Сутність та особливості соціального виховання

1. Цикли соціального виховання  – сімейний, освітній, трудовий, після  трудовий.

2. Мета і завдання –  особистісний ріст особистості, групи, колективу.

3. Засоби реалізації –  зміст, форми та методи (інформаційні, інструментально-оперативні, комунікативно-інтерактивні) соціально педагогічної діяльності.

4. Етапи здійснення –  орієнтація, проектування, планування, реалізація завдань, оцінка досягнень.

5. Результати – рівень  успішності особистісного росту  у діяльності, спілкуванні, пізнанні, самореалізації людини[14].

У суспільстві, як правило, йдеться про систему соціального виховання – відносно стійку сукупність цінностей і норм, а також організоване поєднання людей відповідно до просторово-часових зв’язків. Як система, соціальне виховання розкладається на інформаційно-енергетичні ресурси та просторово-часові компоненти функціонування[26].

Головними принципами організації процесу соціального виховання є:

- індивідуальна допомога у ліквідації конфліктних і критичних ситуацій у соціальній взаємодії особистості, її ціннісному становленні та розвитку індивідуально-творчих начал;

- групова підтримка людини та її мікросередовища (сім’ї, школи,громади) у фізичному, психічному, соціальному становленні;

- громадський захист права кожної дитини і дорослого на достойне життя у суспільстві незалежно від індивідуальних особливостей фізичного та розумового розвитку, соціального статусу;

- практична діяльність щодо збереження фізичного і психічного здоров’я у соціальному мікросередовищі;

- послідовний розвиток екологічної, соціальної, особистісної, професійної компетентності особистості;

- організація різноманітної соціально адекватної групової дозвіллєвої діяльності (фізичної, пізнавальної, комунікативної, рефлексивної, практичної, індивідуально-творчої);

- забезпечення і підтримка успішної суб’єкт-суб’єктної взаємодії підростаючого покоління в соціокультурному просторі;

- забезпечення готовності кожної дитини до відповідальної самоорганізації, морального само будування власного життя і власної особистості шляхом організації соціального досвіду і самодіяльного спілкування у контактній групі;

- допомога у створенні таких умов життєдіяльності у мікросередовищі, за яких не дивлячись на фізичні недоліки, життєві кризи,особистісну життєву втрату людина може жити, зберігаючи відчуття власної гідності і поваги до себе з боку оточуючих.

- реадаптація людини у змінному соціумі за допомогою зростання ступеня її самостійності і самоконтролю ситуації[27].

Отже, виховання як цілеспрямований процес організації оволодіння соціальним досвідом є складовою процесу соціалізації. Слід зазначити також, що виховання є необхідною складовою, оскільки в процесі соціалізації дитини неодмінно виникають явища та ситуації, що потребують певного узгодженого соціального впливу і реальної педагогічної дії, конкретного педагогічного інструментування.

Сім'я як соціальний інститут виховання має широкі і різноманітні можливості впливу на дитину, майбутнього батька чи матір, формуючи у них певні шлюбно-сімейні уявлення. Проте коло впливу сім'ї на дитину не обмежується тільки виховною діяльністю батьків - на формування особистості дитини значний вплив справляє весь спосіб життя сім'ї.

 

 

2.2  РОЗВИТОК ІДЕЙ ПРОСВІТНИКІВ ЩОДО СОЦІАЛЬНОГО ВИХОВАННЯ В СУЧАСНОМУ ЖИТТІ

 

Нині  в  Україні  відбувається  процес  становлення  нової  галузі педагогічної науки – соціальної педагогіки, яка досліджує виховні функції соціального середовища, розробляє цілі, закономірності, зміст, принципи, методи,   форми   та   засоби   соціального   виховання,   вивчає   соціалізацію особистості у цілому[12] .

Система освіти й виховання підростаючих поколінь у сучасній Україні стає одним з найбільш важливих і динамічних елементів соціальної інфраструктури. Від ефективності освітньо-виховної діяльності багато в чому залежить успіх соціально-економічних перетворень, спроможність українського суспільства переломити наростаючі негативні тенденції в розвитку духовної культури, відродити й збагатити найвищі моральні ідеали й життєві пріоритети людини.

За роки незалежності в нашій країні зроблено певні кроки в докорінному реформуванні освіти. Але проблеми сучасної вітчизняної освіти й виховання значною мірою зумовлені відсутністю чітких, достовірних соціальних і моральних орієнтирів. У цих умовах украй необхідні фундаментальні педагогічні дослідження, що сприяють становленню методологічного плюралізму й формуванню нового педагогічного мислення. Сьогодні важливо звернутися до вивчення філософських основ соціального виховання, тому що тільки їхнє осмислення допоможе виробити якісно нові педагогічні концепції, засновані на відповідних часу ідеалах і ціннісних орієнтаціях[15].

