Еволюція громадської думки про феномен соціального сирітства

Основними завданнями програми є :

• підвищення ефективності роботи із запобігання  дитячій бездоглядності шляхом удосконалення  нормативно – правової бази;

 •  поліпшення існуючих та пошук  нових форм соціальної підтримки  дітей, які перебувають у складних  життєвих умовах;

• виявлення  неблагополучних сімей і забезпечення захисту прав дітей, які виховуються  в таких сім’ях;

• удосконалення  мережі та підвищення ефективності діяльності закладів соціального захисту дітей;

• розробка науково-методичних рекомендацій щодо запобігання дитячій бездоглядності;

• забезпечення підготовки та перепідготовки фахівців закладів соціального захисту дітей  [15,с.18].

На рівні  діяльності місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо покращення ефективних заходів, спрямованих  на  вирішення проблеми бездоглядності дітей в Україні, в першу чергу,  необхідно проводити профілактику соціального сирітства, попередження виходу дітей із сім’ї. З цього приводу доцільно:

• розробити  відповідні нормативно-правові акти щодо координації дій заінтересованих  центральних та місцевих органів  виконавчої влади по забезпеченню належного  виконання Закону України  «Про попередження насильства в сім’ї».

• забезпечити  реалізацію проектів запобігання ранньому соціальному сирітству, створювати центри реінтеграції батьків і дітей;

• посилити контроль за збереженням житлових і  майнових прав дітей та відповідальністю посадових осіб, на яких покладено  вирішення цих питань;

• вирішення  питання безплатного відвідування позашкільних навчальних закладів ( гуртків, секцій) дітьми з малозабезпечених ( неблагополучних) сімей;

• забезпечити  ефективний контроль за охопленням дітей  шкільного віку навчанням у загальноосвітніх навчальних закладах, здобуттям загальної  середньої освіти.

Наступний напрям роботи стосується створення  умов для влаштування дітей, які  за життєвих обставин залишилися без  батьківського піклування. З цього  приводу рекомендується забезпечити  розвиток мережі закладів соціального  захисту дітей: притулки для неповнолітніх, центри соціально - психологічної реабілітації неповнолітніх та центри медико-соціальної реабілітації неповнолітніх. Другий напрям у цьому плані-запровадження та поширення альтернативних форм виховання  та утримання дітей-сиріт, і дітей, позбавлених батьківського піклування (прийомних сімей та будинків сімейного типу)[17;c74].

Кодекс  про шлюб та сім’ю України передбачає декілька форм утримання та виховання  дітей-сиріт і дітей, позбавлених  батьківського піклування:

• усиновлення ( удочеріння);
• передачу їх під опіку ( піклування);
• виховання в сім’ях громадян України;
• повне державне утримання у навчально-виховних закладах.

Усиновлення ( удочеріння) є найбільш прийнятою  й сприятливою формою виховання  дітей, котрі залишилися без піклування батьків. При чому у правовому  відношенні така дитина повністю прирівнюється  до рідних дітей і має в особі  батьків-усиновителів рідну сім’ю.

На сьогодні в Україні проводиться централізований  обмін дітей-сиріт і дітей, позбавлених  батьківського піклування. Законодавчо  визначено як обов’язок керівників закладів, де перебувають або виховуються  такі діти, надавати інформацію про  вихованців, які залишилися без опіки  та піклування щодо можливості усиновлення  таких дітей, передачі їх під опіку  чи на виховання у сім’ї громадян.

Справами  з питань усиновлення дітей займаються відділи освіти. Органи опіки й  піклування, отримавши інформацію про  дитину, яка позбавлена батьківського  піклування, негайно проводить обстеження і за умови виявлення факту  відсутності батьків дитини та до вирішення питання про призначення  опікуна чим піклувальника забезпечують її тимчасове влаштування. Керівники  закладу, де тимчасово перебуває, утримується  або виховується дитина, у тижневий термін із дня, коли їм стало відомо, що вона залишилась без піклування батьків, повідомляють про це відділи  освіти.

Одним із пріоритетів діяльності Міністерства у справах сім'ї, молоді та спорту, Державного департаменту з усиновлення  та захисту прав дитини є стимулювання та розвиток національного усиновлення  в Україні, оскільки саме усиновлення  є одним із заходів індивідуалізованого  благополуччя та захисту дітей, які  з певних причин не можуть виховуватись у сім'ях біологічних батьків.

Це  доводять і дослідження Державного інституту проблем сім'ї та молоді, яким взимку 2006 року проведено перше  за роки незалежності дослідження усиновителів. Основним висновком цього дослідження  стало те, що біля 19 % громадян України  готові до усиновлення дитини, при  чому це сім'ї віком 31-35 років з досить високим соціальним, матеріальним статусом, рівнем освіти.

В той  же час статистичні дані говорять, що починаючи з 2000 року в Україні  спостерігається стала тенденція  до зменшення кількості дітей-сиріт  та дітей, позбавлених батьківського  піклування, усиновлених громадянам України, а збільшення усиновлень за кордон. В 2002 році було усиновлено 1760 дітей, у 2005 році — 1419 дітей. Рівень національного  усиновлення по кожному з регіонів не доягнув межі 2000 року.

Порівняно із 2005 роком зросла кількість усиновлених дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, у м. Києві, у Луганській, Волинській, Дніпропетровській, Львівській областях. Майже незмінною залишається ситуація у Донецькій, Вінницькій, Житомирській, Запорізькій, Київській, Миколаївській, Одеській, Рівненській, Сумській, Тернопільській, Харківській, Чернівецькій, Чернігівській областях та у м. Севастополь.

У 2006 році всього усиновлено громадянами  України 1477 дітей (у 2005 році - 1419). Найменший  показник усиновлень в Івано-Франківській, Кіровоградській, Полтавській, Херсонській, Хмельницькій, Черкаській областях. Протягом 2006 року усиновлено іноземними громадянами 1037 дітей-сиріт та дітей, позбавлених  батьківського піклування, проти 2110 дітей у 2005 році.

Протягом  першого кварталу 2007 року громадянами  України усиновлено 348 дітей-сиріт  та дітей, позбавлених батьківського  піклування, іноземними громадянами - 386 дітей вказаної категорії.

Для кардинальної зміни ситуації Міністерством  розроблено і внесено пропозиції щодо запровадження одноразової  виплати усиновителям в розмірі 8, 5 тис. грн. незалежно від віку усиновленої  дитини, надання відпустки протягом 2 місяців одному із членів сім'ї  на період адаптації дитини по завершенню процедури усиновлення, забезпечення підготовки кандидатів в усиновителі  та здійснення соціального супроводу, введення пільгового оподаткування  усиновителів як фізичних осіб.

Станом  на 01.01.07 року таких дітей -65295. Протягом 2006 року під опіку було влаштовано 14 554 дитини.

Протягом  І кварталу 2007 року 5098 дітей посиротіли та залишились без батьківського  піклування. Це свідчить з одного боку про недостатню роботу служб з  кризовими сім'ями, а з другого  боку активізацію роботи служб у  справах дітей по встановленню статусу  дітей-сиріт та дітей, позбавлених  батьківського піклування, налагодження системного моніторингу за діяльністю опікунів, піклувальників.

Проблемним  питанням залишається питання встановлення статусу дітей, які влаштовані під  опіку, піклування. За оперативними даними, отриманими від регіонів, біля 7000 дітей, перебуваючи під опікою, піклуванням, до цього часу не мають статусу  дитини-сироти чи дитини, позбавленої  батьківського піклування. Відсутність  визначеного статусу дитини приводить  до соціальної незахищеності дітей -сиріт та дітей, позбавлених батьківського  піклування.

Дитина-сирота, за законом України  «Про охорону  дитинства» - це дитина в якої померли  чи загинули батьки. Проте останнім часом в Україні набуло поширення  явища соціального сирітства, яке  зумовлене ухилянням або усуненням  батьків від своїх обов’язків щодо неповнолітньої дитини. Соціальні  сироти в Україні – це діти, батьки  яких за рішенням суду позбавлення  батьківських прав, перебувають на лікуванні або в установах  відбуття покарання , а також діти, які при живих батьках, не позбавлених  батьківських прав, страждають через  відсутність батьківського піклування [ 24;с28].

Українське  законодавство також визначає дану групу дітей як діти позбавлені батьківського  піклування. До них належать ті, хто  залишився без піклування батьків  у зв’язку з позбавленням їх батьківських прав.

Ще одна вразлива група дітей – це безпритульні діти. Тобто діти, які були покинуті батьками, самі залишили сім’ю, або  дитячі заклади, де вони виховувались і не мають певного місця проживання. Таких дітей часто називають «дітьми вулиці».

У науковій літературі до причин залишення дітей  без батьківського піклування відносяться : соціально-економічні ( економічна криза, безробіття, голод, еміграція) та соціально-психологічні причини (здебільшого чисельності  розлучень, втрата одного з батьків, погіршення клімату в родині через  брутальне ставлення батьків  до дітей, фізичне покарання) [24;с49].

1.2. Соціально-психологічні  особливості розвитку дітей-сиріт  та дітей, позбавлених батьківського   піклування.

Розвиток  дітей сиріт та дітей, позбавлених  батьківського піклування, залежить від ряду зовнішніх чинників (або  їхньої відсутності), що впливає на психічний , особистісний, фізіологічний  розвиток таких дітей.

Основним  чинником, що впливає на розвиток дитини, позбавленої можливості виховуватися в сім’ї,  є психічна депривація, яка виникає в результаті того, що дитина позбавлена можливості задовольнити основні(життєві) психічні потреби  в достатній мірі та на протязі  достатнього часу. До основних життєвих потреб можна віднести потреби в  різноплановому і розвиваючому оточенні, в емоційних зв’язках, перш за все  з матір’ю,  батьком та близькими  людьми, які мають їх забезпечити; наявність затишку для дитини, відчуття комфорту, захищеності, довіри, відчуття постійності та доброзичливості  оточуючого середовища, що потім сприяє здатності до самореалізації. Психічна депривація розрізняється за формами  прояву стосовно того, яких саме життєво  необхідних факторів позбавлена дитина. Діти, позбавлені батьківського піклування, можуть одночасно переживати кілька видів деприваційних впливів, чим  і зумовлюється їхній подальший  розвиток як в психофізіологічному, так і в особистісному напрямках[9;c97].

Наслідки  психічної деривації проявляються в непристосованості дитини чи молодої  людини до соціально визначених норм життя та розвитку. Негативний вплив  деприваційних умов розвитку залежить від віку дитини – чим менша дитина, а отже більш безпорадна, більш залежна від умов перебування, тим він інтенсивніший [1;c18].

Надзвичайним  випадком депривації є таке явище, як госпіталізм                       (погіршення стану здоров’я дитини як наслідок тривалого перебування в лікувальних установах). Що виникає, часом дитина ще немовлям втрачає вже налагоджені близькі зв’язки з матір’ю або особою, яка її замінює.

Розвиток  дітей, які виховувалися поза сім’єю, свідчить не про збочення в розвитку особистості, а про формування принципово інших механізмів її активності, її входження в суспільне соціальне  оточення. Внаслідок неминучих втрат  у житті дітей-сиріт виробляється механізм захисту від душевного  болю – байдужості та черствості.

Вивчення  фізичного розвитку дітей, позбавлених  батьківського піклування, що проживають в державних закладах (інтернатах, притулках) демонструє суттєве зниження їхніх антропометричних показників та наявність порушень трьох груп: адаптаційних, психічного розвитку, супровідних  психічних захворювань.

Адаптаційні розлади у дітей-сиріт проявляються на всіх основних векторах життєвого  простору: сімейному, соціальному, шкільному та всіх рівнях нервово-психічного реагування: сомато-вегетативному, психомоторному та емоційно-ідеаторному. Розлади адаптації у «дітей без сім’ї» А. Голік об’єднує групи, з найбільш представленими поведінковими розладами: агресивні, регресивні, психопатоподібні  прояви, що зустрічаються частіше у дітей-сиріт, ніж у соціальних сиріт; та менш представленими: психосоматичні – порушення сну, головні, серцеві болі, дискінезія жовчовивідних шляхів, тривожно – депресивні – проявляються без спеціальної терапії через 1-5 місяців, а також випадки швидкої адаптації, що супроводжуються байдужими ставленням дітей до власної долі [8;c12-13].

Отже, явище  сирітства та втрата дітьми батьківської опіки розглядається як багатосторонній фактор ризику виникнення детермінант психопатологічного розвитку особистості дитини, що є найбільш травмуючим для дитини в ранній період її розвитку.

Вивчення  особливостей фізичного розвитку дітей, позбавлених батьківської опіки, які  проживають в інтернатах і притулках, вказує на істотне зниження астрометричних показників та наявність порушень трьох  груп: адаптаційна, психічного розвитку, супровідних психічних захворювань.

Досвід  показує, що сильним травмуючим  фактором для дітей є втрата батьків, позбавлення опіки близьких, розміщення в інтернатні установи, притулки [8;c18].

За таких  ситуацій психологи пропонують такі етапи ресоціалізації дітей, які  не мають достатньої батьківської опіки: 1 етап – вирішення соціальних і  юридичних питань – вилучення  дітей із несприятливих умов життя, ослаблення дії патологічних факторів соціального оточення; 2 етап – проведення психодіагностики, розробка і реалізація програми психотерапії; психолого –  педагогічної корекції, обґрунтування  адекватної навчально – виховної програми; 3 етап – відтворення і  компенсація соціальних зв’язків дитини та здійснення соціально-психологічного моніторингу стану дитини.