Еволюція громадської думки про феномен соціального сирітства

• аналіз дотримання державних гарантій прийомним сімей та забезпечення прав прийомних дітей;
• щорічний огляд функціонування сім’ї та розвитку прийомної дитини;
• організація заходів щодо надання благодійної допомоги прийомним сім’ям;
• сприяння розвитку груп взаємодопомоги прийомних батьків;
• організація навчання членів прийомних сімей.

Соціальний супровід прийомних  дітей – вид соціальної роботи, система комплексних заходів  для підтримки , реабілітації та соціалізації прийомних дітей.

«Соціальний супровід – це цілеспрямована діяльність соціального працівника (або групи соціальних працівників) по створенню необхідних умов для  оптимального функціонування прийомної сім’ї і розвитку дитини» [21;с50].

За своїм змістом соціальний супровід виходить за межі індивідуальної або групової соціальної роботи. Певною мірою методика соціального супроводу  схожа з методом довготермінового ведення випадку стосовно конкретної сім’ї.

У системі функціонування інституту  прийомних сімей основне місце  займають, як уже зазначалося, соціальна  служба та її фахівці, які забезпечують такі фази роботи з прийомними сім’ями:

- відбір сімей;

- оцінка потенційних прийомних  батьків;

- затвердження кандидатів.

До осіб, які є потенційними прийомними батьками, висуваються певні медико-педагогічні  вимоги, які певною мірою можна  розглядати як гарантію створення у  родині необхідних умов повноцінного виховання та розвитку прийомної  дитини. Кандидатура батьків розглядається  експертними комісіями при органах  опіки та піклування до складу яких входять психологи, педагоги, працівники освіти, органів опіки та піклування.

Фінансування на утримання дітей  у прийомній сім’ї гарантоване  державою. Воно здійснюється за рахунок  місцевого бюджету .

Згідно із змінами , внесеними у  Положення про прийомну сім’ю  та дитячий будинок сімейного  типу, організацією створення забезпечення діяльності цих форм влаштування  дітей – сиріт та дітей, позбавлених  батьківського піклування, в регіонах покладено на центри соціальних служб  для сім’ї , дітей та молоді та служби у справах неповнолітніх[22;c201].

Дослідження засвідчило, що прийомне батьківство є процесом задоволення  потреб. Даний феномен виявився властивим  людській спільноті і його рівень коливається від мінімального до пропорційно зростаючого при  сприятливій історій, в період загального лиха ( наприклад Велика вітчизняна війна 1941 – 1995 рр.). Тривалість функціонування прийомних  сімей, свідчить природність  та життєздатність біологічно нерідною дитиною .

2.2.Дитячий будинок сімейного типу – нова форма державної опіки дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.    

 Дитячий  будинок сімейного типу як  сім’я і первинний колектив.

Дитячі  будинки сімейного типу – нова в Україні форма державної  опіки дітей-сиріт і дітей, позбавлених  батьківського піклування. Її особливостями  є те, що вона поєднує в собі ознаки сім’ї, первинного колективу, виконує  їх функції, має родинні та суспільні  зв’язки, об’єднує під одним дахом  рідних і нерідних людей, має особливі стосунки з мікро- та макросередовищем, свій спосіб життя, виробляє свої традиції, є закритою і разом з тим  відкритою соціальною системою, установою  і сім’єю водночас. Усе це вимагає  особливої соціальної роботи з ДБСТ у вигляді соціального супроводу, який здійснює працівник центру соціальних служб та залучені ним, за потребою інші фахівці( лікарі, психологи, дефектологи  тощо) [6;c104].

Дитячий будинок сімейного типу – це окрема сім’я, що створюється за бажанням подружжя або окремої особи, яка  не перебуває у шлюбі. Така сім’я  бере на виховання і спільне проживання не менше 5 дітей-сиріт або дітей, позбавлених батьківського піклування ( Сімейний кодекс України, Стаття 252-2).

Дитячий будинок сімейного типу – це альтернативна  і, на сьогодні, найбільш  перспективна форма державних закладів опіки. Вона дає змогу дітям-сиротам компенсувати втрату рідних батьків, отримавши натомість нову сім`ю з її традиціями, правилами, законами, отримавши основне втрачене ними - відчуття  рідного дому та сімейного тепла.(Положення про дит буд).

