Демонология поетика в творчестве В.Винниченка

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ 

АВТОНОМНОЇ  РЕСПУБЛІКИ КРИМ

РЕСПУБЛІКАНСЬКИЙ  ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

„КРИМСЬКИЙ  ГУМАНІТАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ” (М. ЯЛТА)

 

ІНСТИТУТ  ФІЛОЛОГІЇ, ІСТОРІЇ ТА МИСТЕЦТВ

 

КАФЕДРА УКРАЇНСЬКОЇ ФІЛОЛОГІЇ ТА МЕТОДИКИ ВИКЛАДАННЯ

 

„Допущено до захисту”

Завідувач кафедри

____________ Білоусенко  П. І.   Реєстраційний № _____

„___” ______________2011 р.    „___” __________2011р.

 

УДК 821.161.2 – 31,,19”.09

ДЕМОНОЛОГІЧНА ПОЕТИКА В РОМАНІ В. ВИННИЧЕНКА „ЗАПИСКИ КИРПАТОГО МЕФІСТОФЕЛЯ”

 

Кваліфікаційна  робота

на здобуття освітнього рівня

„бакалавр”

студентки 4 курсу,

спеціальність

„Українська мова та література”

Сірук Вікторії Василівни

 

Науковий керівник:

асистент кафедри української

філології та методики викладання

Козлітіна О. І.

 

 

 

Ялта – 2011 р.

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………………….	3
РОЗДІЛ 1. ОБРАЗ МЕФІСТОФЕЛЯ У МІФОЛОГІЧНОМУ І ЛІТЕРАТУРНОМУ КОНТЕКСТІ………………………………………………..	6
1.1.Мефістофельський архетип у призмі міфологічного уявлення: ґенеза і художня характеристика. …………………………….............................................	6
1.2. Образ Мефістофеля у літературному тексті і його модифікації у мистецтві …………………………………………………………………………….. Висновки до розділу 1………………………………………………………….	14 24
РОЗДІЛ 2. ІНТЕРПРЕТАЦІЯ ДЕМОНОЛОГІЧНОЇ ПОЕТИКИ У РОМАНІ В. ВИННИЧЕНКА ,,ЗАПИСКИ КИРПАТОГО МЕФІСТОФЕЛЯ”………………………………………………………………......	26
1.1. Міфологізація центральних образів роману В. Винниченка „Записки кирпатого Мефістофеля” ……………………………………………………………	26
1.2. Компаративна інтерпретація образу Мефістофеля і авторська модель демонологічного характеру у романі „Записки кирпатого Мефістофеля”.……... Висновки до розділу 2………………………………………………………….	33 44
ВИСНОВКИ……………………………………………………………………	45
СПИСОК  ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…...………………………………	47

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Тема демонології складає змістовий стрижень всієї традиційної культурології та літературознавства в цілому, а питання щодо поняття ,,демонологічної поетики” є досить актуальним як у зарубіжній , так і в українській літературі. Основну увагу звертають на образ Мефістофеля, що набув актуального характеру опосередковано шляхом перетікання міфологічних особливостей в літературі та мистецтві. Мефістофельський архетип чітко простежується в психології, філософії. Кожна культура вбачала своє тлумачення в загадковому і багатозначному образі Мефістофеля. Зрештою його відображення еволюціонувало від символу смерті і зла до символу дзеркала людського філософського світобачення.

Значну роль у збагаченні образу Мефістофеля  відіграла концепція О. Шпенглера, головним питанням якої було простежити розпад особистого ,,Я”. Звідси виникає поняття двоїстості людської душі та розподіл головного героя на культурного та антигероя (Мефістофеля). Поступово це питання було реалізоване у проблематиці літературного доробку В. Винниченка, Й. Гете, Г. Лессінга, А. В. Луначарського, К. Марло, О. С. Пушкіна, К. Случевського, А. К. Толстого, І. С. Тургенєва.

На сучасному  етапі дослідженням проблеми ,,архетип Мефістофеля” займаються Гаврілов Д. О., Романчук Л. та інші.

Твори Володимира Винниченка на початку ХХ століття актуалізували питання особливої психологічної чутливості до проблеми боротьби добра і зла в людській душі та процесу розщеплення ,,Я” між ,,бути собою” і ,,бути без себе”. Найбільш чітко таке протистояння двох світів одного Я показано в романі ,,Записки кирпатого Мефістофеля” (1916 р.). Дослідженням його творчості займається багато науковців, зокрема, такі, як М. Жулинський, Л. Ожоган, В. Панченко, В. Харкун. На сьогодні у контексті порушених питань аналізу мефістофельського характеру постає необхідність розглянути авторський образ Мефістофеля у романі В. Винниченка ,,Записки кирпатого Мефістофеля”. Саме тому актуальність дослідження визначається назрілою потребою у виокремленні авторської демонологічної моделі образу Мефістофеля на основі наукових концепцій та у світлі уважного прочитання твору і його оригінальної інтерпретації.

Мета  дослідження полягає у літературознавчій інтерпретації моделі „мефістофельського образу” в романі В. Винниченка ,,Записки кирпатого Мефістофеля”.

Досягнення поставленої мети передбачає вирішення таких завдань:

– з’ясувати змістовий характер міфологічного архетипу у світлі міфопоетичного контексту;

– простежити модифікацію образу Мефістофеля у світовій та українській культурі літературі;

– визначити ступінь карнавалізації центральних образів роману ,,Записки кирпатого Мефістофеля”.;

– інтерпретувати авторську „мефістофельську модель”  в романі ,,Записки кирпатого Мефістофеля”.

Об’єктом  дослідження є образотворчий механізм роману В. Винниченка ,,Записки кирпатого Мефістофеля”.

Предмет дослідження – характеристика „мефістофельської природи” в образній системі роману В. Винниченка ,,Записки кирпатого Мефістофеля”.

Методи  дослідження. Вибір методів дослідження зумовлений специфікою об’єкта, метою й завданнями бакалаврської роботи. У роботі використано компаративний метод – для визначення модифікації образу Мефістофеля у світовій та українській культурі літературі; метод структурного аналізу і методологія вивчення роману М. Бахтіна – для визначення ступеня міфологізації центральних образів і їх діалогізованого характеру; принципи рецептивної естетики у процесі інтерпретації авторської „мефістофельської моделі” у романі.

Теоретична  основа дослідження – праці М. Шеєнмана та Л. Романчук, присвячені вивченню архетипу Мефістофеля; сучасні літературознавчі дослідження, присвячені вивченню творчості В. Винниченка, зокрема, В. Харкун ,,Іпостасі українського Мефістофеля”, ,,Категорія гри: герой і маска”, В. Панченка ,,Будинок з химерами. Творчість Володимира Винниченка 1900 – 1920 рр. у європейському літературному контексті”.

Теоретичне  значення роботи – дослідження дає можливість осмислити творчу постать В. Винниченка та його спадщину, визначити домінанти мефістофельського елементу та поглибити уявлення про його внесок в історію української літератури.

Практичне значення – полягає у тому, що воно доповнює наявні в літературознавстві наукові праці прози В. Винниченка. Зміст і висновки роботи можуть бути використані під час дослідження демонологічного аспекту в літературознавстві, у педагогічній практиці вчителів середніх загальноосвітніх навчальних закладів, при написанні літературного портрета письменника, для написання рефератів та курсових робіт.

Наукова новизна роботи. У роботі комплексно досліджується образ Мефістофеля та його функціонування, вивчається та аналізується прояв демонологічної поетики в романі В. Винниченка ,,Записки кирпатого Мефістофеля”.

Робота складається  зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи – 50 сторінок.

Апробація відбулась на конференції ,,ХІІІ тиждень науки” у РВНЗ Кримський гуманітарний університет (2011 р.).

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1

ОБРАЗ МЕФІСТОФЕЛЯ У МІФОЛОГІЧНОМУ  І ЛІТЕРАТУРНОМУ КОНТЕКСТІ

1. Мефістофельський архетип у призмі міфологічного уявлення: ґенеза і художня характеристика

Звернення письменників до тем та образів диявольської влади, в тому числі й до образу Мефістофеля, є досить актуальним питанням і в світовій літературі, і в українській. До цієї проблематики звертались К. Марло (запозичує чергування серйозних і комічних начал, трагічний фінал, підсилює героїчні риси головного героя), Г. Р. Відман (створює повну протилежність моделі попередника: підсилює моралістичні і дидактичні тенденції), Пфіцер (його увагу привертав ,,готичний” колорит легенди, тому герой у творі набуває рис ,,бурхливого генія”, що зневажає закони навколишнього світу), Й. Гете (образ Мефістофеля виступає як дух порожнечі і заперечення), Ленау (Мефістофель – втілення зла і скепсису; поема Ленау знаменує початок розпаду гуманістичної концепції легенди), О. С. Пушкін, І. С. Тургенєв, А. В. Луначарський.

Історія появи цього персонажа досить давня і сягає своїми коренями у надра народної творчості. Міфологічне світосприйняття персоніфікує сили природи й вбачає активні сили обік людини, котрі приписує духам. Для ранніх релігій характерні були вірування в добрих і злих духів. Вважали, що ці створіння невидимі, вони тільки проникають у людське тіло і роблять своє. За часів еволюції релігійних вірувань виникла думка про богів та чортів. Пізніше на основі цих уявлень виникла ,,віра в головного доброго Бога та його помічників, з одного боку, головного злого Бога (Сатану) – та його помічників з іншого” [37, с. 5]. За кольорами також була відмінність: добрі – білі; погані – чорні. Християнство являється двоякою божественною системою, бо Диявол також тлумачиться як Бог. Деякі моменти перейняті з римських вірувань , тільки дещо перероблені на свою манеру. За християнським вченням світ поділяється на царство боже й царство диявольське: між ними постійно йде боротьба за владу над душами людей. Міфологічні розповіді виокремлюють пафос боротьби людини з природою. Саме тому дуже швидко народився образ Мефістофеля, якого в міфології різних народів називали по-різному: в одному випадку – це чорт, в другому – Диявол, Сатана, в третьому варіанті – Трікстер. Єретики вважали, що на світі існує два начала: Бог, який створив все духовне, божественне, і зле (Диявол), котрий створив все тілесне.

Дуже популярним є споріднення образу Мефістофеля і чорта у фольклорі й міфології: чорт в народній уяві дуже часто з’єднується в єдине ціле з образом водяного, лісовика. Панувала думка, що чортеня зовні дуже схоже на людину, тільки вкрите чорнявим волоссям і живе де завгодно; воно постійно приховує у собі зло, ніколи не виступає в якості доброзичливого створіння. Однак між Дияволом, який є також негативною стороною світу, і чортом існує деяка відмінність: перший пов’язаний з легендами про спір Бога й Сатани, про гріховне падіння янгола за протистояння Творцю, про створення світу (дуалістичне світосприйняття), а другий – представник побуту: постійно робить погані вчинки людині у його повсякденному житті. Є те, що робить їх схожими один на одного: постійне тяжіння до зваблення жінок, до провокації страшних злочинів та постійного полювання за людськими душами. Образ чорта присутній майже у всіх жанрах народної творчості; розповіді про цього персонажа поділяються на дві групи: легенди про носія злого начала, паралелі Бога й казки та анекдоти про глупого, безнадійного, поволі смішного чорта.

Перша категорія  базується на легендах про появу  цього героя, які за основу беруть уявлення про боротьбу світлого й  темного. Існує така версія, що чорт виник саме тоді, коли бог вперше у розгніваному стані плюнув на землю  і цією рідиною створив першу частинку того зла, котре перетворилось на рушійну силу. Не менш цікавим такий варіант: Бог створив янголів і змусив їх співати, а сам в цей час відправився у рай до Адама. Янголи вирішили відпочити доки він був відсутній, але раптом Бог прийшов, побачив це і наказав всіх п’ятьох. З того часу вони стали нечистими. У легендах часто простежуються й казкові елементи, які свідчать про те, що чорт є не стільки губитель людства, скільки слабка жертва обману казкових героїв. Щодо його постійного перебування всюди є таке повір’я: на православній Русі в сільських хатинах всі склянки та кухлі з водою були вкриті або кришечкою, або матерією, або двома паличками, які ложили ,,хрест на хрест, щоб чорт не вліз” [24, с. 292]; перед тим, як зівати, постійно прикривали рота долонею, щоб не влетів нечистий дух; під час грози хрестилися тричі, бо чорт боїться блискавку та ховається за спини людей, щоб бог не вбив його. Пізніше, коли народ наділив чортів людськими рисами, то з’явився привід виробити нові подібності та схожості: по-перше, з’явилась думка про людське бажання ходити у гості, справляти весілля, пити вино. А головне те, що вони полюбляють грати в карти: їх не заспокоїти, для них відсутні всі закони та норми, вони програють все, що мають. Дуже часто перетворюються на кота чи собаку, щоб бути ближче до людей та робити їм біду.

Церковний образ  Диявола як людиноподібного створіння, тілесного й особистісного, склався приблизно у VI столітті нашої ери й закріпився у наступних віках. Подальший розвиток отримав в середні віки: виникло нове вчення про те, що демони – це грішні янголи, котрі влаштовували бунти проти Бога і за це були скинуті з неба. Нерідко їм приписували риси та якості: ,,Шість якостей мають біси: трьома вони подібні до людей, а трьома на янголів: як люди вони їдять і п’ють, вони розмножуються та вмирають; як у янголів, в них є крила, як янголи, вони знають майбутнє, як янголи, вони ходять від одного кінця світу до іншого” [37, с. 29].

З цього випливає певний образ Мефістофеля: наділений  людськими рисами, а тому іноді це дуже добре створіння, яке ніколи не страждає, бо не має віри ні в добро, ні в зло, ні в щастя, ні в успіх. Він бачить всі недоліки світу і впевнений, що ,,там” нічого немає, там порожнеча, що ніякими силами цього не виправити, не переробити, а тому для нього виявляється смішною та людина, що намагається все докорінно змінити. Мефістофель іноді жаліє людство через те, що джерелом всіх його страждань є іскра Божа, котра манить за собою до ідеалу, досконалості і недосяжності. Він багато знищує. Мефістофель є дуже складним і багатогранним символом: в соціальному плані він виступає як втілення всього злого начала, яке ненавидить людство, а в філософському – це втілення заперечення, що є рушійною силою, яка змушує йти вперед, пізнавати й творити нове. Мефістофель протиставляє себе не самому Богу, а його творінню – Життю. Замість руху, він намагається нав’язати спокій, тишу, нерухомість, смерть, адже все те, що перестає в один момент змінюватись, трансформуватися, еволюціонувати, підпадає під ризик загибнути. Йому притаманні цинізм і скептицизм, а не іронія. Як маг, він виступає у світлі комізму, поєднуючи в собі таким чином риси середньовічних типів ,,гробіана” і ,,блазня”, нехтує всіма нормами суспільства і разом з тим нехтує сервілізмом (прислужництвом) в суспільному житті. Мефістофель виступає як неконвенційна особа, тобто та, котра ,,намагається переступити через дозволене, за межі, встановлені церквою” [4, с. 571]. Мефістофель бореться проти існування добра, але зрештою становиться помічником Бога у створенні світу, саме тому він стає супутником людини. Але цей процес ледь помітний. До цього питання звертався Микола Кузанський, який ввів поняття coincidentia oppositorum, що вбачає в собі ,,єдність протилежностей і тайну цілісності” [40, с. 46].