Духовна культура української молоді початку ХХІ сторіччя

        Модерн, на відміну від імпресіонізму,  є перш за все стилем дизайнерським. Він вносить мистецтво у приватне життя людини, прикрашає його, декорує побутові речі. Модерністи вважають, що форма в мистецтві важливіша, ніж зміст. Будь-яка річ може бути виконана у високохудожній формі. А джерелом цієї форми стали природа і жінка. Тому модерн за його вишуканість і витонченість вважають стилем жіночим.

         Найвидатнішими представниками стилю «модерн» були дизайнери, а не живописці. Винятком є відомий австрійський художник Густав Клімт.

Видатний англійський  графік Обрі Бердслей народився в 1872 р. і прожив всього 25 років. Його ілюстрації до знаменитих книг і мала рекламна поліграфія принесли йому славу ще за життя. Та найбільше визнання творчість О.Бердслея отримала на початку XX ст. Найбільш вдало з цього приводу було сказано в одній з рецензій 1912р., опублікованій у Петербурзі: «Він помер в самому кінці XIX ст., залишивши у спадок мистецтво, в якому все, починаючи від форми і закінчуючи змістом, створено для радості XX століття» (О.О.Савельєва).

      Охоплюючи  історію європейського суспільства  і його культури принаймні за останні два століття, модерн для повсякденної свідомості уявляється як вичерпний і цілісний образ цивілізації Старого світу.

Нова художня  мова літератури...

        Невід'ємною частиною загальнокультурного  розвитку є літературний процес. Основою цього явища став не  тільки художній твір, а й літературна критика, періодичне видання, мемуарна та епістолярна література, а також видавництво, друкарня, книжкові магазини тощо. Обґрунтування цього поняття здійснювалося протягом ХІХ-ХХ ст.ст., а власне термін виник лише в 20-30 рр. XX ст. Літературний процес - це виникнення і розвиток світової художньої літератури. Характерною особливістю літературного процесу цієї доби є пошуки нових та видозміни вже існуючих форм художньої творчості.

         Існує думка, що художній твір  може виконати і функцію наукового дослідження (П. В. Копнін). Це положення підтверджується і низкою фактів.     

     Л. Толстой  у романі «Війна і мир» зображує хід війни точніше, ніж історики того часу. К.Маркс називав Оноре де Бальзака доктором соціальних наук. Він вважав, що для вивчення економічних відносин буржуазного суспільства «Людська комедія» дала йому більше, ніж книги усіх буржуазних спеціалістів - істориків, економістів, статистиків разом узятих. Крім того, О.де Бальзак знав про характери людей більше, ніж вся наука психологія на початку XX ст.

        Існує міцний зв'язок між будь-яким  мистецтвом та історією. Історичні  процеси фіксуються в кабінетах  вченими-істориками: вони, встановлюють  факти, інтерпретують зв'язки  між ними, впливи, розглядають минулі політичні і суспільні концепції.

        Але не лише історики відтворюють  образ минувшини. Не лише вони  формують уявлення звичайної  людини про минулі події та  історичні постаті, інакше кажучи, загальну історичну свідомість. Це залежить також і від митців, від мистецтва і культури. Про Цезаря і Брута ми скоріше знаємо від Шекспіра, ніж від Моммзена чи Гіббона. Про Французьку революцію довідалися не так від Жюля Мішле, як від Давіда, котрий пензлем зобразив зворушливі образи героїв і жертв революції. Якою була російська кампанія Наполеона, знаємо насамперед від Толстого, якою вікторіанська Англія — від Діккенса. Про завоювання американського Дикого Заходу, про цей дивовижний і кривавий процес творення нової цивілізації на чужих землях, світ знає з американського вестерну.

         Знання про минуле мистецтво  дає нам не менше, ніж наука.  Якщо у когось виникне потреба  взнати, в чому полягають особливості сільського населення Польщі, то він про це взнає більше з роману Владислава Реймонта «Мужики», а не з класичної роботи Томаса і Знаненського «Польські селяни». Краща монографія антрополога Малиновського про тробріанців не йде ні в яке порівняння з «Моєю Антонією» Уілли Кезер чи  « Чорним ягням і сірим соколом» Ребекки Вест. Незрівнянною є сила, з якою ці письменниці показують внутрішню роботу суспільства і мотивацію поведінки індивіда в ньому. Тобто письменник не менше сприяє просвітництву, аніж вчений.

      Але  навряд чи зможуть наші нащадки  скласти уявлення про нас за  творами, наприклад, образотворчого  мистецтва XX ст. Справді, з творів Пікассо і Брака, Матісса і Шагала, Кандінсь-кого і Татліна історики майбутнього не взнають про нас і наш час нічого. Ці твори не зможуть розповісти нічого правдивого про те, який вигляд мали тоді люди, як вони працювали, пили, їли, вдягалися, проводили вільний час Якщо ж потомки все-таки візьмуть їх на віру, то отримають спотворене уявлення навіть про зовнішність своїх предків.

