Сутність та особливості соціального виховання

Таким чином, педагогічна думка Німеччини епохи Просвітництва представлена ​​кількома напрямками педагогіки: філантропізмом, неогуманізмом, національним вихованням, в певній мірі романтизмом, які справили величезний вплив на розвиток педагогіки, виховання і освіти не тільки в самій Німеччині, але й у більшості європейських держав[8]. 

Величезне значення для педагогіки Просвітництва мало творчість великого швейцарського педагога Йоганна Генріха Песталоцці (1746-1827). Йому людство зобов'язане створенням теорії і практики сучасної народної (початкової) школи. Завдяки його працям народна школа знайшла сучасний вигляд, їм був обгрунтований принцип розвиваючого навчання. І.Г. Песталоцці не тільки розробив сучасний зміст початкового навчання (рідна мова, математика, читання, малювання і т.д.), але і методики їхнього викладання, в основі яких лежав принцип розвиваючого навчання. Основу теорії розвиваючого навчання Песталоцці склала теорія елементарного навчання. Виходячи з ідеї, що освіта повинна гармонійно розвивати дитину, для чого повинні бути гармонійно розвинені його розум, серце і рука, Песталоцці створює концепції розумового, морального, трудового, фізичного і естетичного виховання, в основі яких лежить принцип сходження від простого до більш складного. Теоретичні положення вчення Песталоцці, його практичний досвід були потім використані при організації народної освіти в ряді держав Європи[23].  

Таким чином, найважливішими заслугами діячів педагогіки Просвітництва стало обгрунтування самодостатньою антропологічної форми теоретичного педагогічного свідомості. Початок цього розуміння виховання було покладено вченням Дж. Локка, істотно розвинене Ж.-Ж. Руссо та І. Кантом. Вони обгрунтували цілі і принципи виховання, виходячи виключно з природи людини; затвердили виховання як найважливішого пояснювального принципу формування і розвитку людини; сформували в суспільній свідомості розуміння вирішальної ролі освіти та освіти в поліпшенні та удосконаленні суспільства; розробили найрізноманітніші теоретичні та практичні, реальні і утопічні проекти і моделі навчально-виховних закладів; запропонували безліч варіантів змісту освіти, найбільш життєвими з яких виявилося неокласичний і реальний зміст; ввели в школу цілий ряд нових предметів: трудове навчання, фізичне виховання і т.д.; написали величезну кількість нових підручників; суттєво вдосконалили технології навчання та виховання - в школі пропонувалося використовувати такі форми і методи, які, по можливості, виключали б насильство, але дозволяли дитині реалізувати свої інтереси, схильності і здібності.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2. СУЧАСНІ ПОГЛЯДИ НА СОЦІАЛЬНЕ ВИХОВАННЯ

 

1. СУТНІСТЬ ТА ОСОБЛИВОСТІ СОЦІАЛЬНОГО ВИХОВАННЯ

 

Проблема виховання - одна із найдавніших і вічних соціальних проблем, бо саме воно є суттєвим компонентом культурного розвитку людини, суспільства. Загалом, виховання можна визначити як процес цілеспрямованого та планомірного впливу на людину з боку інших людей, що забезпечує формування особи, її підготовку до суспільного життя, діяльність з передачі новим поколінням суспільно-історичного досвіду[24].

Виховний процес - всеосяжний і довготривалий. Кожна людина планомірно чи спонтанно бере участь у вихованні оточуючих її людей і водночас сама постійно зазнає впливу їхніх виховних зусиль. Виховання - один з об'єктів вивчення соціології, воно здійснюється з метою: забезпечити, гарантувати процес включення особи в суспільне життя, адже у суспільстві і через нього реалізується мета - формування особи. При цьому важливим є відбір таких засобів і методів, що здатні забезпечити найбільший ефект виховного впливу.

Осмислення форм і змісту виховання є об'єктом таких досліджень, як педагогіка, психологія, філософія та багато інших суміжних дисциплін. Як соціальне явище, процес виховання дедалі частіше стає спеціальним об'єктом дослідження соціологічної науки. Соціологію цікавить соціальний аспект виховання, а саме: як завдяки вихованню людина включається в ті чи інші соціальні групи, займає певні позиції в структурі суспільства, освоює та виконує ті чи інші соціальні ролі та функції у суспільстві.

