Демонология поетика в творчестве В.Винниченка

Друга – це етапи  становлення ,,вільного розуму” – душа, з якої повинен творитися ,,вільний розум”, мусить пережити велику подію, великий розрив. Саме тоді в неї прокидається цікавість до світу, до всього, що було раніше невідомим, недоступним та таким далеким від реальності. Великий розрив для Михайлюка – розчарування в революції, бо колишні ідеали не здійснили мрій героя, і тому з життя соціального доля штовхнула його до життя буденного: до всіх проблем, до питань і вагань. Просинається прагнення до самовизначення, до волі, до становлення цінностей, адже втративши ідеали, треба замінити їх новими. Тому всі свої сили Михайлюк спрямовує на вироблення оригінального світу ,,ідей”; а така робота вимагає цілковитої самотності, яку герой високо цінує:,,Мені нічого не треба від людей, я не потребую їхнього ближчого товариства свідомість своєї цілковитої ізольованості серед них, незалежності, самоти дає чуття глибокого розуму” [5, с. 108]. Невизначеність героя, породжена відсутністю ідеалів, сприяла переоцінці традиційних цінностей, відкриттю оригінальних поглядів на життя, шлюб, кохання. Він може дозволити собі авантюру, бо лише так можна назвати його стосунки з Клавдією. ,,Створити ідеал – це означає: переробити свого диявола в свого Бога. А для цього потрібно перш за все створити свого диявола” [39, с. 241]. Свою силу, зверхність (свого чорта) Михайлюк використовує для створення Бога – своєї філософії, тієї суми поглядів і понять, що їх дотримується. Це означає, що у нього є три ,,складові”: Диявол, Бог, ідеал.

Таку характеристику героя доповнює прийом аспектів (сюжетних ліній). Щонайменше це чотири головних аспекти: Нечипоренко, Соня, Панас Павлович, Сосницький; інші лінії не менш важливі: Клавдія і власна філософія, як частина внутрішнього світу героя. Наприклад, Нечипоренкова вірність революційним ідеалам, революційному минулому гостро відрізняється від постаті Михайлюка, якому дано дві оцінки (позитивна і негативна): ,,Ви ж були самим чесним, самим порядним Самим палким і відданим!”, але ,,тільки паскудник може бути таким жорстоким і цинічним” [5, с. 41]. Простежується своєрідний рух характеру й войовничого духу від взірця революційної чесноти до представника цинізму й жорстокості. Сосницький і Кривуля заздрять його парубоцькому життю, яке має певні переваги у порівнянні з їхнім життям. А які поради дає він Панасу Павловичу: викрасти дитину (свою, не чужу) і таким чином отримати бажане. ,,Мефістофельство” бере гору над його моральними людськими якостями: бо він признається, що йому це приємно, а значить, що краплина совісті в нього залишилась, але вона десь глибоко і потопає від байдужості, егоїзму. Досить вміло Яків демонструє свою раціональну силу волі, логіку самоконтролю та самодостатності поведінки, граючи разом зі своїми партнерами в карти. Всі вони захоплювалися його адвокатським мистецьким словом, його вмінням збагачуватися, робити кар’єру. Йому притаманна була блискуча мімікрія (так звана можливість, здатність змінювати свої погляди, думки залежно від кон’юктури) колишнього соціаліста-підпільника. Йому властивий такий спосіб життя як конформізм: характерна риса – пасивне сприйняття норм і правил.

