Социальний дискус прози С. Жадана

«Єва працювала у братів бухгалтером. Мала сорок п'ять років, але завжди носила якісь прикольні  шмотки і взагалі у всій їхній фірмі єдина виглядала привабливо» [16, с. 477]. У цій жінці були материнські інстинкти, адже вона різними «компресами, примочками, пляшечками з фармакологією» повернула молодого Івана до життя, вивела зі стану страшного похмільного синдрому, хоч насправді ніхто її про це не просив. Проте насамперед в образі Єви уособлюються усі ті жінки, що не побоялися взяти на себе набагато більше, ніж домогосподарство і материнство, жінки, які не побоялися самостійності і незалежності. Справді, «…жінки за останні 10-15 років, – вважає                   Тамара Гундорова, – так розширили коло своєї діяльності, стали публічними особами в досі закритих для них сферах, що значно збагатилися їхні способи вираження, їхнє мовлення, самооцінка», тоді як «…у чоловіків нічого не змінилося – він або начальник, або хоче стати начальником» [10]. Єва була не лише розумною, але й красивою та надзвичайно сексуальною, демонстративно проявляла це своїм одягом і поведінкою, що зрештою спокусило Івана, збурило його молоду гарячу кров. Вона стала для молодого хлопця своєрідним гідом у сексуальному світі, що свідчить про її, в першу чергу, свободу, незаангажованість нормами суспільної моралі. Єва вчиняла лише так, як хотіла і як відчувала, бо розуміла, що життя іде і від нього треба брати по-максимуму. Так само вона усвідомлювала і те, що жіноча краса, її краса не вічна, і що врешті решт вона змушена бути залежною: «… за пару років я почну старіти, і тоді все це – і косметика, і срібло, і одяг будуть значити для мене значно більше, я буду ховатись за них, буду надавати їм значно більшого значення … в старших жінок з'являється прив'язаність до речей, залежність від звичок…» [16, с. 489]. Сергій Жадан вдається до описів сексуальних сцен в купейному вагоні на сортувальній станції, не цураючись цього. Проте вся ця історія закінчилася трагічно, принаймні для Єви. Коли вона перестала писати «есемеси» братам Гриші з Савою, вони приїхали і «побачили Івана, Єва лежала на ньому зверху і курила біломор». Брати розгнівалися від побаченого, хоча моральними наставниками і еталонами правильної пристойної поведінки не були, і            по-своєму покарали жінку, не зважаючи на відчайдушні протести Івана: «Біля вагона Сава добивав своїми саламандрами Єву, вона лежала на червоній залізничній траві і прикривала руками голову, Сава, утім, по голові й не цілив, б'ючи в основному по животі…» [16, с. 491]. Ця картина жахає жорстокістю і несправедливістю, обурює настільки звірячим ставленням до жінки, яка ніяк захиститися не може.

