Шпаргалка по истории

 

29. Яка ціна була  сплачена народом України за сталінський «стрибок у соціалізм»

У грудні 1925 р. XIV з'їзд РКП(б) проголосив курс на індустріалізацію: передбачалося прискорення промислового росту Радянського Союзу і досягнення ним у короткі строки рівня розвитку економічно розвинутих країн світу. Сталін заявив, що "ми відстали від передових країн на 50–100 років. Ми повинні пробігти цю відстань за 10 років. Або ми зробимо це, або нас зімнуть". Індустріалізацію передбачалося здійснювати плановими методами (п'ятирічками).

Радянське керівництво  хотіло одночасно подолати економічну відсталість і побудувати соціалізм за декілька років. Сталін назвав 1929 р. роком "великого перелому" і "стрибка в соціалізм". Ці плани були явно нереальними і економічно необгрунтованими. Вони стали наслідком волюнтаризму, політичного свавілля, нерозуміння радянським керівництвом економічної ситуації . Заплановані показники не були досягнуті. Щорічний приріст промислового виробництва в ці роки в середньому складав 15,7%, а в 1933 р. скоротився до 5%.

Важливою проблемою  відбудови були капіталовкладення. США відмовили у наданні кредитів Радянському Союзу, який не став учасником плану Маршалла (кредити надавалися за умови виходу комуністів із уряду).

Поставки за рахунок  репарацій із Німеччини, допомога з–за кордону були незначними. Основним джерелом інвестицій були внутрішні резерви.

Відбудова господарства розпочалася з важкої промисловості. При цьому уряд керувався політичними  мотивами: створити такий воєнно–промисловий комплекс, який би служив гарантом оборони  країни і базою перемоги світового соціалізму над капіталізмом.

Україні за декілька років  були відновлені шахти Донбасу, Дніпрогес  і великі теплові електростанції, металургійні заводи. У 1948 р. машинобудівних заводів працювало більше, ніж до війни.

Розвиток важкої промисловості відбувався за рахунок легкої, сільського господарства, науки і культури, які фінансувалися за залишковим принципом. Так, інвестиції в легку промисловість складали 12–15% усіх промислових капіталовкладень.

Посилилися диспропорції в розвитку промисловості на користь галузей воєнно–промислового комплексу.

Якщо на Заході і в  Японії післявоєнна відбудова промисловості  здійснювалася на базі прогресивних технологій і науки, то в СРСР досягнення науково–технічного прогресу впроваджувалися  повільно. Підприємства працювали за старими технологіями, надзвичайно високими були енерго– і матеріаломісткість виробів. Цим було обумовлене технічне відставання Радянського Союзу від Заходу.

Важливим джерелом відбудови  став героїчний ентузіазм народу. 90% працюючих були охоплені різними формами соціалістичного змагання.

У результаті в 1950 р. важка промисловість перевершила, а легка — ледве досягла 80% довоєнного рівня. Україна знову зайняла традиційне місце паливно–металургійної бази Радянського Союзу.

 

30. Як вплинуло на долю України підписання пакту «Молотова–Ріббентропа»

У 1939 р. Німеччина ставить  радянську сторону перед альтернативою: «Ви можете бути або нашими друзями, або нашими ворогами». У керівних колах Радянського Союзу вважали  міжнародне становище своєї країни несприятливим для конфлікту з нацистською Німеччиною, що значною мірою і зумовило зближення між Берліном та Москвою. Проте поступатися своїми інтересами СРСР не збирався. Вже в завершальній фазі переговорів з міністром закордонних справ Німеччини Ріббентропом ввечері 22 серпня 1939 р. радянське керівництво висунуло вимоги про визнання інтересів СРСР на Балтиці, у Південно–Східній Європі, а також про відмову Гітлера від планів типу «Великої України». І лише задоволення цих вимог відкрило шлях до укладення договору. 23 серпня 1939 р. Молотов і Ріббентроп підписали договір про ненапад між СРСР і Німеччиною терміном на 10 років. Крім цього, було підписано і таємний протокол, який містив положення, що стосувалися українських земель: «У разі територіально–політичного перевлаштування областей, які входять до Польської держави, межа сфер інтересів Німеччини і СРСР приблизно буде проходити по лінії рік Нареву, Вісли і Сяну». Тобто, відмова рейху від претензій щодо України набула форми розмежування «сфер інтересів».

Отже, ліквідацією Карпатської України Гітлер досягав трьох важливих для себе тактичних цілей: ще міцніше прив'язував до антикомінтернівського пакта Угорщину; забезпечував нейтралітет Польщі; певною мірою заспокоював СРСР, створюючи передумови для подальшого зближення.