       За  більш точною інформацією, людині  майбутнього доведеться звертатися до  фотографії. Правда, фотографії викличуть здивування своєю разючою відмінністю від того, що тоді ж зображували живопис, графіка, скульптура.

    Слід пам'ятати,  що культурна еліта суспільства  не сприймає історію поза друкованим словом.Читання — це вченість, культура думки про те, що потрібне для особистого успіху, а що шкідливе. Мистецтво взагалі, як і література зокрема, впливає на розум через почуття. Письменник, художник чи композитор, оспівуючи подвиги головного героя свого твору, мимоволі готують грунт для його реабілітації в майбутньому. Поетам, письменникам, композиторам, художникам належить роль тлумачів.[7,с48-53]

Постмодернізм у контексті світової культури

   Постмодернізм  у буквальному перекладі означає «після сучаснісгь». Постмодернізмом характеризується стан цивілізації на Заході епохи «гонки технологій», тобто останньої чверті XX ст. Ще можна сказати, що ще вся сума культурних настроїв сьогодні. Відлік постмодернізму ведеться з кінця 60-х років, з часів виникнення американської контркультури. Тоді ж виник постструктуралізм і були впроваджені найновіші засоби масової інформації.

       Свої  витоки постмодернізм бере з  таких течій початку XX ст., як футуризм, кубізм, дадаїзм, сюрреалізм, конструктивізм у мистецтві країн Західної і Східної Європи.

       Одним з найважливіших чинників культури є філософія, то саме з неї починаються всі напрямки і стилі в мистецтві і культурі. Як систематизований світогляд філософія об'єднує всі духовні утворення. Саме філософи були творцями різних концепцій сучасних культур філософських думок. Наприклад, ще О. Шпенглер дав життя особливо популярному сьогодні жанрові «інтелектуального роману». Течія «глибинної психології», створена К. Г. Юнгом, після війни оформилась у широкий організований рух.

        Під його впливом перебували такі письменники, як Г. Гессе (ФРН),     Т.С. Еліот (США-Англія) та багато інших. Дехто з них стояв біля витоків модернізму. Так, у живописі «батьками» модернізму серед інших були         А. Родченко і П. Пікассо.

      У мистецтвознавчій  літературі термін «постмодернізм» вперше було вжито в 30-х роках. Найвиразніше він визначився в архітектурі - на десять років раніше, ніж у пластичному мистецтві. Постмодернізм виник в архітектурі на двадцять років раніше, ніж в літературознавстві, і на тридцять років раніше, ніж у філософії.

        Умовною датою народження терміна  «постмодернізм» став 1949 р. «Колумбом» терміна «постмодернізм» був Джозеф Гаднат, автор статті «Постмодерністський будинок».

          Вислів «постмодернізм» вперше  був вжитий в архітектурі як характеристика напрямку, що протиставляв себе «сучасному рухові», який абсолютизував абстрактні, суто функціональні форми. З середини 50-х рр. постмодернізм увійшов до теорії літератури, а в 1970 р. до мистецтва, позначивши новий етап його розвитку.

         У Західній Європі виникла  суперечка навколо питань модернізму і постмодернізму. Сперечались французи та італійці (Дерріда, Ліотар, Варт, Ваттімо) з німецькими філософами (Апель, Франк, Хабермас, Шпедельбах).

         Проблемам постмодернізму відтоді присвячена величезна кількість праць як зарубіжних, так і українських вчених. Але всі вони досліджують прояви постмодернізму, як правило, в якійсь одній галузі науки чи художньої творчості.

          Провідними теоретиками постмодернізму  є Ю.Хабермас, М.Фуко, Ж.Дерріда. Серед них Ж.-Ф. Ліотар став першим, хто в книжці «Постсучасний стан» (1979) сказав про постмодерн стосовно філософії. В літературі до цього напрямку можна віднести такі художні явища, як «чорний гумор» - різновид західноєвропейського абсурду і продовження американського «дикого гумору». Сюди ж належать структуралістське кіно, алеаторика в музиці, постхудожницька абстракція, постстудійна скульптура і поп-арт в образотворчому мистецтві. Термін «постмодернізм» зараз широко вживається соціологами, літературознавцями, мистецтвознавцями. Він співзвучний поняттям «постісторія», «пострелігія», що з'явились у 60-х роках.

      Постмодернізм виник тоді, коли сфера культури почала претендувати на домінуюче становище серед інших соціальних сфер.

Започаткована К.Марксом  періодизація історії людства не була сприйнята суспільствознавцями  Заходу. Наприклад, постмодерністи поділяють  її на три епохи.

       Історія  первісного світу і середньовіччя  входить в «передмодерн».

       Новий час ототожнюється з епохою буржуазної цивілізації і називається «модерн».

       Час після модерну, тобто кінець XX ст., — це доба «постмодерну».