Між Іваном і Євою були певні  стосунки, але коханням це аж ніяк назвати  не можна. Юнакові «подобалася Єва, до того ж вона навчила його курити, чим не початок нормального життя» [16, с. 487], він захоплювався тим, що відбувалося  і не задумувався над цим. Проте, як не крути, це ще одна історія нещасливого  кохання, чи то нещасливих стосунків, у  Сергія Жадана. У творчості письменника  помітним став мотив нерозділеності кохання, пошуку своєї другої половинки. Його герої все ніяк не можуть віднайти заповітне кохання, якого так  нібито чекають, адже ніякі державні перевороти і епохальні історичні  переломи не заповнять у людській душі відчуття самотності, вони хіба що заважають цьому. Сан Санич так і не добився Віки, яка, будучи лесбіянкою, страждала через розрив з подружкою, яка «звалила з країни, назавжди». Проте не лише вона втекла від свого кохання за кордон у пошуках кращого життя, так зробила і героїня новели «Особливості контрабанди внутрішніх органів», яка виїхала до Берліна на мовну практику, а згодом і вийшла там заміж. Коханий віддано чекав її і, як належить справжньому українському чоловікові, «з розпуки запив», пояснюючи, що вона «нещасна вразлива жінка», відкидав усі переконання друзів у її підступності і зрадливості та намагався виїхати за кордон на її пошуки, згадуючи «про неї, про її теплу шкіру, про її чорну білизну». Але ця історія все ж мала своє в деякій мірі позитивне завершення, адже, намагаючись купити у циган шенгенську візу після марних намагань оформити документи на єврейську еміграцію, він купує у них собі тимчасову дружину нібито з єврейським прізвищем – Анжелу Іванову – білоруську проститутку, яку ніяк раніше не могли продати. І видається зовсім неважливим у цій ситуації те, що проститутка згодом втекла, а герой потрапив до в'язниці, а важливо те, що витатуюване ним сумне жіноче обличчя з довгим хвилястим волоссям свідчить про визнання автором чоловічої якості закохуватись без тями. Сергій Жадан змушує своїх героїв страждати від того кохання. Проте причиною такої неуваги автора до історій кохання є його особисте дещо негативне ставлення: «Деякі впадають у маразм – весь час себе спонукають до стану закоханості, бо це ніби має підживити творчість, особливо нещасне кохання. Коли автор відчуває нестачу сюжету й життєвого досвіду, він вдається до таких засобів і  пише про нещасне кохання» [17, с. 41]. Тож можемо припустити, що іноді автор намагається присутністю мотиву кохання, нещасливими любовними «хепі-ендами» привернути увагу читачів, ласих до таких от любовних заморочок. Проте насамперед песимістичні фінали пошуків головним героєм своєї другої половинки лише акцентують увагу на його самотності. Та все ж Сергій Жадан вірить у любов, у її святість, про що свідчить останній абзац «Особливостей контрабанди внутрішніх органів»: «Чим прикметні всі історії любові? Можливо, тим, що людина, коли вона по-справжньому закохана, насправді не потребує допомоги ззовні … закохана людина переповнена своєю пристрастю, вона керується виключно своїм підшкірним божевіллям…» [16, с. 501].

Проте варто наголосити, що у прозі Сергія Жадана має місце  і пристрасть зовсім іншого характеру, пристрасть, існування якої довгий час заперечували за радянської дійсності. Як вище говорилося, найчастіше жіночі образи у автора наділені сексуальністю, і він, абсолютно не цураючись  цієї довгий час забороненої теми, створює все нові ситуації, які  можуть бути і не пов'язаними з  закоханістю чи будь-якими офіційними стосунками чоловіка з жінкою, або  і неофіційними. Майже всі героїні  письменника без вагань погоджуються на сексуальні стосунки із практично  незнайомими чоловіками, або часто  самі їх провокують. Крім того Сергій Жадан  абсолютно не приховує, що проституція  існує, і що існувала ще за Радянської України. Він присвячує цій темі досить багато уваги, описуючи різні  типи жінок цієї стародавньої професії. Прикметно, що він не звинувачує їх, не судить, він наче все розуміє  і не вважає такий рід діяльності неприйнятним, так, наче це абсолютно  звичайно. Деякі проститутки, описувані  Сергієм Жаданом, справді не цуралися власної «професії», вони «не вважали  це за особисте життя, скоріше за суспільно-економічне» [16, с. 408]. На жаль, життя набагато жорстокіше, ніж нам хочеться, і Сергій Жадан усвідомлює це. Наприклад, до глибини душі шокує історія української проститутки, яка намагається перетнути польський кордон, переконуючи прикордонників, що їде на навчання до Ягелонського університету. Проте робить вона це не перший раз, тому службовці не вірять їй, хоча згодом й згоджуються на вирішення проблеми «полюбовно». Читач має право засуджувати поведінку як молодої дівчини, так і прикордонників, звинувачувати їх у порушенні суспільної моралі, проте сумні події, які сталися надалі, змушують задуматися. Дівчині, вчинки якої спочатку викликали лише відчуття шоку і гніву, тепер хочеться поспівчувати, адже внаслідок гранатного вибуху на митниці, почалася перестрілка і «перша ж випадкова куля розвалює їй праве коліно». Життя повелося з нею жорстоко, але автор наголошує на тому, що таких, як вона, багато, і що не варто судити всіх, критикувати, бо не відомо, як там далі складеться у кожного з нас. Ця українка в силу обставин не потрапила «до жодного справжнього західного борделю, не говорячи вже про Ягелонський університет» [16, с. 496], але Сергій Жадан згадує і про тих, хто все ж потрапив за кордон. Час диктував свої правила і кожен виживав, як міг, тому, не знаходячи рішення проблем у власній країні, їхали до чужої, сподіваючись, що їх там хтось чекає. А молодим українським дівчатам нічого було вести, крім власної краси, бо розумних і в Європі завжди вистачало. Новела «Хай священик говорить, все найсмішніше там у кінці» спочатку розповідає про історію створення «кіно, на гендерну тему, для боротьби з українською проституцією», проти якої виступають саме італійці, адже розповсюдження брошур та проведення семінарів нічого не дало [16, с. 507]. Проте той фільм виходив не надто моральним, скоріш за все через те, що ніхто його таким знімати й не збирався, а одна з актрис – «колишня проститутка з готелю «Харків»… добре володіє італійською, оскільки свого часу працювала саме в італійських борделях» [16, с. 511]. Виходить, що хоча дехто й бореться з антиморальністю, виступає за цноту і порядність української жінки, проте завжди існуватимуть ті, хто свідомо обиратиме собі відповідний шлях, і ті,хтоїх в цьому підтримає. Сергій Жадан лише пропонує не закривати на це очі, а лише глянути правді у вічі: «Щодо революції – мені здається, в Україні на часі соціальна революція, а не сексуальна. Діти в нас, слава Богу, народжуються. А ось заводи стоять» [39].

Хочеться думати, що більшість  проституток – це просто жертви обставин, а не морально низькі, бездумні особи. У прозі Сергія Жадана чимало місця відведено жінкам, які потрапили  не в найкращі життєві ситуації, і кожна з них, шукаючи з  них вихід, намагається виживати так, як дозволяють їй її совість, сміливість, талант чи будь-який інший хист. Так, наприклад, жінка, «змучена тримісячною  вагітністю», намагається перевезти  через кордон «блоки цигарок, цілу купу нелегального тютюну, діаманти, золото і чеки з ломбарду», замаскувавши їх у своїй машині [16, с. 495]. Їй не вдається обманути угорського прикордонника, що вона поспішає до сина в лікарню, її видають губи, «відчайдушно перемазані темно-червоною помадою» [16, с. 494].  Дивно, звичайно, що видав її такий малопомітний факт, як губи, проте прикордонники, мабуть, мають свої власні способи  викриття злочинців, складені на практиці. «Ці українські жінки, вони так виглядають, що їм ніколи не даси їхнього віку, ти й знаєш, скажімо, що їй уже сорок, але дати їй ці сорок ніколи не даси, і від неї теж пахне довгим життям і теплою якісною горілкою» [16, с. 494]. У цьому контексті увагу  привертає ще один неординарний жіночий  образ такої собі рокової незалежної жінки, РаісиСоломоновни, героїні «Власника найкращого клубу для геїв». Заслужена артистка Білорусі, РаісаСоломоновна взяла життя у кулак і робила те, що приносило їй задоволення – співала, вимагаючи за це непогані гроші. Ця артистка справляє враження володарки свого життя, ситуації, в ній сила і водночас божевілля. Ця «худорлява шатенка» одягається так, як хоче сама, а не так, як вимагає того норма сценічна чи будь-яка інша, адже на ній «високі шкіряні ботфорди і якась прозора комбінація». Але не лише її вигляд може шокувати, але й поведінка, бо вона видається дещо грубою, навіть чоловічною, про що свідчить її стійкість до міцного алкоголю, шумних гулянь та бійок [16, с. 428]. «Характерною тенденцією у творчості стала різка поляризація чоловічого і жіночого начал, що зумовлює формування двох таборів і є основою постколоніальної «драматургії», як чоловічого і жіночого монологічного (нарцистичного) театрів, які змагаються між собою, опонують одне одному без бажання почути одне одного» [19, с. 400].