Соціальне виховання як науковий феномен сформувалася в епоху Просвітництва в межах великої західної цивілізації, яка відрізняється динамічним типом культури.  З поглядів видатних мислителів ХVІІІ століття на світ, людину та її призначення виростали не тільки життєві позиції й переконання людей, але й принципи їхнього навчання й виховання. Епоха Просвітництва цікава сьогодні ще й тому, що це був час модернізації архаїчних догм, обґрунтування нових ідей і цінностей. Досвід і логіка такої модернізації можуть використовуватися в сучасних умовах[12].

В історико-філософських публікаціях, безсумнівно, аналізуються проблеми, що цікаві і з погляду педагогіки (проблема людини, теорія пізнання). Проте соціально-педагогічні погляди західноєвропейських мислителів ХVІІІ століття в них викладені описово, поверхово і стисло[15].

В історико-педагогічній літературі епоха Просвітництва представлена в основному іменами французьких філософів-матеріалістів. Причому серйозні дослідження, що розглядають педагогічні погляди Д.Дідро , виконані ще в 50-і роки ХХ ст. У 60-70-х роках зрідка з’являлися окремі статті, приурочені до ювілеїв філософів-просвітителів (А.Краснов, І.Танов), як і раніше, приділялася увага аналізу теорій виховання французьких матеріалістів ХVШ століття (Д. Жанбуршина)[13].

У радянській історико-педагогічній літературі соціально-педагогічній проблематиці приділялося набагато менше уваги. Місце в історії педагогічної науки було залишене лише для Д.Локка, Ж.Руссо, К.Гельвеція й Д.Дідро. Просвітництво було представлене винятково французькими матеріалістами. Привертає до себе увагу й така обставина. В соціально-педагогічних працях педагогічні погляди західноєвропейських філософів розглядаються через призму проблем сучасної практики навчання й виховання підростаючих поколінь, а не в контексті їхніх філософських концепцій[14].

В Україні ідеї виховання по-своєму інтерпретував філософ, поет, педагог Григорій Сковорода, наголошуючи, що виховання слід спрямовувати відповідно до природних особливостей дітей, а виховувати мають право люди гуманні, чуйні, чесні, які можуть бути прикладом для наслідування. Людина, за його словами, є “мікрокосмосом” у “макрокосмосі”. Філософський принцип гуманізму він розглядав як втілення у вихованні віри у благородне особистісне начало, повагу педагога до дитини. Виховання, за твердженнями Г. Сковороди, має бути “спорідненим”, тобто таким, що відповідає можливостям людини[25].

Культурний діяч, педагог, ректор Києво-Могилянської академії Феофан Прокопович створив буквар “Перше учіння отрокам”, який протягом 5 років витримав 12 видань. У ньому вміщено цінні педагогічні поради батькам і педагогам, наголошено на ролі виховання у долі людини[17]. 
У XVIII ст. тривало інтенсивне формування засад класичної педагогіки — педагогіки, яка орієнтувалася на засади античної культури, дотримувалася формально-граматичних принципів, зосереджувалася на вивченні латинської та грецької мов, згодом — природничих предметів. Вона відчутно вплинула на подальший розвиток освіти, зокрема дошкільної, в усьому світі[22].

Історико-педагогічне вивчення тенденцій розвитку вітчизняної теорії і практики соціального виховання у 20 – 30-і рр. XX століття, виявлення ідей, які актуальні на сучасному етапі, здійснювалося крізь призму сучасних уявлень про його сутність. Соціальне виховання є складовою частиною соціалізації, яка розглядається як процес засвоєння системи знань, норм і цінностей, соціального досвіду, соціальних якостей і рис, соціальних ролей, зразків і психологічних механізмів поведінки. Процес соціалізації здійснюється як цілеспрямовано, так і стихійно. Соціальне виховання виступає цілеспрямованою, спеціально організованою практико-орієнтованою діяльністю з формування соціально значущих якостей, необхідних для успішної соціалізації дитини. Його призначення полягає в забезпеченні гармонії взаємовідносин між особистістю і суспільством: з одного боку, соціальне виховання покликане регулювати соціальну поведінку людини у відповідності з існуючими нормами, з іншого – сприяти розвитку особистості, створювати умови для її відособлення в соціумі[6].

Взагалі виховання – це процес цілеспрямованого, систематичного формування особистості, зумовлений законами суспільного розвитку, дією багатьох об’єктивних і суб’єктивних факторів.

Так, Г. Ільїна виокремлює чотири етапи у вихованні особистості:

- щоб вихованець міг  поводитися правильно він повинен  знати, як саме він повинен  себе вести і чому саме так, а не інакше. Отже, першим етапом  виховання є ознайомлення дітей  із загальними нормами та суспільними  правилами поведінки;

- другим етапом виховання  є формування ставлень. Вихователю  необхідно викликати позитивне  ставлення вихованців до норм  і правил поведінки, що їм пропонує. Але слід пам’ятати, що опанування  можливе тільки в тому випадку, коли дитина готова їх сприйняти  як значущі для себе;

- третім етапом є формування  поглядів і переконань. Цей етап  характеризується сприйняттям і  перетворенням норм в особисте  надбання, адже сформованість поглядів  можна трактувати як психічний  стан, що характеризує потенційну  готовність до дії. А переконання  являють собою стійкі, засновані  на певних принципах та світобаченні  погляди, які служать орієнтирами  в житті;

- четвертий етап виховання  передбачає формування спрямованості  особистості. Саме вправи, певні  завдання в діяльності, неодноразові  повторення дій, які отримують  схвальну оцінку з боку оточення, зумовлюють формування звичок  культури поведінки, яка стає  для людини нормою і потребою. Система звичних дій, вчинків, які здійснюються у відповідності з виробленими переконаннями, переходить у рису характеру людини, стає властивістю її особистості. У результаті формується спрямованість особистості як система узгоджених взаємопов’язаних переконань і потреб[6].

Розглянемо тлумачення і трактування поняття „соціального виховання” сучасними дослідниками. О. Кузьменко трактує соціальне виховання як створення умов і заходів, спрямованих на оволодіння і засвоєння підростаючим поколінням загальнолюдських і спеціальних знань [11]. О. Безпалько розуміє його як „створення умов та заходів, спрямованих на оволодіння і засвоєння підростаючим поколінням загальнолюдських і спеціальних знань, соціального досвіду з метою формування у нього соціально позитивних ціннісних орієнтацій”[3]. Схема процесу соціального виховання за О. Безпалько, виглядає так: включення дитини в систему життєдіяльності різноманітних організацій, набуття та накопичення соціального досвіду, знань, умінь, їх інтерналізація, як результат набутого соціального досвіду – поведінка особистості[3] . А. мудрик стосовно поняття „соціальне виховання” дав таке пояснення: „Виховання здійснюється суспільством і державою у створених для цього організаціях”[16].

Автори першого вітчизняного фахового навчального посібника – Л. Коваль, І. Звєрєва, С. Хлєбік – термін „соціальне виховання” визначають „як система соціально-педагогічних, культурних, сімейно-побутових та інших заходів, спрямованих на оволодіння та засвоєння дітьми та молоддю загальнолюдських та спеціальних знань, соціального досвіду з метою формування у них сталих ціннісних орієнтацій та адекватної соціально спрямованої поведінки” [8]. М.Галагузова розглядає “соціальне виховання” як “цілеспрямований процес формування соціально значущих якостей у дитини, необхідних їй для успішної соціалізації”[23]. Каджаспірови елементом соціального виховання вважають і стихійні впливи: “Виховання соціальне – процес і результат стихійної взаємодії людини з ближнім життєвим середовищем і умовами цілеспрямованого виховання (сімейного, духовно-морального, громадянського, правового, релігійного та ін.); процес активного пристосування людини до певних ролей, нормативних настанов і взірців соціального виявлення; сплановане створення умов для відносно цілеспрямованого розвитку людини в процесі її соціалізації”[8].

А. Рижанова зазначає, що соціальне виховання у своїй меті, об’єктах, змісті, засобах, своєму механізмі, структурі, виховних закладах віддзеркалює зміни духовних цінностей культури, рівень та етапи їх розвитку, принципи функціонування в тому чи іншому суспільстві, за тих чи інших часів [18] .

Російський науковець М. Плоткін підкреслив, що соціальне виховання є складовою частиною соціальної педагогіки, розглядає майже всі сфери соціального життя та діяльності: сімейне оточення, дитинство, юність, специфіку міського мікрорайону, сільської спільноти, школу, інші навчальні заклади. Об’єктом соціального виховання є система соціальних відносин людини серед оточуючих, а предметом – процес педагогічного впливу на соціальні взаємовідносини людини протягом всього її життя і в різноманітних сферах її існування [17].

Отже, головна функція соціального виховання полягає в передачі з покоління в покоління всього того основного досвіду, який людство накопичило в усіх сферах суспільно-економічного, політичного і культурного життя. А також направлене на створення гуманних відносин в суспільстві, пошук нових педагогічно-компетентних рішень у різноманітних кризових ситуаціях.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

 

Отже, виховання – це процес цілеспрямованого, систематичного формування особистості, зумовлений законами суспільного розвитку, дією багатьох об’єктивних і суб’єктивних факторів. Виховання як цілеспрямований процес. Проблема виховання - одна із найдавніших і вічних соціальних проблем, бо саме воно є суттєвим компонентом культурного розвитку людини, суспільства. Виховний процес - всеосяжний і довготривалий. Кожна людина планомірно чи спонтанно бере участь у вихованні оточуючих її людей і водночас сама постійно зазнає впливу їхніх виховних зусиль. Виховання - один з об'єктів вивчення соціології, воно здійснюється з метою: забезпечити, гарантувати процес включення особи в суспільне життя, адже у суспільстві і через нього реалізується мета - формування особи. При цьому важливим є відбір таких засобів і методів, що здатні забезпечити найбільший ефект виховного впливу.