Дитячий будинок сімейного типу як інститут виховання дітей-сиріт не є дитячим  закладом особливого типу, тобто дитячим  будинком, а є багатодітною сім’єю, що забезпечує вихованцям сімейне оточення та виховання. Виховний потенціал дитячого будинку сімейного типу як форми сімейного виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, має об’єктивні переваги перед іншими соціальними інститутами (перш за все інтернатного типу), виходячи із таких міркувань:

•    природність процесу виховання;
•    основою виховного впливу є емоційний контакт дитини з батьками-вихователями, який базується на довірі дітей до дорослих;
• виховання в малій групі найповніше відповідає вимозі поступового залучення дитини до соціального життя;
• тривалість виховного впливу батьків-вихователів на прийомних дітей;
• комплексний підхід у вихованні;
• індивідуальний підхід до кожної дитини;
• взаємозацікавлений характер стосунків вихователів та вихованців;
• контроль за негативними проявами та негативними впливами як серед дітей, так і зовнішніх факторів (однолітки, засоби масової інформації, література тощо)[ 4;c73].

У дитячому будинку сімейного типу формування особистості дитини відбувається в  природних умовах, вплив батьків-вихователів  на світогляд і самоусвідомлення дитини відбувається в природних  умовах, вплив батьків-вихователів  на світогляд і самоусвідомлення дитини виконує домінуючу роль. Сімейне  оточення формує у дитини морально-етичні ідеали і смаки, норми поведінки, трудові навички, ціннісні орієнтації, тобто усі якості, які формують особисту індивідуальність. На становлення  особистості вихованця впливають  характер стосунків між батьками та між батьками і дітьми, іншими членами родини, відношення батьків  до праці, їхня участь у суспільному  житті, інтереси, ціннісні орієнтири, загальний  культурний рівень тощо.

Функціонування  дитячих будинків сімейного типу визначається державними документами, зокрема Положенням про дитячий  будинок сімейного типу, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України  від 26 квітня 2002 р. № 564. Відповідно до Положення, “батьки-вихователі в обов’язковому  порядку проходять курс навчання попередньої та періодичної( раз на п’ять років) підготовки, проведення якого забезпечують місцеві відділи у справах сім’ї та молоді”.

Дитячий будинок сімейного типу може отримати свій статус у тому випадку, коли на виховання приймається не менше  пяти дітей, позбавлених батьківської опіки. Безперечно,  така умова сприяє влаштуванню у родині більшої  кількості осиротілих дітей. Але, враховуючи перш за все психологічний і педагогічний аспекти, кількість дітей у сім’ї, як рідних, так і прийомних, не повинна  перевищувати десяти осіб, зважаючи на необхідність створення оптимальних  умов для їх повноцінного виховання  та розвитку. У родині може виховуватися більше десяти дітей, якщо дозволяють житлово-побутові умови і є бажання  батьків-вихователів. Але обстеження функціонуючих дитячих будинків сімейного типу свідчать: порушення  обмежень щодо дітей, які перебувають  на вихованні, трапляються досить часто. Це пояснюється тим, що місцеві органи влади прагнуть влаштувати якомога  більше дітей-сиріт. Однак така практика негативно впливає на оптимальний  розвиток вихованців, оскільки збільшується навантаження на батьків-вихователів  як у фізичному, так і психолого-педагогічному плані.[8;c231].

Метою створення  дитячого будинку сімейного типу є забезпечення належних умов для  виховання в сімейному оточенні дітей-сиріт і дітей, позбавлених  батьківського піклування. Особи, які  беруть на себе зобовязання щодо дітей, набувають статусу батьків-вихователів. Діти, які влаштовуються до дитячого будинку сімейного типу, є вихованцями  і не втрачають статусу дитини-сироти або дитини, позбавленої батьківського  піклування. Вихованці перебувають  у дитячому будинку сімейного  типу до досягнення повноліття, а в  разі продовження навчання у професійно-технічному, вищому навчальному закладі І-ІV рівня акредитації – до його закінчення, але не пізніше, ніж до досягнення ними 23-річного віку.

Держава надає сім’ї, яка бере на виховання дітей, матеріальну та соціальну підтримку. Необхідною умовою є підготовка кандидатів на створення дитячого будинку сімейного типу до соціальної ролі вихователів прийомних дітей, що забезпечується проходженням ними системи відповідної підготовки .

Особливостями ДБСТ є те, що його окремі вихованці  пов’язані між собою кровними стосунками, які у поєднанні з  подружніми стосунками  батьків  і батьківсько-дитячими стосунками створюють у вихованців позитивну  модель сімейного життя. Дитячий же коллектив створює позитивну модель стосунків з однолітками, умови для соціалізації дітей у мікросередовищі. Ще однією з особливостей ДБСТ є також те, що він розвивається як сім’я і як дитячий коллектив, має ступені розвитку на кожному з цих етапів.

Розкриємо ці етапи:

1. Формальна  сім’я – це первинна сімя  і колектив на стадії первинного  синтезу. Це в основному формальнее  поєднання дітей і батьків-вихователів, між якими ще немає родинних і дружніх стосунків. Батьки виробляють модель сімейного виховання і стосунків із середовищем, переглядають модель подружніх стосунків. Діти адаптуються до родинних умов життя, нових обовязків стосунків, виробляють модель поведінки у ДБСТ, в новій школі. Адаптація дитини відбувається успішно, якщо дитина належить до соціального оточення, має вольовий самоконтроль, виражену потребу у спілкуванні, прагнення до досягнень і домінування, готовність до діяльності, співпраці, взаємодії і характеризується екстравертністю, відсутністю агресивності, оптимістичністю.

2. Стадія  диференціації. На цьому етапі  розвитку ДБСТ вимоги батьків  –вихователів підтримують окремі  діти. Здійснюється вироблення моделі  поведінки в ДБСТ в інтересах  усіх, вихованці починають висувати  вимоги до самих себе та  інших мешканців ДБСТ. Тут ми  зустрічаємося з проявами дезадаптації (активним протестом, тривожністю  і невпевненістю) дітей, які  ще не прийняли модель поведінки  і вимоги вихователів, не хочуть  брати участь у виконанні сімейних  обов’язків, вимагають до себе  особливої уваги, любові, турботи. Це може викликати конфлікти. Починає стверджуватися демократичний стиль спілкування, який характеризується діалогами батьки-діти, діти-діти, вислуховуванням кожного члена сім’ї, врахуванням його думки, бажань, застосуванням інформування, переконання, прикладу, які розраховані на свідоме сприйняття дитини.

3. Стадія  єдності в сім’ї (вторинного синтезу). Характеризується тим, що вимоги ставлять на основі виробленої моделі поведінки і батьки, і самі діти один до одного. Спостерігається впевненість у собі, відчуття захищеності, безпеки, взаємо турботи та взаємообов’язку, довіра, дружба, батьківська любов. Здійснюється спільне планування розвитку і функціонування ДБСТ, виконання цього плану всіма членами сім’ї. Конфлікти розв’язуються їх учасниками самостійно, через конкретизацію моделі поведінки.

4. Етап  виходу дітей із сім’ї ( вторинна  сім’я). Проблеми полягають у  підготовці дітей, і батьків-вихователів  до виходу дітей із сім’ї. Діти обирають свій професійний і життєвий шлях, готуються до самостійного життя в дорослому світі, де кожен сам за себе. Діти дорослішають і у зв’язку з цим з’являються проблеми сімейного виховання в ДБСТ, де діти можуть закохатися. З’являються проблеми професійної орієнтації та підготовки до подальшого навчання.[16;c36].

Висновок до ІІ розділу:

         З метою забезпечення індивідуального  підходу до виховання дитини, позбавленої батьківської опіки,  формування її особистості в  умовах сімейного піклування в Україні ведеться робота по налагодженню інституту прийомної сім’ї. Досвід функціонування прийомних сімей в інших країнах та дитячих будинків сімейного типу в Україні доводить, що за умов їх поширення постає потреба у створенні спеціальної служби щодо надання необхідної соціальної допомоги і підтримки прийомним батькам. Завданням такої служби є забезпечення комплексної роботи різних інфраструктур (медичної, психологічної, педагогічної та соціальної), залучення відповідних спеціалістів, надання психологічної допомоги конкретним дітям, батькам, сім’ї в цілому.

Також останнім часом в Україні відбуваються докорінні зміни в системі опіки над дітьми, які мають статус сиріт. Новими важливими функціями соціальних служб для дітей, сім’ї та молоді стає їх участь у створенні та забезпеченні функціонування сімейних форм виховання для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.

Щодо  дітей, які за певних життєвих обставин залишились без батьківського піклування, то обов’язок забезпечення їхнього  розвитку та виховання бере на себе держава. Пріоритетом у влаштуванні  таких дітей Сімейним кодексом України, законами України “Про охорону дитинства”, “Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт  та дітей, позбавлених батьківського  піклування” визначено саме сімейне  виховання. Розвиток сімейних інститутів влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, що в останні роки набув загальнодержавного значення, є життєво необхідною умовою виховання дітей, які позбавлені можливості виховуватися в біологічній  родині.

Розділ ІІІ «Ставлення суспільства до проблеми соціального сирітства»

(За результатами соціологічного  дослідження).

Актуальнісь дослідження.

Часто сирітство викликається надзвичайними  для долі дитини обставинами - смертю найближчих, без яких життя немислиме. Але є ще одне сирітство, що іменується соціальним, коли дитина залишається  самотньою із-за біди зовсім іншого змісту : в силу батьківської підлості, найстрашнішої зради, жертвою якої стають діти. Їх "забувають" в пологових  будинках, кидають або не хочуть забирати з виховних і лікувальних  установ, залишають в каналізаційних люках, в місцях для збору сміття або на сходових майданчиках. Діти стали  непотрібними.