Шпаргалка по истории

Залишаючись вірними  інтегральному націоналізму, обидві організації ставили перед собою одну мету — незалежність України, проте погляди на шляхи її досягнення суттєво відрізнялися. Радикально настроєні бандерівці були прихильниками рішучих дій, опори на власні сили, незначної допоміжної ролі зовнішніх факторів у процесі становлення української державності. Помірковані мельниківці робили ставку на поступове, «повзуче» встановлення власного контролю на українських землях та відновлення національної держави. Мельниківці в основному розраховували на значну допомогу з боку Німеччини. Ця орієнтація призвела до того, що громадянські структури, створені ОУН–М, поступово перетворилися на додаток окупаційного апарату. Не бажаючи утвердження в Україні будь–якої моделі державності, третій рейх незабаром перейшов до репресій проти обох відгалужень ОУН. Проте всі ці спроби українських націоналістів, спрямовані на поступове відновлення української держави суперечили планам гітлерівців. Тому вже у вересні 1941 р. пройшла хвиля арештів бандерівців, а в грудні розпочалися репресії проти мельниківців. ОУН пішла в підпілля.

Становлення оунівського  партизанського руху почалося в середині 1942 р. Після хвилі масового дизертирства з лав української поліції  навесні 1943 р. військові формування значно зросли і спочатку називалися Українська визвольна армія (УВА), а  невдовзі взяли популярну вже на той час назву — Українська повстанська армія. Очолив її Роман Шухевич (Тарас Чупринка).

У середині 1943 р. УПА С. Бандери насильно залучила до свого  складу майже всі загони Т. Бульби-Боровця та частини ОУН А. Мельника. Рештки їх утворили незалежне партизанське з'єднання під назвою Українська Народна Революційна Армія (УНРА) і продовжували бойові дії проти червоних партизанів та німців аж до кінця 1943 р. (на той час Т. Бульба–Боровець був заарештований німцями і кинутий до концентраційного табору Заксенгаузен).

За зонами дії УПА  поділялася на три групи: УПА-Північ (Волинь і Полісся); УПА–Захід (Галичина, Закерзоння, Буковина, Закарпаття); УПА-Південь (Поділля). Четверте формування, УПА-Схід, не вдалося утворити. Згідно з німецькими даними, які підтверджуються українськими еміграційними джерелами, чисельність УПА в момент найбільшого піднесення боротьби (кінець 1944 — початок 1945 р.) досягла 100 тис. осіб. Уже в грудні 1941 р. Головний провід ОУН прийняв постанову, в якій чітко визначалася стратегічна мета та тактична лінія організації: «Готуватися до довгої, затяжної та упертої боротьби з німецькими окупантами і дотримуватися тактики накопичення сил». На етапі становлення основними завданнями повстанських загонів були протидія вивозу робочої сили і продовольства з українських земель до Німеччини та протистояння окупаційним властям.

Центральна ідея, яку  обстоювала УПА, сформульована в  одній з листівок: «Ми боремося за Українську державу, а не за чужий  імперіалізм. Ми мусимо берегти наші сили, бо ми впевнені, що війна у своїй кінцевій фазі надасть нам державу». Зростання лав УПА, поповнення загонів людьми різних національностей та політичних поглядів зумовлювали необхідність суттєвого перегляду ідеології та політики ОУН-Б. Тому в серпні 1943 р. був скликаний III Надзвичайний великий збір ОУН-Б. Він не тільки проголосив курс на боротьбу проти «московсько-більшовицького та німецького ярма, за побудову Української самостійної соборної держави», а й виробив соціально-економічну та політичну платформи організації. В основу програмних положень щодо соціально-економічної сфери було покладено принципи багатоукладності економіки, соціальної справедливості, державного захисту найменш забезпечених верств населення. Суттєвим зрушенням у політичній сфері стала відмова ОУН від одноосібного домінування, визнання права на існування інших політичних течій і партій. Загальній демократизації національного руху мали сприяти продекларовані свобода друку, слова, думки, віри, світогляду, рівність всіх громадян України, незалежно від національної належності, право національних меншин розвивати свою мову і культуру.

У вирі радянсько-німецького протистояння ОУН-УПА активно намагалася відіграти роль «третьої сили», що представляє та обстоює інтереси українського народу. Така позиція зумовила боротьбу одразу на три фронти — проти німецьких окупантів, радянських партизанів та польських формувань Армії Крайової. Оскільки УПА, на відміну від Руху Опору в Європі, не підтримувала жодна з держав, вона змушена була дотримуватися своєрідної тактичної лінії, в основі якої лежали збереження і зміцнення власних сил, намагання поширити свій контроль на якомога більшу частину українських земель, вичікування слушного моменту для вирішального удару.

34. З якою воєнною  операцією пов'язаний початок визволення України від німецько-фашистських загарбників?

Визволення України  почалося під час Сталінградської  битви (листопад 1942 — лютий 1943), яка поклала початок корінному перелому у війні на користь СРСР.

