Еволюція громадської думки про феномен соціального сирітства

Розвиток  дітей-сиріт та дітей, позбавлених  батьківської турботи, залежить від  ряду чинників (або їхньої відсутності), що впливає на психічний, особистісний, фізіологічний розвиток таких дітей.

Зовнішні  чинники.

1. Основним  чинником, що впливає на розвиток  дитини, позбавленої можливості  виховуватися в сім’ї, є психологічна  депривація, яка виникає в результаті  того, що дитина позбавлена можливості  задовольнити основні             (життєві) психічні потреби в  різноплановому й розвиваючому  оточенні, в емоційних зв’язках, перш за все з матір’ю, батьком  та близькими людьми, які мають  їх забезпечити.

Наслідки  психічної депривації виявляються  в непристосованості дитини чи молодої  людини до соціально визначених норм життя та розвитку. Негативний вплив  деприваційних умов розвитку залежить від віку дитини – чим менша дитина, а отже більш безпорадна, більш залежна від умов перебування , тим вона інтенсивніша [9;c54].

2. У соціальному  оточенні дітей виділяються також  чинники, вплив яких на фізичний  та психічний розвиток дитини  може створити передумови для  деприваційних проявів, це проживання  дітей у сім’ях з низьким  соціальним статутом та культурним  рівнем, в багатодітних сім’ях;  спілкування з батьками та  родичами, які мають проблеми  психічного та фізичного розвитку; проблемність стосунків батьків  та дітей у сім’ї, тривале  перебування дитини в сирітській  установі.

3. Надзвичайним  випадком депривації є таке  явище, як госпіталізм                  ( погіршення стану здоров’я дитини  як наслідок тривалого перебування  в лікувальних установах), що виникає,  коли дитина ще немовлям ( як  правило, в період між 6-11 місяцями  й до 2-х років) втрачає вже  налагоджені близькі зв’язки  з матір’ю або особою, яка її  заступає.

4. Тривога,  нудьга, депресія, а також агресія  – все це спроби дитини відновити  емоційні контакти з близькою  людиною. Чим швидше це відбувається, тим меншою мірою порушується  її розвиток.

5. Дефіцит  адекватного спілкування з дорослими  та дітьми, що є характерним  для вихованців інтернатних установ.

6. Вивчення  фізичного розвитку дітей, позбавлених  батьківського піклування, що проживають  у державних закладах (інтернатах, притулках), демонструє суттєве зниження  їхніх антропометричних показників  та наявність порушень трьох  груп: адаптаційних, психічного розвитку, супровідних психічних захворювань.

7. Травмуючий  вплив на розвиток дитини має  також фактор «повторного сирітства» - зміна форми соціально-правового  статусу дитини-сироти чи дитини, позбавленої батьківської турботи,  і повторне її влаштування  в інтернатний заклад.

Фактори ризику, що можуть зумовити деприваційні порушення розвитку дитини:

• небажана вагітність;

• неодноразові та тривалі розлучення з близькими  людьми у віці до 3-х років;

• тривале  перебування дитини в деприваційних  ситуаціях, що зумовлює незадоволеність  основних потреб дитини в сенситивні періоди її розвитку;

• нехтування віковими потребами, жорстоке ставлення  до дітей, насильство, експлуатація [4;c108].

Висновок до І розділу.

В Україні  переважаючою формою утримання дітей-сиріт  та дітей, позбавлених батьківського  піклування, є усиновлення. Усиновлення (удочеріння) є оформлене спеціальним  юридичним актом прийняття в  сім'ю неповнолітньої дитини на правах сина чи дочки.

Усиновлення здійснюється виключно в інтересах  дитини, якщо єдиний або обидва її батьки: померли, невідомі, позбавлені батьківських прав, визнані в судовому порядку  недієздатними, безвісно відсутніми чи оголошені померлими, дали згоду  на усиновлення в письмовій формі, понад шість місяців не проживають разом з дитиною та без поважних причин не беруть участі в її вихованні  та утриманні, не виявляють щодо дитини батьківської уваги і турботи.

Психологічні  дослідження рівня та особливостей інтелектуального розвитку дітей, які  виховуються поза родиною, свідчать, що рівень розвитку уваги й пам'яті  не має істотних відхилень від  середньостатистичної норми.