Пакт Молотова—Ріббентропа і таємний протокол до нього, будучи актом свавільного поділу Європи на «сфери інтересів» між СРСР і фашистською Німеччиною, фактично розв'язував руки лідеру третього рейху для початку Другої світової війни. Водночас він став і своєрідною точкою відліку процесу «збирання» українських земель у межах однієї держави, що об'єктивно було явищем прогресивним. Інша річ, що для радянського керівництва збирання українських земель була не самоціллю, а лише частиною більш загальних планів убезпечення західних кордонів СРСР, засобом нейтралізації планів типу «Великої України», формою поширення свого впливу в західному напрямку.

 

31. Геополітичні зміни  в західноукраїнських землях  на початку Другої світової  війни (1939, 1940 рр.)

Друга світова війна почалася 1 вересня 1939р. після нападу Німеччини на Польщу, скінчилася 2 вересня 1945 р. після капітуляції Японії (союзника Німеччини).

Українські землі знаходилися .складі 4–х країн: СРСР, Польщі, Румунії  та Чехословаччини. З початком німецькою нападу на Польщу СРСР, відповідно до угоди з Німеччиною, ввів свої війська у Західну Україну (17 вересня 1939 р.). У червні 1940 р. відібрав у Румунії Північну Буковину. Відбулося об'єднання основної частини українських земель у складі СРСР. Поза радянською Україною залишилося лише Закарпаття. Після розвалу Чехословаччини тут утворилася маріонеткова (по відношенню до Німеччини) українська держава – Закарпатська Русь, яка незабаром була загарбана Угорщиною. Возз'єднання з СРСР і проголошення Радянської влади населення західноукраїнських земель зустрічало з ентузіазмом.

Восени 1939 р. та влітку 1940 р. відбулося етнічне возз'єднання  України. Західноукраїнські землі  увійшли до складу УРСР. Незважаючи на неоднозначність і суперечливість політики сталінського режиму в Західній Україні, об'єднання вперше за багато століть у межах однієї держави більшості українських етнічних територій було визначною подією, важливим кроком у розв'язанні українського питання.

 

32. Назвіть основні напрямки руху опору на території України у 1941-1945 рр.

В українському антифашистському русі Опору існувало дві течії: радянський рух Опору (партизани і підпільники) та національно–визвольний рух Опору  на чолі з ОУН.

Радянський рух Опору.

Прагнув до відновлення  статусу України в складі СРСР. Наприкінці 1942 р. в Україні діяло 800 партизанських загонів, їх дії координував Український штаб партизанського руху на чолі з Т.Строкачем. Виникли великі партизанські загони і з'єднання на чолі з С.Ковпаком, М.Попудренком, О.Сабуровим, О.Федоровим, І.Боровиком, П.Вершигорою, М.Наумовим та іншими.

Формами боротьби партизан були:

– диверсії на комунікаціях ворога, знищення ліній зв'язку, доріг, мостів;

– розгром ворожих штабів;

– диверсії на залізницях. Влітку 1943 р. розгорнулася операція "рейкова війна";

– рейди в тил ворога (найбільш відомий Карпатський рейд С. Ковпака).

У лісовій та лісостеповій зонах  республіки діяли сотні партизанських  загонів, великі з'єднання під командуванням  С.Ковпака, О.Федорова та ін. З червня 1942 р. почав діяти Український штаб партизанського руху на чолі з Т.Строкачем. У 1944 р. була сформована партизанська дивізія під командуванням П.Вершигори, яка здійснила рейд на Сян і Віслу. За німецькими даними, радянські партизани відволікали до 10% сил вермахту на Східному фронті.  В Україні діяло 23 підпільних обкоми КП(б)У; 9 підпільних обкомів комсомолу, які організовували диверсії, здійснювали розвідувальні операції. Загальна чисельність партизан і підпільників в Україні за роки війни становила за різними джерелами від 500 тис. до 180–220 тис. чоловік.

Найбільш масовою верствою населення, яка безвідмовно йшла за радянською владою, була молодь. В  нацистському документі "Наслідки німецького управління в зоні групи армій "Південь" з цього приводу, зокрема, говориться: "...радянська молодь глибоко засвоїла положення більшовизму. З молоді склалася більшість активістів боротьби за справу рад. Банди (партизани — авт.) утворювалися переважно з молоді".

Створення Українського штабу партизанського руху, координація  дій, матеріальна підтримка з Великої землі, застосування радянськими партизанами ефективних методів боротьби проти окупантів перетворили радянський партизанський рух на важливий фактор війни, фактично на справжній "другий фронт".

