Демонология поетика в творчестве В.Винниченка

Міфи й легенди, котрі стосувались кровного зв’язку  між Богом і Сатаною, відповідали  сумнівному бажанню проникнути й  заглибитись у тайну існування  Зла або розкрити секрет неідеального божественного створіння. Існує  багато вірувань про те, що ці два протилежні образи, як брати: так, наприклад, в південно-європейському релігійному фольклорі Диявол це товариш, який виник через бажання Бога як засіб позбавитись самотності, смутку; виконував роль раба, а пізніше вже роль головного радника. Образ Мефістофеля слід досліджувати як друге ,,Я” героя: саме через нього розкривається лінія чудесного, магічного, фантастичного, інфернального – ,,пекельного, потойбічного” [4, с. 511]. Поняття амбівалентності божества присутнє на всіх етапах становлення релігійної історії людства. Через це Мефістофеля інколи називають андроген, що в перекладі з грецької означає міфічну істоту, яка поєднує у собі світову гармонію; в ньому відбувається з’єднання протилежних принципів: активного й пасивного, матеріального й духовного, космосу й хаосу, неба й землі.

З цього випливає одна із функцій Мефістофеля – ,,дивний син хаосу” [7, с. 21] У цьому визначенні відображене розуміння світу з точки зору ідеалістичної філософії, яка протиставляється емпіризму та сенсуалістичному світорозумінню. Хаос постійно впливає на зовнішні почуття (емпіричний). Для розуміння людей та їх потреб, бажань Мефістофель спирається на моральний та фізичний емпіризм, який в свою чергу є не тільки конкретним поясненням поведінки людства, але й водночас домінантною силою учинків його самого. Він виступає як дух усього непевного, слабкого, усього заглибленого у темряву, морок, сірість – це представник утилітаризму. Мефістофель постійно намагається всюди знайти для себе вигоду. Не менш цікавим є його трактування добра і зла: це щось рівнозначне, чуттєве, цілісне, невід’ємне одне від одного. Зв’язок між цими полярними поняттями існує у формі випадковості, яка щоразу може повертати розвиток подій у зовсім різні сторони. Цінність такого тлумачення пояснюється тим, що в розкритті головної суперечності суспільства не знаходять самовираження природні почуття людини: а тому головним керівним принципом такого розуміння є не окрема особистість, а чужа для неї сила.

Ще однією видозмінною  формою образу Мефістофеля є Трікстер – архаїчний персонаж ранньої міфології, божество, дух, який здійснює противоправні дії, які не входять до загальноприйнятих правил поведінки. Цей термін ввів в науку американський антрополог Пол Радин. Є. М. Мелетинський визначив Трікстер в опозиції до образу культурного героя: відзначив, що культурний герой та його комічний дублер (Трікстер) центральні образи не тільки архаїчної міфології, але й язичницького фольклору в цілому. Культурний герой на його думку – це міфічний персонаж, який допомагає людям отримати й освоїти предмети культури. Трікстер (демонічно-комічний дублер) наділяється рисами блазня. На культурному рівні він сприймається як власні помилки, котрі потім аналізуються як дефекти свідомої особистості. Роздвоєння на ,,серйозного Культурного героя (Білий бог) та його демонічно-комічний негативний варіант (Чорний бог)” [6, с. 34] належить у поетичному плані диференціації героїчного й комічного. В типі Трікстера був заключний ,,універсальний комізм” [6, с. 43], який поширювався на жертв блазня та на нестримність його самого. В. Я. Проп, який простежив й проаналізував мотиви обдурення в народному фольклорі, називає цей процес спричинення невдач та осоромлення (частіш за все за власною виною). Він виділяє групу казок про блазня, в яких цей герой стверджує, що має батіг, котрий має властивість оживляти мертвих. Ще одна з характеристик Трікстера – насмішник. Сміх проявляється як щось цинічне. Але за цим криється функція сміху: виявити правду, звільнити реальність від покровів етикету та знакової системи суспільства. Він ставить перед собою мету: змусити сміятись з того, що є категорією високого, прекрасного й свяченого. Трікстер постійно супроводжує культурного героя, тому виникла традиція утримувати при дворових блазнів. Герої трікстерної поведінки, які порушують соціальні норми, створюють багатоваріантність, яка характерна традиційним міфам про Темних богів. За К. Г. Юнгом ,,дух Трікстера” яскраво функціонує в епоху Середньовіччя: виявляється у святі ,,Пир дураков”, під час якого було здійснено ,,стільки багато мерзоти та соромливих дій, що святе місце було заплямовано не тільки непристойними жартами, навіть пролиттям крові” [6, с. 41]. Є декілька головних ознак цього архетипу: по-перше, Трікстер з’являється для порушення традицій, приносить елемент хаосу в порядок; по-друге, він традиційно виступає ,,посередником між світами та соціальними групами” [6,  с. 43] сприяє обміну між ними культурними цінностями; по-третє, майстер мистецтв, супутник культурного героя або сам культурний герой, або його тінь; Трікстер постає як гравець, для нього не існує поняття про життя або смерть: вважає, що гру можна почати спочатку будь-коли. Його мета полягає в усвідомленні самого себе, пошук власного шляху, накопичення досвіду. Шлях Трікстера постійно пов’язаний із несенням відповідальності за інших. Дуже часто герої наділені надлюдськими можливостями, хоча в них відсутні іронія та самоіронія. Він постійно знаходиться на межі гри та дійсності. В міфології Трікстера чітко простежується мотив уходу і ніколи – повернення: воно постійно пов’язано з купою неприємностей. В казках з’являється дуже рідко: він грає прикладний образ, що вбирає в себе маленькі гріхи, які відсутні у героя та які противні також і всьому злу.

В міфах різних культур Трікстер втілений в казкових персонажах: ворона, павук. Більш відомим є образ ворона, що став відомим у різних народів світу. Перше, з чим асоціюється цей персонаж, – це птах, який пророкує смерть або будь-які інші лиха. Однак на противагу цьому, він пов’язаний із мудрістю та знанням. Так, наприклад, для народів Скандинавії – це символ біди, це птах, який приносить погані звістки, також це хижак, що супроводжує вовків, щоб в поживитись. Що стосується кольору, то існує дуже багато історій про те, як цей персонаж отримує його: загалом більшістю реагують на цей колір ті культури, котрі з недовірою ставляться до хтонічного світу (це іудейська традиція та християнська культура). В Греції існує такий міф, що ворон був вісником Аполлона; доніс сонячному богу про зраду його коханої, котру звали Короніда (,,ворона”) і зрештою розлючений Аполлон перетворив ворона з білого на чорного. Існує також легенда біблійного походження про ворона, проклятого або наказаного самим богом за те, що він не повернувся назад із звісткою про те, чи закінчився потоп. Тому видом покарання стало ,,перетворення з білого як сніг на чорного кровожерного птаха” [15, с. 84]. Цю версію підтримало і християнство. В часи європейської середньовікової традиції ворон становиться другим обличчям Аду та Диявола, а його антагоніст – голуб: символ миру, святого духа та християнської віри. Цей принцип заснований перш за все на єврейському поділі тварин на чистих та нечистих. Проявляються такі риси: вміння наближатися до людської вимови (тому сприймається як вісник, що вміє розмовляти людською мовою).

Однак в деяких культурах  цей птах вважається священним: наприклад, він перебував на служінні у Аполлона, Афіни, давнього Кроноса. Найбільш цікавою  є така роль – супутник скандинавського  Одіна, бога битв та чародійства. Імена  двох його воронів – Хугін та Мунін (,,думка” та ,,пам’ять”). Існує ще така версія: ворон є посередником між небом та землею, а в шаманській культурі між світами взагалі. В азіатських культурах існує як культурний герой, що пов’язує собою народи двох континентів, а також надає порятунок тим, хто опинився між життям та смертю. В Біблії це підтверджено тим, що птах приносив їжу пророку Ілії, котрий погано ставився до нього. В російських казках він приносить живу та мертву воду героєві. В міфах індійців Північної Америки ворон – це наполовину людина, наполовину птах, культурний герой та блазень, тобто Трікстер: він полюбляє насмішливі ігри та злі справи, бо він мудрий та дурнуватий одночасно. В слов’янській міфології це образ поганого птаха, в якому виявляється диявольська природа, бо чорний колір може бути створений тільки дияволом. Чорт приймає на себе образ ворона та вночі вилітає на полювання. Вважається, що душа злої людини існує у вигляді чорного ворона. Сірі ворони надзвичайно хвастливі та задоволені собою, а тому стали предметом насмішок в казках – Трікстер. Іноді цьому птаху відводилась роль або шамана, котрий створює світ, або Культурного героя. Він порушує всі настанови богів і закони природи, але при цьому отримує позитивні результати. Ці порушення найчастіше виявляються у формі різноманітних хитрощів або злочину (крадіжка). Він чинить дії не через злий умисел, а робить головною своєю метою суть ігрового процесу ситуації або в житті. У нього відсутні свідомі бажання, а його поведінка супроводжується інстинктами та імпульсами. В одному такому створінні постійно присутні дві паралелі, які можуть іноді поєднуватись для досягнення поставленої мети: з одного боку – це дурість, а з іншого – хитрощі. Дуже часто Трікстер має полову змінність і через це про них говорять, що вони мають двоєдушну природу. Іноді він виступає під маскою божества чи напівбога. В значній кількості міфів Трікстер виступає другим творцем світу. В ньому закладені подвійність, яка являється його характерною рисою: сьогодні він активний, завзятий, розумний, сміливий, винахідливий, а завтра – лінивий, злий, трохи дурнуватий. Ніколи не можна визначити, де закінчується хитрість і бере початок дурість і яка з двох якостей домінує. Для нього не існує ніяких ні моральних, ні соціальних цінностей; він керується лише власними пристрастями й побажаннями. Трісктер представляє собою позачасовий прообраз всіх демонічних створінь. Цей образ порівнюємо з багатьма іншими образами міфології різних народів: так, наприклад, в алхімічному образі Меркурія простежується любов до злих жартів, можливість міняти свою зовнішність, його двояка натура (перша половина: тварина; друга – божественне створіння).

К. Г. Юнг наголошував на тому, що всі міфологічні персонажі співвідносяться з внутрішнім психологічним досвідом, переживанням, світосприйняттям, а тому можна простежити таку цікаву річ, яку діти дошкільного року називають полтергейст, його прокази відомі своєю дурнею. Він також має властивість змінювати свій зовнішній вигляд (іноді це вид тварини). Дуже часто називає себе душею в Аду, тому з цим образом пов’язаний мотив страждання. Цікавою є постать Яхви в Біблії: основою стало перевтілення несуттєвого в осмислене. Це причина існування в ранньому середньовіччі вірувань у вищу силу. Трікстер ніколи не залишає міфологію, а тому становить собою одну з ,,психологем”, одну з надзвичайно старовинних масштабніших структур психіки. В своєму самому яркому вияві – це відображення абсолютно недиференційованої свідомості, яка знаходиться на рівні душі.

Отже, мефістофельський архетип у призмі міфологічного уявлення виявився досить вагомим питанням. У ході еволюції культурних вірувань змінювалась і постать Мефістофеля: спочатку це була скоріш абстрактна істота, ніж втілення зла; пізніше в Свяченому писанні виступає як супротивник Бога, який мав людські або янгольські риси; в Новому писанні з’являється в образі дракона або змія; в християнській культурі визначається образом спокусника, керівником лихих янголів. На початку свого становлення Мефістофель зображувався з рогами, що є символом смерті і зла, а пізніше – це образ відображення філософського світобачення людства. З’являється образ Трікстера, що виконує функцію руйнівника світових законів і порядків та виступає у ролі блазня одночасно.

2. Образ Мефістофеля в літературі та його модифікація в мистецтві

Образ Мефістофеля, знайшов своє відображення в літературі різних країн. Кожна наступна епоха мала значний вплив на збагачення та видозміну цього персонажа. Одразу слід зазначити, що поняття демонізму в релігійному значенні суттєво відрізняється від поняття демонізму як літературного явища. У релігії сам Диявол виступає як явище конкретне, негативне, а в літературному контексті він являється певним символом знакової системи, що відображає боротьбу добра і зла в душі людини та ,,представляє собою початок становлення, з категорією бунту проти існуючого (на даному етапі) світо порядку” [37, с. 58].

Образ Мефістофеля у літературі з’явився в епоху Відродження, коли чародійство і чудо мали свої переваги, коли побутувала думка про союз величезних масштабів розуму з потойбічною силою, коли з’явилися перекази про магів, про продаж души дияволу задля осягнення таємниць буття. Саме тоді стала популярною легенда про доктора Фауста, який стверджував про свої можливості відтворити всі чудеса Ісуса Христа. Ця тема стала дуже актуальною і зацікавила немало письменників того часу, серед яких К. Марло, Г. Лессінг, Й. Гете.

З’явився певний образ Мефістофеля, який постійно змінювався, збагачувався і носив свій характер у різні епохи. У 1587 році вийшла ,,книга для народу”, автор якої Й. Шпіс засуджував язичницьке життя, людську самовпевненність. Саме ця праця зробила відомим чорнокнижника. Послідовниками Й. Шпіса стали Г. Відман і К. Марло, які на відміну від лютеранських богословів, пояснювали вчинки свого героя не бажанням зануритися у світ язичництва, а жагою до знання. Тим самим було повернено первинне ідейне значення цієї легенди. К. Марло перейняв від народної легенди елементи комічного та серйозного. А от у англійця Г. Відмана (17ст.) цей образ вбирає в себе моралістичні та дидактичні тенденції. До теми Мефістофеля звертався також Г. Лессінг, але його праця не була завершена, а тому спадкоємцем став представник молодого покоління німецьких письменників періоду ,,бурі і натиску” Й. Гете, який створив свій унікальний образ диявола – він ще не спокусник людських душ, а лише насмішник, що постійно кепкує з людей: не вірить в їх божественне походження, вважає, що вони слабкі і зіпсовані й без втручання темної сили. Невдовзі через зміну естетичних поглядів людства видозмінюється його образ який тепер є не просто комічним героєм, а дияволом-спокусником: він відрікається від всіх ідеалів, вважає їх примарою. Увагу письменників цього періоду привернуло відверте посягання героя на традиційні норми. Не менше уваги привернув до себе образ Мефістофеля і в епоху романтизму (К. Арніма, Х. Граббе, Н. Ленау). Поема Н. Ленау символізує початок розпаду своєрідної концепції легенди, яка основана на гуманізмі. Образ Мефістофеля набув популярності і в російських письменників: О. С. Пушкіна, А. К. Толстого, І. С. Тургенєва, А. В. Луначарського.

Значний прорив у збагаченні та видозміні образу Мефістофеля  в літературі відбувається в період ,,штюрмерства”, основу якого складали мислителі і митці: Платон, Спіноза, Ж. Ж. Руссо, а також Гомер, В. Шекспір. Вони стали основоположниками гуманітарної концепції, яка свідчить про внутрішній світ людини, що збагачується зовнішнім світом. Відбувалось суворо розрізнення розуму, що пізнає та аналізує світ, та розуму, що морально його сприймає та усвідомлює. Штюрмери досить великий проміжок часу працювали над створенням образу людини, яка могла б самостійно себе формувати в духовному аспекті, а внутрішній світ такої людини постійно перебуватиме у безперервному розвитку та вдосконаленні. Свої дії штюрмери спрямовували на розробку ідеї про духовний зміст буття, бо вважали, що головну роль відіграє природа і свідомість як невід’ємна її частина.

У німецькій  культурі набирає обертів концепція О. Шпенглера, у якій ключовими є такі поняття ,,фаустівська культура”, ,,фаустівська душа”. О. Шпенглер звертається до трьох історичних культур: античної, європейської та арабської. Культура – це тіло. Цим трьом культурам відповідають три ,,душі”: аполонівська, ідеалом якої було чуттєве тіло; фастівська душа, символом якої є безмежний простір та динамізм, а образом є душа, що тягнеться до пізнання світу через власну волю; магічна душа, що виражає постійну боротьбу між душею і тілом. В них ,,розгортається авторська міфологема сучасної культури і душі західної людини” [37, с. 87]. На думку філософа, головне питання у фастівській культурі звернено до проблеми ,,Я” войовничого, відокремленого, самостійного, такого, що прагне повної свободи. Двоїстість людської сутності – це питання багатоаспектне та багатогранне, глибоке й невичерпне. Ця проблема вивчається і досліджується на всіх рівнях: психологічному (,,роздвоєння свідомості”), соціально-філософському (,,індивідуум і соціум”) та релігійно-філософському (,,божественне і земне”). З’являються персонажі, наближені до героя та його оточення, так звані ,,двійники”, тобто ,,Я” та ,,над-Я” героя. Виникає внутрішня картина душі, представлена у символах, образах. В результаті виявляється не тільки ,,друге Я”, які мають внутрішню ієрархію. Такі ,,двійники” презентують дві групи: соціальну (іпостась ,,Я”), де передбачені конфлікти індивідуума і маси; друга група нараховує тих, що витіснені з пам’яті та підсвідомості: тут конфлікт відбувається на основі зіткнення свідомості й підсвідомості, а також сил, що ,,відповідають у душі за пороки й чесноти, чистоту й розбещеність” [28, с. 32]. Ще одним типом роздвоєності є протистояння земного й божественного. Цей образ двійника дуже часто виконує функцію спокусника людських душ, який у своїх способах роботи більш примітивний. Дуже скоро виникає таке поняття ,,мистецтво як психологія”. О. Шпенглер за основу своєї філософії бере питання життя. Він вказує на те, що життя завжди має сенс, а це поняття близьке до слова становлення. Звідси постає той факт, що об’єктом дослідження філософії життя являється становлення та стале – це факт і предмет. Тому представником природи та історії є душа. Виокремлюють таке поняття як світ: дві реалії, з яких людина виробляє дві можливості людського пізнання, такі як розум та інтуїція. З цього випливає те, що людина може сприймати або світ (за допомогою розуму), або душу (за допомогою інтуїції). Звісно, що розум будь-якої людини не може осягнути всіх таємниць буття, тому виникає таке проблемне питання, яке простежується в літературі майже всіх епох – тільки диявол спроможний допомогти людині заглибитись у таємниці світу; намагання оволодіти вічними знаннями та повною правдою.

Ця концепція  роздвоєності людської душі чітко простежується  у творі Й. Гете ,,Фауст”. В ньому висвітлене питання діалектичної єдності полярних понять: добро і зло. Мефістофель – провідний персонаж, образ якого ще не повний: він ще не спокусник, а тільки насміхається з людей, їх сліпої віри. Тут значною мірою змінюється функціональна роль і значущість цього героя: тепер це не представник злого світу, а дух, який знаходиться під владою земного Духа. Божество приймає вигляд життя, дійсності, а Мефістофель – помічник цього духа, сила землі, водночас це дух, який може все знищити. А тому всі магічні витівки залучаються до особового виду його функцій та ,,повноважень”. Мефістофель відрікається від всіх традицій, ідеалів, вважає все навколо ілюзією, примарою, яка заважає людям жити спокійно. Його існування постійно перебуває в стані суперечки, однак таким чином відбувається взаємне поповнення єдиної ідеї. М. Г. Чернишевський підтримує таку поведінку Мефістофеля, адже ,,відмова, скептицизм необхідні людині, як збудження діяльності, котра без цього би заснула. Саме скептицизмом затверджується істина твердження” [8, с. 249] Тепер образ Мефістофеля представлений не як у народній уяві (частіше втілюється в образ тварини), а наділений людськими рисами: він знає, що там порожнеча, вміло грає людьми та їх розумом, душею; він спокійний, врівноважений, сумніви його ніяким чином не турбують, на світ дивиться без будь-яких ніжних почуттів чи злих намірів, а тільки нехтує ним. Гра для нього являється методом, за допомогою якого він може збити людину з правильного шляху; однак з точки зору психології – це ,,форма діяльності в умовних ситуаціях, у якій відтворюються типові взаємодії людей” [3, с. 98]. Для Мефістофеля цікавий сам процес боротьби, адже це такий вид діяльності, продуктом якої є сам її процес, ця основна форма вияву активності та зацікавленості, є водночас основним засобом пізнання нею зовнішнього світу, відображення його у формі відчуттів, сприймань, уявлень, міркувань тощо. Як тільки інтерес зникає, Мефістофель починає шукати нові обставини або нових жертв. Цей образ досить багатогранний: це не тільки створіння, що бажає душевного і фізичного падіння жертви, але й добра істота, що не страждає, не вірить ні в добро, ні в зло, ні в щастя. Для нього світ неідеальний:розуміє, що нічого не можна змінити, виправити; для нього смішні ті люди, котрі намагаються це зробити і довести цей факт іншим. При такій іронічній поведінці чіткою лінією вздовж всіх його недоліків проходить розум, який ставить Мефістофеля на вищу сходинку. Постає питання про моральну стійкість людини та її можливості протистояти природнім інстинктам: розум бореться з бажанням осягнути неосяжне (причина іронії Духа). Мефістофель виступає як символ соціальний та філософський: він не вірить в божественне походження людей,вважає, що всі слабкі та піддаються впливу злої сили. В гетевському Дияволі спостерігається така риса, як зміна обліку. Дуже часто образ Мефістофеля розцінюється як тілесне втілення підсвідомості свого головного героя. Він відбиває думку Б. Мандевіля, який був переконаний, що мораль – це частина людського розуму, яка постійно суперечить природі.