Перші населені пункти України в східному Донбасі були звільнені в грудні 1942 р. Масове ж визволення українських земель почалося в ході Курської битви (5 липня — 23 серпня 1943 p.). 23 серпня війська Степового фронту звільнили Харків.

Розвиваючи успіх, радянські  війська у вересні 1943 р. вийшли до Дніпра. У вересні–жовтні 1943 р. розгорнулася героїчна битва за Дніпро, на якому німці намагалися створити неприступну лінію стратегічної оборони ("Східний вал"). Кульмінацією битви за Дніпро було визволення від окупантів Києва. Сталін, ігноруючи реальне співвідношення сил, наказав будь–якою ціною звільнити Київ до "Великого Жовтня". Ціною величезних людських втрат радянські війська звільнили місто 6 листопада 1943 р. За визволення столиці України понад 1000 солдат і офіцерів були удостоєні звання Героя Радянського Союзу. У 1944 р. радянське командування силами чотирьох Українських фронтів здійснило серію наступальних операцій, остаточно визволивши територію України:

– Житомирське–Бердичівська операція (грудень 1943 – січень 1944рр.);

– Корсунь–Шевченківська операція (січень–лютий 1944рр.); / Рівненсько–Луцька операція (січень–лютий 1944рр.);

– Криворізька операція (січень–лютий 1944рр.);

– Наступ на півдні. Визволення Одеси, Миколаєва (березень–квітень 1944 pp.);

– Визволення Криму (квітень–травень 1944 pp.);

– Львівсько–Сандомирська операція (липень–серпень 1944 pp.). 27 липня 1944 р. звільнено Львів;

– Східно–Карпатська операція (вересень–жовтень 1944 pp.);

– 28 жовтня 1944 р. територія України була остаточно визволена від загарбників.

У ході визвольних операцій 1944 р. на Україні загинуло понад 3,5 млн. воїнів. Неоціненну допомогу воїнам надавали радянські партизани і підпільники, місцеве населення, працівники тилу. Активні дії проти німецьких окупантів вели загони УПА. Коли ж лінія фронту наблизилась до районів дислокування частин УПА, командування віддало наказ не втручатись у бойові дії і вживати заходів для збереження і зміцнення своїх сил.

35. Територіальні зміни  в Україні після Другої світової  війни і возз’єднання українських  земель; операція «Вісла»; передача Криму УРСР

Українські землі знаходилися у складі 4–х країн: СРСР, Польщі, Румунії та Чехословаччини. З початком німецькою нападу на Польщу СРСР, відповідно до угоди з Німеччиною, ввів свої війська у Західну Україну (17 вересня 1939 р.). У червні 1940 р. відібрав у Румунії Північну Буковину. Відбулося об'єднання основної частини українських земель у складі СРСР. Поза радянською Україною залишилося лише Закарпаття. Після розвалу Чехословаччини тут утворилася маріонеткова (по відношенню до Німеччини) українська держава – Закарпатська Русь, яка незабаром була загарбана Угорщиною. Возз'єднання з СРСР і проголошення Радянської влади населення західноукраїнських земель зустрічало з ентузіазмом.

Восени 1939 р. та влітку 1940 р. відбулося етнічне возз'єднання України. Західноукраїнські землі увійшли до складу УРСР. Незважаючи на неоднозначність і суперечливість політики сталінського режиму в Західній Україні, об'єднання вперше за багато століть у межах однієї держави більшості українських етнічних територій було визначною подією, важливим кроком у розв'язанні українського питання.

За Договором між  СРСР та Чехословаччиною від 29 червня 1945 р. Закарпатська Україна возз'єдналася з Україною у складі Радянського  Союзу. Уперше майже всі етнічні  українські землі об'єдналися в одній державі. Поза межами України залишилися Посяння, Лемківщина і Холмщина, які Сталін у 1944 р. віддав Польщі. Упродовж 1944–1946 pp. здійснювався обмін населенням: із України в Польщу переселився майже 1 млн. чоловік, переважно поляків, із Польщі в Україну — 520 тис. українців.

36. Що дав період  «відлиги» Україні (1953–1964 рр.)?

Процес лібералізації  режиму розпочався лише після смерті Сталіна (5 березня 1953 р.) і увійшов  в історію як період "хрущовської  відлиги" від назви книги І. Еренбурга "Оттепель". У цей період за ініціативою Першого секретаря ЦК КПРС М.С.Хрущова відбувалася реабілітація невинно засуджених, були здійснені заходи щодо обмеження влади адміністративно–управлінського апарату, припинилася практика політичного терору проти цілих соціальних верств і позасудового покарання громадян, заохочувалася суспільно–політична активність населення. Помітною подією у суспільно–політичному житті УРСР стало святкування у січні 1954 р. 300–річчя Переяславської Ради як ювілею Возз'єднання України з Росією. З урахуванням складного економічного становища Кримської області, а також близькості її до УРСР Президія Верховної Ради СРСР прийняла у ці дні рішення про входження Криму до складу Української РСР.

Видатну роль у десталінізації радянського суспільства відіграв XX з'їзд КПРС (лютий 1956р.), делегати якого на закритому засіданні заслухали доповідь М.С.Хрущова "Про культ особи Сталіна та його наслідки". Основні положення доповіді у дещо пом'якшеному вигляді стали основою постанови ЦК КПРС від 30 червня 1956 р. Однак гостра критика, яку містили ці документи, не зачіпала суті командно–адміністративної системи, зводячи усі вади системи до культу особи. Та незважаючи на недоліки, це був важливий і сміливий крок на шляху десталінізації, який стимулював процес лібералізації суспільного життя, свідчив про реальну перспективу його демократизації. У жовтні 1961 р. відбувся XXII з'їзд КПРС. Він прийняв третю Програму КПРС, яка започаткувала «розгорнуте будівництво комуністичного суспільства» в СРСР. Мета побудови суспільства, де буде діяти формула «від кожного – за здібностями, кожному – за потребою», була нереальною в кращі з посередньою продуктивністю суспільної праці, однак, більшістю людей вона була зустрінута з ентузіазмом, стимулювала багато чудових рухів і починань: за комуністичне ставлення до праці, за перехід передовиків виробництва у відстаючі трудові колективи, за поєднання шкільної освіти з виробництвом та ін., що займали значне місце у суспільно–політичному житті в Україні. Характерною ознакою того часу було тяжіння молоді до освіти, наукових знань, культурної спадщини людства.

«Хрущовська відлига» створила сприятливі умови для творчості. Лауреатами Ленінської премії, яка  присвоювалась з 1956 р. стали О.Довженко за кіносценарій «Поема про море», М. Рильський за збірки «Троянди і виноград» та «Далекі небосхили», М.Стельмах за трилогію «Велика рідня», «Кров людська – не водиця», «Хліб і сіль». О.Гончар за роман «Тронка».

Щирі спроби М.С.Хрущова  позбавитися сталінської політичної та ідеологічної спадщини поєднувалися з його волюнтаристськими діями. Помилки М.С. Хрущова були використані як привід для його усунення від влади вищою партноменклатурою, яка була незадоволена перш за все демократичними зрушеннями в державі та партії. У жовтні 1964 р. Першим (з 1966 – Генеральним) секретарем ЦК КПРС став Л.І.Брежнєв. Головою Верховної Ради СРСР М.В. Підгорний.

37. Назвіть відомих  діячів культури – «шестидесятників».  Що було характерно для їх  творчості?

Смерть Сталіна 5 березня 1953 р. внесла в життя СРСР істотні зміни, потреба в яких давно назріла. Ці зміни були пов'язані з діяльністю першого секретаря ЦК КПРС М.Хрущова. Він поклав початок десталінізації і здійснив реформи у всіх сферах життя суспільства. Були здійснені пошуки нових підходів до розв'язання проблем суспільно–політичного життя. Реформи в політичній сфері сприяли певній лібералізації та демократизації суспільно–політичного життя. Хрущов здійснив ряд заходів щодо розширення прав республік, у т.ч. й України. Хрущовська "відлига" сприяла національно–духовному пробудженню і культурному розвитку України. Стало можливим відкрите обговорення проблем збереження української мови, розширювалися сфери її вживання. Розпочалося видання багатотомного словника української мови, збільшилося видання україномовних книжок.

Видатним явищем духовного  життя стала поява нового покоління  інтелігенції — шістдесятників (цей термін вживався вже на поч. 60–х pp.). Провідними постатями серед них були письменники і поети І.Драч, Л.Костенко, М.Вінграновський, В.Симоненко, В.Стус, С.Гуцало, І.Калинець, художники А.Горська, П.Заливаха, В.Кушнір, літературні критики І. Світличний, І.Дзюба, Є.Сверстюк, діячі кінематографу С.Параджанов, Л.Осика, Ю.Іллєнко та багато інших.

Виховане в умовах ідеологічної лібералізації, нове покоління інтелігенції викривало перекоси і лицемірство офіційної культури, сповідувало свободу самовираження, прагнуло до пошуку нових форм і стилів художньо–естетичного пізнання світу. Воно вимагало гарантій вільного розвитку українського народу, його культури і мови.

Все це не могло не викликати  незадоволення з боку влади. Шістдесятників почали звинувачувати у відході  від "марксизму–ленінізму", "формалізмі", "космополітизмі", обмежувати їх творчу діяльність, а згодом перейшли до репресій проти них.

Однак, частина нового покоління не зріклася своїх поглядів і пішла на конфронтацію з владою. Саме шістдесятники склали ядро дисидентського руху, учасники якого вимагали радикальних змін, і стали провідниками національного відродження. Національно–культурна процеси переходили встановлені партією рамки лібералізації й на початку 60–х pp. почали переслідуватися. У 1962–1963 pp. "відлига" в національно–культурній сфері припинилася.