Шпаргалка по истории

Наприкінці грудня 1918р. – січні 1919р. політична, ситуація в  Україні загострилася. На Півдні України  та в Криму в цей час висадилися 60–тисячні війська Антанти. На Південному Сході росла небезпека з боку Добровольчої армії генерала Денікіна, який прагнув відтворити Російську імперію. Польща мала претензії на Галичину. Вона вже захопила Львів і продовжувала тіснити на схід уряд і армію Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Проти Директорії рішуче виступили також Радянський уряд Росії та більшовики України. 20 листопада 1918р. був створений Тимчасовий Робітничо–Селянський уряд, який 4 грудня дав наказ радянським військам розпочати наступ на територію України. 1 січня 1919 р. у Харкові влада перейшла до Рад, а з січня в нього ввійшли передові радянські частини і переїхав пробільшовицький Тимчасовий Робітничо–Селянський уряд.

Директорія намагалася низкою дипломатичних, кроків (спроби налагодження контактів з Антантою, проголошення Акта возз'єднання УНР і ЗУНР тощо) вивести державу з політичної ізоляції, знайти засоби для зміцнення власних дипломатичних, фінансових та воєнних позицій. Однак ці кроки були безуспішними. Виявився безперспективним курс на союз з Антантою, яка робила ставку на відновлення єдиної і неділимої небільшовицької Росії. Не виправдав сподівань і акт возз'єднання УНР і ЗУНР, який значною мірою мав формальний декларативний характер. Отже УНР і ЗУНР не мали реальних сил, щоб посилити інтеграцію та боронити свою державність. Під час падіння гетьманату Директорія мала 100–тисячну армію, а перед здачею Києва наприкінці січня 1919р. могла розраховувати лише на 21 тис. бійців. Більшість вояків не хотіли ризикувати життям заради збереження влади Директорії. Поразка Директорії стала реальною після того, як радянські війська 12 січня захопили Чернігів, 19 січня – Полтаву, а 27 січня – Катеринослав. 5 лютого 1919 р. війська УНР залишили Київ, а навесні цього року радянська влада була встановлена на всій території України, крім Надзбруччя і західних областей. Отже, народна підтримка, швидке формування армії, авторитетні та впливові лідери, вдало обраний момент для повстання сприяли приходу Директорії до влади. Однак її недалекоглядна, суперечлива внутрішня політика, відсутність моделі державотворення, протистояння політичних лідерів, слабкість армії, міжнародна ізоляція, втрата контролю за розвитком подій були тими причинами, які не дали змоги Директорії надовго втриматись при владі і побудувати незалежну УНР.

23. Утворення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР).Акт Злуки УНР і ЗУНР 22 січня 1919 р.

У жовтні 1938 р. Німеччина  зайняла передану їй за Мюнхенською  угодою Судетську область і змусила  уряд Чехословаччини надати автономію  Словаччині. Лідери українофілів, русофілів  і локалістів домовилися між собою і звернулися до Праги із спільною вимогою: надати автономію Підкарпатському краю. Празький уряд затвердив першу автономну адміністрацію на чолі з русофілом А. Бродієм. Вона швидко дискредитувала себе надто відвертими зв'язками з Польщею та Угорщиною. Наприкінці жовтня до влади прийшов кабінет з українофілів на чолі з А. Волошиним.

Тим часом Угорщина настирливо домагалася від Гітлера санкції  на захоплення Закарпаття. Гітлер порадив  їй порозумітися безпосередньо з  Чехословаччиною. Коли ці переговори виявилися безрезультатними, М. Хорті звернувся до чотирьох держав, які уклали Мюнхенський договір. Англія і Франція передовірили арбітраж з цього питання Німеччині та Італії.

2 листопада 1938 р. відбувся  Віденський арбітраж, на який  запросили керівників автономних урядів Словаччини і Карпато–України, як стали називати у цей час Закарпаттям. За арбітражем Хорті отримав південні райони Словаччини і Закарпаття з переважно угорським населенням чисельністю 1 млн. 100 тис. чол. До Угорщини відійшли, зокрема, Ужгород, Мукачево і Берегове з прилеглою територією. Столицю Карпато–України довелось переводити в місто Хуст.

Не марнуючи часу, українофіли  почали будувати державність на урізаній території. Адміністрація, система  освіти і видавнича справа переводилися на українську мову. Розпочалися підготовчі роботи із створення збройних сил. У розбудові держави закарпатцям допомагали співвітчизники із Західної України, Буковини, заокеанської діаспори.

Населення Закарпатського краю підтримувало курс А. Волошина на зміцнення державності. На виборах у лютому 1939 р. до регіонального парламенту коаліція українських партій — Українське національне об'єднання дістало переважну більшість голосів. Після цього українофіли відкрито почали створювати збройні сили — Карпатську Січ. Незабаром у ній налічувалося до 5 тис. бійців.