Слід зупинитись на персонажах-жінках, бо вони зображені  у романі з точки зору біологічного тракутвання. Вони нерозривні з біологією, бо В. Винниченко, описуючи своїх героїнь, раз у раз говорить про звірів. Протягом всього тексту зустрічаються вирази, що певною мірою вказують на погане ставлення до жінок самого персонажа: ,,матері люблять тільки по-собачому”, ,,зализати хворобу”, ,,животна, принишкла, хитра покірність”. Жінками Михайлюк користується лише в цілях тамування природних інстинктів. Дивує те, що твариною (до того ж хижою) він називає лише слабшу половину суспільства, а своє постійно палаюче бажання знаходитись в близькості з жінкою, герой не розцінює як певний елемент тваринності у своєму організмі. Його не турбує, що переживає в момент кохання партнер, головне для нього – сам процес і маса насолоди по завершенню. Нічого серйозного ці стосунки і зв’язки не передбачали – Михайлюк доволі цинічно, з показною раціональністю свідчив про шлюб: ,,Закохуємось, вінчаємось, себто обплутуємо себе законами, далі родимо дітей і ними пре міцно приковуємо себе один до одного!” [26, с. 30]. Одна з таких, що були підвладні Якову, Соня надає йому негативної оцінки, але зрозуміло, що тут спрацьовує не об’єктивне мислення, а всього на всього образа жінки з нерозділеним коханням. Звинуватити її можна швидко і легко, а от виправдати: адже вона щоразу намагалась наблизитись своїм розумом до його душі, серця, зрозуміти його внутрішній світ і допомогти вилізти з тієї порожнечі й бездушності, які керували розумом Михайлюка: ,,Ти з усього смієшся й удаєш з себе розчарованого, але робиш це для того, щоби замазати свою бездушність і моральну порожність. І через це ти і жорстокий і багато іншого, ще гіршого” [13, с. 65]. Герой міняється у своїх вчинках лише тоді, коли зустрічає Шапочку – світлий образ у його сірому нецікавому буденному житті. Це перша жінка, якою йому захотілось оволодіти по справжньому, яка не стала для нього іграшкою, а пробудила в середині його тіла, розуму й душі бажання боротися до кінця, дійти певного результату у своїй діяльності (навіть якщо це особисте). Незрозумілим лишається те, що він покохав саме оцей первинний образ: шапочку білу, пальто – це певний кольоровий контраст між темними барвами у його житті і світлими тонами його новообраної супутниці. Захотілось одразу отримати все від чарівної незнайомки, але натомість ця впертість була оцінена як принизливий жест з боку освіченої людини. Його супроводив лише тонкий та дзвінкий її сміх. Саме вона примусила його хоч на мить замислитись на над сенсом буття: ,,Навіщо я живу?” [5, с. 91]. Туга охопила його: ,,моя туга подібна до того страху, який буває у свідомої інтелігентної людини. Я звик бути в отарі, звичка ця йде з дитинства” [5, с. 102]. Герой роману схожий на свого автора багато в чому: був гордим, збитошним, незалежним у вчинках і рішеннях, психолог – одні називали його ,,лікарем людських душ”, інші гостро засуджували ,,колупання” в потаємних закутках найсокровеннішого. Звісно, наш герой колупається лише у собі, своїх вчинках. З нього час від часу поривається на волю потяг думок – філософіям дає змогу оцінювати свої вчинки ніби з погляду іншої людини. Пізніше В. Винниченко перебуваючи в еміграції, в Парижі, 1911 року, занотував: ,,Сьогодні послав листа М. Вона мені згадується з болем і ніжністю. І я боюся їх, бо вони тягнуть за собою бентежну тривогу, жалість, якої я не можу виносити. Іноді мені навіть здається, що я ніколи не любив, а тільки жалів тих, що любили мене, за те, що покину їх і зроблю боляче” [39, с. 243]. Ще одна досить вагома схожість між головним героєм роману і його автором – це звинувачення самого себе в ,,кирпатомефістофельстві”, що завдає жінкам ,,ніжності й болю” [39, с. 243]. З записів у щоденнику видно, що Біла Шапочка – це Маруся, Марія Олексіївна, а Кирпатий Мефістофель – сам письменник, Володимир Винниченко. Самокритичність прикрашають цей сірий негативний образ, що проходить протягом всього роману, змушує переоцінити всі вартості й цінності життя, такого короткого й сумбурного.

Значний слід у  житті Михайлюка залишила Клавдія Петрівна: вона не тільки залишилась у його спогадах, а у житті. вона свідомо обирає Якова і цілком сплановано подовгу гуляє на тому самому місці, привертаючи увагу обраного нею чоловіка. Клавдія стала для нього ще однією черговою іграшкою, яка слугувала лише для тамування природних інстинктів. Він не перестає твердити, що вона ,,з породи походить од таких самих замкнених тварин” [35, с. 90]. Михайлюк знайшов для себе втіху біологічних бажань, які зрештою отримали владу над ним: тепер не Яків керує бажаннями, а природа вказує йому на кожний наступний крок. Він перейшов за покликом інстинктів пограничну межу ,,хижак-адвокат, що годується стервом закону, дурістю, безпорадністю та жадібністю своїх жертв” [26, с. 29], як себе характеризує схильний до самоаналізу Яків, віддається на волю сексуальних прагнень і потрапляє у пастку батьківських інстинктів. Герой і уявити собі не міг, що всі його гуляння скінчаться батьківством. Звісно, Клавдія Петрівна обіцяла взяти ситуацію тісних відносин між ними під свій контроль, але це не звільняє його від обов’язків, насамперед, як чоловіка, який прагне постійної свободи, незалежності. Позашлюбна дитина – ось наслідок необережності, сліпоти розуму та глухості почуттів і свідомості. Михайлюк низько і нечемно говорить про свою фіктивну дружину: ,,Як мало женщині треба для того, щоби стати жінкою: поспати з мужчиною в однім ліжку” [5, с. 82]. Дитина стала небажаною перешкодою на шляху побудування Яковом вимріяного щастя з Білою Шапочкою. Герой не бажає шлюбу-ярма, який є у всіх його знайомих (навіть Панас Кривуля повертається до некоханої дружини заради ,,певної потреби”); мріє відатися гармонії, створити шлюб з коханою жінкою. У цих мріях про щасливе подружжя не виникає не те що слова, навіть думки про дитину. Тому якби народила кохана дружина, то це було б певною складністю для нього, як для чоловіка, звиклого все забирати собі. Володимир Винниченко вважав народження Люсею Гольдмерштейн сина Володі, якого він не бажав, обмеженням його волі, казав, що ,,це дитя не є плодом любові, а лише прикрим і небажаним наслідком сексуальних утіх, тілесних розваг” [21, с. 232]. Люсю Володимир Винниченко жалів, опікувався нею в Женеві, іноді ненавидів, зневажав, але не любив. А якщо дитина народжується не з любові, а внаслідок ,,страсті, любовного запалу”. Стосунки пари були непростими: дитина, яка помирає 24 жовтня 1908 року ,,при тяжких обставинах”, була небажаною для Винниченка, бо Люсі він не любив і боявся, що дитина прив’яже його до цієї старшої за нього на два роки жінки – матері шестирічного сина. Так само відчуває і герой його роману. Михайлюк усіма силами перешкоджає поневоленню, звинувачує Клавдію Петрівну: ,,Яке ти мала право родити дитину, коли ти знала, що я не хочу мати з тобою дітей? Утіх хотіла? Так і відповідай же за них! Ти сподівалась прив’язати мене до себе цею дитиною Дитина це тільки твоя, я не винен за її існування. Я не хотів її. Мене обдурено, обікрадено, знасилувано в ній, і я не хочу, чуєш ти, не хочу признавати цього насильства!” [5, с. 119]. Це жорстоко й низько по відношенню до Клавдії. Він не тільки заперечує своє батьківство, а й намагається прибрати дитину зі свого шляху: дитино вбивство – ось що Яків задумав. Лише Михайлюк розумів, що відбувається у його свідомості. Навіть Шапочка – ця свята, біла, непорочна жінка, майбутня мати, яка знала про всі його наміри, не зупинила його. Ці сцени спроб вбити немовля жахливі: ,,Я хапливіше розмотую, запеклість росте, в голові гудіння й чад біжу до кватирки разом з клубом холоду в кімнату вкочується віддалений гомін міста і самотній дзвін з якоїсь церкви” [5, с. 175]. Його не зупинив дзвін, що свідчить про відсутність у людини святості. ,,Беру на руки тепле і мокре знизу тільце, йду з ним до кватирки під морозну течію, що прожогом суне в хату. В лице мені гостро коле, тільце здригається в моїх руках на мить стихає” [5, с. 185]. Його запеклість не має меж і вже переходить у п’яну лють муки ,,зубами підіймаю сорочинку на її грудях і стараюсь підставити груди під течію” [5, с. 186]. Звісно, що через декілька хвилин Михайлюка обхоплює одчай і така огида, що саме в цей момент хочеться отак прямо вибігти на вулицю, стати посеред неї й закричати: ,,Бийте мене, топчіть, плюйте на мене” [5, с. 186]. Це не виправдання, це лише слова, які показують його слабкість: якщо робиш, треба робити до кінця. Виходить так, що Михайлюк слабкий духом. Психологію такої людини як він важко зрозуміти: спочатку намагається вбити, на півшляху зупиняється, совість не перестає мучити його. Знов намагається вбити ту дитину – вже більш впевненіше, ніж минулого разу. І в третій так само ,,Треба його розігріти й тоді підставити під кватирку. Спочатку викинуту в гарячу воду, потім під кран водопроводу, а тоді вже під кватирку тримати довго й зробити протяг” [5, с. 187], але щось зупинило його,,очі швидко розплющуються й дивляться на мене. І в них я бачу той самий жах, що й вчора” [5, с. 188], всередині заговорили батьківські інстинкти – його руки більше не змогли піднятися на те маленьке невинне дитя. ,,Я ніколи не буду чужий до цієї маленької нетямущої істоти з хисткими ручками, я не можу вирвати з себе ти, що більше за мене”. Водночас і Винниченко відчуває, що в ньому пробуджується батьківський інстинкт і ті відчуття, які йому довелося переживати в очікуванні своєї дитини, особливо посилилися під час вагітності Кохи. Можна сказати, що це таке щасливе завершення його історії, та з іншого боку – це певний фінал будь-якої гри. Коло Винниченкових роздумів про гру інстинктів у людській поведінці, про боротьбу життя і схеми замкнулося, але конфлікт вирішився на користь життя. Психологія інтерпретує гру як ,,форму діяльності в умовних ситуаціях, у якій відтворюються типові взаємодії людей” [3, с. 146]. Гра – особливий елемент життєдіяльності, приваблююча сила якої полягає у гармонійному навантаженні енергією та інформацією почуттів, уяви та мислення, думки, почуттів та волі. У грі виникає безліч задач, які треба розв’язувати миттю, бо вона не може зупинитися. Хід цієї діяльності важко передбачити, ситуації неможливо врахувати наперед, бо цілеспрямованість гри – неоднорідне та неординарне явище. Гра – унікальне явище людського буття, необхідне як інструмент розвитку, спланована система дій, в якій мета зосереджена на процесі її здійснення. У грі виникає безліч задач, які треба розв’язувати миттю, бо вона не може зупинитися. Хід цієї діяльності важко передбачити, ситуації неможливо врахувати наперед, бо цілеспрямованість гри – неоднорідне та неординарне явище. У грі виникає безліч задач, які треба розв’язувати миттю, бо вона не може зупинитися. Хід цієї діяльності важко передбачити, ситуації неможливо врахувати наперед, бо цілеспрямованість гри – неоднорідне та неординарне явище. Людина настільки захоплюється штучно створеними умовами, що, поринаючи у ірреальний світ, максимально докладає зусиль для зберігання цього простору. Захоплення грою відбувається підсвідомо: помилитися неможна, бо гра зупиниться.

Такий відрив від  реального світу та створення  штучної ірреальності характеризується ,,занурюванням”. Той, що грає, виконує реальну діяльність, пов’язану з вирішенням цілком конкретних, часто нестандартних завдань, з іншого боку – ряд моментів цієї діяльності носить умовно-символічний характер, що дозволяє відволікатися від реальної ситуації . Так і наш герой грався, в його житті було багато жінок – зрештою все це набуло логічного завершення. У нього була певна відпрацьована система зваблення жінок. В його голові постійно жив вирій ідей, але не таких, що призвели б до кращого, а навпаки – приносили сльози, розпач і недовіру. Кожні його відносини – це певна гра, в якій лише свій певний хід, структура, іноді – велика, безпомилково працююча система. Навіть Біла Шапочка на початку була своєрідною грою, яка викликала не тільки почуття звіриного інстинкту, але й симпатію. Всі забавлянки рано чи пізно закінчуються – і залишаються туга, самотність, драма. Так сталося і з ,,кирпатим Мефістофелем”. Йому довелося ,,розламувати” себе, власну душу і вибирати. Саме в цей момент своєї справжності, без лукавства постає такий, який він. З нього ніби злітає маска, оскільки відбувається повернення людини самої до себе: Мефістофель перестає бути Мефістофелем. Маска має широкі можливості не викриття чогось, а розкриття того, що ніколи б не розкрилося під час існування людини у реальному вимірі. Вона надає можливості виходити за межі себе самого, випробувати свої можливості. Він зазнає поразки, але й знаходить щастя. Оце вийшла доросла гра без елементів фантастики, але з мрією про шлюб із коханою жінкою. Зрештою, не всі мрії здійснюються.