Сергій Жадан вміє захоплюватися  жінкою, він порівнює її з якоюсь богинею, описуючи «як уночі в  місячному світлі зблискує її шкіра, і як гостро проступають її ключиці, мов дюни, над ранок, коли вона врешті знеможено засинає» [16, с. 443]. Часом  навіть здається, що автор описує якусь  жінку-мрію, ту, якої насправді не існує, це лише витвір чиєїсь бурхливої уяви: «… ті порожнини, які утворилися у  просторі після неї … усі ці повітряні тунелі й коридори, котрі  вона заповнювала своїм голосом  і в котрих тепер заводяться монстри  й рептилії її відсутності» [16, с. 402]. Здається, що головний герой втрачає  здоровий глузд через свою любов, чи пристрасть.

Сергій Жадан немало жіночих образів створив у своїй прозі, тому що без цього неможливо обійтися, якщо поставив собі мету описувати життя таким, яким воно є, показувати особливості суспільних відносин. Проте рідкість і скупість таких образів свідчить про те, що автор використовував їх лише для пояснення життєвих ситуацій, поведінки чоловіка, адже він не може існувати без жінки. Насправді, Сергій Жаданє майстром чоловічих образів, пишучи їх з реальних людей.

3.2. Галерея колоритних  чоловічих образів у контексті  нової епохи

Разом з Радянською імперією зруйнувалася і та система цінностей, що так активно пропагувалася. Українці, які звикли дотримуватися диктованих їм правил, опинилися на роздоріжжі: те, проти чого протестували, зникло, а нове ще не створено, хоча й мається  на увазі. Тому варто говорити про  покоління, яке має всі ознаки безпритульності, коли кожен має  сам вирішувати, який шлях йому обирати  і як виживати. В цю добу розквітає  плюралізм, за якого суспільство серед кількох існуючих основ буття не може обрати свою, вагається і, чесно кажучи, навіть не намагається вибрати свої життєві цінності, бо переймається зовсім іншими побутовими проблемами. Сергій Жадан, беручи до уваги таку доктрину множинності, захоплюється нігілістичними цінностями, «дозволяє» своїм персонажам жити, не узгоджуючи своїх рішень з будь-якими усталеними моральними нормами. Автор творить так, як бажає його свідомість перелому двох епох.

Суспільно-політична ситуація розпаду  держави в 90-х роках ХХ ст. спровокувала втрату ідеалів і сенсу життя, пошук молодою людиною власного місця в цій ситуації, а також  засвідчила непристосованість людини до життя, що змінилося. Тому у прозі  Сергія Жадана постає ціла галерея  образів-маргіналів, які все ще шукають, до якого берега їм пристати, з чим, мабуть, і пов'язана така відчутна песимістична специфіка: «…ти говориш, все нормально, я в порядку, витягну, все гаразд, і кожного разу боляче б'єшся …» [16, с. 402]. Настрої приреченості, безвиході то тут, то там проникають через текст, показуючи таким  чином стан покоління цієї епохи, яке бачить «вихід лише один – у  напрямку чорного маловивченого  простору, в якому знаходиться  область смерті» [16, с. 403].

Кинуті у вир своєї  проблемної епохи, герої Сергія Жадана дуже часто самотні, бо не видно поруч  з ними, ні рідних, ні справжніх друзів, вони спілкуються, роблять спільний бізнес, вирішують безліч питань, проте  кожен з них все одно залишається  сам-на-сам із собою у  найвідповідальніші моменти: «…світ наш котиться в прірву, що  ми чимдалі провалюємося в  його трясовини і пастки, що ми все  більше віддаляємось одне від одного, втрачаючи поміж собою будь-який зв'язок, губимось у безкінечному всесвіті, псуємо самі собі життя, здоров'я і  нерви» [16, с. 500]. Автор постарався, аби  на перший погляд здавалося, ніби життя  героїв багатогранне і вони постійно спілкуються між собою, адже сюжет  скомпоновано таким чином, що довгі  насичені діалоги, де персонажі вирішують  якісь нагальні проблеми, наприклад, як провести відкриття клубу чи відкрити бюро ритуальних послуг тощо, переривається  швидким описом перебігу цих подій. Сергія Жадана «цікавлять і видаються  дуже важливими діалоги, їх творення – це найважче» [17, с. 41]. Перед читачем постають ніби кадри з кінокартин, або слайди презентації, що швидко змінюють один одного, проте встигають ввести у суть справи і надати оповіді якогось певного відтінку, настрою. Так звані «актори однієї ролі» виконують тут свою інформативну функцію: «…регулювальники, котрі блокують життя мегаполісів, продавці в кіосках, котрі продають легалізовану смерть, листоноші, котрі приносять відомості про банкротство, безробітні, котрі підробляють документи для отримання соціальних дотацій ..» [16, с. 535].

Сергій Жадан вводить  в текст як досить збірних, побіжних персонажів, що на мить з'являються  і зникають, будучи можливо навіть не поміченими (боксери, буфетниці, сестри, родичі, співробітниці кафе-грилю, пожежники, податківці, бездомні дачники, співробітники  бюро перекладів і т. ін.), так і  конкретні життєві образи, які  точно описує, бо, згідно з оповіддю, особисто знайомий з ними. Тобто  автор виконує певну роль у розгортанні сюжету твору (не лише як його творця, але як і учасника). У зв'язку з цим постає проблема автобіографізму його творчості, на створення якого працюють «індивідуалізована, відавторська оповідь, «щоденниковий стиль» тощо»        [36, с. 174]. Автор, як він сам стверджує, не цурається автобіографічності і згадує, що його твори – це фіксація побаченого і почутого. Проте все ж він не про все пише, проте не тому, що вважає це «неприпустимим, неможливим чи брутальним, а просто…не хочеться» [17, с. 40].

Проблема співвідношення автора й персонажа тут розв'язуєтьсяна рівні оповіді– як мовне вираження «образу автора» черезпосередників (оповідачів, розповідачів, героїв). Помітним є чергування безособової оповіді, за допомогою якої створюється ілюзія присутності оповідача-автора в колі персонажів, з особовою – введення в текст слова «розповідача»). Сергій Жаданзбирає докупи всі спогади – власні, батьків, близьких, друзів, – і створює з них цілісний, без «чорних дірок», світ. Виходить так, що автор-оповідач спочатку звертається безпосередньо до читача, а потім згадує якогось свого товариша і те, яку історію із свого життя той розповідав. Наприклад, про створення загадкового клубу для геїв оповідачеві «розповів безпосередньо один із його засновників»            [16, с. 404], про бійку кавказців із спортсменами та молодими скінгедами він «чув двічі з різних уст … переповідав саме один із таксистів» [16, с. 637], оповідач є свідком більшості подій, які описує автор, тому що «…одного разу, багато років тому, ми разом з ними (оповідач з іншими персонажами) зайшли до цих барів і до цих фастфудів, і так почалося життя» [16, с. 504]. Таким чином, Сергій Жадан вводить у канву твору свого «посередника» – оповідача, який передає усі думки, констатує факти, філософствує, він є виразником авторського внутрішнього світу, авторської екзистенції. Цей персонаж ніби має бути незалежним від подій оповіді, проте, як помітно, він сам наділений тими ж рисами, що й всі інші герої. Письменник спонукає читача «…сприймати вигадану фігуру персонажа чи «авторський голос» якбіографічно-авторське відображення у тексті твору. Отже, гра смислами в літературіновітнього часу не дозволяє визначити, хто ж таки «промовляє»у тексті: автор чи персонаж» [36, с. 7].