Виховання має всі ознаки соціальних відносин. Перш за все, це і засвоєння соціальних норм і цінностей, зразків поведінки для збереження і функціонування суспільних відносин. Це і система соціального контролю, завдяки якій поведінка індивіда, груп приводиться у відповідність до визначених зразків діяльності і критеріїв цінностей. Виховання, як соціальний інститут, являє собою систему закладів (навчальних, організаційних, виховних), в яких відповідним особам надано повноваження для виконання функцій організації виховного процесу і регулювання поведінки людей, груп[19].

У вихованні (соціалізації) людини беруть активну участь різноманітні соціальні інститути - починаючи від дитячих дошкільних закладів - до навчальних, трудових колективів залежно від того, де навчається, працює людина. Проте особливий вплив, уже з перших кроків дитини, справляє сім'я, де, власне, і починається її соціалізація, закладається основа моральності. Тому сім'я, батьки несуть особливу відповідальність за виховання підростаючого покоління[18].

Сім'я, освіта, а також школа продукують систему способів, форм виховної діяльності, норм поведінки вихователів, колективів, інституцій, засобів соціального контролю і систем цінностей. Саме завдяки цим виховним "продуцентам" встановлюють допустимі рамки взаємовідносин у суспільстві. В ранньому дитинстві у людини формуються елементарні знання про моральну культуру, правила поведінки в суспільстві, котрі в подальшому визначатимуть її морально-ціннісну цілісність. Отже, сім'я закладає фундамент особистості, а її остаточне формування здійснює школа[11].

Школа, належна організація навчально-виховного процесу, який мають здійснювати кваліфіковані спеціалісти, – основний базовий компонент (інститут) в системі виховання й освіти.

Отже, виховання людини здійснюється в процесі її соціалізації, котра розпочинається і відбувається в соціальному мікросередовищі - в сім'ї, дошкільній дитячій установі, школі, студентському чи трудовому колективах.

Соціальне виховання – це виховання людей всіх вікових груп і категорій в організаціях, як створених для цієї мети, так і в тих, що займаються ним поряд із своїми основними функціями (Андрєєва І.М.)[1].

Соціальне виховання – це турбота суспільства про покоління майбутнього, підтримка людини суспільством, колективом, іншою людиною, допомога людині в засвоєнні і прийнятті моральних відносин, які склались в сім’ї, суспільстві, прийнятті правових, економічних, громадянських і побутових відношень [18].

Окремі автори вважають, що соціальному вихованню підлягають всі вікові та соціальні категорії людей; інші - подібно до засновника терміну “соціальна педагогіка” А. Дістервега, що соціальне виховання необхідне для вразливих категорій: сиріт, безпритульних, малолітніх злочинців і т.д. Враховуючи той факт, що результатом соціального виховання є соціалізація як здатність людини взаємодіяти із соціальним світом (Нікітін В.А.) варто погодитись із авторами першої концепції.

Доцільно охарактеризувати підходи світової науки щодо походження виховання. Представники біологізаторської теорії (Спенсер Г., Летурно Ш.) вважають, що виховання успадковане людьми з тваринного світу. З позицій психологічної теорії (П.Монро) в основі виховання лежить несвідоме інстинктивне прагнення дітей активно наслідувати дії старших[5].

Релігійна концепція (К.Шмідт) в основу кладе твердження, що Бог, створивши людину, наділив її особливим даром – умінням виховувати. Представники трудової теорії (Ф.Енгельс, Л.Морган) стверджують, що поштовхом до виникнення виховання в людському суспільстві було виробництво найпростіших знарядь праці. Завдяки праці біологічні передумови людини змогли трансформуватися у людські на соціальному рівні[4].

Майже всі дослідники сходяться у тому, що виховання невіддільне від людського суспільства і притаманне йому з самого початку його існування.

В останні роки поступово утверджується соціокультурний підхід виникнення виховання (О.Х.Дубасенюк, І.Зверева, Л.Коваль, О.Сухомлинська та ін.), згідно з яким виховання розглядається як результат накопичення досвіду соціальної, виробничої, мистецької та професійної культур. А головним його завданням є використання цього досвіду зростаючою особистістю з тим, щоб забезпечити оптимальну її соціалізацію в суспільстві[9].

