Социальний дискус прози С. Жадана

Наявність автора-гравця, який ніби і є в тексті, тою чи іншою  мірою стосується персонажів твору, співіснує з ними, проте є насправді  самим автором, зодягненим в образну  маску. Письменник як ніколи почуває  себе актором, прагне вписатися в  дух часу, тому намагається видатися читачеві авторитетною особою у згаданому  колі. Він наголошує на своєму знайомстві і навіть приятельських відносинах з героями, як от наприклад з братами  Лихуями:  «До мене брати ставились з інтересом … потім ми з ними часто говорили про національне відродження й спасіння душі, тоді, в свої сімнадцять, я переконував їх, що це поняття тотожні, вони, здається вірили мені, згадати соромно» [16, с. 452]. Про довіру до оповідача свідчить не тільки те, що його друзі-персонажі розповідали якісь житейські бувальщини, але й їхня здатність викладати йому усі свої душевні переживання, як от наприклад мати Густава, яка жалілась і розповідала йому про свої переживання за сина [16, с. 538]. Так автор змушує читача повірити у правдивість всього сказаного, адже не могли ж усі ці герої брехати оповідачеві, який завіряє, що добре знає цих «…постійних клієнтів усіх цих барів, їдалень, пивних підвалів, буфетів і фастфудів», переконує, що «… стільки років спостерігає за клієнтами цих закладів, що може в разі чого виступити на судовому процесі, де їх усіх будуть звинувачувати в розтлінні та переситі» [16, с. 503]. Читач вірить і в те, що все описуване мало місце в реальному житті, бо Сергій Жадан, він же той переповідач, створює ілюзію інтимності, довіреності, наче ці факти він довіряє лише читачеві: «Власне, як приклад, хотів навести одну надзвичайно ліричну історію, яку, за великим рахунком, можна було й не наводити» [16, с. 506]. Вірить і в існування реального автора-персонажа, бо він наділений певними рисами: «…а що в тебе з волоссям? спитали, ти що – панк?» [16, с. 452], і має виразний холеричний характер, активний, енергійний, імпульсивний: «І від усвідомлення цього тебе раптом накриває великий і безмежний відчай, і піт виступає, мов клоуни на арені, на твоїй нещасній шкірі, і пам'ять відмовляється співпрацювати з тобою, хоча від цього не помирають – відкриваються всі крани і зриває всі люки» [16, с. 402].

В анотації сказано: «Гімн демократичної молоді» – шість ліричних історій про розвиток середнього бізнесу в умовах формування відкритого суспільства. Сюжет книги поєднує в собі ліричну оповідь із фаховими публіцистичними розвідками, присвяченими легалізації тіньового сектору економіки. Все, що ви хотіли знати про дружбу і вірність менеджерів середньої ланки, але не знали в кого спитатись» [16, с. 541]. Проте в самій книзі Сергій Жадан пише: «…головні герої набагато цікавіші за соціальне тло, а їхні імпровізації, на яких переважно все й трималось, важливіші за розмальовані лаштунки в них за спинами» [16, с. 504]. Тож естетика письменника ґрунтується не на діагностуванні, що із зображеного було чи могло бути, а на переживанні того, що відбувалося в закапелках душі, підсвідомості, психіки як автора, так і його героїв.

Перед нами постала ціла галерея образів, типових для  обставин життя пострадянської дійсності. В новелах книги «Гімн демократичної  молоді» Сергій Жадан показав достатню кількість персонажів, які кожен по-своєму зреагували на державний переворот, на заміну цінностей і правил життя загалом. Умовно їх можна поділити на декілька груп в залежності від ступеня пристосування до нових обставин та реакції на події, що відбуваються.

Прикметним образом для  літератури перелому століть є герой-маргінал. Сергій Жадан різносторонньо показав  Сан Санича, героя новели «Власник найкращого клубу для геїв», – це чоловік з відповідним життєвим досвідом за плечима: «На вигляд йому під сорок, хоча насправді він був 74-го року народження. Просто біографія сильніша за гени, і Санич тому яскраве підтвердження. Він ходив у куртці чорної хрумкої шкіри і носив із собою пушку, типовий середньостатистичний бандит, якщо я зрозуміло висловлююсь» [16, с. 405]. Проте, як визначив сам автор, цей бандит «надто меланхолійний, і, читаючи, ми самі можемо в цьому впевнитись. Судячи з того, як бережно він ставиться до своєї матері, і телефон тримає увімкненим лише задля її дзвінків, як багато думає і аналізує (того ж таки Славіка – арт-директора клубу), знається у політиці (добре знав, що згаданий у одній з розмов «Йошка Фішер» уже давно не президент [16, с. 430]), як спокійно і виважено себе поводить, можна зробити висновок, що це життя спонукає його обирати такі професії. Сан Санич, якого «дідусь привів у борці», волею долі стає бандитом, чи то пак «правозахисником», але з усього видно, що іще надіється на краще майбутнє, тому й пробує нове, ставши співвласником клубу разом з Гогою, шукає своє кохання, хоч спочатку і дещо невдало, адже звертає увагу на лесбіянку Віку. Подібне можна сказати і про Гавриіла (Толіка Гавриленка), героя новели «Хай священик говорить, все найсмішніше там у кінці», який наділений такою оригінальною фантазією і хистом, аби придумати сценарій «фільму-катастрофи» про «заморожений дівіді», покликаний в майбутньому, після «гуманітарної та екологічної катастрофи», врятувати людську цивілізацію, допомігши їй відновити та правильно «інтерпретувати фактично весь корпус так званої культурної спадщини» [16, с. 518-520]. Проте він працює на телебаченні, де знімає сюжети про мера і трупи, мріючи про власний фільм, потім знімає сумнівний агітаційний ролик по боротьбі з проституцією, і, врешті-решт, закінчує досить печально, хоча віра у краще ще спонукала його бодай щось міняти у житті: «Через півроку сам вирізав торпеду і знову запив. Ще через місяць записався на курси анонімних алкоголіків. Ще за деякий час знову розв'язав. Потім знову підшився. Продовжувати?» [16, с. 528].

Щодо розвитку середнього бізнесу, то відповіді на усі питання, пов'язані з цією темою, можна  знайти, лиш прослідкувавши за історіями  вище згаданого  Гоги (Георгія Ломая) та братів Лихуїв, Саву та Гришу, з «Сорока вагонів узбецьких наркотиків». Ці образи покликані показати представників покоління постепохи, які, маючи хоч малий хист до «бізнесотворення», гроші та не надто оригінальні ідеї, намагаються викрутитися з економічної халепи, пристосувавшись до нових умов життя. Гога, який «мав бізнес у чотирьох країнах», його «розшукує прокуратура кількох автономних республік», він вважає, що «давно мусив померти де-небудь у тундрі від цинги» (насправді, список його життєвих пригод можна ще довго продовжувати), вирішив зробити те, «чого йому хотілося усе життя» – відкрити клуб, в якому він зможе «сидіти кожного вечора», і звідки його «ніхто не викине» [16, с. 410-411]. Проте вся ця затія не вдалася, Гога, який нічого не розуміє у клубному бізнесі, усвідомлює, що «сам собі життя псує» [16, с. 432], тому знову провертає уже знайому йому схему з перепродажем гіпсокартону і відкриває салон ігрових автоматів. На відміну від Георгія Ломая, у братів Лихуїв, врешті-решт, з бізнесом все складається, хоч деякі попередні справи провалилися: кафе-гриль довелося закрити, а автостоянку довелося продати через конфлікт з «органами». Відкрите ними бюро ритуальних послуг «ТзОВ Лихуй і сини» стало сенсацією серед харків'ян. Хоча все вдалося, більшою мірою, завдяки Саві, який, читаючи газету, придумав усе, організував рекламу і будівництво, і не дав своєму нестриманому братові Гриші все зіпсувати. А про Гришу можна сказати, що він був типовим бандитом.

Сергій Жадан завжди славився скандальністю своєї прози, адже не лише описував, як його герої п'ють, курять анашу та ведуть відверто аморальний спосіб життя, але й показував ті реалії сучасності, про які прийнято мовчати. Він розкрив усі секрети рекету, показав читачам, яким є справжній бандит. Це і «Суперксерокси» у різнокольорових спортивних костюмах, і касир, який, вкравши виручку з клубу, пішов бездумно її «спускати» на ігрових автоматах, і так звані спортсмени, які не могли пропустити можливості взяти участі у бійці з кавказцями. Примітно, що найхарактернішою рисою будь-якого бандита є не тільки «пушка» чи «обріз», але й наявність спортивного костюму. В одному із своїх інтерв'ю Сергій Жадан зауважив, що масово носити спортивні костюми не за призначенням українців змушує «брак виховання», адже, на жаль, дуже часто у звичайних українських родинах батьки забувають сказати дитині, що і де носити-робити-казати не можна, бо, очевидно, і самі подібних правил не дотримуються … це ментальні речі, які можна змінити хіба що на якомусь базовому рівні» [40].

Та не лише одяг чи поведінка роблять  Жаданівських героїв такими особливими і скандальними, але й їхня мова. Без експресивності, ейфоричності та екзальтованості брутальної мови, стилю це був би якісно зовсім інший текст, який, вірогідно, міг би пройти практично непоміченим. На «ненормативній лексиці» побудовано чимало сценок і сторінок Жаданової прози, з її допомогою перед читачем постають реальні образи, які часто зустрічаються і в реальному житті. В нашій роботі ми уникаємо найбрутальніших слів, які у народі звикли називати «матом», проте для більшої наочності все ж варто вказати приклади найбільш вживаного в текстах Сергія Жадана молодіжного сленгу. Мова героїв письменника насичена різноманітними словами, непритаманними літературній мові: «видав таку тєлєгу» у значенні «висказав, проговорив велику за обсягом чи смисловою навантаженістю інформацію; «боковим зором пас шефа» – спостерігав за начальником таємно, намагаючись не бути поміченим; «кинути» – зрадити, не виконати обіцяного; «споїти в зюзю» –  про стан алкогольного сп'яніння, який призводить до неконтрольованої поведінки та втрати свідомості; «бабки» – гроші; «старий торчок» – наркоман похилого віку, або наркоман зі стажем; «в натурі» – справді, реально, інформація достовірна; «без понтів» - просто, невимушено, без надмірності та ін.

Щодо нецензурної лексики, варто  сказати, що Сергій Жадан – справжній  майстер у вплітанні її в текст  та у влучному вкладанні її в уста своїх героїв. «Хоча мат і виконує  у прозаїка епатажну функцію, проте  сам автор не поділяє лексики  на цензурну й нецензурну» [48, с. 210]. Справді, читачів часто обурює мова, якою говорять герої його книг. «Ситуація  з ненормативною лексикою взагалі  не стосується літератури, – коментує Сергій Жадан, – вона стосується скоріше  читачів, себто це такі позалітературні чинники. Коли людина через своє особисте несприйняття певної лексики починає вимагати заборон і введення цензури – ну, це не проблема літератури, це проблема цієї людини. Не подобається тобі така література – не читай» «Просто на книгах, можливо, варто писати «Увага! Ненормативна лексика». А маркування на телеканалах сьогодні й так є» [43].

Лайка завжди присутня у  творчості Сергія Жадана, можна навіть сказати, що він захоплюється нею. Автор  вважає, що « … це все один лексичний  пласт, один масив мови, все це є  в словниках, все це є предметом  вивчення мовознавства. Література ж  не займається пропагандою, вона, скоріше, займається аналізом» [43]. Проте не варто  вважати таку особливість негативною, адже, по-перше, слова, які говорить герої твору, допомагають читачеві краще уявити, що за особистість  перед ним постає,  по-друге, інакше й не виходить, коли у сучасному  мовленні мат уже давно став нормою, особливо серед того покоління, на яке  орієнтована творчість Сергія, як би це прикро не звучало. Виходить, що письменник лише фіксує щоденну мову пересічних громадян. Така ж ситуація і з  нормами поведінки та способом життя. Ми ні в якому разі не виправдовуємо  таких норм, проте вони мають місце  в реальному житті, і, можливо, одні, читаючи згадані тексти, захопляться  цим, а інші – задумаються, чи варто  так жити.

РОЗДІЛ 4

ТВОРЧІСТЬ СЕРГІЯ ЖАДАНА – ДЗЕРКАЛО                  СОЦІАЛЬНОГО ЖИТТЯ

Сергій Жадан свідомо  намагається писати реалістичну  прозу, але безвідносно до критичного і соціального реалізму. Його художній світ, описаний у деталях, максимально  наближений до реальної дійсності. Найчастіше автор не боїться писати те, що буде неприємно чи незручно читати, проте  воно має місце в реальності. «Читач іноді хоче побачити життя, оцей ось  потік реальності, який навколо тебе відбувається, і який рідко можна  знайти в українській літературі. Це можна розвинути в тему соціальної літератури» – говорить письменник [43].

Сергій Жадан сміливо  стирає межі між поняттями «жити» і «писати», тому те, що тривожило, обурювало, шокувало його в реальному житті  він сміливо переніс на папір. Через те й не боїться визнавати, що клуб для геїв «кришує губернатор» [16, с.405], що хабар у вигляді прикоченої на штрафмайданчик машини допоможе вирішити будь-які проблеми з «органами» [16, с. 406], що міліція навіть не намагається шукати убивць, а гониться за виконанням плану, саджаючи за грати будь-кого [16, с. 537] і т.д. Автор шокує своєю правдою про те, що священик перед тим, як випити горілки, дякує Богові «за його діла», а потім вкриває брутальною лайкою жінку, що йому зателефонувала [16, с. 458-459], що стриптизерки працюють у Будинку піонерів [16, с. 434], а на залізничній станції знаходяться сорок вагонів наркотиків та радіоактивні відходи, про які ніхто не знає [16, с. 487-488].

 «Для мене література  – завжди була і є до сьогодні  – важлива як спосіб комунікації,  спосіб певного перебування в  соціумі. Коли ти спілкуєшся  з багатьма людьми, є причетним  до певних якихось моделей.  Якась аудиторія з'являється,  якась зникає, хтось підходить,  хтось відходить. Це такий живий  постійний процес» [43].

Багато літературознавців, звичайних пересічних читачів критично ставляться до творчості Сергія Жадана, вказуючи на його антиморальність, нецензурність, некультурність. Проте, на нашу думку, така література має бути, адже є  не лише свідченням розвитку літературного  процесу, але й відображенням  історії, описом того, що відбувалося  і відбувається, хай навіть це не надто приємні  речі. Це добре, що поруч з літературою, яка цікавить своїм закрученим вигаданим сюжетом  або заворожує ліричністю пейзажів чи мрійливих романтичних роздумів тощо, є та, що відображує реальність такою, яка вона є, аби наступні покоління  змогли знати більше, аби сучасні  мали змогу ще щось зрозуміти чи змінити, аби кожен зміг знайти собі саме ту літературу, яку хотів би читати.