Чеський уряд кілька разів  відкладав скликання сейму в  Хусті. Нарешті його було призначено на 14 березня 1939 р. Розуміючи, що Прага  не захистить Карпатську Україну  від поглинення Угорщиною, А. Волошин 14 березня проголосив самостійність і сформував тимчасовий уряд.

15 березня сейм обрав  одноголосне таємним голосуванням  А. Волошина президентом і прийняв  закон про незалежність Карпатської  України.

Англія і Франція  появу Карпатської України не схвалили. Автономію, або незалежність, Закарпаття вони розглядали як розчленування Чехословаччини і створення на її території цілком підконтрольних А. Гітлеру держав. У такій думці утверджувала їх і поведінка лідерів ОУН. Розраховуючи на підтримку Німеччини, оунівці переконували карпатоукраїнців, що саме з їх маленької держави з допомогою «батька Волошина і вуйка Гітлера» почнеться утворення соборної України.

24. Назвіть основні  проблеми, які постали перед українськими  урядами 1917-1920 рр.

В Україні, на території якої відбувалися воєнні дії, знецінювалися гроші, розладнувалось економічне життя, поширювалося безробіття, наростали продовольчі труднощі.

Була паралізована насамперед сфера промислового виробництва. Підприємці вдалися до саботажу, зупиняючи фабрики й заводи, викидаючи на вулицю десятки тисяч робітників. На початку осені на Донбасі не працювало 200 шахт. Ціни на промислові та продовольчі товари безперервно зростали. Привид голоду насувався на міста і робітничі селища. Усе це викликало незадоволення серед робітників. Страйки майже не припинялися, перекидаючись з однієї галузі на іншу. Інколи вони супроводжувалися встановленням робітничого контролю, вигнанням адміністрації, повною дезорганізацією роботи підприємств.

Почав набирати масового характеру селянський рух. Почастішали випадки розгромів поміщицьких маєтків і насильства над їхніми власниками. Поміщики зі своїми сім'ями тікали в міста.

На фронті, особливо після  липневої поразки, наростали безладдя й анархія. Більшовики цілеспрямовано розкладали армію, закликаючи до припинення воєнних дій. Солдати відмовлялися йти на передову, браталися з німецькими вояками. Розвал російського фронту в Галичині спричинив безладдя й анархію в усій Україні, більша частина якої була на той час безпосереднім тилом Південно–Західного та Румунського фронтів. Десятки тисяч озлоблених, деморалізованих солдатів, серед яких були озброєні дезертири, заповнили міста й села України, тероризуючи населення. «Вони страшною темною силою йшли на країну, забиваючи всі залізниці, додаючи ще безладдя, й часто виливали на неповинних свою лють і свій одчай», – писав пізніше голова уряду Центральної Ради В. Винниченко.

25. Утворення Союзу  РСР. Формальний та реальний  статус УСРР у складі Радянського  Союзу

На початку 20–х років  УСРР вийшла з міжнародної ізоляції. Складалося враження, що Україна в цей час справді була самостійною і незалежною державою в зовнішніх зносинах, яку Москва не тільки не обмежувала, а навпаки – підтримувала. Наприклад, у червні 1921 р. Г. Чичерін телеграфував X. Раковському: «Нам здається, що було б краще, якби УСРР частіше виступала самостійно, однак, виявляючи самостійність своєї зовнішньої політики, і тільки в найважливіших випадках ми могли б подавати дипломатичну допомогу». Фахівці вважають цю заяву серйозною акцією, а не пустопорожньою декларацією. Навіщо ж Росії потрібна була самостійна зовнішня політика України? По–перше, тому що самостійною вона була лише формально, оскільки зовнішньополітична лінія УСРР визначалася рішеннями Політбюро ЦК КП(б)У, що керувався настановами з Москви; координувалася з РСФРР; контролювалася центром (так, наприклад, українсько–литовські переговори, що передували підписанню договору, відбувалися в Москві). По–друге, «самостійна» зовнішня політика створювала ілюзію справжньої української державності, що давало змогу, з одного боку, нейтралізувати активність національно–визвольних сил, які боролися за відродження незалежної української держави, з іншого — використовувати УСРР, як додатковий інструмент для здійснення про–радянської політики на міжнародній арені.

Український дипломатичний  прорив став можливим значною мірою  завдяки суб'єктивному чиннику, уособленням  якого був X. Раковський. Здібний дипломат, що мав персональні контакти з сотнями провідних європейських політиків, користувався великим авторитетом у радянського керівництва, він впевнено очолював діяльність дипломатичного корпусу УСРР.