Соціальне виховання виникло у первісному суспільстві, яке є настільки довготривалим, що у ньому доцільно виділити окремі стадії. Враховуючи той факт, що виховання як суспільне явище значною мірою визначається характером організації суспільства, за основу періодизації доцільніше взяти саме суспільні відносини, в залежності від розвитку яких виділяються такі періоди:

- період первісного стада;

 

- родовий лад (матріархат, патріархат);

 

- період розкладу первісного ладу (військової демократії).

 

За первісного стада, коли тільки завершується процес біологічного становлення людини, ніяких організованих форм виховання ще нема. Не існує диференціації виховних впливів морального, трудового, тим більше інтелектуального спрямування. Виховання відбувається стихійно і обмежується прямим відтворенням небагатого суспільного досвіду.

Епоха родового устрою характеризується значним розширенням суспільного досвіду та перетворенням людських стад у сталі колективи родичів – роди, племена. У людей з’являються релігійні уявлення.

Первісна родова сім’я спочатку ділилася на три вікові групи: перша – діти і підлітки; друга – дорослі, повноправні учасники життя і праці; третя – люди похилого віку. Для багатьох первісних родів перехід у групу дорослих супроводжувався спеціальними актами, які дістали назву “ініціація”.

Вікова ініціація – перша в історії педагогіки інституалізована форма виховання дітей. Вона являє собою систему випробувань та церемонію посвятити підлітків у повноправні члени колективу, чому передує досить тривала спеціальна підготовка.

Мета виховання у цей період полягала у передачі молодому поколінню трудових навичок, встановлених способів поведінки, релігійних уявлень, традицій, звичаїв, обрядів.

Єдиною виховною інституцією виступала ціла община. Виховання було суспільним, спільним і однаковим для всіх. Соціальна функція вихователя поступово закріпилася за групою людей похилого віку, які були носіями і хранителями колективного досвіду. Воно було природнім і вільним. Здійснювалось шляхом прямого включення дітей у конкретні види трудової діяльності[1].

На останніх етапах матріархату з’явилися перші в історії заклади для життя і виховання підлітків – будинки молоді, у яких старші та немічні готували дітей (окремо хлопчиків і дівчаток) до життя і праці.

До найперших в історії людства організованих форм виховання належать дитячі ігри, традиції, звичаї, ритуали, обряди, усна творчість, які служили для набуття навичок соціальної поведінки.

Значна увага приділялась виконанню дітьми перших законів людського співжиття: табу і толіону. Табу, з гавайської, означає не робити чогось недозволеного, щоб не нашкодити собі. Толіон розуміється як закон кривавої помсти[1].

Епоха розкладу первісного ладу характеризується становим і майновим розшаруванням суспільства, виникненням моногамної сім’ї.

Виховання у цей час починає складатися як особлива суспільна функція і набирає деяких організованих форм. Разом з первісним колективом ще одним виховним інститутом поступово стає сім’я. На зміну єдиному, колективному і рівному для всіх поступово приходить станово-сімейне виховання, яке диференціюється для кожного стану згідно його ідеалів[1].

Поступово втрачаються безпосередні зв’язки між дитиною і суспільством. Виховання все більше позбувається природовідповідного і ненасильницького характеру.

Розширюються релігійні уявлення людей, зростають відомості з астрономії, історії, медицини, ускладнюється досвід виконання сільськогосподарських робіт.

 В умовах первісного суспільства спостерігається процес виховання як спеціальної соціальної діяльності, яка розширювалася з удосконаленням виробничої діяльності, військово-фізичної підготовки, зростанням об’єму знань та релігійних уявлень[2].

У межах соціальної педагогіки соціальне виховання може розглядатися як процес сприяння продуктивному особистісному росту людини під час вирішення нею важливих завдань взаємодії з оточуючим середовищем. Це, передусім, завдання досягнення життєвого успіху, соціальної компетентності, конкурентноздатності, соціального самовизначення у змінному щодо умов соціуму[5].

Крім цього, соціальне виховання можна окреслити як систему цілеспрямованого впливу суспільства на цінності, відносини та життєві смисли окремої людини та соціальних макрогруп в інтересах узгодження особистісного та загально суспільного розвитку.

Соціальне виховання – це процес і результат відтворення наступних поколінь на засадах турботи про соціокультурний розвиток суспільства[11].

Соціальне виховання має такі основні коментарі своїх характеристик: