Сутність та особливості соціального виховання

Відлік педагогіки Просвітництва, і англійської зокрема, слід почати з вчення Джона Локка.

Джон Локк (1632-1704). Один з основоположників епохи Просвітництва, її ідеології та філософії, автор всесвітньо відомого педагогічного трактату «Думки про виховання», в якому він заклав основи принципово нової форми теоретичного педагогічного свідомості - антропологічної, витікаючої з пояснення проблем виховання, природи людини, що розуміється як природна природа[8]. 

У педагогічних поглядах Джона Локка знайшли відображення його соціально-політичні та філософські переконання, а також немалий педагогічний досвід викладача і домашнього вихователя.

      Д. Локк  розробив філософсько-психологічну  теорію “чистої дошки”, яка полягає  у запереченні існування в  свідомості людини “вроджених”  ідей і уявлень. Психіка людини  від народження подібна до  чистої дошки, або чистого аркуша, де ще нема ніяких записів.

      Теорія  “чистої дошки” привела Локка  до визнання вирішальної ролі  виховання у розвитку дитини. Він вказував, що на 9/10-х люди  стають добрими або злими, корисними  чи не корисними завдяки вихованню [7].

      Його концепція  виховання і освіти детально  викладена у творі “Думки про  виховання” (1693 р.), де міститься  програма виховання джентльмена. Джентльмен – це дворянин за  походженням, ділова людина, яка  уміє розумно і вигідно вести  свої справи, має хорошу фізичну  підготовку та відрізняється  “витонченістю” манер поведінки  у товаристві. Віддаючи данину  традиціям світського виховання  навчанню танцям, фехтуванню, верховій  їзді і т.д. Д. Локк послідовно  наполягав на практичній спрямованості  навчання, так як це необхідно  “для ділових занять у реальному  світі”.

      Виходячи  з практики тогочасного дворянського  виховання, Локк відстоює домашнє, індивідуальне виховання дітей  і категорично виступає проти  шкільної освіти, оскільки остання  є відбитком суспільства, яке  за своєю суттю аморальне.

      Реалізацію  своєї виховної програми Локк  пропонує починати з фізичного  виховання, яке повинно сприяти  зміцненню здоров'я дитини, її  загартуванню: “Здоровий дух у  здоровому тілі”.

      У творі  “Думки про виховання” розкрито  цілу систему фізичного виховання  джентльмена, яка передбачає ряд  цікавих та ефективних, а інколи  і суперечливих прийомів. Локк  рекомендує привчати дітей до  холоду і спеки, носити простий  і вільний одяг, мити ноги холодною  водою тощо.

      Такі позиції  Локка щодо фізичного виховання  не випадкові, адже тогочасна  Англія вела активну колоніальну  політику, і людям, які завойовували  нові території, часто доводилось  жити в складних умовах.

      Головне  місце у педагогічній концепції  Локка належить моральному вихованню. Мораль виводить не з релігійного вчення, а з інтересів окремої особи, керуючись принципом вигоди “все, що приносить особисту користь, є моральним”.

      Для джентльмена, на його думку, найважливіше виробити  характер і волю. Морально вихована  людина це та, якій вчинки диктує  розум, і яка вміє діяти всупереч  своїм почуттям і бажанням. У  самообмеженні і самодисципліні  Д.Локк бачив необхідну умову  розумної поведінки і управління  людини собою за різних обставин життя. При цьому моральні норми і правила не повинні залишатись чимось зовнішнім, а стати його глибоко внутрішніми особистісними якостями. Тому як головна мета виховання Д. Локком розглядається розвиток в особистості внутрішньої потреби до активного утвердження в собі моральних принципів [8].

      У загальному, можна сказати, що мету і завдання  виховання людини Д. Локк трактував  у широкому соціальному і філософському  контексті взаємодії особистості  і суспільства, висуваючи на перше  місце становлення громадянина, формування характеру, моральних  якостей людини, здатної реалізовувати  високі ідеали. Таким чином, у  взаємодії особистості і суспільства  пріоритетне значення, за Д. Локком, належить індивідуальний основі, яка повинна бути пов'язана  із суспільними інтересами.

      Розумове  виховання по відношенню до  морального та фізичного Локк  ставить на останнє місце. Він  вважає, що джентльмен може обійтися  без більшості тих знань, які  даються у школі. Мета ж навчання  полягає не в тому, щоб зробити  юнака вченим, а в тому, щоб  підготувати з нього ділову  людину, зробити розум його здатним  сприймати будь-яке знання, якщо  він сам того захоче. За Локком  навчання повинно мати практичну  спрямованість, кожний предмет, що  вивчається, має приносити певну  користь[13].

