначеної програми дій РУП не мала, її члени, а це переважно молодь, вважали, що майбутнє України слід шукати в селі, яке зберегло свій національний характер і через це надавало значні революційні можливості для боротьби з владою, що гнобила українство. І члени РУП, за прикладом революціонерів попередніх років, пішли в село й понесли з собою брошури, газети і відозви. Це мало величезне значення для розвитку українського революційного руху. Такий характер діяльності першої української партії на Наддніпрянщині відрізняв її від усіх попередніх політичних груп, які переважно займались культурницькою роботою в замкнутих колах інтелігенції та студентства. РУП за перші три роки існування розгорнула мережу місцевих організацій, утворила Центральний комітет у Києві та Зарубіжний комітет у Львові. Партія виступала за повалення самодержавства. Між 1900 і 1904 pp. РУП випускала 4 газети і видала 38 брошур загальним накладом 190 тис. примірників.

У 1902 р. була створена Українська народна партія (УНП) (керівник – М. Міхновський).

Під впливом РУП прискорилося створення нових українських партій. На конференції Загальної української організації восени 1904 р. було ухвалено рішення про створення на її основі Української демократичної партії (УДП). Програма новозаснованої партії будувалася за зразком галицької УНДП. Восени 1904 р. від українських демократів відкололася група радикалів, яка утворила Українську радикальну партію (УРП). У Грудні 1905 р виникла Українська соціал–демократична робітнича (УСДРП) (керівники – В. Винниченко, М. Порш, С. Петлюра, М. Ткаченко, Л. Юркевич).

Українські партії були малочисельними, недостатньо згуртованими і організованими. У національному питанні всі вони, крім НУП, не йшли далі вимоги автономії України в складі Росії.

У Наддніпрянській Україні, на цей час вже значно зросійщеній, більш масовими і впливовими були загальноросійські партії:

– Російська соціал–демократична робітнича партія (РСДРП) — виникла в 1898 р., у 1903 р. розкололася на більшовиків і меншовиків. Стояла на позиціях ортодоксального марксизму, визнання керівної ролі пролетаріату в революції та диктатури пролетаріату. Партія діяла серед російських і зросійщених українських робітників;

– Партія соціалістів–революціонерів (есери) — утворилася на рубежі 1899–1900 pp. на основі поєднання народницьких ідей з марксизмом. Соціальну опору партії складало селянство;

– Конституційно–демократична партія (кадети) — утворилася в 1905 p., виступала за конституційну монархію з двохпалатним парламентом, за свободу культурного розвитку для всіх національностей;

– "Союз 17 жовтня" (октябристи) — утворилася в жовтні 1905 p., виступала за збереження царської влади, єдину і неподільну Росію;

– "Союз російського народу" — чорносотенна організація, виникла в 1905 p., стояла на позиціях націонал–шовінізму, проголошувала боротьбу з євреями і іншими національними меншинами.

Загальноросійські партії не прагнули до вирішення національного питання, крім кадетів, які вимагали культурної автономії для національних окраїн імперії.

19. В чому полягав  основний зміст Універсалів УНР?

10 червня Центральна Рада прийняла Перший Універсал, який проголосив Україну автономією в складі Росії, відродивши тим самим українську державність. 15 червня був утворений виконавчий орган Центральної Ради — Генеральний Секретаріат на чолі з В.Винниченком. До уряду увійшли С.Петлюра (секретар військових справ), Б.Мартос (секретар земельних справ), В.Садовський (секретар юстиції) та інші. За партійною приналежністю уряд був переважно соціал–демократичним.