Однією з найсуттєвіших проблем  дітей-сиріт та дітей, позбавлених  батьківського піклування є ураження, які позначаються на їх емоційному стані і виникають в результаті жорстокого ставлення до них, розлучення з близькими людьми, несприятливий  вплив оточуючого середовища. Щоб  допомогти дітям досягти позитивних змін, ми повинні пам’ятати як про  об’єктивні чинники явища сирітства, так і суб’єктивні- сприймання самими дітьми реальних життєвих випробовувань.

 

Розділ ІІ. Прийомна сім’я, як одна з альтернативних форм виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Дитячі будинки сімейного типу.

2.1.Прийомна сім’я як форма сімейної опіки дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

Прийомна сім’я -  це сім’я, яка добровільно взяла із закладів для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, від 1 до 4 дітей для виховання і спільного проживання. Загальна кількість рідних та прийомних дітей у сім’ї не повинна становити більше п’яти осіб .

Прийомна сім’я є формою державної  опіки над дітьми-сиротами й дітьми, позбавленими батьківського піклування, коли частину функцій – матеріальне забезпечення утримання дітей, оплату праці прийомних батькам , методичну підготовку прийомних батьків та допомогу їм у вихованні сироти, а також контроль за утриманням і вихованням дитини – держава залишає за собою. Основна мета прийомної сім’ї – тимчасове утримання та виховання дитини, яка приходить у сім’ю з дитячого інституційного закладу, з кризової сім’ї, з притулку або медичної установи. Інститут прийомної сім’ї принципово відрізняється від усиновлення, опіки родичів та опіки над дітьми у дитячих будинках сімейного типу.

«Сім’я  всиновлювачів на відміну  від прийомної сім’ї формально  стає рідною сім’єю для всиновленої  дитини. Всиновлювачі (котрих також  називають прийомними батьками, що іноді призводить до плутанини у  поняттях) стосовно всиновленої дитини мають всі права і обов’язки, як і батьки кровних дітей. Те ж  саме стосується й усиновлених дітей. Відносно своїх батьків вони мають  такі ж саме права, як і рідні діти» [20;c18].

Всиновлена дитина вже немає  статусу сироти, на неї не поширюються  певні пільги. Усиновити можна  дитину, у якої немає рідних батьків  або вони офіційно від неї відмовились, чи були позбавленні батьківських прав. Дитину, яку підкинули або у неї є один із родичів, не позбавлений батьківських прав, не може бути всиновлена[20;c34].

 Прийомна сім’я – зовсім  інша форма опіки. До неї  може бути влаштована дитина, у якої є батьки , але вони  з певних причин не ва змозі  її виховувати. У прийомній сім’ї  можуть виховуватися діти, батьки  яких не позбавленні батьківських  прав, але протягом деякого часу  не спроможні виховувати своїх  дітей у зв’язку з хворобою, перебуванням у місцях позбавлення  волі тощо.  Уже сьогодні в  Україні є сім’ї, де виховуються  діти, батьки яких перебувають  у місцях позбавлення волі. За  сприятливих обставин, після повернення  батьків, наприклад, із місць  позбавлення волі діти можуть  повернутися в рідну сім’ю.  Під час  перебування дитини  у прийомній сім’ї держава  виконує функції піклувальника  через соціальних працівників  і працівників органів опіки.  Держава не тільки фінансує, а  й контролює утримання й виховання  дитини у прийомній сім’ї,  надає допомогу, спрямовану на  її розвиток і соціалізацію, організує  соціальний супровід прийомної  сім’ї й дитини. За дитиною-сиротою  й дитиною , позбавленою батьківського  піклування, що потрапила у прийомну  сім’ю , зберігається статус дитини-сироти  і  всі пільги, якими вона  має правло користуватися.

Від дитячих будинків сімейного  типу прийомні сім’ї відрізняються  у багатьох відношеннях, зокрема  чисельністю дітей.

