Вступ до соціології

2.48 Соціологічне вчення В.Лесевича  Володимир Лесевич (1837-1905) – найвидатніший вітчизняний позитивіст; з'ясовував сутність соціології, її місце в системі наук, питання прогресу. На його думку, соціологія вивчає суспільні явища, що неминуче підпорядковані природним законам. Для відкриття цих законів соціологія користується такими методами загального вивчення, як спостереження, досвід, порівняння. Філософія, історія, політична економія, філософія історії, на думку В.Лесевича, є галузями соціології. Остання вивчає соціальну динаміку, а соціологія – соціальну статику. Досліджуючи суспільний розвиток, В.Лесевич дійшов висновку, що соціальні трансформації приводять не лише до матеріального покращання побуту, що є результатом зростання влади людини над природою, але й до поступового переважання вищих людських здібностей. Отже, розвиток суспільства має прогресивний характер. Прогрес, за В.Лесевичем, є прагненням до ідеалу, який він убачав у людяності, а головним елементом у процесі досягнення цього ідеалу є розумова діяльність.

Перебуваючи під впливом ідей Конта, В. Лесевич стверджував, що розумова діяльність у своєму розвитку проходить три етапи: теологічний, метафізичний і позитивний. На першому етапі розумової діяльності людина керується інстинктом, на другому – умоспогляданням і на третьому – досвідом.

2.49 М.Драгоманов як один  з фундаторів укр соціології, тлумачення ним прогресу  Вивчення української протосоціології дає змогу ліпше зрозуміти стан сучасної української соціології, її роль і значення у вирішенні проблем розбудови громадянського суспільства в Україні.

Одним із тих, хто закладав підвалини української соціології, був М.П.Драгоманов (1841–1895). Він першим використав поняття “соціогія” у своєму курсі лекцій для студентів Київського університету. Драгоманов, як і інші провідні вчені того часу, намагався знайти точне соціальне пояснення історичних явищ.

Соціологію він розумів як універсальну науку і, на його думку, багато які самостійні науки мали б стати її розділами. Не були винятками ні історія, ні політична економія, ні науки про державу. Прагнення теоретичного синтезу галузей суспільствознавства, зближували М. П. Драгоманова з класиками західноєвропейської соціології О.Контом та Г. Спенсером.

М. П. Драгоманов розглядав соціальний прогрес як поступовий розвиток ідей, виступав проти централізації влади як способу політичного і національного гноблення, розробив програму культурно-національної автономії. Він відстоював право українського народу на розвиток національної культури.

Розуміння М. Драгомановим залежності прогресу як такого від розвитку суспільної організації свідчить про безпосередній зв'язок його ідей зі спенсерівською теорією еволюції та розвитку людського суспільства.

2.50 Укр вчені М.Костомаров, В.Винниченко, С.Рудницький, О.Потебня, В.Антонович про соціологічну сутність понять “наро”, “народність”, “нація”  Микола Костомаров (1818-1885) виступав проти пануючої на той час наукової думки, за якою вирішальною історичною силою є держава, а народ– матеріал для держави. На погляд ученого, народ є не механічною силою держави, а її змістом, живою стихією. Держава є тільки формою, мертвим механізмом, який приводиться в дію народом. Тому насамперед потрібно вивчати народ, суспільство, а не державу.

Важливе значення для становлення української соціологічної думки мали теоретичні дослідження Костомаровим питань народності (ментальності), яка трактується як сукупність ознак, що відрізняють один народ від іншого. Такими, на думку вченого, є духовний світ, почуття, склад розуму, спрямованість бажань, ставлення до духовного та суспільного життя того чи того народу.

Формування народності, як гадає М. Костомаров, залежить від таких факторів:географічного положення, що відіграє важливу роль на початкових стадіях цивілізації; історичних обставин (взаємовідносини народів, їх сутички під час міграцій, вплив країн-сусідів тощо). Ступінь позначення цих обставин залежить від рівня розвитку цивілізації. Більш цивілізований, освічений народ наполегливіше плекає і зберігає свою культуру, звичаї, традиції.

Основними особливостями української народності, за Костомаровим, є:

• перевага особистої свободи над общинністю;

• мінливість, недостатня ясність мети, поривчастість руху, прагнення до творення і незавершення розпочатого (усе, що випливає з переваг особистого над колективним);

• брак прагнення до захоплення чужого і підкорення інших народів, до асиміляції інородців, які проживають серед корінних жителів;

• переважання духовного над матеріальним;

• толерантність, брак національної зверхності тоїцо.