На жаль, незважаючи на порівняно інтенсивну діяльність України  на міжнародній арені, в 1921 — на початку 1922 р. все чіткіше вимальовується тенденція обмеження дипломатичної активності республіки. Це було зумовлено як зовнішніми причинами — небажанням західних держав юридичне визнати усі радянські республіки, що утворилися на уламках Російської імперії, так і внутрішніми — зміцненням централізації, посиленням унітаризму, концентрацією владних важелів у руках Москви. Певну роль у цьому процесі зіграло послаблення позицій X. Раковського, пов'язане з його протистоянням зі Сталіним, хворобою В. Леніна та політичною ізоляцією Л. Троцького. Тенденція до обмеження дипломатичної активності української дипломатії в другій половині 1922 р. почала переростати в процес ліквідації зовнішньополітичного представництва УСРР. 18 жовтня 1922 р. ЦК КП(б)У приймає постанову «Про згортання апарату НКЗС», а вже в серпні 1923 р. консулати та дипломатичні служби України були злиті з апаратом союзного НКЗС. Нарешті, 20 вересня 1923 р. остаточно перестав існувати апарат НКЗС УСРР. З того часу майже протягом двох десятиліть Україна навіть формально не здійснювала власних дипломатичних кроків, не виявляла активності на міжнародній арені.

На основі ленінського  плану І з'їзд рад СРСР 30 грудня 1922 р. прийняв рішення про утворення СРСР. До його складу ввійшли Російська Федерація, Українська РСР, Білоруська РСР, Закавказька Федерація (Грузія, Вірменія, Азербайджан). У документах, покладених в основу СРСР (Декларація і Договір), права центру превалювали над правами республік. Так, із 29 пунктів Союзного договору лише один стосувався прав республік. Формально кожна республіка мала право виходу із СРСР, але механізму такого виходу не було розроблено.

Формально СРСР був федерацією, але фактично – унітарною, централізованою державою, імперією нового типу. Україна втратила рештки державного суверенітету і незабаром, як і інші союзні республіки, перетворилася на адміністративну одиницю Радянського Союзу.

Проте певні ознаки державності  — територіальна цілісність, власний  адміністративний і державний апарат збереглися, однак це не змінювало  її статусу як частини єдиної держави.

З'ясуємо, чому ж так сталося? Чому Україна, яка за радянською конституцією 1919 р. вважалося суверенною державою, втратила державний суверенітет?

Утворення СРСР було обумовлене дією як об'єктивних, так і суб'єктивних факторів:

– територіальні межі республік, які увійшли до Радянського Союзу, були об'єднані в межах колишньої Російської імперії. Між ними існували історично усталені тісні економічні зв'язки, і як наслідок, певна спеціалізація економічних районів та розподіл праці;

– у роки громадянської  війни 1917–1920 pp. між радянськими республіками склався воєнно–політичний союз, а пізніше, у 1921–1922 pp., воєнно–господарський та дипломатичний союзи. Виникла так звана "договірна федерація" радянських держав, де функції за–гальнофедеративнихбргвГНів влади виконували органи влади Радянської Росії;

– головною ж причиною утворення СРСР стало посилення  впливу у всіх республіках єдиної, жорстко централізованої більшовицької  партії, керівництво якої взяло курс на негайне об'єднання республік  в єдину державу і здійснило  це об'єднання за власним сценарієм.

26. Назвіть характерні  ознаки українського національно-культурного  відродження 1920-х рр..

Українізація – це політика в національно-культурній сфері, яка здійснювалася радянським керівництвом в Україні у 20–і pp. Українізація передбачала задоволення певних національних вимог українського народу:

– висування українців на керівні посади;

– впровадження української мови в державні та культурні установи, пресу, навчальні заклади;

– розвиток національної за формою й радянської за змістом культури;

– створення відповідних умов для культурного розвитку національних меншин, які проживали в Україні.

Більшовики змушені  були піти на проведення цієї політики, оскільки перебували під впливом  національно-визвольної боротьби українців 1917–1920 pp. і прагнули забезпечити собі підтримку усього населення України.

Українізація здійснювалася  в певних, дозволених центром рамках.

Рушійною силою у  справі українізації став Наркомат освіти України, яким у 20–і pp. керували прибічники національного відродження Г.Гринько, О.Шумський, М.Скрипник.

20–і pоки стали періодом подальшого національного відродження.

У 1930 р. чисельність шкіл з українською мовою навчання становила 85%, на українську мову було переведено 75% діловодства державних установ, українською мовою видавалося 90% газет і більше половини книжок і журналів. Кількість українців серед службовців держапарату зросла з 35 до 54%.

Українізація сприяла  залученню до радянського культурного  будівництва української інтелігенції. З еміграції повернулися деякі  відомі діячі, зокрема М.С. Грушевський.