Історія виникла набагато раніше від гуманітарних наук. Феномен історії містить у собі всю багатоманітність форм людського творення культури: міф і ритуал, традицію і мову, релігію і пізнання тощо. Віддавна феномен історії на світоглядному рівні поєднаний з усім багатством форм людської культури. Так філософствував з цього приводу «археолог» культури і «генеолог» цивілізації Мішель Фуко.

       Постмодернізм  як світогляд намагається пережити, подолати традиційність способу нашого життя не через заперечення і відмову від нього, а, навпаки, об'єднуючи, всотуючи в себе всі його непримиренності і протилежності. В постмодернізмі немає конфронтацій між напрямками.   

        Саме в постмодернізмі всі,  навіть ворожі, напрямки органічно  доповнюють новий світогляд. Проте одностайності з цього приводу серед філософів не спостерігається. Так, М.Фуко вважає, що філософською проблемою, яку неможливо обминути, є проблема сьогодення, проблема того, чим ми є саме зараз. Безперечно, головною метою сьогодні є не відкриття, а заперечення того, чим ми є. Нам треба уявляти і будувати те, чим ми можемо бути, щоб звільнитися від того способу існування, який нав'язувався нам впродовж віків. Мимоволі згадується вічне кантівське: «Хто ми є в цей момент історії?»

         Одним з принципів постмодерністської ідеології є відкритість всіх зв'язків, спілкування усіх з усіма, відчуття себе стільки разів людиною, скільки мов ти знаєш. Але ж ідеологія — страхіття, це монстр, який неподільно владарює і в культурі теж. Якщо ж відкинути емоції, то з погляду науковця ідеологія - це колективно вироблена ціннісно-смислова система, розташована між людиною і світом. Ця система і визначає відношення людини до світу. Ідеологія висловлює групові інтереси, тому це є спосіб суспільного несвідомого самообману. Всі апологети постмодернізму борються з ідеологією, особливо з марксистською. Один з батьків-засновників постмодернізму Ролан Барт у всіх своїх працях розглянув безліч елементів ідеології, наголошуючи на її шкідливості.

     Насправді  ж в основі постмодерну немає  ніякої політичної критики і  він зовсім не бунтує проти  буржуазної ідеології. Просто постмодерн сприймає не класовий принцип, а попередню мову. В кінцевому підсумку ідеологія заповнює собою весь простір. Ідеологією постійно захоплені великі маси людей, «які не мають власного глибинного статусу і які здатні переживати його лише в уяві, тобто за рахунок фіксації і збіднення своєї свідомості» (Р.Барт).

       Можна  констатувати, що тепер боротьба  ідеологій завершилась. Почалася боротьба за те, щоб приховати ідеологію і накинути її саме в прихованому вигляді. Для цього ідеологія перейшла зі сфери політики, де її звикли бачити, у сферу економіки, цінностей і культури.

     Постмодерністи  заперечують можливість об'єктивної  інтегративної науки про суспільство. Вони стверджують, що на сьогодні ще немає науки, здатної використати висновки, які дає соціальна практика. Негативна роль постмодерністських поглядів у суспільствознавстві полягає в тому, що вони, спотворюючи його предметні особливості, ідеологічно обеззброюють людство перед обличчям небезпек, які на нього чатують. «Тривога постмодернізму» навіяна відчуттям вичерпаності історії, «кінця історії», культури тощо.

       Постмодернізм  можна назвати символом сучасної  епохи, способом мислення у  філософії, стилем, напрямком у  мистецтві. Рецепти постмодернізму  перетворюють життя в нашарування  рівнів буття, які є рефлекторними і прозорими. Наприклад, Ч. Дженкс розуміє постмодернізм як еклектизм, який є початком всезагальної культури наших днів. Чому? Тому, що ми слухаємо реггі, дивимося вестерн, обідаємо у «Макдональдсі», а ввечері користуємося послугами своєї національної кухні. В Токіо користуються паризькими парфумами, в Гонконзі одягаються в стилі ретро; знання є тим, про що ставлять запитання в телевізійних іграх.

Еклектичним творам легше  знайти собі споживача. Перетворюючись на кіч (англ. кіісЬ) - синонім вульгарності, несмаку; жаргонне визначення нісенітниці, дурниці)), мистецтво підлаштовується під той безлад, який панує в смаках дилетантів. Художник, галерист, критик і споживач знаходять задоволення в чому завгодно. Художньому і літературному пошукові загрожує небезпека як з боку «культурної політики», так і з боку ринку картин і книг. З обох боків художникові нав'язують чужу думку.  

        Йому рекомендується постачати  ринок творами, які задовольняють  владу. Ринок же вимагає продукції,  яка приносить прибутки і є доступною для споживачів. Ринок став затятим ворогом уніформізму. Адже він ґрунтується на варіабельності, в якій полягає запорука безпеки системи. Справді, жорсткі правила, єдині критерії істини, добра і краси шкодять ринку.