Сутність та особливості соціального виховання

У період “сну розуму“ головне завдання – розвиток зовнішніх органів чуттів та продовження фізичного розвитку. Способи цього розвитку повинні бути природні, такі, що задовольняють інтереси дитини. Не примушувати дитину у цьому вiцi думати, заучувати вірші, казки, не читати їй ніяких моральних настанов. Відкидається будь-яка систематична освіта. Краще, якби дитина до 12 років взагалі не вміла читати. У такому віці, як стверджує Руссо, дитині недоступні абстрактні i моральні поняття. Але, як виняток, єдино доступною для дитини може бути ідея власності.

Третій період – це здобуття освіти, розвитку самостійного мислення. Відбувається перехід від чуттєвого знання до суджень. Розумовий розвиток, як вважає Руссо, поєднується з трудовим вихованням.

Руссо відкидає систематичні знання. При виборі предметів для навчання необхідно керуватися, на його думку, інтересами дитини. Основу дидактики Руссо вбачає у розвитку в дітей самостійності, уміння спостерігати, кмітливості. Все повинно бути представлене для дитячого сприймання з максимальною наочністю. Руссо проти ілюстрованої наочності (малюнків, картин і т.д.). Предметом вивчення є сама природа, тому більшість занять треба проводити на природі.

У третьому періоді відбувається і трудова підготовка людини. Праця, як стверджує Руссо, – суспільний обов'язок кожного. Щоб зберегти свободу, треба вміти самому працювати. Еміль, герой роману, навчається столярній справі, працює в полі, саду, на городі, в майстерні, в кузні. З іншої сторони, праця виступає у Руссо і як виховний засіб. Вона сприяє формуванню позитивних моральних якостей, які притаманні трудовій людині. Але у цьому віці, на думку Руссо, дитині ще недоступні в повній мірі моральні поняття, не зрозумілі стосунки між людьми.

Повноцінне моральне виховання, а разом з ним i статеве, відбуваються в юнацькому віці і тільки в суспільстві. Еміль переселяється в місто до людей. У цей період його потрібно навчити любити людей i жити серед них. Руссо перед моральним вихованням ставить три завдання: виховання добрих почуттів шляхом реальних справ, прикладів, а не міркувань; виховання добрих суджень через вивчення біографій великих людей, вивчення історії тощо; виховання доброї волі шляхом здійснення добрих справ. При цьому Руссо відкидає моралізування [7].

Щодо статевого виховання Руссо пропонує усунути від уваги дитини все шкідливе, збуджуюче, зокрема сумнівні книги. Також потрібно вести діяльне життя, багато рухатися, займатися фізичною працею. Вихователю необхідно уникати питань про статеве життя. Але коли дитина все ж запитує, то краще примусити її замовкнути, ніж брехати їй. Якщо ж дитина підготовлена, то потрібно давати правильні відповіді.

Руссо вимагав не здійснювати спеціально релігійного виховання. Він визнавав тільки природну релігію: кожна людина вправі вірити  у творця всесвіту по-своєму. Діти самі рано чи пізно прийдуть до розуміння божественного начала i виявлять, що є тільки одна релігія – “релігія серця“.

Щодо виховання жінки Руссо притримувався традиційної точки зору. Це видно з п'ятого розділу згаданого вище роману, де розповідається про виховання Софії – майбутньої супутниці Еміля. Основна функція жінки, на думку Руссо, бути дружиною i матір'ю, потрібно турбуватися про її фізичне здоров'я, естетичне виховання, привчати вести домашнє господарство. Жінці не потрібна широка наукова освіта.

Руссо розробив чітку систему формування особистості, але вона не була позбавлена суперечностей і недоліків.

Він не зміг правильно визначити закони розвитку дитини, недооцінивши її ранній розумовий розвиток. Період “сну розуму“ у його системі визначений штучно. Руссо неправильно розмежовує розвиток певних якостей дитини по роках її виховання. Крім того, він дещо змішує розвиток з вихованням, бiологiзуючи цим сам процес виховання.

