Социальний дискус прози С. Жадана

Цінність постколоніального  погляду на культуру полягає у  тому, що він «дозволяє діагностувати  твори мистецтва як факти колоніальної культурної моделі, переконує, унаочнює й доводить слушність формули  Мішеля Фуко, за якою знання (а також  культурний досвід, література) залежні  від влади»                 [37, с. 101]. «Постколоніальна дійсність  є не тільки шансом упорядкування  зневротизованої збірної свідомості народу, а й черговим викликом його здатності стати собою, набути нову ідентичність, позбутися деструктивних міфів» [37, с. 102]. У зв'язку з цим В.Г. Даниленко виділяє дві літературні школи: житомирську (В. Медвідь, Є. Пашковський, М. Закусило, Ю. Гудзь та ін.), яка утилізується під уже відомі літературні зразки, та галицьку                (Ю. Андрухович, Ю. Винничук, В. Єшкілєв, Ю. Іздрик, Т. Прохасько та ін.), яка орієнтована на пошуки власних першооснов, на доторкання до екзистенційних глибин людини, на спостереження любові, страху й смерті – трьох фундаментальних основ, які найбільше впливають на поведінку людини [цит. за 25, с. 40-41].

У критичній літературі відділяється в окрему групу творчий доробок письменників, які прийшли в літературу в 90-х рр. ХХ ст., проте найяскравішими фігурами серед них були ті ж представники попередніх поколінь. Львівська дослідниця Л.М. Демська вважає, що покоління «барикад» (Ю.Андрухович, Є.Пашковський, О.Забужко, І.Римарук, О.Лишега та ін.) виконало свою місію: виборювання прав і свобод особистості, свободи слова, тоді як покоління «руїн» (С.Жадан, І.Мельників, Ю.Бедрик, А.Кокотюха, Т.Прохасько, Р.Скиба та ін.) покликане дати новій державі нову літературу, зламати старі традиції і створити нові [47, с. 7]. Справді, на межі 1980 – 1990-х років література пережила шок разом із цілим соцреалістичним каноном тогочасної культури, але протягом наступного десятиліття вона шукає нові ціннісні та стильові орієнтири. Авторка монографії про українські літературні дебати того часу, польська україністка О.Є. Гнатюк пише: «Українські письменники та інтелектуали зуміли протягом кількох років витворити кілька принципово відмінних дискурсів та багато різних концепцій культури і способів перетворення культурної тожсамості» [цит. за 38, с. 106].

Національний романтизм, як і модернізм, були добрим ґрунтом  для антиколоніальних ідей, проте  у зв'язку з тим, що ці ідеї поступово  втрачають свою актуальність, літературі доводиться шукати суті нової екзистенції  людини. Тут варто згадати особливості  періоду «міжчасся», адже автори зіткнулися з проблемою передачі сутності людини, яка опинилася в перехідній добі історії, коли набуті раніше норми та уявлення вже не функціонують, але все ще переважають в людській свідомості. Такому типові героя характерне почуття кризи, непевності, дезорієнтації. Це можна пояснити тим, що минуле завжди кидає тінь на сучасне, проектуючи сюди свої вартості та поведінкову модель [37, с. 101].

Викреслюючи з літературного  життя імперіалістичні пріоритети, літератори, які більшою чи меншою мірою зазнали тиску колоніальних стандартів, у своїх творах вдаються до тенденції оскарження минулого. Знаковим початком цього процесу  стала «Московіада» Юрія Андруховича, також до такого методу вдалися такі відомі автори, як Валерій Шевчук («Тіні зник омі», «У пащу дракона»), Оксана Забужко («Польові дослідження з українського сексу»), Євгенія Кононенко («Імітація», «Ностальгія»),                 Степан Процюк («Інфекція»). До молодшого покоління таких письменників належить Сергій Жадан, Андрій Курков та інші. В їхній творчості, буває, і згадується минуле зі світлими почуттями, проте воно не ідеалізується             [37, с. 101].

Останнім часом маємо  підстави говорити про ознаки нової  якості, що виявляється не лише в  самих літературних текстах, а й, що не менш важливо, в новій моделі стосунків автора і читача. Не можна  ігнорувати той факт, що на сьогодні з'явився новий читач, над яким уже  не тяжіють ніякі соцреалістичні догми, і він прагне віднайти в  літературі саме сучасні побутові реалії, а не «забуту атрибутику часів  запорозького козацтва та Мазепи з  Дорошенком» [38, с. 106]. Від літератури вимагається оминати якісь основні  важливі істини, натомість вдаватися  до пересічних, невибагливих тем. Більше того нерідко бажаним являється  поміркований цинізм. Письменники змушені  шукати нові інтонації і знайшли  їх у іронічній, сленґовій, у міру цинічній мовній практиці, а все тому, що літературу з її багатозначною художньою мовою відтісняють офіційні засоби масової інформації, які є більш простішими і цікавішими невибагливому пересічному громадянинові. Засоби самовираження нового літературного покоління досить обмежені, а художня мова неодмінно поглинає в себе цитати, перифрази, пастиші уже виробленої естетичної мови, – все це засвідчує проникнення топіки масової літератури в дискурс новітніх текстів Юрія Андруховича, Оксани Забужко, Володимира Цибулько,                               Євгенії Кононенко, Степана Процюка, Сергія Жадана, Любка Дереша та інших. «Нівеляція традиційних рівнів мовної свідомості та приплив масової культури запліднили появу нового бруталізму в літературі. Нехіть до високого піднесеного стилю, з одного боку, та охоче сягання до вульгарного сленгу, з другого, характеризують творчість молодого покоління в українській літературі. Читача вражає не так вживання брутальної лексики, як спосіб світосприйняття автора, котрий зображує дійсність не з парадного боку, тільки із задвірків, маргінесів, із погляду соціального дна» [38, с. 107]. Автори, відчувши нову тенденцію у світосприйнятті основних споживачів їхньої «продукції», перестали писати з підтекстом, адже «...усі звикли читати самий текст і тільки текст, навіть не намагаючись помітити щось поза ним, – зазначає Ю.Винничук. – Ліквідація цензури принесла більше праці психіатрам, сексопатологам і патологоанатомам. Зі свободою слова першою постраждала моральність. Окремі слова з парканів легко й невимушено стрибнули на сторінки часописів та книг» [цит. за 38, с. 107]. Сьогодні в літературних тестах не відображується дійсність, а твориться квазіреальність. У центрі текстів покоління постепохи, як його назвала Р.Б. Харчук, стоїть не «ми», а «я», тобто, як уже згадувалося, авторів не цікавлять ні глобальні проблеми, ні дух історії, ні маси, їх цікавить «найменший фрагмент екзистенції – особа» [47, с. 11]. Письменники не говорять про глобальне, а акцентують увагу на своїх героя, яких ніколи не можна оцінити однозначно, на їхньому виборі, свідомості, на їх поведінці в соціумі. Життя окремої людини, соціуму в його культурно-історичному масштабі перетворюється з часом на страшну, безперервну гру. Взагалі, краще зрозуміти те, в якому напрямку почала рухатися українська література, і що описували чи хотіли донести письменники, допоможе тлумачення слова «соціальний»:

• «пов'язаний із життям і стосунками людей у суспільстві; суспільний»;
• «породжений умовами суспільного життя, певного середовища, ладу»;
• «існуючий у певному суспільстві»;
• «здійснюваний у суспільстві»;
• «зумовлений поділом суспільства на класи» [42, с. 476].

Автори-постмодерністи мають  справу з естетикою ненормальності, аномалій, з інстинктом. Навіть вічну  найпопулярнішу в світовій літературі тему любові вони ототожнили з сексом, переосмислили її, тож пропагована  ними сексуальна свобода (раніше –  свобода любові) свідчить про абсолютну  свободу творчості. Тема аномальної любові, любові як сексу в сучасній феміністичній прозі є чи не найпопулярнішою. Про це пишуть і О.Забужко («Польові дослідження українського сексу»), і Є.Кононенко («Земляки на чужині»). Проте це не єдина аномалія цього  літературного покоління. Генерація  постепохи до крайнощів атеїстична, поетизує абсурд, вдається до зображення межових ситуацій: вбивство, збочення, наркотичне чи алкогольне сп'яніння. В.Медвідь, Є.Пашковський, О.Ульяненко вдаються до зображення трагічного досвіду людини, а Ю.Андрухович, Б.Жолдак, В.Діброва трагізму протиставляють фарс, гру та іронію, показуючи це як жарт, іноді дуже сумний, прикрий і чорний. Вони сміються над людиною, яка не може переступити через загальноприйняті суспільні норми [47, с. 12].

Тематична й естетична  спрямованість сучасної української  літератури вплинула і на жанрову  специфіку більшості творів, які  видаються. Здебільшого, можна говорити про відсутність епічних форм, фактичне зрощення роману з повістю. Тексти найчастіше безсюжетні або затемнені, або незакінчені, розповідь в  них досить умовна і ведеться від  першої особи з додаванням вставних текстів, писаних не літературною, низькою  мовою, або сленгом, або діалектом [47, с. 11]. Спостерігається кілька тенденцій модернізації мови: з одного боку, пaродіювaннямовного офіціозу, і бaдьорихрaдянських, і солодкaвихнaродницьких кліше, введення сленґових елементів тощо, з іншого – усклaдненийсинтaксис, aвторські неологізми, вживaння рідкісних словникових знaхідок, стилізaцію, тобто розвиток тої тенденції, якaбулaзaпочaтковaнa ще в модернізмі двaдцятих років. Типологічними рисами стилю стають театралізовані форми оповіді, особлива пародійно-ігрова активність образу, пройнята глибокою іронією, видовищність метафори, парадоксальність та експресивність мови.

Отже, сучасна українська література, відкинувши будь-які приписувані  їй норми, обрала власний мистецький шлях, що полягає у тому, а би передати «психологічні проблеми суспільства  і людини 80–90-х років ХХ століття, оголивши безмежжя людської суті, її природу, психічну механіку суспільства радянської та пострадянської доби, в якій таїться  зрозуміла і, водночас, загадкова  сутність української людини» [11, с. 53]. Важливо, досліджуючи українську літературу зазначеного періоду, не оминути соціальної тематики та звернути увагу на специфіку свідомості героїв, проаналізувати причини і мету їхніх думок, вчинків, слів, бо на цьому, зазвичай, будується увесь текст.

РОЗДІЛ 3

ЛЮДИНА ПОСТРАДЯНСЬКОЇ ДІЙСНОСТІ 

Сергій Жадан – один із досить відомих письменників сьогодення. Він є представником нової хвилі в українській літературі, яка переймається проблемами сучасного суспільства. Він – і редактор, і поет, і прозаїк, і активний суспільний діяч. Це свідчить про постійні пошуки його творчої душі та про багатогранність таланту. Ідейно-тематичними домінантами у творчості є автобіографічність, урбанізація, авангардизм та постмодернізм.С. Жадан є членом Асоціації українських письменників, а з лютого 2000 року ще й Віце-президентом АУП.  Був членом літературного угруповання «Червона Фіра», співредактор скандального часопису «Ґіґієна».

За «регіональною» концепцією І.Є. Бондаря-Терещенка, С.Жадан належить до письменників українського сходу, до так званої «ost-літератури», разом із О. Солов'єм, А. Білою, О.Ушкаловим. На думку дослідника, ці автори працюють у надзвичайно складних умовах, у зрусифікованих Харкові та Донецьку, тому заслуговують поваги, а також на власному прикладі засвідчують факт важливості біографії письменника у його творчості               [45, с. 22-23]. Згідно генераційного принципу Сергія Жадана визнано лідером покоління «дев'яностників», якому властивий естетичний плюралізм – від класицизму до авангардизму.

Михайло Бриних Сергія Жадана визначив як представника літературної альтернативи. Взагалі, у своїй статті «Як Таня Малярчук не з'їла собаки» він намагається довести, що проза цієї авторки не належить до «альтернативи» ДКЖП (Дереш-Карпа-Жадан-Поваляєва). А все тому, що перечислені автори звикли переповідати, «як з бодуна тріщить голова, як страшно нирятися багаторазовим «баяном», як обригувати сходи гуртожитків і там-таки злягатися з малоприємними представниками інтелігенції» [цит. за 46, с. 207].                    Сергія Жадана, як лідера письменницького покоління 90-х, варто сприймати саме як альтернативного автора – молодим митцем, який не намагається писати так, як пишуть дорослі. Роксана Харчук навіть визнала подібну літературу підлітково-дитячою, бо вона не має жодного ускладненого письма й нагромадження цитат, не відзначається глибокодумними і високими темами. Представники української «альтернативи» своїми творами передають думки пересічних українців, скаржаться на життя, проте вони занадто зациклюються на собі, не апелюють до суспільства, тому їхні твори часто банально автобіографічні. Герої у них – це молодь, яка часто вдається до алкоголю, наркотиків та сексу, як до допінгів, які хоч якось  допомагають лише тим, хто рішуче настроєний пошвидше виїхати за межі своєї безнадійної країни у пошуках кращого життя [46, с. 208-209].

Тоді як поетична творчість С. Жадана була відома широкому колу читачів, то перехід до прози був дещо неочікуваним, автор шокував своєю розкутістю, відвертістю, увагою до темних сторін людської сутності. Після виходу автобіографічного роману про власне покоління «Депеш Мод»,              Сергій Жадан пише книгу у формі подорожніх нотаток «AnarchyintheUKR», присвячену Нестору Махну і українському анархізму. Вже книжка історій «Гімн демократичної молоді» додала авторові популярності серед молоді та закріпила за ним славу любителя дешевого епатажу. Йому треба віддати належне за таке чудове поєднання української традиції писання з панк- і рок-субкультурами, із знаково-символічною розмірністю буття занепалих промислових маргінесів сучасного східноукраїнського міста. Промоутерська місія Сергія Жадана полягає у тому щоби повернути літературі риси соціокультурного, соціодуховного й узагалі соціоявища, із яким її за аморфно-інерційно-невиразні дев'яності роки встигли розлучити [7, с. 77].

«Депеш Мод», «AnarchyintheUKR», «Гімн демократичної молоді» можна співвіднести та порівняні з компакт-диском, на якому записані саундтреки свідомості. Свідомості Сергія Жадана, «я»-оповідача, інших іменних і безіменних, але від того не менш потрібних персонажів, що грають на сцені цих прозових текстів. [7, с. 77-78].

3.1. Місце жінки  у персонажній парадигмі письменника

Матері, сестри, подружки – другорядні образи, які рідкозустрічаються серед прозової оповіді, серед безлічі чоловічих образів, їх характери важко розпізнати, про них можна лише здогадуватися. В одному з інтерв'ю Сергій Жадан говорить щодо батьківства і не тільки: «З віком починаєш більше відчувати відповідальність, серйозніше ставитися і до всього життя. Зовсім не уявляю, що відчуває жінка, і взагалі її психологію, але думаю, що відповідальність з досвідом зростає у всіх людей. Хоча є люди, для яких все життя проходить легко» [49]. У цих рядках можна знайти відповідь на питання, чому у прозі цього автора настільки мало місця відведено саме жінці.

У більшості випадків про  існування матері будь-якого персонажа  ми дізнаємося ніби на відстані, так, ніби вона є, бо її просто не може не бути,  і відіграє вагому роль у житті  героя. От наприклад, про маму Сан Санича не відомо абсолютно нічого, крім того, що, по суті, цей чоловік тримає телефон лише для того, аби мама телефонувала, бо крім мами він нікому і не потрібен. І навіть коли перед ним постав вибір, кого запрошувати на відкриття «клубу екзотичного відпочинку «Бутерброди», він «хотів запросити знайому, колишню проститутку, але подумав про маму і відмовився від цієї ідеї» [16, с. 417]. Дивний вибір, адже зрозуміло, що жінка, не витримавши гучної музики і того гармидеру, незабаром пішла, а син залишився сам. Насправді матері й непотрібне було усе те шоу, проте Сан Санич, не дивлячись на свій вік, відчував якусь відповідальність перед нею, наче звітувався у своїх успіхах, а та, у свою чергу, не могла відпустити сина у вільне життєве плавання, продовжуючи контролювати. Такий же материнський контроль відчувається і в іншому епізоді «Власника найкращого клубу для геїв», але там все зрозуміло, адже мама Доктора, яка постає тут лише голосом із телефонної трубки, відстоює цілком зрозумілі моральні поняття, переконуючи сина покинути Бусю, з яким він живе в їхньому домі. Вона «тікає до сусідки і звідти дзвонить» [16, с. 440] сину, а не говорить все це відкрито, не влаштовує скандалів, або просто не виганяє небажаного жителя з дому. Жінка любить свого сина і підсвідомо намагається прийняти будь-який його вибір, хоча у буквальному сенсі здалеку намагається якось вплинути на синівське рішення. Цікавим є також образ матері з новели «Сорок вагонів узбецьких наркотиків», де вона постає безсумнівно люблячою, проте настільки суворою та контролюючою, що навіть брати Лихуї бояться її гніву. Навіть не зважаючи на те, що Сергій Жадан не вдається до розлогих описів життя цієї жінки, перед нами мимоволі постає образ людини, що в силу обставин залишилась сама, що не дивує в наш час, вона взяла на себе обов'язки як матері, так і батька і чудово з усім справлялась, хоча про власне щастя, кар'єру чи інші подібні речі годі й говорити в такій ситуації. Це образ жінки, яка не боїться обставин, історія її країни змісила її бути набагато мужнішою і забути, часом, про ніжність, лагідність, поблажливість, традиційно притаманні будь-якій жінці. «Тамара виховувала сина сама, працювала в готелі «Харків» [16, с. 467], а братів своїх просила прилаштувати свого сина-Івана, який уже три роки вивчав соціологію. Тож коли вони знайшли для нього роботку, вона погодилася, лише попередила, «щоб цього разу без наркотиків» [16, с. 468]. Останнє свідчить лиш про те, що до цього уже прикрі випадки бували і мати, хоч і розуміючи в наскільки важкий час вони живуть, погоджується для сина на найнеочікуванішу роботу, аби лиш вдома не сидів. Іван, делегований братами Лихуями, полетів до Будапешту на семінар по ойкумені ну і звичайно ж потрапив там у неприємну історію. Не важливо, що мати навіть не поцікавилась, що за роботу доручили її сину (це навряд чи свідчить про її стовідсоткову довіру братам), не важливо, що проблема там не надто катастрофічна була, проте перше, про що переживали горе-бізнесмени, це про те, «щоб Тамара не дізналась, вона каструє нас»        [16, с. 477] і заслали малого подалі від скандалів, на море. На морі Іван зустрівся з Євою, яка також відіграла непросту роль у його житті.