Олександр Потебня (1835-1891) вивчав соціологічну сутність категорій «народ» і «народність», взаємовплив народів, співвідношення народності та ідеї національності. Народ є творцем мови, і мова зумовлює національну специфіку народу. Народність, на думку Потебні, є тим, чим один народ відрізняється від іншого. Кожна народність має право на саморозвиток. Народність не є атрибутивною ознакою народу. Вона виникає час від часу як задум окремих осіб чи груп зробити відмітні риси народу визначною засадою діяльності окремих представників чи уряду цього народу, аби звеличити їхню діяльність, надати їм більшої сили

Володимир Антонович (1834-1908), вивчаючи українську націю і порівнюючи її з іншими національними типами, дійшов висновку, що національні особливості народу визначають його здатність до розвитку, а також характер відносин у трудових організаціях. Рівноправність є одним з політичних ідеалів української нації. Ознаки нації як зумовлюються природою, так і набуваються у процесі історичного та культурного розвитку,

У соціологічній проблематиці видатного українського мислителя Володимира Винниченка (1880-1951) чільне місце посідає питання про характер української нації і державності. Безбуржуазність, відсутність національних експлуататорських класів розглядається як основна характерна риса української нації.

В.Винниченко розробив власну політико-соціологічну концепцію, яка дістала назву «колектократію». Сутність її полягає в тому, що із глухого кута, в який потрапило тогочасне суспільство через недосконалість соціально-господарчої форми власної структури, могла вивести його перебудова на правдиво-кооперативну суспільну форму – колектократію.

Степан Рудницький (1877-1937)  вважав, що нація є рушієм розвитку людства. Без розвитку нації неможливий будь-який соціально-політичний розвиток. Націю Рудницький визначає як групу людей, об'єднаних спільністю притаманних лише їй рис (прикмет) в одну цілісність.

Учений вирізняє такі риси нації:

• антропологічна расовість (своєрідна будова і вигляд тіла);

• самостійна мова (у купі з літературою, наукою);   

• питомі історичні тенденції і прагнення (на політичному, суспільному полях тощо);

• питома культура (як матеріальна, так і духовна) та поспіль-ні культурні прагнення;

• питома суцільна національна територія, на якій була, є або може бути питома національна держава.

На його думку найважливішою є в першу чергу територія, далі – расовість, потім мова, традиції, культура.

Вивчаючи класову структуру української нації, С. Рудницький виходив з того, що через утрату державності влада, клас великих земельних власників, міщанство, буржуазія, пролетаріат, церковна ієрархія в Україні були неукраїнськими. Завжди українським залишалося лише селянство. Звідси вчений висновує, що інтереси селянства й усього народу тотожні і що суспільно-економічна сутність української держави має грунтуватися на селянстві.

Найважливішим суспільно-політичним завданням самостійної України вчений уважав зведення до мінімуму або й цілковите усунення класової боротьби в Україні через вирівнювання економічного становища громадян. Саме такий суспільний устрій, на думку Рудницького, відповідає споконвічним соціальним ідеалам українства, яке протягом усієї своєї історії боролося проти поневолення одних іншими, проти переважання одного класу над іншим.

2.51 Соціологічні міркування  П.Куліша про місто і село, сутність його теорії “хуторянства” Цікавими для сучасників є соціологічні міркування Пантелеймона Куліша (1819 - 1897) про місто і село, Європу і хуторянство. В їх основі – принцип подвійності природи людини. Серце, душа людини і її «зовнішнє» – завжди перебувають у конфлікті, у боротьбі між собою. На підґрунті такого розуміння природи людини Куліш побудував свою теорію «хуторянства». Саме село, хутір дає відчуття природного (вільного) життя, є джерелом усіх земних радощів, дає можливість відкинути все зайве, непотрібне. Ніяка наука, європейська цивілізація цього не в змозі дати. Наукою лише розум збагачується. А тому Куліш закликає уникати міського життя.

Доцільно, на його думку, містам «розсипатися» на села і не утворювати велетенських людських скопищ, що породжують дорожнечу, байдужість до незаможних; не поривати сусідських зв'язків із селянами – лише тоді бідність як-небудь урівняється з багатством. У цьому Куліш убачав можливість розв'язання багатьох соціальних проблем.

2.52 Вплив вчення О.Конта та Г.Спенсера на формування соціологічних поглядів Ф.Вовка, І.Лучинського, І.Оршанського та ін. укр вчених Соціологічні погляди Федора Вовка (1847-1918) формувалися цілковито під впливом ідей О.Конта та Г.Спенсера. Пояснюючи соціологію як науку про суспільне життя, він стверджував, що соціологія могла виникнути лише після появи геології, палеонтології й біології, і що соціологія разом з етнологією та етнографією становлять одну науку – антропологію.

Ф. Вовк біологічні закони еволюції переносив у соціологію і на цій підставі висновував, що всі суспільні явища з'явилися не через втручання зовнішніх сил, а є результатом поступового розвитку фізичної природи людини; усі засоби людського життя є наслідком вдосконалення їх первісних форм; наука поступово розвинулася від перших випадкових спостережень первісної людини, релігія – з первісних вірувань тощо.

Соціологічні погляди Івана Лучинського (1845-1918) сформувалися під впливом О.Конта і Дж Мілля. Цей учений уважає, що предметом соціології є закони еволюції суспільства, тобто загальні закони соціальних явищ – як один стан явища породжує інший. Іншими словами, за І.Лучинським, соціологія має вивчати соціальні явища в їх послідовному розвитку, у співвідношенні різних їх станів. Соціологічні закони, на думку вченого, повинні базуватися на даних історії і біології.

Ісаак Оршанський (1851- ?) оцінюючи вчення О.Конта, уважав його недостатньо обґрунтованим. Так, він не погоджувався з тим положенням, що основною одиницею соціологічного вивчення с суспільство. На думку вченого, такою одиницею с людина як індивід фізіологічний, психологічний і соціальний. Звідси Оршанський робить висновок, що вчення про людський індивід (антропологія) лежить в основі соціології, а остання є галуззю біології.

Оскільки в центрі соціологічного вивчення є індивід, то звідси і твердження про те, що основні етапи розумового розвитку людства збігаються з основними етапами життя людини. Так, теологічний етап, якому притаманний фетишизм, відповідає дитинству, метафізичний – юності, позитивний – зрілості.

Володимир Антонович (1834-1908), вивчаючи українську націю і порівнюючи її з іншими національними типами, дійшов висновку, що національні особливості народу визначають його здатність до розвитку, а також характер відносин у трудових організаціях. Для українських професійних асоціацій (чумацтво, рибальство, чабанство) притаманна рівноправність їх членів. Рівноправність є одним з політичних ідеалів української нації. Ознаки нації як зумовлюються природою, так і набуваються у процесі історичного та культурного розвитку.

Сергій Подолинський (1850-1981) вивчав розвиток праці як основного соціального процесу, розвиток соціально-трудових відносин. У дослідженні «Ремесла і фабрики на Україні» він аналізує різні типи трудових занять, їх розповсюдженість в Україні, становище певних груп працівників, їх відносини з працедавцями тощо. Одним з вимірів соціальної стратифікації, умов соціальної мобільності Подолинський уважає належність до національності. Основоположну причину соціальної диференціації суспільства, соціальної нерівності вчений убачає в додатковій вартості, у несправедливостях організації праці, у тому, що безпосередній виробник працює не на себе, а на свого господаря.

2.53 О.Стронін про пірамідальну будову суспільства Соціолог Олександр Стронін (1826-1889) вивчав проблеми суспільства, під яким він розумів людство загалом, державу, сім'ю. Усі вони, на думку вченого, мають спільні риси, подібні закони. Одною з таких спільних рис усіх суспільств є їх пірамідальна будова. На вершині піраміди розміщується активна меншість – аристократія, внизу – більшість, демократія, у середині – тимократія. Така будова потрібна для руху суспільства. Вона нагадує зграю пташок у польоті, що вишикується в трикутник, вершину якого спрямовано в напрямку руху. Суспільству також для того, щоб легше було розсікати історичний простір, необхідно набрати вигляду піраміди. Окрім того, пірамідальна побудова суспільства сприяє підтриманню рівноваги в ньому. Якщо більшість перебуває в основі піраміди, ніякі розхитування меншості на вершині не загрожують падінням цієї піраміди

2.54 Соціологічне вивчення  економічних відносин С.Подолинським, М.Зібером, М.Туган-Барановським Сергій Подолинський (1850-1981) вивчав розвиток праці як основного соціального процесу, розвиток соціально-трудових відносин. У дослідженні «Ремесла і фабрики на Україні» він аналізує різні типи трудових занять, їх розповсюдженість в Україні, становище певних груп працівників, їх відносини з працедавцями тощо. Одним з вимірів соціальної стратифікації, умов соціальної мобільності Подолинський уважає належність до національності. Основоположну причину соціальної диференціації суспільства, соціальної нерівності вчений убачає в додатковій вартості, у несправедливостях організації праці, у тому, що безпосередній виробник працює не на себе, а на свого господаря.

Микола Зібер (1844-1888), видатний економіст і соціолог, вивчаючи суспільство і суспільний розвиток, наголошував на тому, що не існування індивідів зумовлює існування суспільства, а навпаки, суспільство визначає становище індивіда. Досліджуючи чинники індивідуальної свободи особи, учений дійшов висновку, що характер праці у цьому є визначальним, що саме за умов випадкової і непостійної трудової зайнятості людина фактично позбавлена свободи. У розвитку суспільства він визначив низку щаблів і, порівнюючи їх, проаналізував общинне та капіталістичне господарювання.