Руссо недооцінює систематичність навчання, відкидаючи книжне, словесне навчання. Ті знання, що дитина одержує способом самостійного накопичення досвіду, не тільки малочисельні, а й розірвані, несистематичні, ненаукові.

Але разом з тим педагогіка Руссо виявилась надзвичайно цінною. За 25 років після появи “Еміля...“ у Франції було опубліковано творів на цю тему у 2 рази більше, ніж за попередні 60 років.

Пропонує Руссо і систему виховання для жінок, яка значно поступається чоловічому вихованню, особливо в освіті. Головне в жіночому вихованні, вважає Руссо - підготувати ідеальну дружину для майбутнього чоловіка. Теорія виховання Руссо - це цілісна педагогічна система, що містить безліч проблем, ідей і пропозицій, одні з яких були зрозумілі і могли реалізуватися лише через десятиліття, інші стали основою нових педагогічних теорій і систем, спонукали до діяльності багатьох відомих педагогів. В цілому ж, діячами французького Просвітництва був написаний ряд педагогічних трактатів, в яких викладено нове розуміння розвитку людини, запропоновано нові концепції виховання та освіти, розроблено новий зміст, форми і методи навчання та виховання [16].

XVIII ст. - Час розквіту американського  Просвітництва. Його найбільш визначні  діячі - Б. Франклін, Т. Джефферсон - зіграли  велику роль у розвитку американської  освіти і педагогіки. 

Бенджамін Франклін (1706-1790). Видатний американський філософ, учений, який зробив ряд відкриттів, громадський діяч. Франклін вніс величезний внесок у розробку ідеології, теорії та практики освіти і освіти американського народу. Він розробляв теорію освіти, а також методики викладання окремих предметів. Він же організував кілька шкіл, найбільш відомою з них була академія в Філадельфії. З його педагогічних праць великий інтерес представляє проект «Нарис англійської школи». Він також багато зробив для поширення наукових знань, введення трудового навчання. 

Томас Джефферсон (1743-1826). Видатний мислитель, автор «Декларації незалежності». Багато зробив для поширення ідей Просвітництва. Для педагогіки найбільше значення мають його роботи «Білль про загальне поширенні знань» та «Нотатки про Вірджинії». У цій роботі він обгрунтував свою концепцію освіти. Він пропонував систему загального обов'язкового народної освіти, що складається з двох шкіл - елементарної і граматичної. Щоб, закінчивши народну школу, учень міг поступати в середню школу, витрати за бідних учнів, по думці Джефферсона, повинно було взяти на себе держава. Після закінчення школи учень міг поступати в університет. У 1825 році Джефферсон відкрив університет у Вірджинії. В цілому, американські просвітителі розробили ідеологію і філософію, основи змісту та організації американської освіти [8]. 

Великий внесок у розвиток духовної культури та філософії, науки і педагогіки, виховання і освіти внесло німецьке Просвітництво, розквіт якого припадає на кінець XVIII - початок XIX в. Діячі німецького Просвітництва не тільки створили класичну культуру Німеччини - її філософію і науку, літературу і мистецтво, але і багато зробили для розвитку педагогіки, виховання і освіти. Найбільш впливовими в німецькій педагогіці Просвітництва були дві течії: філантропічне і неогуманістічне. Найвідоміші представники філантропічного руху: І.Б. Базедов, Х.Г. Зальцман, І.Г. Кампе, Е.Х. Трапп, К.Ф. Барт, І. Штуве, П. Віллауме, Б.Г. Блаша та ін Їм належать вчені праці, в тому числі 16-томний педагогічний трактат «Загальний перегляд всього шкільного та виховного справи суспільством педагогів-практиків», методичні керівництва, підручники та дитячі книжки. Багато з них займалися безпосередньо практичної педагогічною діяльністю[8]. 

