Вступ до соціології

Гарантом цілісності суспільства за таких умов, на думку Конта, може бути у сфері політики держава, а у сфері моралі – релігія.

2.13. Значення праць О.Конта  для розвитку соціології О. Конт першим обгрунтував необхідність наукового підходу до розвитку суспільства, виявив закономірний характер цього розвитку і можливість пізнання його законів, створив особливу науку, що спирається на дані спостереження, експерименту та історичного методу тощо.

Погляди Конта лягли в основу багатьох пізніших напрямків соціологічної думки, представники яких шукали причини суспільних змін поза суспільством – у природних та біологічних факторах. Цьому сприяли досягнення природознавства, зокрема відкриття Ч. Дарвіна.

2.14. Загальна теорія систем  Г.Спенсера, її місце у вченні  про суспільство Англієць Г. Спенсер (1820 – 1903) – засновник так званої органічної школи. Суспільство, на думку Спенсера, як і живий організм нормально функціонує лише за умови злагодженої взаємодії його органів. До складу суспільної системи, за Спенсером, входять продуктивна, розподільча та регулятивна підсистеми. Коли така взаємодія порушується, виникають різні негативні явища і врешті-решт організм може загинути.

2.15. Вчення Г.Спенсера  про соціальні інститути Соціологічна теорія Г. Спенсера грунтується на трьох складових: принципі органіцизму, ідеї соціальної еволюції та вчення про соціальні інститути. Сучасна соціологія високо цінує вчення Г. Спенсера про соціальні інститути. У ньому вчений розрізняє шість типів соціальних інститутів: промислові, професійні, політичні, церковні, обрядові, домашні. Розглядаючи їх у розвитку, Г. Спенсер бачив дві складові цього процесу – інтеграцію й диференціацію соціальних інститутів, що утворюють цілісну соціальну організацію – суспільство.

2.16. Особливості трактування  Дюркгеймом предмету соціології, її методики  Французький учений Еміль Дюркгейм (1858–1917) виробив новий соціологічний підхід, який полягав у розумінні суспільства як соціальної реальності, що складається із сукупності соціальних фактів. Вивчення цих фактів, на його думку, і є предметом соціології.

Головне в теорії суспільства Е. Дюркгейма – соціологізм, який грунтується на визнанні первинності соціальної реальності, її автономності, специфічності та підпорядкованості в ній індивідів. Основними принципами «соціологізму» є об'єктивний науковий підхід до соціальних явищ та процесів, намагання пояснити соціальне, виходячи з його сутності. У зв'язку з цим біологічний і психологічний підходи Дюркгейм відкидав.

Теорія «соціологізму» тісно зв'язана із соціологічним методом Е. Дюркгейма, основними принципами якого були:

1) розгляд соціальних фактів  як таких, що існують об'єктивно, незалежно від людини;

2) вираження суспільної свідомості  об'єктивними, не залежними від суб'єкта показниками (поведінка людей, діяльність організацій);

3) аналіз причинної залежності  соціальних явищ від їхнього  середовища;

4) постійне порівнювання в ході  дослідження пояснювальних соціальних  фактів, а отже, перетворення соціології  на порівняльну науку.

2.17. Сутність теорії суспільства  запропонованої Дюркгеймом  Французький учений Еміль Дюркгейм (1858–1917) виробив новий соціологічний підхід, який полягав у розумінні суспільства як соціальної реальності, що складається із сукупності соціальних фактів. Вивчення цих фактів, на його думку, і є предметом соціології.

Головне в теорії суспільства Е. Дюркгейма – соціологізм, який грунтується на визнанні первинності соціальної реальності, її автономності, специфічності та підпорядкованості в ній індивідів. Основними принципами «соціологізму» є об'єктивний науковий підхід до соціальних явищ та процесів, намагання пояснити соціальне, виходячи з його сутності. У зв'язку з цим біологічний і психологічний підходи Дюркгейм відкидав.

Теорія «соціологізму» тісно зв'язана із соціологічним методом Е. Дюркгейма, основними принципами якого були:

1) розгляд соціальних фактів  як таких, що існують об'єктивно, незалежно від людини;

2) вираження суспільної свідомості  об'єктивними, не залежними від суб'єкта показниками (поведінка людей, діяльність організацій);

3) аналіз причинної залежності соціальних явищ від їхнього середовища;

4) постійне порівнювання в ході  дослідження пояснювальних соціальних  фактів, а отже, перетворення соціології  на порівняльну науку.

2.18.  Вивчення аномії, соц нерівності і соц солідарності Дюркгеймом  З ім'ям Е. Дюркгейма зв'язане також вивчення явищ, яким він їв назву аномії, соціальної нерівності та соціальної солідарності, чкі стають наслідком поділу праці. Під аномією Е. Дюркгейм розумів стан суспільства, за якого відсутнє чітке моральне регулювання поведінки людей. Аномія виникає, коли соціальні функції в суспільстві не перетинаються. Соціальна нерівність є наслідком суспільної системи, яка створює неоднакові умови для реалізації здібностей людини. Е. Дюркгейм уважав, що для подолання соціальної нерівності особистість не повинна бути пригнобленою, а людину не можна зводити до рівня машини. Рушійною силою цього процесу може стати диференціація суспільства не за соціальними привілеями, а індивідуальними здібностями людей.

Для Дюркгейма, як і для всієї соціологічної громадськості того |часу центральною була проблема соціальної солідарності.

Учені намагалися зрозуміти, що людей змушує жити спільно, чому для них стабільність і порядок у суспільстві є найвищою цінністю, які закони управляють міжособистісними стосунками тощо. Вивчаючи цю проблему, Е. Дюркгейм виходив із таких засад:

1) побудова «правильної» методології  має озброїти соціолога її  ним інструментом пізнання;

2) аналіз історичної еволюції  поділу праці має показати  «правильний» шлях просування людства від механічної (примітивно-примусової) до органічної (свідомо-добровільної) солідарності;

3) конкретне (статистичне) дослідження  сутності самогубств у тому  чи тому суспільстві має виявити  аномальні стани, відхилення від  “правильного” шляху (тобто солідарності) і попередити про можливі наслідки  порушення суспільного порядку;

4) учення про релігію і виховання озброює людей «правильною» технологією подолання кризових станів і зміцнення солідарності.

2.19. Трактування Дюркгеймом  сутності і ролі закону поділу  і кооперації праці   Історія людства розпочинається з механічної солідарності — первіснообцинного стану, в якому панує примусовий колективізм, однаковість членів суспільства, схожість виконуваних ними трудових функцій. Отже, відсутність поділу праці нівелювала й особистості.

Поділ праці, посилення спеціалізації змушує людей обмінюватися продуктами своєї діяльності, підвищувати їх якість, свій професіоналізм, конкурувати між собою, удосконалювати особисті якості. Формується договірна держава, громадянське суспільство й органічна солідарність замість механічної, яка забезпечувалася регламентацією життя людей колективною свідомістю.

Причиною поділу праці за Дюркгеймом є значне збільшення кількості населення, що посилює інтенсивність контактів, соціальних зв'язків, обміну результатами діяльності. Зі збільшенням кількості населення посилюється боротьба за існування. За таких умов поділ праці – єдиний спосіб зберегти суспільний порядок, створити соціальну солідарність нового типу. Отже, поділ праці є мирним способом вирішення гострих соціальних проблем.

Свої теоретичні концепції Е. Дюркгейм виклав у 200 наукових працях, що з них найвідоміші – «Про поділ соціальної праці», «Метод соціології», «Самогубство», «Елементарні форми релігійного життя». Він був видавцем «Соціологічного щоденника», котрий справляв великий вплив на соціологічну громадськість.

2.20. Предмет та завдання  розуміючої соціології М.Вебера    У Німеччині працював Макс Вебер (1864 – 1920). З його ім'ям зв'язана передусім так звана «розуміюча соціологія», що здатна зрозуміти, згідно з якою за вихідний пункт береться поведінка людини чи групи людей. Поведінка цікавить соціолога тому, що люди вкладають у свої дії певний сенс. Оскільки такі дії є усвідомленими, соціологія має бути «розуміючою» наукою, тобто розуміти як дії, так і, що особливо важливо, їхню суть. За Вебером, соціологія — це наука не тільки про розуміння поведінки (усвідомленої людиною), а й про соціальну дію, яка для Вебера рівнозначна людській поведінці. Адже соціальна дія – не просто «самоорієнтована», вона орієнтована і на інших. Орієнтацію на інших М. Вебер називає «очікуванням», без чого дію не можна вважати соціальною.

Отже, предметом «розуміючої соціології» стає усвідомлена соціальна дія.

2.21 Веберівське тлумачення закону поділу праці і наслідків його дії  Досліджуючи проблеми поділу і спеціалізації праці, мотивації економічної поведінки, він зауважував, що в поділі праці переплітаються чотири фундаментальні чинники: технічний, економічний, соціальний та історичний; що поділ праці — це не просто поділ індивідів і розподіл завдань, це – спосіб соціально-економічної взаємодії суб'єктів. Така взаємодія, за М. Вебером, є раціональною (свідома, планується, доцільна). Поділ праці як спосіб взаємодії має різні форми і проходить у своєму розвитку і етапи, а суб'єктом поділу праці є не окремий індивід, а організовані групи.

1.22. Соціальні дії, їх  класифікація за Вебером  Макс Вебер був енциклопедичне освіченою людиною, громадським і політичним діячем. Досліджуючи проблеми поділу і спеціалізації праці, мотивації та економічної поведінки, бюрократії, він зробив внесок у розвиток не тільки соціологічної теорії, а й галузевих соціологічних знань — соціології організації, економічної соціології, політичної соціології, соціології релігії тощо.

2.23. Основні елементи  методології Вебера і зв”язок  її з ін науками     Уже в перших наукових працях Вебер декларує основні принцисвоєї методології: тісний зв'язок емпіричної соціології з історичною і первинність соціокультурних чинників (зокрема релігії) у поясненні економічної й трудової поведінки.

Основними моментами методології Вебера є:

– концепція «ідеальних типів» – уявних конструкцій, які фіксують певні загальні риси окремих соціальних явищ і процесів (капіталізм, господарство, християнство);

– метод причинно-наслідкового (каузального) пояснення;

– принцип співчутливого розуміння мотивів поведінки;

– принцип «віднесення до цінностей і свободи від оцінних суджень».

Ці моменти можна розглядати як наслідок прагнення перенести в соціологію все найраціональніше з природничих і гуманітарних наук, посиливши тим самим її пізнавальні можливості. Із природничих наук Вебер запозичив каузальний метод і схильність до точних фактів, а з гуманітарних — метод розуміння і віднесення до цінностей. Він різко виступав проти психологізації соціології, використання в ній оцінних суджень, що грунтуються на суб'єктивних думках учених. Водночас він не погоджувався з використанням таких метафізичних універсалій, як «суспільство», «народ», «держава», «колектив», уважаючи, що об'єктом дослідження може бути лише індивід, бо тільки він має мотивацію, свідомість і раціональну поведінку.

2.24. Особливості і значення  для соціології теорії К.Маркса   На противагу О.Конту і Г.Спенсеру, засновникам інших соціологічних теорій, котрі шукали чинники соціальних змін поза межами суспільства та людини і розглядали їх як сукупність різних природних впливів, Карл Маркс (1818–1883) у своїх соціологічних поглядах дійшов протилежних висновків. Економічні відносини К. Маркс розглядав як такі, що найсильніше впливають на всі інші структури. На його думку, усі зміни, що відбуваються в суспільстві, у тім числі зміни суспільних відносин, залежать від змін у суспільному виробництві. Виробничі відносини — матеріальна основа соціальних, ідеологічних та політичних відносин.

Проте соціологічну теорію К. Маркса не можна зводити тільки до економічного детермінізму. Він, щоправда є її базисом, але в теорії К. Маркса присутній і соціальний детермінізм, який пояснює механізм взаємодії суспільства й особи. Підхід К. Маркса – історичний. Він полягає в тім, що цей механізм не є раз і назавжди визначеним для всіх часів і народів. На кожному етапі розвитку суспільства є свої особливості взаємодії останнього з особистістю, зумовлені сукупністю соціальних обставин конкретної суспільної формації. При цьому К. Маркс розглядав людину не тільки як об'єкт соціальної дії, а і як суб'єкт, здатний активно змінювати навколишнє середовище.

2.25. Внесок К.Маркса в удосконалення методики соціологічного дослідження  Значний внесок К.Маркс зробив в розвиток методики конкретних соціальних досліджень. Його дослідження здійснювалися на основі узагальнення великого фактичного матеріалу з використанням різних соціологічних способів збирання первинної інформації: вивчення документів, соціологічних спостережень, опитувань.

Аналізуючи стан робітничого класу у Франції, К.Маркс у 1880р. на прохання Б.Малона розробив “Анкету для робітників”, яка складається з 4-х частин і містила 99 запитань.

Сучасний рівень розвитку соціології дає можливість побачити недосконалість цієї анкети. Але тоді це була, по суті, одна з перших спроб опрацювати анкету для соціологічного опитування. Щоправда, опитування за цією анкетою так і не відбулося. Але саме соціологічному аналізу присвячено багато сторінок «Капіталу».

2.26 Особливості і завдання  соціології, за Г.Зіммелем У праці «Основні питання соціології» Г. Зіммель формує досить оригінальне уявлення про предмет і завдання соціологічної науки. Він підкреслює, що соціологія не може займатися всім тим, що підпадає під визначення «соціальне» і взагалі висловлює сумнів стосовно того, що соціологія є і справді наукою про суспільство. Соціологія трактується Г.Зіммелем насамперед як соціальне дослідження, тобто як метод усіх наук, що вивчають явища соціального життя.