У прийомних сім’ях загальна кількість  дітей (рідних і прийомних) не повинна  перевищувати п’яти осіб. Передбачається, що батьки можуть працювати, вони не обов’язково  мають бути професійними педагогами, тобто це сім’я , яка досить типова для нашого суспільства. Дитячі будинки  сімейного типу більше нагадують  міні-інтернати, оскільки кількість  дітей у таких сім’ях здебільшого  становить 15-20 осіб.

У більшості країн функції соціальних працівників розподіляються між  різними фахівцями. Так, наприклад, у Великобританії один соціальний працівник  рекрутує й готує прийомні сім’ї , інший добирає й супроводжує  дитину, забезпечуючи збереження її прав; третій – працює з кровною сім’єю, четвертий – здійснює соціальний супровід прийомної сім’ї.

Знання прийомних батьків та соціальних працівників специфіки  функціонування прийомних сімей  сприятимуть передбаченню та попередженню можливих стресових ситуацій в прийомній  сім’ї та особистісний самореалізації прийомних батьків і дитини.

В Україні тільки формується громадська думка стосовно підтримки інституту  прийомної сім’ї. виховання дитини у прийомній сім’ї дає можливість зберегти для неї найголовніший  соціалізований чинник – сімейний. Це дозволить дітям-сиротам і  дітям, позбавленим батьківського  піклування, пройти процес соціалізації у нормальних сімейних умовах, сформувати навички життя на прикладі членів родини, не почувати себе «вигнанцями» у суспільстві.

Статусні характеристики прийомних  дітей, влаштованих у прийомні сім’ї, були різними, що свідчило, в першу чергу , про їх різний індивідуальний досвід:

• сироти – 10%;
• напівсироти – 35%;
• підкидьки – 17%;
• соціальні сироти – 38% .

Відповідно до міжнародної практики прийомні сім’ї класифікуються за такою ознакою:

• вік прийомної дитини;
• термін перебування дитини в прийомній сім’ї;
• кількості прийомних дітей;
• складність випадку.

За ознакою вік дитини прийомні сім’ї спеціалізуються на вихованні  дітей:

• раннього віку ( до 3-х років);
• дошкільного шкільного віку ( від 7 до 12 років);
• старшого шкільного віку ( від 11 до 18 років).

За ознакою термін перебування  дитини в сім’ї можна виділити:

• прийомні сім’ї невідкладного влаштування ( дитина влаштовується у прийомну сім’ю негайно за наявності надзвичайних обставин);
• прийомна сім’я тимчасового влаштування ( дитина влаштовується на певний термін).
• довготривалого перебування ( дитина влаштовується в прийомну сім’ю до досягнення нею повноліття);
• перехідного поселення ( досвідчена прийомна сім’я бере на виховання дитину на період її адаптації у випадку смерті батьків і пошуку прийомної сім’ї довготривалого перебування).

Влаштування дитини в прийомну сім’ю  передбачає три діагностичних етапи:

1. Визначення факторів ризику  дитини, тобто соціально – психологічних  особливостей її розвитку;

2. Уточнення необхідного ступеня  готовності сім’ї  до прийняття  конкретної дитини.

3. Проведення взаємодобору прийомної  сім’ї та дитини .

Динамічний розвиток прийомних  сімей в Україні – складний, поступовий процес, який потребує відповідального  пошуково  методичного забезпечення. З одного боку, необхідне подальше вдосконалення технології створення  прийомних сімей: від процесу  пошуку потенційних прийомних батьків  до прийняття рішення про передачу дитини на виховання. З другого боку, прийомним батькам часто потрібна допомога у їхній роботі [25;c22].

Як свідчать наукові дослідження  з психології, влаштування нерідних дітей у прийомні сім’ї призводить до появи нових проблем та ускладнень у стосунках між членами родини. Тому ефективне функціонування прийомної  сім’ї, відновлення її виховного  потенціалу вимагає постійної підтримки [25;c26].

 Процес надання підтримки  прийомним сім’ям здійснюється  шляхом соціального супроводу.

Учасниками супроводу прийомних  сімей є:

• представники органів державної влади;
• соціальні працівники;
• прийомні батьки та їхні діти;
• прийомні діти;
• біологічні батьки прийомних дітей;
• залучені спеціалісти;
• супервізор.

Важливими організаційними заходами з підтримки прийомних сімей  та прийомних дітей є: