Демонология поетика в творчестве В.Винниченка

Протягом всієї  історії простежується психологічна видозміна в три етапи, де головну увагу зосереджуємо більше на жіночій частині оточення: три портрети (Олександра Михайлівна, Клавдія, Ганна Пилипівна Забережна). Кожна з цих жінок лишає помітний слід у долі головного героя: надає змогу глибше пізнати сутність Михайлюка. Кожна з цих героїнь являє собою певний етап розвитку та становлення Якова у таку позицію ,,Михайлюк - Мефістофель”. За допомогою цих персонажів спостерігається внутрішня дилема революціонера: з одного боку це кохання, задоволення фізичне і духовне, а з іншого – син. Ця дилема виражає не лише боротьбу фізичного та морального, духовного начал в людині, а й протистояння Добра (батьківський інстинкт в першу чергу) та Зла (бажання отримати втіху і насолоду через статеві стосунки). Своєрідним доказом такого вагання між ,,бути собою” і ,,бути надлюдиною” є слова самого героя, сумнівається щодо свого батьківства: ,,Я ненавиджу цих проклятих дітей! А в той же час я люблю їх так, як нікого не любив” [5, с. 167]. Михайлюк постійно порівнює своїх жінок, що є ще одним показником його психологічної неврівноваженості: вважає, що Клавдія Петрівна і Олександра Михайлівна – з однієї породи таких собі звірів, але у першої він уже виявив себе (це видно з її поведінки: постійне очікування чоловіка у своїй квартирі, невміння заборонити щось своєму синові та постійний зажурений стан), а у другої героїні – ще чекає свого часу, аби вилізти на поверхню в потрібний час і завдати шкоди: ,,Омочити цю праведницю в гріх. От якби, наприклад, шикарно одягти її, напоїти, оточити сластолюбними масними пиками й подивитись тоді, що в неї там за цією непорушною шкарлупою святости” [5, с. 71]. Кожна спроба самотужки розібратися в цьому питанні завершується невдачею: ,,Мені чогось раз у раз здається, що там повинен сидіти звір. Тому-то вона така й уперта, й насторожена, що боїться випустити його. А втім, він ще вилізе. Він знайде щілинку. Хай тільки з’являться у неї дітки” [5, с. 72]. У такому разі Олександра уособлює абстрактну правильність, чесність і порядність Михайлюка; постає як своєрідна одиниця диференційованого ,,я”, яке має свої істотні ознаки і в постатях решти персонажів. Так образи Клавдії і Ганни Забережної уособлюють собою фізичне і духовне бажання Якова. Свої стосунки з Клавдією та її сином з боку ,,кирпатого Мефістофеля” Михайлюк називає доброчинністю, а для героїні це мінливе, крихке і несподіване почуття є слабким, але жіночим щастям, за яке вона, можливо цього і непомітно, здатна воювати до кінця. Тому пропонує проблему дітей взяти на себе, аби тільки цей ,,казковий персонаж” у її життй нікуди не зник. Вона користується нагодою і вагітніє.

Цікаво те, що в житті Михайлюка все зрештою зводиться до цифри три, яка має символічне значення. В романі все зводиться до любовного трикутника: ключова постать сам Яків, який мав статевий перед шлюбний зв’язок з Сонею, котра далі його кохає (символізує минуле героя); це подальші стосунки з Клавдією, в якої також з’являється дитина від цього чоловіка (надалі вона виконує роль своєрідного тягаря для Мефістофеля і символізує його сьогодення); найближчим і найціннішим для нього виступає Ганна Пилипівна Забережна, яку він ніжно називає Біла Шапочка. Ця дама розкриває всю сутність героя, певною мірою освітлює його і ,навіть, розкриває його таємні бажання, відроджує його психологічно (набирає нового оберту підсвідомість): ,,У мене таке почування, ніби я все життя не випускаю цю руку зі своїх рук, ніби це рука, яку подав мені весь світ , де я до цього часу почував себе смертельно-самотнім” [5, с. 24]. Та недарма, адже в перекладі це ім’я означає ,,милосердна від Бога” [9, с. 62]. В описі своїх жінок Михайлюк часто звертається до кольористики: Клавдія – це сіра буденщина (властиві чорні кольори та його відтінки), а Шапочка викликає в нього тільки сонячні: ,,Червона, густа сонячна смуга на волоссі Шапочки”, ,,червоно-жовте сяйво сонця, що заплуталось у пухнастому волоссі” [5, с. 121]. Ці дві героїні виступають як полярні і за поведінкою, і за настроями, і за колористикою житла. Чорний взагалі символізує ,,материнське начало”, а білий представляє ,,духовний центр” [14, с. 577]. Символіка середньовічного християнського мистецтва інформує про велику різницю: чорний відображає гріхопадіння, а білий виражає чистоту. Тому ці жінки уособлюють собою поєднання і водночас боротьбу двох начал в одній людині. Думаю кожна з цих жінок має своє відображення в міфології. Білу Шапочку уособлюємо з Берегинею – найстаровиннішою богинею добра і захисту людини від усякого зла. Вважається, що пізніше цей образ схематично стали зображати як тризуб, який використовували як оберег. Знов випливає цифра три (символ триєдності, триєдиної сили). Протягом всього роману фігурує символ трикутник, який ,,часто фігурує на українських писанках, втілюючи символічне значення якої-небудь трійці: жінка – чоловік – дитина” [14, с. 574]. В житті нашого героя неодноразово простежується цей зв’язок: дитина минулого (Соня), сьогодення (Клавдія), майбутнє (Шапочка як саме відображення дитини). Наступним , що підтверджує триєдине існування героя – це три фабули його становлення: гравець людьми (початок роману), вершина аморальності (знайомство з Клавдією), жертва обставин (вимушене подружнє життя).

Не менш цікавим чинником становлення таємних бажань Михайлюка є символічний образ ,,будинку з червоної цегли”, де він зустрічається зі своєю омріяною Білою Шапочкою. На рівні символіки будинок та його складові елементи (коридор, двері, поріг, сходи, кімнати) є досить цікавими фактами, що виражають посутні хотіння. ,,Будинок, як закрите місце символізував жінку і був місцем жінки (на відміну від поля, що виражає чоловічий, вільний і відкритий простір)” [14, с. 209]. Поріг співвідноситься із психологічним відновленням героя (зародження чогось світлого і чистого у його розумі і душі). Ще одним показником чисто жіночого простору є кімната, що виступає у якості індивідуального, чітко окресленого місця потаємних думок. Той момент, коли ,,я підходжу до неї, беру її за руку й веду в кімнату, двері якої одчинені переді мною”, [5, с. 51] символізує входження чоловіка у жінку, а ,,дві з’єднані руки символізують містичний шлюб” [14, с. 243].

На рівні  психологічного стану виділяють  також три етапи розвитку і  утвердження свідомого і підсвідомого, що закріплюється символікою: ,,місяць”, ,,сонце”, ,,туман”. Залежно від цих образів співвідносять і пори року: перший етап становлення супроводжує весна ,,паскудний час, неспокійний, розхристаний, безглуздий” [24, с. 46], герой почувається самотнім, втомленим. Зрештою весна символізує початок нового життя, молодий місяць – зародження нових почуттів, але в романі ці елементи набирають інших значень ,,смертельно-блідий промінь місяця” [17, с. 247], ,,на грудях мені лежить мертве світло місяця” [17, с. 248]. Другому етапу становлення героя відповідає літо і осінь, де символом-образом постає сонце ,,дні сонячні, молоді” [5, с. 197], каже, що для нього світ існує зажуреним і прижмуреним, а в сонці не прижмуреним. Завершальним етапом є зима, що є символом душевного відчаю героя. Тут знаком являється туман. Все це нагадує своєрідну гру героя не тільки оточенням, а й зі своєю долею.

Тому зрештою  гра перетворюється на збірник власних законів, переконань, суджень і поглядів на життя, що стимулює появу ,,казки” й філософського світобачення буття. Казка – потік переживань героя. Різні психологічні стани, що є наслідком такого потоку енергії, передбачають розрив із дійсністю й зв’язок зі світом романтики, мрій. Тому казка представляє продукт буденної сутності Михайлюка. Цікавим є те, що Яків іноді намагається повернути втрачене (рівень підсвідомого); це пов’язує образ Михайлюка-Мефістофеля з категорією ,,грішного ангела”, яка являється традиційною моделлю класичної дияволіади. Це простежується в такому варіанті: у творі є молодість, за якою сумує герой ,,Я тужу за молодістю, – зізнається герой. – Коли б моя молодість пройшла десь за верстатом, я так само згадував би її з болем, сумом і дзвенячою тугою. Важна суть, а не форма. Суть же – це співаючі сили, танцююча кров, жадоба за пануванням над усім світом, одважність, нахабність, безмежність юнацтва” [5, с. 87]. Свої помилки Михайлюк виправдовує тим, що кожна молода людина завжди була,є і буде вічним революціонером свого життя.

Однак природу  героя тлумачать не тільки жіночі образи, а й чоловічі. З їх допомогою ми можемо також досить детально ознайомитись із внутрішнім станом Михайлюка. Звернемось, наприклад, до моменту знайомства з адвокатом та його оточенням. Перед нами постає досить таки цікавий контингент людей: Карачапов, Клапан, Сосницький. Кожна з цих постатей уособлює собою певну грань характеру головного персонажа. І перший, і другий, і третій представник виступає як певна дефініція Мефістофеля (момент гри чоловіків у карти): Карачапов втілює у собі сильнішу і злу частину людини ,,здатний схопити людину, що попала у скрутне становище, взяти її за горло й душити доти, доки ні копійки не лишиться у неї. Робитиме це серйозно, з діловитою пикою, мовчки, строго, поважно” [5, с. 16]. Клапан виражає всю слабкість і мізерність, і , навіть, краплинка сумлінності, це той клаптик людської сутності, що постійно чогось лякається, чия душа сповнена вагань і водночас підлості ,,боягуз, хапа дрібничками. Схопивши, озирається, біжить у свій куточок і там наминає свій маслячок” [5, с. 16]. Третя сторона категорії гри Михайлюка – це Сосницький, який ніби поєднує і відтворює у собі вже трансформований образ попередніх двох гравців. Він представляє собою той образ, у якому поєднані риси позитивного і негативного, підлості і сумлінності, добра і зла ,,коли ведеться йому, може кинутись у воду і, рискуючи життям, рятувати другого. Коли погано з ним, – може підставити ножку приятелеві і знаходити для себе сатисфакцію в його біді” [5, с. 17]. Ще далі єство героя виражають такі персонажі: Нечипоренко, Кривуля і продовжує функціонувати Сосницький. Всі вони як і жінки уособлюють у собі своєрідні етапи становлення особистості Михайлюка. Вони виступають допоміжними дефініціями у створені ефекту бінарних опозицій, які переважають у творі. Від самого початку роману ми бачимо таку полярну позицію: Михайлюк – Сосницький, де головна увага звертається на поведінку і моральні якості. Також простежуються залежність одного персонажа від одного і загалом від оточення. Тут чітко окреслюється протистояння вольового і безвільного, володаря , керівника людською долею та скореного обставинами ,,жебрака”. Сосницький виступає певним дзеркальним відображенням Якова, який постійно сумнівається щодо свого батьківства, але й ні жінку, ні дитину втрачати не хоче. Він є центром поєднання сили й слабкості моральної.

Близький за своїми домінантними рисами до Дмитра Кривуля, який також об’єднав у собі ці якості, але надав їм більш жорстокий характер. Кривуля найбільше з усіх персонажів передає ставлення Михайлюка до шлюбу. Через дрібні деталі виокремлюється ,,пунктик психології Мефістофеля”. Яків будь-яким чином оминає відносини, затверджені законом (хоча і десь глибоко у підсвідомості мріє про це). Якщо об’єднати двох героїв за такою характеристикою, як відношення ,,чоловік – жінка” (Сосницький і Кривуля), то вони уособлюють майбутнє головного персонажа. Це моделі чоловічої групи, які нещасливі в подружжі, яких Михайлюк постійно оцінює за низьким рівнем волевиявлення, критично ставиться до створеної ситуації (вважає, що жоден з його знайомих неспроможний аналізувати ситуацію, робити з цього висновки і конструктивно мислити і діяти). А тому надає Сосницькому таку характеристику: ,,Ледача, розхристана, сластолюбиґва людина”, ,,важкий, обм’яклий у тупості чоловік” [5, с. 56]. Таким собі доповненням за цими рисами Дмитру виявляється Панас Павлович ,,м’який чоловік, слабохарактерна людина”, ,,тюхтій, боягуз і не психолог” [5, с. 49].

Ще один вагомий  аспект , який доповнює характеристику героя – це Нечипоренко, який представляє в своєму обличчі Михайлюкове минуле, таке нестійке, ламке і спустошене будь-яких сподівань. Звісно, що минулим Якова постають на перший погляд Соня і Дмитро Сосницькі, але якщо аналізувати ці постаті за деякими вимогами (адаптація до змін, сучасний погляд на життя), то ця пара є досить таки адаптованими до пореволюційних подій та вимог життя, з іншого боку вони пристосовані і до поведінки свого приятеля (цілком залежні від нього, бо той в свою чергу виступає своєрідним генератором ідей цього подружжя). З цього випливає те, що саме Нечипоренко представляє цінний багаж колишніх цінностей, а саме етичних. Цей представник уособлює собою цілковиту чистоту помислів, вірність ідеалам, здатність до співчуття, розуміння, підтримки. Нечипоренко ту сторону життя, де нема ані зла, ані лихого помислу; через нього пізнаємо деякі моменти життя та власне характерних рис головного героя ,,ви ж були самим чесним, самим порядним” [5, с. 41]. Саме цей факт особливо дратує Михайлюка, який вже сповнений інших ідеалів, інших поглядів та інших бажань (постійні спокусницькі атаки, спрямовані значною мірою на коло його знайомих). Ці дві постаті зовсім протилежні, а тому минуле – це вже певним чином непотріб у житті Якова; Нечипоренко ні за якими аспектами ,,не вписується” у світ Михайлюка. Мефістофель переконаний в тому, що будь-яка людина здатна проміняти власні переконання на щось краще, і Нечипоренко не виключення з цього правила ,,а що, якби одягти цього, щиро боліючого зрадою товаришів, чоловіка в гарний костюм, гарно постригти, вимити, покласти йому в кишеню чекову книжку тисяч так на тридцять, що би сталося з його доброчинністю?” [5, с. 41].

Отже, персоналістичний світ роману організований так, що домінантну позицію займає постать Михайлюка, а роль решти персонажів визначається як супровідна, доповнювальна. Провідним за своїм призначенням являється ефект віддзеркалення ,,Михайлюк – оточення”, що виконує функцію регулятора системи героїв. Біла Шапочка перш за все виконує роль чесного і світлого в сутності головного героя (на підсвідомому рівні втілення його мрій), Дмитро Кривуля уособлює порядність Якова в першу чергу як порядного громадянина, Карачапов і Клапан – це крапля неврівноваженості Михайлюка. Кожен з цих персоналій виступає Трікстером.

2.2. Компаративна інтерпретація образу Мефістофеля і авторська модель демонологічного характеру у романі ,,Записки кирпатого мефістофеля”

У творі закладена  традиційна для романістки В. Винниченка 1911 – 1916 років сюжетна схема: герой-інтелігент ( Яків Васильович Михайлюк), розчарувавшись у революційних ідеалах, поринає у вир житейських проблем. Він є ,,автором” і головним героєм. А тому змістову базу роману формує автожиттєпис: те, що відбувається з Михайлюком і як він це переживає. Повість не має розділів: вона ділиться на численні сцени, як драма, причому в кожній з них Яків виступає або сам, або з іншою особою. Більшість сцен складаються із швидких драматичних розмов між постатями, однією з яких є головний герой. Якщо розглядати персонаж як функцію, можна виділити, за Ю. Лотманом, класифікаційні (пасивні) функції (або умови й обставинні дії) і функції діяча (активні). Виходячи з того, що діячем є головний герой Михайлюк, то він спроможний на доленосний вчинок: в даному випадку – це своєрідне ,,перетворення” з революціонера в політиці на революціонера побуту.

Головним чинником першої функції – герой-діяч –  є сама тканина твору: герой ,,записує” і, власне, ,,творить” своє життя. В. Винниченко називає свого героя ,,експериментатор”. Він ,,кирпатий Мефістофель” – насмішник, трохи цинік, свідомий свого ,,мефістофельства”: ,,Мені приємно заманути чоловіка на саму гору і зіпхнути його вниз. І той момент, коли в очах, поширених надією і захватом, блискає жах, – є найкращий. За це можна багато дати: коли ти так запанував над ним, що він уже й не помічає того” [5, с. 16]; це дух протиріч, який в першу чергу намагається зупинити потік життя і не дати чому би то не було здійснитись. Активність Мефістофеля направлена не проти Бога, а проти життя. Так і Михайлюка ніби якийсь біс змушує ставити такі маленькі спектаклі, учасниками якого є його знайомі; через це отримує насолоду влади над іншими, кепкує, втішається чужими приниженнями. Звичайно, йому далеко до ,,розумного чорта, проникливого в усьому, що стосується поганих сторін життя і слабкостей людини”, проте до нього можна застосувати деякі характеристики, властиві класичному Мефістофелю: він теж ,,дотепний і насмішкуватий”, ,,уміло використовує слабкості людей та їхнє нерозумство”, ,,у ньому теж живе дух заперечення” [1, с. 219]. Внутрішньо психологічні особливості виявляються не тільки через їхні вчинки, а насамперед через зовнішність. Тому аналізуючи головного героя, в першу чергу звертаємо увагу на його ,,кирпатий” ніс. На думку самого персонажа: ,,Мені здається найвірніше дзеркало душі людини не очі, як гадають, а ніс. Бувають носи добрі, злі; м’які, тверді; важкі, легковажні” [5, с. 10]. Спрацьовує певний прийом називання, що чітко характеризує і підтверджує двоплановість головного героя (оповідач і персонаж): ,,я довгий, чорний, з довгастим лицем, гострою борідкою і густими бровами, похожими на дві лохматі гусениці. Ніс у мене не кирпатий, а качиний, широкий і плескуватий на кінці, з довгими ніздрями. За все лице і постать мене називають Мефістофелем, а за ніс – Кирпатим Мефістофелем” [5, с. 18]. Герой постає як людина, здатна до психологічної герметизації, до самозаглиблення, самокритики, наділена вмінням реально оцінювати свої негативні й позитивні риси. Філософська концепція Михайлюка ,,поділяється” на кілька своєрідних розділів, етапів: перший – це роздуми над життям, з якого чітко видно, що для нього ,,це така одноманітна річ – життя. Родиться, розвивається, поживе і вмирає” [23, с. 45]. Яків визначає смерть як кінець всього чесного й нечесного, доброго та злого, що перед лицем смерті не має сенсу ні мораль, ні кохання, ні життя. Незрозумілим і непотрібним виглядає хвилювання, прагнення, боротьба. Другий етап – це мораль, яка за його мірками являється відповідністю законам природи: ,,Хай зникнуть усі людські закони, всі правила, заповіді, хай щезне культура, слово, думка, а цей закон існуватиме, поки на світі буде хоч одна пара людей” [5, с. 76]. Героя можна розглядати на двох рівнях існування: перший – герой-персонаж, наратолог і другий – персонаж Мефістофель, що грає, але є й Кирпатий Мефістофель, яким грають. Другий різновид дає підстави дійсно вважати Михайлюка справжнім героєм не тільки з боку персонажа твору, але як істинного героя, що заслужив цей статус завдяки перенесеним стражданням, що змусили його стати сильнішим на психологічному й інтелектуальному рівні. Так перед ним не було поставлено певної мети, що говорила б про ,,отримати звання героя-революціонера побуту”, але повільно крокуючи до цього етапу свого життя і сам того не помічаючи, Михайлюк змушує багатьох людей страждати. А тому у ґенезі героя налічується принаймні три коди: ,,диявольський”, ,,Винниченківський романний антигероя”, ,,ніцшеанська надлюдина” [33, с. 40]. Герой В. Винниченка, як і сам автор твору, користується в житті ідеями Ф. Ніцше, але несвідомо, в порівнянні з самим автором роману. Не можна сказати, що В. Винниченко сліпо наслідував новим зарубіжним поглядам, але достатньо глибоко вивчав ці праці. Це ,,ніцшеанство” виявляється у багатьох відносинах, переважно, інтимних, соціально-побутових. Це видно з того, як роздуми у складній ситуації над тим, кого обрати: Шапочку чи Клавдію тягнуть Михайлюка у прірву, єдиним виходом з якої становиться його син, адже саме через нього виникла така ситуація. Та якщо поглянути на це з іншого боку, то можна сказати впевнено, що дитина ні до чого в даному випадку не причетна, бо це перш за все повинен бути вибір його батька: здобути щастя з коханою жінкою чи виховувати власну дитину. Михайлюк таким чином перетворився з ,,верблюда” (символ передбачає терплячість духу) на ,,лева” (символ волевиявлення), а потім вже на ,,дитину”. Цей останній етап його духовного перетворення вбачає в собі нове начало, новий рух у житті. Це перша формула надлюдини (за Ф. Ніцше), під вплив якої підпадає Михайлюк. Взагалі існує три формули рецепції головного героя.