Протягом твору  психологія героя досить незрозуміла: декілька разів давав собі обіцянку більше не ходити до Клавдії, але щодня повертався до неї – і не відомо: чи то Костя справляв на нього таке враження, чи то щось внутрішнє тягнуло його у той будинок, до тієї постійно ридаючої жінки. Дещо пізніше Володимир Винниченко поглинутий державотворчою діяльністю і змушений політикою переживати щоденні події з неймовірною емоційною вичерпністю, занотовує у щоденник (2 квітня 1917 року): ,,Єдиний сенс, єдиний інтерес у житті – любов. Любов є зв'язок із світом; вона поєднує з предметами, явищами і людьми. Уміння, здатність любити є така сама трудна, як і всяка інша здатність. І як нудно, сіро проходить життя людей не талановитих, так нудно й нецікаво живуть без любови навіть талановиті” [26, с. 31]. Зрештою, Михайлюк почуває себе самотнім: ,,Вечорами я рідко буваю вдома. А коли буваю, то сиджу з Мікою в кабінеті. Ми замикаємось, щоби нам не перешкоджали. Я розповідаю йому казку про Білу Шапочку” [5, с. 214]. Автор завершував свої роздуми про ,,проблему статі”, про ,,щось дужче за нас”.

Висновки  до розділу 2

В. Винниченко перейняв зарубіжну традицію стосовно відтворення образу Мефістофеля, але вніс дещо своє у його інтерпретацію. Перш за все автор поєднав в одній людині два начала (добро і зло), що спричинило роздвоєння душі Михайлюка, його ,,Я”. На відміну від традиційного образу Мефістофеля, який відрікається від загальноприйнятого спокою, у В. Винниченка він дотримується такого способу життя як конформізм: характерна риса – пасивне сприйняття норм і правил (в нього свої принципи); йому притаманна була блискуча мімікрія (так звана можливість, здатність змінювати свої погляди, думки залежно від кон’юктури) колишнього соціаліста-підпільника. ,,Мефістофельство” бере гору над моральними людськими якостями Михайлюка: бо він признається, що йому це приємно, а значить, що краплина совісті в нього залишилась, але вона десь глибоко і потопає від байдужості, егоїзму. Мефістофелю: він теж ,,дотепний і насмішкуватий”, ,,уміло використовує слабкості людей та їхнє нерозумство”, ,,у ньому теж живе дух заперечення” [13, с. 66]. Михайлюк постає як людина, здатна до психологічної герметизації, до самозаглиблення, самокритики, наділена вмінням реально оцінювати свої негативні й позитивні риси. Кожні його відносини – це певна гра, в якій лише свій певний хід, структура, іноді – велика, безпомилково працююча система. Зрештою всі забавлянки рано чи пізно закінчуються – і залишаються туга, самотність, драма. Так сталося і з ,,кирпатим Мефістофелем”. Йому довелося ,,розламувати” себе, власну душу і вибирати.

ВИСНОВКИ

У сучасному  літературознавстві тема ,,демонології” і питання щодо поняття ,,мефістофельської поетики” є досить актуальним як у зарубіжній, так і в українській літературі. Основну увагу звертають на образ Мефістофеля, що набув актуального характеру опосередковано шляхом перетікання міфологічних особливостей в літературі та мистецтві. Мефістофельський архетип чітко простежують в психології, філософії.

1. Кожна культура вбачала своє тлумачення в загадковому і багатозначному образі Мефістофеля. Історія його появи сягає своїми коренями у надра народної творчості. Образ Мефістофеля з’явився як показник боротьби людини з природою, який передбачав у собі поєднання двох начал: доброго і злого одночасно. Існує декілька варіантів його найменування: Диявол, чорт, Трікстер. Відображення Мефістофеля еволюціонувало від символу смерті і зла до символу дзеркала людського філософського світобачення.

2. В літературному  контексті образ Мефістофеля  являється певним символом знакової системи, що відображає боротьбу добра і зла в душі людини, та уособлює собою початок становлення категорії бунту проти встановленого світопорядку. З’явився персонаж в епоху Відродження, увібрав в себе риси комічного і серйозного (цьому сприяла його фольклоризація); пізніше став не лише комічним героєм, а й дияволом-спокусником, що надалі фігурує як двійник головного героя.