Одним з найбільш видатних діячів цього напряму був Йоганн Бернард Базедов (1729-1790), що заснував знаменитий філантропін в Дессау, в якому він хотів сформувати досконалу людину. Його досвід отримав неоднозначну оцінку в Німеччині і Європі, але поклав початок широким дискусіям з проблем виховання і привернув до виховання широку суспільну увагу. Основні заслуги філантропізму в освіті та педагогіці можна звести до наступного. Філантропісти з'явилися основоположниками педагогіки на строго науковій основі. При цьому вони не просто запозичили ідеї своїх попередників, але і практично переробляли їх, внісши в педагогіку ряд нових ідей - особливо важлива ідея кардинального оновлення освіти. Вони вважали за необхідне заміну класичного змісту освіти реальним; розробляли методики навчання математики, мови; з'явилися основоположниками ряду нових методик: фізичного виховання (прагнули ввести в школу заняття спортом і загартовування), ручної праці і т д.; активно використовували наочність і нові методи навчання, особливо ігрові; багато зробили для викорінення зі школи покарань, що були звичайним явищем у всіх початкових і середніх школах Німеччини того часу. Найбільшу роль діячі цього напряму грали в кінці XVIII - початку XX ст. У друге десятиліття XIX століття їх діяльність поступово згасає. Одночасно з філантропізмом в Німеччині розвивалося інше велике педагогічне течія - неогуманізм. Його початок було покладено працями університетських професорів І.А. Ернест і М. Геснера, а також І.І. Вінкельмана і Г Е. Лессінга. В певній мірі до цього напрямку можна зарахувати і І. Канта. А власне педагогічний зміст неогуманізм знайшов у працях Х.Р. Гейне, Ф.А Вольфа, І.Г. Гердера, І.В. Гете, В. фон Гумбольдта, Г.В.Ф. Гегеля та ін Продовжувачами цього напрямку в педагогіці були найвідоміші німецькі педагоги: І.Гербарт, А. Дистервег, Ф.Фребель. Гербарт отримав свою освіту в Ієнський університеті в 90-ті роки XVIII століття, тоді університетом керував Гете і він вважався найбільш передовим університетом Німеччини того часу; Фребель був шеллінгіанцем, а Дистервег головними авторитетами в культурі та філософії вважав Гете і Гегеля [8]. 

Готхольд Ефраїм Лессінг (1729-1781). Відіграв визначну роль у створенні та затвердженні класичної німецької культури, літератури і драматургії, перетворенні літератури і театру в важливий засіб виховання й освіти німецького народу. Написав працю «Виховання людського роду», що заклав нове розуміння історії людства; велику роль у розвитку людства відводив вихованню[7].

Іммануїл Кант (1724-1804). Все життя Кант присвятив вихованню молоді, будучи спочатку домашнім учителем, а потім і професором Кенігсберзького університету. Його праці «Критика чистого розуму», «Критика практичного розуму», «Критика здатності судження» стали основою класичної німецької філософії, у них же містилися важливі педагогічні ідеї. З 1776 р. Кант починає читати курс лекцій з педагогіки, виданий потім окремою книгою, в якому він розглядає питання розумового, морального, релігійного, фізичного виховання. Філософія і педагогіка Канта справили великий вплив на розвиток німецького виховання та педагогіки [6].  

Йоганн Вольфганг Гете (1749-1832). Найвеличніший діяч німецького Просвітництва. Безпосередньо керував багатьма культурними установами Веймарського графства: театром, бібліотекою, музеями і т.д. Під його керівництвом Йенський університет в кінці XVIII - початку XIX ст. став найбільш передовим університетом Німеччини. Гете є автором двох романів виховання - «Роки навчання Вільгельма Мейстера» і «Роки мандрівок Вільгельма Мейстера». Його книги присвячені проблемі з'ясування можливостей і умов гармонійного розвитку людини. У роздумах, збережених для нас його сучасниками, Гете постійно звертався до основних проблем виховання і освіти: всебічному і гармонійному розвитку людини, оптимальному розвитку здібностей, сучасному змісту освіти, правильним формам і методам виховання і навчання, ролі різних видів виховання у розвитку людини і т.д. [8]. 