Національно-визвольний рух Опору на чолі з ОУН прагнув до відродження незалежної української держави.

До початку війни  ОУН співробітничала з німцями. В німецькій армії був утворений "Легіон українських націоналістів". ОУН розраховувала на сприяння Німеччини  у відновленні української державності. Проте, спроба проголошення у Львові 30 червня 1941 р. самостійної української держави не була підтримана Німеччиною. Гестапо заарештувало усіх членів новоствореного уряду на чолі з Я.Стецьком, керівника ОУН С.Бандеру. Проти ОУН розпочалися репресії. У відповідь ОУН почала створювати партизанські загони, які у жовтні 1942 р. об'єдналися під назвою Українська повстанська армія (УПА) на чолі з Романом Шухевичем (псевдонім — Тарас Чупринка). ОУН–УПА не припиняла також антирадянської і антипольської діяльності.

Розгорнутий терор проти західноукраїнських областей, членів ОУН, свавілля німецької адміністрації, грабунки, примусова праця, вивіз молоді до Німеччини — все це викликало і посилювало антинімецькі настрої, які переростали у рух Опору, що з кожним днем ставав усе організованішим і діяльнішим.

УПА розраховувала лише на власні сили і підтримку місцевого  населення. Мережа оунівського підпілля охопила не тільки західні, а і  центральні, східні, південні райони України, де ОУН діяла під лозунгами: "Смерть Гітлеру!", "Смерть Сталіну!", "Радянська влада — без більшовиків!".

Водночас із боротьбою  проти німецьких окупантів та радянських партизан УПА довелось вирішувати складну проблему українсько-польських відносин, які мали історичні коріння і час від часу загострювалися до збройної конфронтації.

Основними об'єктами партизанських  дій з боку УПА були:

– німці та їх союзники;

– формування Армії Крайової та польське населення;

– радянські партизанські загони, а згодом — підрозділи Червоної армії.

Намагаючись утвердити  себе у західних регіонах України як "третя сила", УПА лише у жовтні–листопаді 1943 р. провела 47 боїв проти німців і 54 бої проти радянських партизан.

Слід зауважити, що в  ОУН не було єдності щодо стосунків  з німцями. Започаткований на Волині та Поліссі повстанський рух поширювався на інші регіони України. Чисельність УПА за різними даними становила від 30–40 тис. до 100 тис. бійців.

Таким чином, Україна  була охоплена масовим рухом Опору, але через глибокі ідеологічні  суперечності між двома його течіями  точилася жорстока боротьба. Так, Карпатський рейд партизанського з'єднання С.Ковпака влітку 1943 p. призвів до кривавих боїв між оунівськими і радянськими партизанами. А весною 1944 р. біля Рівного УПА розбила автоколону штабу командуючого 1–м Українським фронтом генерала М.Ватутіна, сам генерал був тяжко поранений і помер.

 

33. Діяльність ОУН–УПА на території України

Складовою руху опору  в тилу фашистів після невдалої спроби 30 червня 1941 р. проголосити у Львові відновлення самостійної Української  держави стали дії певної частини Організації українських націоналістів (ОУН) та Української повстанської армії (УПА).

Напередодні вторгнення німецьких військ у СРСР націоналістичний рух вже був суттєво розколотий. Власне внутрішній конфлікт в ОУН  існував протягом тривалого часу, але міжфракційна боротьба особливо загострилася після вбивства у травні 1938 р. лідера організації Є. Коновальця. Саме цього періоду почали виявлятися розходження між ветеранами — членами Проводу Українських Націоналістів (ПУН) (Мельник, Барановський, Сушко, Сціборський та ін.), що здебільшого перебували в еміграції, і молоддю — радикальними бойовиками, які очолювали підпільну боротьбу в західноукраїнських землях (Бандера, Стецько, Шухевич та ін.). В основі конфлікту лежала боротьба за владу і вплив у організації, його загострення» сприяли вікова різниця, натягнуті особисті стосунки, суттєві розходження в питаннях тактики боротьби.

У серпні 1939 р. у Римі відбувся Другий Великий збір ОУН, на якому  домінували прибічники А. Мельника, якого  і було затверджено лідером організації. Відповіддю молодих радикалів на непоступливість ветеранів стало скликання в лютому 1940 р. у Кракові власної конференції, яка не тільки не визнала рішень римського збору, а й сформувала Революційний провід ОУН на чолі з С. Бандерою. З цього моменту починається одночасне існування двох українських націоналістичних організацій: ОУН–Р, або ОУН–Б –– революційна, або бандерівська, та ОУН–М – мельниківська.