      Він запропонував  програму реальної освіти, яка  передбачала необхідну підготовку  до “ділових занять в реальному  світі”, до комерційної діяльності; радив вивчати живу мову, замість мертвих. У число “корисних” для вивчення предметів ввійшли також географія, малювання, математика, астрономія, філософія, історія, право. Сюди ж Локк включив стенографію і бухгалтерію[4].

      Можна стверджувати, що в розумінні завдань освіти  він далекий від вузького практицизму, утилітаризму. Його вихованець повинен  бути не тільки підготовлений  до ведення практичних справ, але і усвідомлювати свою громадянську  відповідальність, прагнути до доброчесного  життя, проявляти інтерес до навчання  того, в чому він буде корисний  своїй державі. Таким чином, освіта виступає також засобом розвитку важливих громадянських моральних якостей особистості.

      Локк не  виділяє окремо трудового виховання, але рекомендує, щоб вихованець  займався якимось ремеслом (столярним, токарним, теслярством), садівництвом, сільським господарством чи ін. Д. Локк вважав, що фізична праця  знімає втому від навчальних  занять, відновлює енергію, стимулює  пізнавальні сили, зміцнює здоров'я, дає життєвий гарт[5].

      У Записці  “Робітничі школи” (1696 р.) до проекту  закону про бідних Джон Локк  звертається до проблеми соціального  значення дитячої праці. У цьому  документі він запропонував створювати  у кожній общині виховні заклади, призначені для дітей бідноти  від 3 до 14 років, свого роду поєднання  дошкільних закладів і елементарних  шкіл. Навчаючись тут основам  ремесел, поширених у даній місцевості, діти повинні були привчатись  до працелюбства, доброчесної поведінки  і разом з тим компенсувати  витрати на їх утримання. Цей  складений Д. Локком документ  не був прийнятий, пропозиція  про заснування в кожній общині  школи для неімущих була на  той час занадто смілива; закон  про початкове навчання всіх  дітей з'явився в Англії лише  у останній третині XIX ст. [4].

      Філософські, соціально-політичні та педагогічні  ідеї Д.Локка склали цілу епоху  у становленні педагогічної науки. Вони виявили значний вплив на розвиток соціально-педагогічної теорії і практики в самій Англії та інших державах.

XVIII століття - розквіт французького  Просвітництва. У цей час у  Франції творять десятки великих  діячів в самих різних областях  культури, від філософії до природничих  наук. Багато хто з цих діячів  зробили помітний вплив на  педагогіку, освіту і виховання, їх праці увійшли не тільки  в історію педагогіки Франції, але стали світовим надбанням. З відомих діячів французького  Просвітництва, які зробили найбільший  внесок у педагогіку, треба назвати  творчість Ш.Л. Монтеск'є, Ф.М. Вольтера, П.А. Гольбаха, К.А. Гельвеція, Д. Дідро, Ж.-Ж. Руссо. Шарль Луї Монтеск'є (1689-1755) [8].

Франсуа Марі Вольтер (1694-1778). Відомий як поет, драматург, письменник, історик, філософ. Вольтер не залишив спеціальних педагогічних творів, та й ідеї виховання досить рідкісні в його творчості, але вся його філософія і вся його ідеологія стали фактичною основою багатьох педагогічних концепцій, ідей і установок в області виховання і освіти. 

Поль Анрі Гольбах (1723-1789). В історію людської думки увійшов як автор знаменитої книги «Система природи, або Про закони світу фізичного і світу духовного», в якій викладаються основні принципи атеїстичного світорозуміння і в цьому контексті - погляди на роль і значення виховання. 

Клод Андріан Гельвецій (1715-1771). Автор двох великих і широко відомих книг - «Про розум» і «Про людину, його розумових здібностях і його вихованні», в яких він викладає свою концепцію виховання. Вона зводиться до того, що всі або майже всі розвиток людини визначається вихованням, і тому людина така, яким його робить виховання. Правильне виховання, за Гельвеція, має включати в себе фізичний, розумовий і моральне виховання. Фізичне виховання повинне бути організоване за подобою давньогрецького виховання, розумовий - за прикладом професійного, а моральне може бути правильно влаштовано тільки при зміні суспільного ладу або зміну уряду. 

Дені Дідро (1713-1784) став уособленням французького Просвітництва. У своїх творах часто звертався до питань виховання. Найбільш відомою педагогічною роботою Дідро є книга «Систематичне спростування Гельвеція», в якій він показав важливе значення спадковості у вихованні людини. Він також підготував для Катерини Великої «План університету або школи публічного викладання всіх наук для Російського уряду». У цій роботі він дав загальну програму розвитку освіти, спрямовану на виховання всього народу. Вона передбачала початкове навчання всіх громадян, потім - середню і вищу для більш здібних. Система освіти, описувана Дідро, повинна була включати мережу початкових, середніх і вищих шкіл, в тому числі і університет[16]. 

Жан-Жак Руссо (1712-1778). Поряд з Дідро і Вольтером, Руссо є одним з великих діячів епохи Просвітництва, визначив її основні ідеї та проблематику. Він відомий не тільки як філософ, соціолог, психолог, письменник, а й як великий педагог.

З появою твору “Еміль, або про виховання“ Руссо переслідують i він змушений тікати з Франції. Цей твір навіть було спалено на одній із площ Парижа. Лише незадовго до смерті він повертається у Париж. Більша частина життя Руссо пройшла у злиднях.

Руссо виражав інтереси “третього стану“ французького суспільства (селян, ремісників, міської бідноти, купців, банкірів, фабрикантів). До двох перших станів належали, відповідно, духовенство та дворянство [8].

Руссо розвинув ідею природної свободи i рівності людей, які ґрунтуються на власній праці кожного. До реалізації цієї ідеї можна прийти тільки через відповідне виховання, що засноване на вмінні цінувати власну і чужу працю та незалежність.

Природне виховання полягає у необхідності здійснювати його відповідно до природи самої дитини та її вікових особливостей. Таке виховання повинно відбуватися на лоні природи, у тісному контакті з нею.

Основними факторами впливу на дітей Руссо вважав природу, людей та предмети оточуючого світу. Основне завдання виховання, яке здійснюється людьми і речами, полягає у тому, щоб узгодити свої впливи з природним розвитком дитини. У такому контексті слід розуміти трактування Руссо принципу природовідповідності: природне виховання допомагає вільному розвитку дитини, який відбувається через самостійне накопичення нею життєвого досвіду.

Вільне виховання випливає з природного права кожної людини на свободу. Воно слідує за природою, допомагає їй. Руссо виступає за недоторканість, автономність внутрішнього світу дитини як маленької людини.

Він заперечує авторитаризм у вихованні. Дітей повинні обмежувати тільки закони природи. Звідси заперечення Руссо методів покарання і примусу у вихованні. На його думку, йдучи за природою дитини, необхідно відмовитись від обмежень, встановлених вихователем. Свобода дитини може бути обмежена лише речами. У цьому зв'язку Руссо пропонує замінити методи покарання методом “природних наслідків“ від неправильних вчинків.

Безпосереднім вираженням ідеї вільного виховання є вимога Руссо, щоб дитина була вільною у виборі змісту навчального матеріалу i методів його вивчення. Що її не цікавить, у користі чого вона не впевнена, того вона i не буде вчити. Завдання вихователя так організувати всі впливи на дитину, щоб їй здавалося, що вона вивчає те, що сама хоче, а насправді те, що він їй підкаже.

Важливий внесок Руссо у педагогіку полягає i в тому, що він здійснив спробу намітити вікову періодизацію розвитку дитини i відповідні кожному періоду завдання, зміст i методи виховання та навчання. Він називає чотири вікові періоди:

– вік немовляти (0-2 р.), який охоплює період до оволодіння дитиною мови;

– дитинство або “сон розуму“ (2-12 р.), коли переважає чуттєве пізнання дитиною світу;

– отроцтво (12-15 р.) – період розумового розвитку (“формування інтелекту“) та трудового виховання;

– юність (15-18 р.) – період бур i пристрастей, час морального i статевого виховання. З цього періоду починається найголовніше у вихованні – вчити любити людей.

Особливості кожного з виділених вікових періодів Руссо розкриває у перших чотирьох частинах твору “Еміль або про виховання“ на прикладі розвитку i виховання головного героя роману Емiля. Остання п'ята частина твору присвячена вихованню нареченої Еміля – Софії.

Головне завдання першого періоду – нормальний фізичний розвиток дитини, її загартування. Дитина у цьому віці повинна якомога більше рухатись, бути на свіжому повітрі.