Фрідріх Шиллер (1759-1805). Справив величезний вплив на естетичне та моральне виховання Європи. Крім його художніх творів, велике значення для виховання має його філософський трактат «Листи про естетичне виховання», в якому він спробував знайти шляхи гармонійного розвитку людини. 

Вільгельм фон Гумбольдт (1767-1835). Видатний вчений і політик Німеччини. Найбільшою популярністю користуються його праці з філології. Один з найбільших реформаторів німецького освіти початку XIX століття. Особливо значущим його внесок у реформування середньої та вищої освіти Німеччини. Один з творців Берлінського університету. Значний інтерес представляють педагогічні ідеї Гумбольдта вільного й універсального розвитку кожної людини, автономного розвитку системи освіти, оптимальної побудови змісту освіти і т.д.[6].

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831). Автор всесвітньо відомих праць «Феноменологія духу», «Наука логіки», «Енциклопедія філософських наук», «Філософія права» та ін. У своїх філософських працях Гегель дав принципово нове розуміння виховання, показавши його як спосіб розвитку людини. Спираючись на цю концепцію, знайшов принципово нове рішення фундаментальних педагогічних проблем: розвитку і виховання; формування творчих здібностей людини; діалектичного мислення; співвідношення знання і мислення, формального і матеріального, класичного і реального і т.д. Гегелівська концепція всесвітньо-історичного розвитку освіти як закономірного процесу розвитку всього суспільства багато в чому визначила майбутні історико-педагогічні дослідження. Гегель доклав чимало зусиль для утвердження неогуманістіческой моделі розвитку середньої та вищої освіти в Німеччині. Характеризуючи роль неогуманістичного напрямку в розвитку німецького виховання, освіти і педагогіки в цілому, можна сказати, що його діячі зіграли вирішальну роль в освіті Німеччини, оскільки вони стали творцями класичної філософії, літератури, театру, літературної критики, цілої низки гуманітарних наук, внесли величезний внесок у розвиток природничих наук; з'явилися головними теоретиками і організаторами перебудови системи освіти в Німеччині, насамперед університетського і гімназичного, запропонувавши новий зміст освіти, форми і методи навчання; розробили теоретичні основи нової педагогіки - їх ідеї активно використовували наступні вчені; по-новому вирішили цілий ряд теоретико-педагогічних проблем; ввели в науку ряд нових педагогічних понять. Конкретизацією їх вчення про те, що людина не може розглядатися тільки як засіб, але як мета, - в області виховання з'явилася ідея про те, що період освіти не можна розглядати як підготовку до майбутнього життя, але як нічим не замінний етап людського життя[8]. 

Найбільш яскравим представником романтичного напряму був Фрідріх Даніель Ернст Шлейєрмахер (1768-1834). Він також все життя присвятив вихованню юнацтва, брав активну участь у створенні Берлінського університету, написав кілька робіт з питань виховання і навчання. У вихованні, як і в навчанні, на перше місце висунув емоційну сторону. Цікаві його ідеї реформування освіти, зокрема створення системи освіти, незалежної від церкви і держави. Національне виховання - педагогічна протягом Німеччині кінця XVIII - початку XIX століття, яке справило помітний вплив на розвиток освіти і виховання. Воно висунуло вимогу побудови системи освіти, що відповідає конкретним умовам розвитку Німеччини. З цими ідеями виступали неогуманіст В. Гумбольдт, просвітителі і філантропісти Віллауме, Кампе та ін Були і теоретики, які представляли суворо національне виховання, наприклад К.Л. Лахмен, Р.Б. Яхман та ін Але як особливе педагогічне рух воно склалося в період боротьби німецького народу за своє визволення від навали Наполеона.